Сутність і форми міжнародних економічних відносин

Світове господарство на сучасному етапі використовує різноманітні форми економічних відносин між державами й іншими суб’єктами господарської діяльності. Міжнародні економічні відносини – це відносини між великими господарськими національними комплексами і їх суб’єктами, які функціонують в рамках окремих держав.

Міжнародні економічні відносини поділяються на основні й забезпечувальні. Основні – це звичайні господарські зв’язки, що вийшли за межі національних кордонів. Друга група – відносини, що забезпечують взаємодію національних господарств.

Форми міжнародних економічних відносин:

1. Міжнародна торгівля.

Міжнародна торгівля – це обмін товарами та послугами поміж різними країнами світу, це сукупність відносин експорту та імпорту товарів і послуг. Вона виникла у глибокій давнині і була обумовлена вузькістю внутрішнього ринку. Велику роль міжнародна торгівля грала під час утворення капіталізму, на сьогодні її розвиток є наслідком поглиблення спеціалізації і поширення кооперації виробництва між господарськими комплексами різних країн.

В сучасних умовах існує і більш складне пояснення економічних основ міжнародної торгівлі.

Розвиток міжнародного поділу праці, зростання ефективності міжнародної спеціалізації виробництва в умовах сучасного НТП обумовлює значення міжнародної торгівлі. Кожна країна здійснює свою торгівельну політику, спрямовану на досягнення своїх інтересів у міжнародній торгівлі. Існує два види торгівельної політики:

а) політика вільної торгівлі, або фритредерство;

б) політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі була заснована А. Смітом ще в ХVIII ст. В сучасних умовах вона знаходить також своїх прибічників, які використовують наступну аргументацію:

по-перше, свобода торгівлі дає можливість розподілу виробництва у світовому господарстві відповідно закону порівняльних переваг, що обумовлює вигідну для усіх міжнародну спеціалізацію;

по-друге, свобода торгівлі полегшує конкуренцію та підтримку дух новаторства не тільки серед національних виробників, але і в відносинах з іншими країнами;

по-третє, свобода торгівлі поширює ринок, знижує ціни для споживача, сприяє підвищенню життєвого рівня населення.

Політика протекціонізму – це захист внутрішнього ринку від зовнішніх постачальників товарів і послуг. Існують різні аргументи на користь політики протекціонізму, розглянемо деякі з них:

по-перше, необхідність захисту внутрішнього ринку від зарубіжних конкурентів заради створення сприятливих умов для розвитку власного виробництва;

по-друге, складаються умови для залучення іноземного капіталу, бо створення підприємств дозволяє запобігти митних кордонів;

по-третє, митна політика може допомогти зменшити безробіття;

по-четверте, митні бар’єри захищають національну економіку від демпінгу.

Торгівельний протекціонізм здійснюється у таких видах:

а) встановлення мита;

б) імпортні квоти;

в) “добровільні” експортні обмеження;

г) немитні бар’єри.

Але якими вагомими не були б аргументи на користь протекціонізму, його повна перемога означала б кінець міжнародної торгівлі.

Для регулювання торгівельних відносин між країнами були утворені міжнародні організації: ГАТТ, ЮНКТАД та інші.

2. Міжнародний рух капіталу.

Однією з форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Міжнародний рух капіталу – це переміщення (рух) капіталу між країнами з метою отримання економічних, політичних або іншої користі в країні, куди ввозиться капітал. Міжнародний вивіз капіталу стає типовою формою міжнародних економічних стосунків в період переходу до монополістичної стадії капіталізму наприкінці ХIХ – початку ХХ ст. Можливість переміщення (вивозу) капіталу з однієї країни до іншої була обумовлена тим, що країни вже були втягнені до світового господарського обігу. Необхідність вивозу капіталу пов’язана з пошуками його більш прибуткового застосування в інших країнах.

Існують різні теорії з приводу міжнародного руху капіталу. Багато економістів пов’язують рух капіталів з їх перенагромадженням. По-перше, вивіз капіталу інтенсифікує вивіз товарів. По-друге, долаються проблеми обмеженості і їх ефективного застосування. По-третє, завдяки вивозу капіталу значна частина національної економіки включається у інтернаціональний процес відтворення і відбувається прискорення темпів науково-технічного прогресу.

Рух капіталів має різний вплив на країни, що експортують або імпортують капітал. Для країни, що експортує капітал вирішується проблема нагромадження капіталу, пом’якшуються кризи надвиробництва, вирішується проблема просякнення на ринки інших країн. Але існують і негативні наслідки для країн з нерозвиненою економікою. Наприклад, для України вивіз капіталу зумовлює скорочення інвестиційних можливостей, втрату значних ресурсів. Для країн, що імпортують капітал, наслідки є також двоякими. З одного боку, міграція капіталу до менш розвиненої країни сприяє розвитку продуктивних сил, залученню їх до світогосподарських зв’язків. З іншого – формується залежність економіки цих країн від іноземного капіталу. Для розвинених країн міграція капіталу сприяє розвитку, ускладненню та загостренню конкурентної боротьби.

Класифікація форм міжнародного руху капіталу є дуже різноманітною. З точки зору економічного призначення розрізняють:

а) вивіз капіталу в підприємницькій формі, який здійснюється у вигляді як прямих, так і в вигляді портфельних інвестицій. Прямі інвестиції забезпечують контроль над об’єктом, в який інвестовано капітал. Це може бути і створення власного виробництва за кордоном або купівля контрольного пакету акцій місцевої компанії. Портфельні інвестиції – це такі вклади капіталу, яких недостатньо для встановлення контролю над підприємством;

б) вивіз капіталу у позичковій формі: депозитні заклади, кредити та інші.

З точки зору суб’єктів вивозу капіталу розрізняють:

· рух приватних капіталів, що здійснюється великими компаніями, банками, індивідуальними особами;

· вивіз державного капіталу;

· вивіз капіталу міжнародними фінансовими інститутами.

З точки зору часу слід виділити:

· рух короткострокових капіталів (звичайно на строк до одного року), це короткострокові позики та кредити, банківські депозити та інші;

· рух довгострокового капіталу у вигляді прямих та портфельних інвестицій, довгострокових позик та кредитів.

З точки зору матеріально-речової форми рух капіталу відбувається у вигляді:

· функціонуючого капіталу – засоби виробництва та робоча сила;

· грошового капіталу;

· технічних рішень, ліцензій тощо.

Таким чином, рух капіталу між країнами здійснюється у самих різноманітних формах, він має неоднобічний характер, широко здійснюється зустрічний рух капіталів поміж країнами: одна й та ж країна може виступати одночасно і експортером і імпортером капіталу. Головне в цьому процесі – отримання економічних, політичних, ідеологічних та інших переваг суб’єктом, який здійснює переміщення капіталу.

Тенденція до інтернаціоналізації і глобалізації господарських зв’язків зумовлює надзвичайно величезні масштаби міжнародного руху капіталів, особливо в підприємницькій формі. Відбулися зміни і у географії вивозу капіталу, тепер він рухається у розвинуті країни. Найбільш привабливою формою вивозу капіталу є прямі портфельні інвестиції, що викликано наступними причинами:

по-перше, в умовах загострення міжнародної конкуренції прямі інвестиції дозволяють проникнути на ринки інших країн;

по-друге, це є найбільш вигідна форма вкладення капіталу;

по-третє, необхідністю створення за кордоном своєї власної структури зовнішніх економічних зв’язків (страхові компанії, мережі збуту, інформації та інші);

по-четверте, пошук легальних шляхів вкладення “тіньового капіталу”.

На сучасному етапі географічне розміщення капіталу характеризується нерівномірністю розподілу, з одного боку, а з іншого – високим ступенем його концентрації. Якщо в першій половині ХХ ст. капітал традиційно спрямовувався до країн, що розвиваються, то зараз рух капіталу здійснюється до промислово розвинутих країн, посилюється взаємне переплетення капіталів розвинених країн. На початок 1997 р. 66,4% прямих іноземних інвестицій припало на 10 найбільш розвинених країн, в той час на 111 країн (включаючи Україну) припадало 1,4%.

При розгляді географічного напряму руху капіталів виділяють три категорії країн –реципієнтів: розвинені, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. На початку 1997 року на розвинені країни припадало близько 73% прямих іноземних інвестицій.

3. Міжнародні валютні відносини

Невід’ємною частиною світового господарства є міжнародні валютні відносини, функціонування яких обслуговує весь комплекс економічних зв’язків, які складаються між економічними агентами світового господарства. Валютні відносини – це економічні відносини, які забезпечують функції світових грошей при обслуговуванні зовнішньої торгівлі, вивозу капіталу, науково-технічного обміну, розвитку міжнародного туризму та інші.

Формою організації міжнародних валютних відносин є міжнародна валютна система, яка функціонує відповідно світовим юридичним угодам. В своєму еволюційному розвитку міжнародна валютна система пройшла три основні етапи: – золотого, золотовалютного (доларового), паперово-валютного стандартів. Розглянемо коротко кожний з них.

Система золотого стандарту функціонувала з початку ХIХ сторіччя до 20 – 30 років ХХ сторіччя. Вона мала такі визначальні риси: функціонування золота у якості світових грошей; фіксація золотого змісту національних валют; їх безпосередня конвертованість у золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. Ця система відіграла значну роль у процесі розвитку міжнародних торгівельних відносин, інтернаціоналізації виробництва, бо забезпечувала загальність у світовому розрізі грошей, їх конвертованість, стійкість купівельної спроможності та валютних курсів, а також автоматичне (внаслідок міграції золота) врівноваження платіжних балансів окремих держав, стабільність світових цін. Водночас система золотого стандарту була занадто жорсткою, недостатньо еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку золота. А головне, вона обмежувала можливості державного втручання в сферу грошових і валютних відносин, їх регулювання і використання в економічної політиці.

Ці обмеження обумовили перехід до нової системи, яка одержала назву золотовалютного стандарту, або Бреттон-Вудської системи. Ця назва виникла тому, що у 1944 році в м. Бреттон-Вудс (США) зібралася Міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій для регулювання міжнародних валютних відносин був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ). Система золотовалютного стандарту характеризувалася такими рисами: зберігалась роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу; тільки долар США зберігав зовнішню конвертованість у золото; додержувався принцип фіксованих валютних курсів, але паритети усіх валют було зафіксовано в доларах США, їх зв’язок з золотом здійснювався за системою: “золото – долар – національні валюти”; була заборонена вільна купівля-продаж золота. За цією системою стан валютних відносин контролювався МВФ, який надав цільові займи для стабілізації курсів валют, розробляв рекомендації по оздоровленню фінансів та інші. Тривалий час Бреттон-Вудська система функціонувала ефективно, що забезпечувалося високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Але з часом ситуація суттєво змінилася. В кінці 60-х – на початку 70-х років США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги та здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Крім того, змінилось розташування сил в світовому господарстві, сформувалося три центри світового економічного суперництва – США – Західна Європа – Японія, що суперечило монопольному стану США у сфері міжнародних валютних відносин.

В 1976 році в Кінгстоні (Ямайка) МВФ проголосив перехід до якісно нової валютної системи, котра одержала назву Ямайської. Для неї характерна демонетизація золота; жодна валюта не має золотого змісту і не розмінюється на золото; в якості головного резервного активу і міжнародного засобу розрахунків і платежів була запропонована колективна міжнародна валюта – спеціальні права запозичення (СДР). Особливою рисою механізму Ямайської системи є запровадження “плаваючих” валютних курсів національних грошових одиниць. Ця валютна система розвивається за принципами поліцентризму: з одного боку, вона підпорядкована централізованим регулюючим діям, з іншого – має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур, наприклад, Європейська валютна система.

Сучасна валютна система містить в собі такі елементи:

· міжнародні платіжні засоби;

· режим обміну валют (валютні курси, валютні паритети, умови конвертованості валюти);

· регламентація форм міжнародних розрахунків;

· склад і структура міжнародних валютно-кредитних і золотих резервів;

· режим функціонування валютних ринків та світових ринків золота;

· статус міжнародних валютно-кредитних організацій, регулюючих валютні відносини.

Юридично роль світових грошей в сучасних умовах та, що вони відіграють роль національної і колективної валюти. Виникає питання, яким чином валюти різних країн обмінюються одна на одну в світовому господарстві?

Обмін здійснюється на основі валютного курсу.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, що виражена в грошових одиницях інших країн.

Основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності національних валют, яка виражається як сума товарів та послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю. Одночасно діють і інші фактори, як довгострокові (стан країни світовій торгівлі, довгостроковий рух капіталу та інші), так і короткострокові (рівень процентних ставок, чинники, що пов’язані з динамікою цін національного ринку та інфляційними очікуваннями).