Д. Джерела перекладної та позиченої літератури 4 страница

Навіть певна панегірична тенденційність зображення життя та політичної діяльности Володимира Мономаха в літописі не повинна закривати від нас того факту, що Мономах, безумовно, був видатним та популярним політиком, позитивним політичним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного порога — половців. Цей ідеал йому, /104/ хоча б лише частково, вдалося здійснити. Не тільки літопис ідеалізус Володимира. Маємо лист митрополита Никифора до князя, що починається похвалою князеві, похвалою, що, напевне, лише почасти викликана вимогами ввічливости. Пишучи під час Великого посту, митрополит не вважав за потрібне з’ясовувати Мономахові значення посту та не може закинути йому гріхів, бо князь вихований побожно, а поміркованість його життя всі бачать: він спить на вогкій землі, не потребує домівки, не носить „світлого вбрання“, вдягається, ходячи лісами, як сирота, і лише в місті — як князь. Митрополит вихваляє гостинність, милостиню князя і прохає у нього лише пробачення для тих, кого покарав князь. Цей образ, хоч, безумовно, ідеалізований, в кожному випадку, відповідає ідеалам самого князя.

„Поучениє“ писано, певне, десь перед 1125 р., можливо, що ще перед 1118, бо воно ніби вже потрапило до Сильвестрівського списку літопису, хоч ймовірніше, що його вставлено лише в пізніші відписи. В „Поучениї“ Володимира згадується, що він уже готується до смерти — він пише повчання, „сидячи на санях“, — та дякує Богові за те, що „довів його до цих днів“. На санях носили або возили в старій Русі мерців при похороні взимі і вліті (звичай, що утримався на Україні до 19 ст., а в гірських частинах її почасти аж до 20 ст.).

„Поучениє“ збудоване за певним пляном. Починається воно коротеньким вступом. Перша частина — релігійно-морального характеру, з рясним ужитком текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут спочатку мова йде про обов’язки князівські (дома, під час подорожей-військових виправ, об’їзду земель), та загально-людські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі його власного життя. Як бачимо, плян у цілому добре побудований. У вступі князь говорить про свій вік та просить дітей та інших читачів („хтось інший, хто почує цю грамотицю“) поставитися з увагою до повчання, а коли воно не сподобається, то вибачити авторові, зважаючи на його старий вік, — мовляв, „сказав нісенітницю на далекому шляху, сидячи на санях“. Перша частина починається текстами з Псалтиря, вибраних з тих місць, що читаються в перший тиждень Великого посту. Прикра звістка про нову усобицю дала Володимирові привід розгорнути Псалтир *, де впали йому в очі слова:

*) Чомусь деякі дослідники вважають це „ворожінням з Псалтиря“ — (див. Екскурс І, Б. а.). Маємо тут в дійсності зовсім не ворожіння, а спробу знайти духове посилення в улюбленій книзі.

„Чому печалуєшся, /105/ душе моя? чому непокоїш мене?“ (Псалтир 41,12). Тоді він вибрав з Псалтиря речення, що йому сподобалися, головна їх тема — загибель грішних та спасення праведних (Пс. 36,1, 9-17, 21-27; 55, 11-12; 58, 1-4; 62, 4-5; 63, 33; 32,2). Виписавши ще моральні поради юнакам з „Поучения“ Василія Великого (може з „Ізборника“ 1076 р., див. вище), Володимир додає ще кілька порад. Головні кажуть про духовну дисципліну: „опанування очей, утримання язика, смиренність ума, поневолення тіла, знищення гніву, чистота думки, дбання за добрі вчинки“. „Як тебе чогось позбавляють — не мстися, як тебе ненавидять або женуть — терпи, як тебе ганять — прохай (вибачення)...“; до обов’язків супроти ближніх належать такі поради: „Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю“. Похвалою Господеві Мономах закінчує першу частину повчання, головне за те, що Бог так небагато вимагає від людини. Не треба зовсім „самотности, чернецтва, посту“, досить „трьох малих дій“ — „каяття, сліз, милостині“. Похвала звертається до мудрости Божої в створенні та полагодженні світу. Володимир закінчує проханням до читачів виконувати коли не все, то хоч би половину цих духовних вимог, а зокрема не забувати молитви і в походах повторювати „Господи, помилуй“, „постійно, таємно“ — ця порада нагадує пізнішу „постійну молитву“ гезихастів.

„Світські поради“ витримані в дусі християнської гуманности. Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якости суду (він проти смертної кари), до вірности обіцянкам, він радить давати „хресне цілування“ лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки. Потрібна пошана до духовенства та до старших, піклування про хворих, відсутність гордости, пам’ять про смерть і відповідно до цього ставлення до матеріяльних цінностей: „У землі не заховуйте, це нам великий гріх“ — порада трохи дивна для тих неспокійних часів. Уже цілком світського характеру поради бути обережним, піклуватися всіма князівськими та домашніми справами, бути гостинним, привітним, оберігати населення від свавілля. Жінку треба любити, але не давати їй над собою влади; треба постійно працювати, зокрема вчитися (батько Володимира — Всеволод, знав п’ять мов, він був одружений з візантійською принцесою). „Лінивство є, мовляв, мати всього“ (злого). Поради свої Володимир мотивує почасти релігійно — „страхом Божим“, почасти етично — всі люди однакові, смертні; почасти практично — покривджені будуть проклинати, необережність на війні може привести до загибелі; гостинність, знання мов тощо — дають князеві добру славу... Світські повчання /106/ закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися („думати“) з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полуднє спати і т. д.

Остання частина — спогади Володимира про численні (як він каже 83) військові виправи, що заводили його аж до Ґльоґави в Німеччині — в рукописі виправ подано лише 70, мабуть, один листок рукопису затрачений: зокрема Володимир перелічує полонених або забитих половецьких князів: нарешті, згадує про свої мисливські „праці“ та з ними зв’язані небезпеки: „два тури кидали мене з конем рогами, олень бодав, два лосі — один топтав ногами, а другий бодав, вепер одірвав меча з стегна, ведмідь укусив чапрак коло коліна, дикий звір скочив мені на стегна і перекинув мене з конем“. Згадка про лови — це не похвала князівською примхою, — і реально і символічно мисливство було за старих часів культивуванням, освоєнням землі (пор. ролю боротьби з звірями в мітах про Геркулеса або східньослов’янські „духовні пісні“ про св. Юрія). Лише коротко потверджує Володимир деякі поради власним прикладом: „Не пильнував я життя свого, не жалував своєї голови. Що треба було робити слузі, те робив я сам...; не покладаючися на посадників та биричів, робив сам, що було треба; весь розпорядок у своєму домі я сам робив; також і бідного смерда і убогої вдовиці не давав сильним покривдити; і церковного розпорядку та служби я сам доглядав...“ Володимир підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами, „але хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і худого, стільки разів зберіг від смертного часу і що мене, худого, створив не лінивим до всіх потрібних людських справ“. — Коротке закінчення нагадує, що треба пильнувати всіх добрих вчинків, „славлячи Бога та святих Його“.

3. Крім „Поучения“ маємо лист Володимира до кн. Олега Святославича, писаний після битви, де забито сина Володимирового Із’яслава. Початок та кінець листа трохи зіпсуті. Володимир і тут починає, подібно до повчання, із згадки про власну духовну боротьбу: душа перемогла його серце, нагадавши, що всі люди смертні (це писав Володимир 1096 р., коли йому було лише 43 р.) і на страшному суді йому та його родичам доведеться стати як людям, що не зуміли втримати добрих відносин між собою. Володимир наводить тексти про любов між братами та нагадує Олегові, як він, Володимир, та син його Із’яслав робили спроби закінчити суперечки миром. Навіть зараз, по смерті Із’яслава, Володимир згоджується мирно закінчити чвару. Конкретний зміст листа — прохання відпустити з полону жінку забитого Із’яслава. Відпис цього листа Володимир, певно, залишив у себе, бо в ньому /107/ він розвинув програму своєї мирної політики, головне, вимагаючи відмови від помсти.

В кінці рукопису творів Мономаха переписана молитва (або кілька дрібних, окремих молитов) до Христа, Богородиці та Андрія Критського. Це — компіляція, що її більше витримано в церковному стилі, ніж обидва інші твори. Молитва сполучає в собі прохання особисті та прохання за державу („градъ“).

4. Не треба вважати твори Володимира за твори принагідні, цілком нелітературні. „Поучениє“ згадує навіть про можливих читачів, тих, хто „слухатиме“ це писання, крім дітей Володимира. „Поучениє“ — улюблена літературна форма візантійської літератури. Володимир сам, мабуть, читає повчання, що ввійшли до складу т. зв. „Ізборника“ 1076 р. (I. Ґ.), він цитує проповідь Василя Великого, що теж входила в той „Ізборник“. Він міг знати коротке повчання Ярослава Мудрого, записане в літопис (під р. 1054), також апокрифічні „Заповіти патріярхів“. Не всі повчання мали той високо-етичний та релігійний характер, що повчання Володимира Мономаха. Візантійська література мала повчання в дусі візантійського політичного „макіявелізму“. Міг Володимир принаймні чути і про західні твори цього ґатунку: жінка Володимира Ґіта — англійка (зв’язки з Англією Київ мав ще за часів Ярослава, коли в нього знайшли притулок сини короля Едмунда) була дочкою короля Гаральда, та з родиною короля втекла через Екстер та Ірляндію до Данії, де коло 1074-5 р. і вийшла заміж за Володимира. Англійська література мала „повчання“, що призначене для родини короля Гаральда і походить саме з Екстеру, писане єпископом Леофріком, що опікувався дітьми Гаральда.

І лист до Олега, як численна стара епістолярна література, має певне літературне забарвлення та писаний, певне, не лише для адресата, а є свого роду політичним памфлетом.

Склад творів Володимира подає нам вказівки на те, як він працював. Людина „книжна“, він, мабуть, виписував з книжок цитати, що йому подобалися. В „Поучениї“ знайдено сліди його знання св. Письма (може з „Паримійника“), як згадано, „Ізборника“ 1076 р., „Шестоднева“ Василія Великого, „Фізіолога“ та деяких інших творів, напр., апокрифів. З своєї збірки цитат він і наводить вибір, пристосований до мети повчання. Нема сумніву, що і інші місця в „Поучениї“ почасти мають літературні джерела, як напр., наведені вище формули. Поруч збірки цитат Володимир користався, мабуть, і власним щоденником, до якого він заносив щонайменше коротенькі дати про свої численні походи. /108/ „Поучениє“ побудовано за певним пляном, хоч його і не цілком витримано.

Але найсильніша риса творів Володимира їх психологічна вразливість та поетичність у порівняннях та образах. І „Поучениє“ і „Лист“ Володимир починав однаково — із згадки про свої психічні переживання. Перед тим, як подати власні міркування він наводить збірки цитат, напр., „Боже піклування ліпше від людського“ і т. д. Але власного оформлення надає Володимир думкам про красу та гармонію всесвіту: „Твоїм промислом, Господи, прикрашені різноманітні звірі, і птиці, і риби! З цього чуда дивуємося, як людина утворена з землі і які різноманітні вигляди мають людські обличчя, так що як і весь світ зібрати, не всі одного вигляду, але кожний за Божою мудрістю має власний вигляд обличчя *... І цьому подивуємося, як птиці небесні йдуть із вирію... і не зупиняються в одній країні, але... йдуть по всіх країнах, за Божим наказом, щоб ліси і поля наповнилися... і тих птиць небесних Ти навчив. Господи, як Ти накажеш, — заспівають... як Ти накажеш. — маючи голос, оніміють“. Для найпростіших думок Володимир знаходить мальовничі образи: вставати треба рано, „щоб сонце вас не застало в постелі“; про похід до спаленого Берестя каже він — їхати „на головні“; про половців, що при плаванні Володимира Дніпром таборами стояли по берегах, пише: „І облизувалися на нас, як вовки... від перевозів та з гір“; уявляючи собі, як Олег побачив забитого Із’яслава Володимир каже: „І ти побачив кров його і тіло зів’яле, ніби молоду квітку..., ніби ягня заколене“; умовляючи князів триматися власних князівств, Володимир і цю думку вдягає в образ — „хліб їдячи дідів“; прохаючи Олега відпустити дружину Із’яслава з полону, він пише „було послати сноху мою до мене..., щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля, замість пісень (весільних), бо я не бачив за гріхи мої ані її радости **, — ані її вінчання;...а кінчивши з нею сльози, влаштую її на місці і сяде, як горлиця на сухому дереві, жаліючись“. Тут маємо, безумовно, відбитки літературних та народних поетичних образів, але разом з тим — свідоцтво про поетичну вдачу самого Володимира Мономаха.

*) Це місце нагадує один уривок із твору візантійського воєводи Кекавмена.

**) Може „радість“ — це „весілля“, в протиставленні до церковного „вінчання“.

Цікава і мова. За вийнятком молитви, твори Володимира поруч церковно-слов’янських елементів мають багато слів народної мови, деякі збереглися в українській мові досі: це — і /109/ „вирій“, і „паропці“ (парубки), і „лагодити“, і „варити“ (варувати), і „горлиця“ і т. д.

Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини сторої Руси, зокрема її книжного читання, мовного та літературного вміння, а разом з тим і християнської побожности „в світі“, та християнського забарвлення політичної ідеології того часу.

Б. Данило Паломник

1. Лише на окраї красного письменства є один з найулюбленіших творів старої літератури (залишилося коло 100 відписів 15-19 ст.), мандрівка „Данила Паломника“ у Святу землю. Це дуже детальний опис Палестини з її святощами. Але опис, дуже цінний для топографії Святої землі, подано в рямці релігійно-почуттєвій. Це — спогади, а не географічний твір. Як побачимо, Данило подає багато матеріялу, цінного також і для історії літератури.

Подорож Данила є, одна з шерегу, мабуть, численних подорожів 11-го-12-го століття. Мандрівки до святих земель були чимсь звичайним. На Афон подорожував Антоній Печерський; юнак Феодосій, захоплений оповіданнями прочан про Святу землю, навіть тікає з дому. 1062 р. ходив до Святої землі Варлаам з Печерського манастиря; Данило сам зустрів під час великодньої служби коло Гробу Господнього земляків-киян та новгородців. Питання, чи треба подорожувати до Святої землі, зустрінемо в „Питаннях Кирика“ (див. II. І. 6) та у „старинах“ леґендарних „калік“. Данило — ігумен якогось манастиря — організував свою подорож широко; він мандрує з цілою „дружиною“, дістає провідників, замовляє служби Божі, навіть король хрестоносців Балдуїн узяв його з собою до однієї подорожі, а під час великодньої служби поставив його коло себе; пускали Данила всюди.

Данило родом, мабуть, з Чернигівщини, — він порівнює Йордан з річкою Снов’ю (щоправда, така назва є і на Вороніжчині) та, молячись за князів, згадує лише південних. Мета його подорожі — побожна, як і інших прочан. Він хоче побувати там, де „Христос, Бог наш, походив своїми ногами“. Ще перед подорожжю він мав поставити собі завдання — дати літературний твір про Святу землю. Він, як каже в передмові, не хотів уподібнитися „рабу лінивому“ і хоче описати свою подорож для вірних, щоб читачі затужили за святими місцями. Він просить вибачення за /110/ „грубість“, але він — пильний літературний працівник. Під час подорожі, він, напевне, вів щоденник з точними записами розмірів, віддалів, імен тощо. Начитаність його у Біблії та апокрифічній літературі дуже придалася йому при обробці записок. Був він у Святій землі у 1106-08 роках.

2. Зміст „Подорожі“, твору досить великого розміру, неможливо переказати коротко. Це — опис усієї країни, бо Данило побував не лише в Єрусалимі, а мандрував по всій Палестині. Головний його інтерес — „святині“, як старо- так і новозавітні, церкви, манастирі. їх описи автор іноді супроводить згадками про країни, рослини, тварини, іноді про господарство, найрідше про окремих осіб. — свого провідника з манастиря св. Сави в Єрусалимі, про свою „дружину“, про короля Балдуїна, „сарацинів“ (арабів), „фрягів“ (західньо-европейців взагалі) тощо. Згадки, щоправда, досить протокольного характеру. Ось, напр., краєвид: „Йордан-ріка тече хутко, береги має по той бік дуже круті, по цей бік — рівні. Вода ж його каламутна і дуже солодка до пиття, і не обридне пити ту святу воду, і не хворіють від неї, і не шкодить вона. Цілком подібний Йордан річці Снові, і завширшки, і завглибшки, та тече дуже нерівно та хутко. Луки має такі, як і річка Снов...“ „Завширшки Йордан такий як річка Снов на усті. І по цей бік купелі є малий лісок і багато дуже високих дерев по берегу Йордановому, і є лози, не як наша лоза... багато комишів. І багато тут живе звірини; є тут дикі свині, без числа їх багато, і леопардів багато. А леви є по той бік Йордану в кам’яних горах, і багато левів тут родиться...“ Або країна коло Вифлеєму: „І в та земля на горах коло Вифлеєму дуже красна, а на узгір’ях стоїть багато дерев овочевих, гарні оливкові дерева, і смоковини, і різні, і багато виноградників, а по балках ниви — все коло Вифлеєму“. Данило описує і пустелі та дикі гірські краєвиди, напр., шлях від Єрихону до Йордану: „Весь час рівно, все пісок, шлях дуже тяжкий, багато людей не можуть дихати від спеки та вмирають від спраги. Бо недалеко від цього шляху є Содомське (Мертве) море, та пекуче повітря та сморід виходить з того моря, як з палючої печі і опалює землю цією смородливою спекою“. Безбарвніші описи будов: ось церква Воскресення Христового в Єрусалимі: „Дивно і дуже вміло збудована, і краса її невимовна, є кругла виглядом, страшно дивитися (!), і назовні прикрашена мозаїкою дивно, невимовно, і стіни її обкладені мармуровими плитами з дорогого мармуру, дуж гарно...“; крім безбарвних слів „дивно, красно, невимовно, страшно“ Данило де-не-де подає ще детальніші сухі вичислення розмірів, кількости стовпів тощо. Краще йому вдається розповісти про господарське /111/ життя. Так він описує здобування ладану (тим’яну) або сільське господарство Хеврону: „І нині справді земля ця благословенна від Бога на всі блага: на пшеницю, і на вино, і на олію, і на всяку сировину дуже багата, і худоби, і овець дуже багато, і добра скотина народжується два рази на рік, і бджіл тут багато на тому камінні, по тих красних горах; і багато гарних виноградників на узгір’ях, і овочевих дерев стоїть багато без числа: оливи, ріжки, смокви, яблуні та черешні. І виноград родиться і інша садовина, ліпша від усякої садовини на землі, і винограду такого ніде немає, і садовина подібна до небесної садовини“.

Про людей Данило лише згадує. Він не вважає за потрібне багато зупинятися навіть на королі Балдуїні; лише своєму провідникові він присвячує кілька слів, як „чоловікові святому, старому днями та дуже книжному...“ Об’єктивний описовий стиль іноді переривають вияви почуття, або описи загального піднесення; Данило „з любов’ю“ довго ходить берегами Йордану; він і його дружина цілують „з любов’ю та сльозами“ „святе місце“, де преобразився Христос, перший погляд на Єрусалим викликає у мандрівників радість — „ніхто не може не просльозитися, побачивши з тугою сподівану землю і святі місця, де Христос для нашого спасіння ходив“. Кінець опису мандрівки — після окремого розділу про сходження святого вогню на гріб Господній — так само радісний: „З дуже великою радістю, збагатившися на Божу благодать, несучи в руці моїй подарунки та знак святого гробу, просвічуючи цим усі місця, йшли ми радіючи, ніби знайшли якийсь скарб багатий“. Данило не забуває згадати і про настрої інших. Під час великодньої відправи „князь Балдуїн стоїть із страхом та смиренням великим, і сльози, ніби з джерела, течуть з його очей“, весь народ над гробом Господнім радіє. „І хто не бачив цієї радости в цей день, той не віритиме оповідачеві...“

Серед почувань Данила варто згадати і його патріотизм, його молитву за князів, яких він записує до поминальника та Руську землю. На гробі Господньому він ставить на Великдень лямпаду від „усієї Руської землі“, розуміючи під нею Україну (див. вище 1).

3. Але описи краєвидів, осіб, вияви власного почуття — це лише літературні прикраси твору Данила. Головна мета та зміст його твору — опис святих пам’яток. Численні події Старого та Нового Завіту були прив’язані в Палестині до певних місцевостей. Це — звичайне постання так званих „місцевих саґ“, місцевих переказів. До історичних переказів приєдналися з часом не /112/ менш численні леґендарні, почасти — витвір побожної фантазії, почасти — вислід „ділового“ бажання усюди мати щось гідне уваги мандрівників. Данило бачив багато таких місць та згадує коротко про зв’язані з ними біблійні та апокрифічні історії. Бачимо, як багато з апокрифічної літератури вже було відомо в той час на Русі. Данило згадує, описуючи Голготу, що під місцем Св. Хреста лежить „голова... Адамова“, земля над нею при смерті Христовій „розсілася... і через ту щілину стекла кров і вода з ребер Господніх на голову Адамову і змила гріхи людського роду“. Ця згадка заснована на апокрифі „Про дерево хресне“ (Екскурс I. В. б). Данило бачив печеру, де волхви поклонилися Христові, криницю, коло якої янгол уперше з’явився Марії при благовіщенні (обидва оповідання з так зв. „Євангелії Якова“); бачив він і місце спокуси Христа дияволом, вежу, де Давид писав псалми, гору, де заховалася Єлисавета з Іоаном Предтечею, їв рибу з Тиверіядського озера, яку зокрема любив Христос, і т. д. Весь цей матеріял надзвичайно цікавий для дослідження особливо апокрифічної літератури та місцевих переказів.

У староруській літературі твір Данила має своє почесне місце. Хоч він, як сказано вже, і на окраї власне красного письменства, але він є також твір літературний — не суто (в сенсі 11 віку) „науковий“, географічний. Мова Данила досить проста. Він додає до церковного словника численні народні слова. Зокрема впадає в очі рясне вживання зародкового староукраїнського „артикля“ (градъ малъ стоить... вь горах тЂхъ... посредьже града того церковь велика... ВлЂзучи-жь вь церковь ту..., есть печера..., слЂсти по ступенемъ в печеру ту...“ і т. д. *). На жаль, побожні переписувачі пізніших століть (а до нас дійшли лише пізні списки — з 15 ст.) не дуже дбали за збереження властивостей мови цього твору. З Київською традицією зв’язує мандрівку Данила його широкий стиль, певна чутливість, мальовничість описів. Досить порівняти з твором Данила пізніші північні, новгородські мандрівки (напр., Антонія-Добрині Новгородського до Царгороду коло 1200 р.), щоб побачити, як сухий протокольний стиль цих радше „каталогів“, ніж описів, відрізняється від живого стилю 11 віку, навіть, у таких тематично сухих творах, як описи мандрівок.

*) Пор. у Шевченка „кровавії тії літа“, „хрищеної тої мови“. Науково цей „зародковий артикль“ зветься „номінальною детермінацією“. В старій літературі досить рясні подібні конструкції ще в житіях, написаних Нестором. /113/

Є. Літопис

1. Здавалось би, що порічні записи подій можуть бути цікаві лише з історичного погляду. В дійсності наші літописи належать до найцікавіших літературних творів. Порічні записи лише їх зовнішня форма, яка, до того, лише зрідка витримана. В склад літописів входять різноманітні пам’ятки. В цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів. Літописи, що обіймають кілька століть, не можуть бути творами однієї людини: автори літописів змінювалися, змінювався відповідно до цього стиль, а може і зміст записів. Отже, питання про авторство літописів дуже важливе. Але стиль літопису не залежав лише від автора, була певна літописна стилістична традиція.

Зміст найстарішої частини літопису, яка доходить до другого десятиліття 12 століття, охоплює події, переважно на Київщині, від найстаріших часів (половини 9 ст.). Як згадано, „літопис“ лише частково дає порічні записи. Здебільша маємо суцільне оповідання, що лише іноді „розрізано“ та розподілено між роками.

Наш найстаріший літопис дійшов до нас у трохи відмінних редакціях: в так зв. „Лаврентіївському“ літописі (різні відписи з 14-15 ст.), де він доходить до р. 1110 та закінчується записом ігумена Видубецького манастиря під Києвом, Сильвестра, що переписав рукопис 1116 р., та в „Іпатському“ літопису (5 відписів з 15 та пізніших ст.), де оповідання найстарішого літопису доведене до року 1117.

Виклад починається оглядом розселення народів після всесвітнього потопу, окрему увагу присвячується слов’янам. В найдавнішу історію слов’ян вставлене оповідання про подорож апостола Андрія Дніпром. У літописі хронологія ведеться „від утворення світу“, себто з 5508 р. до Р. X. Лише з 862 р. починається історія Руси з покликання варягів до Новгороду. Досить широко, але з великими пропусками ряду років (напр., 867-878, 888-897 тощо) розповідається про історію Руси, головне Київської, до Володимира. Зокрема під р. 898 подано відомості про Кирила та Методія та винахід слов’янської абетки. У виклад, що складається з окремих леґенд, вставлено договори Руси з греками. Широкий розділ присвячено охрищенню Володимира, при чому з’єднано різні оповідання — про грецького філософа-місіонера, про „пробу вір“ послами Володимира, про охрищення /114/ Володимира по поході його на Корсунь. Після оповідання про охрищення знову починається хронологічний виклад, що є головне історією київських князів. І тут маємо прогалини (між рр. 998-1013 записано лише звістки про смерть членів князівської родини). Під 1015 р. подано оповідання про забиття св. Бориса та Гліба. Під р. 1037 занесено похвалу Ярославу Мудрому, після чого кілька років маємо лише коротенькі замітки, а з 1043 р. знову ширший виклад, в якому під р. 1051 записано оповідання про заснування Печерського манастиря, під р. 1071 — нам уже відоме оповідання про волхвів, під р. 1074 — оповідання про смерть св. Феодосія та про Ісакія. під р. 1091 — про перенесення мощів св. Феодосія, під р. 1096 (в Лаврентіївському рукописі) „зібрані твори“ Володимира Мономаха, під р. 1097 — оповідання про кн. Василька.

2. Зміст літопису, як ясно з цього огляду та з’ясовано в попередніх розділах, „зібраний“ почасти з інших пам’яток, писаних чи усних та, можливо, використано і якісь інші літописні джерела, зокрема новгородські, може й чернігівські записи, записи або усні перекази з Тмуторокані (над Озівським морем), оповідання з історії Печерського манастиря, різні документи (договори з греками, поминальник київських князів, заповіт кн. Ярослава Мудрого і т. д.). Крім того, використано чужу літературу: моравську (оповідання про складання абетки та якийсь історичний твір), болгарську (напр., про охрищення царя Бориса), переклади з візантійської літератури (Амартола, Малали та ін.), повчальні твори (про „Кари Божі“ з „Златоструя“ тощо), апокрифи (твір Методія Патарського, „Житіє Василя Нового“). Отжз, літописці виконали велику працю, зібравши матеріял. Важче з’ясувати, що в літописі походить з усних переказів, може з епічних пісень, але деякі запозичення можемо і тут установити (див. I. Ж).

3. Розуміється, такий різноманітний склад позначається на стиліоповідання. Зустрічаємо тут різні стилі, бо більшість запозичень не перероблено, а просто списано. Варто розглянути стиль тих частин, що належать до власного оповідання літописців. Тут зустрінемо деякі спільні риси протягом усього літопису. Розгляд цих рис переконає нас, що праця літописців виявляє чималий літературний хист.

Ми вже розглядали оповідання, що може позичені з усних переказів (скандінавського походження?), відзначили в них зокрема нахил до ритмізованої мови та алітерацій. У пізніших частинах літопису зустрінемо ритмізацію мови ще досить часто; проста синтакса літописного оповідання чимало спричиняється до /115/ ритмізації. Ось як описується, як половецький князь Боняк, союзник кн. Давида Володимир-Волинського, напередодні битви проти мадярів, союзників кн. Святополка, 1097 р. запитував долю:

 

и яко бисть полунощи, | и-б-п

и вставъ Бонякъ | и-в-б

отьЂха от вой, | в

и поча выти волчьскы, | и-п-в-в

и волкъ отьвыся ему, | и-в

и начаша волци выти мнози; | и-в-в

Бонякъ же приЂхавъ | п

повЂда Давыдови, | п

яко побЂда ны есть на Угры... | п

 

Таких місць, завжди коротких, знайдемо чимало.

Улюбленим стилістичним засобом літописців є короткі афористичні речення, вироки дійових осіб — „сентенції“. Новгородці кажуть Святополкові, що збирається послати свого сина князем до Новгороду: „Коли твій син має дві голови, то посилай його“ (1102). Перед битвою князі мовлять: „будемо або живі, або мертві“. Добриня радить Володимирові Великому після перемоги над волзькими болгарами: „ці усі в чоботях, вони не даватимуть нам данини; підемо шукати таких, що в постолах“ („лапотників“). Це — стиль історичних анекдот усіх часів, і ці речення, мабуть, перейняті літописцями з усних оповідань. Описи політичних подій літописці охоче починають з таких висловів або з коротких розмов двох чи більше осіб; так само подібними реченнями підбивають підсумки подіям. З приводу епідемії в Полоцьку „люди мовили: це мерці („навьс“) б’ють Полочан“; на соймі в Любечі князі „мовлять до себе: чому губимо Руську землю, ворогуючи між собою?“; на пораді на Долобському озері Володимир Мономах виголошує „промову“: „дивуюсь... що коней жалієте...; але чому не згадаєте, що селянин почне орати, та приїде половець і вдарить його стрілою і коня його забере та, приїхавши до села, забере його жінку та діти та весь його маєток; отже, коня жалієте, а самого (селянина) не жалієте?“ — і це, розуміється, поширений афоризм улюбленого літописцями типу. Більш або менш дотепних афоризмів, що іноді поширені до цілих промов — в літописі десятки. Такі афоризми дійових осіб, розмови, промови, думки („внутрішній монолог“ — „мовить до себе“), — „драматизуючи“ виклад, оживляють його, а з другого боку, „затримують“ оповідання, поширюють його і тим роблять його цікавим.