Екологічний моніторинг. Система екологічної інформації

 

1. Поняття і визначення моніторингу.

2. Класифікація видів моніторингу.

3. Завдання моніторингу.

 

Контроль за якістю компонентів біосфери, змінами здійснюється з допомогою моніторингу.

Державний моніторинг навколишнього природного середовища – це система спостережень, збору, обробки, передачі, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробка науково-обґрунтованих рекомендацій для винесення управлінських рішень.

Забруднення природного середовища та потреби охорони природи призвели до необхідності організації обліку розмірів антропогенних змін в природному середовищі та їхніх проявів в окремих регіонах. Це завдання вирішується за допомогою моніторингу.

Моніторинг – це науково-інформаційна система спостережень, оцінок та прогнозів стану навколишнього середовища та живих організмів. Існує декілька класифікацій моніторингу.

Виділяють такі види моніторингу:

- фоновий;

- біологічний;

- господарський

Фоновий моніторинг передбачає систематичні стаціонарні заміри, що проводяться за єдиною програмою, стану атмосфери, грунту, природних вод та особливостей земної поверхні.

Біологічний моніторинг – зорієнтований на систематичне оцінювання стану видів рослин і тварин. Він включає зміну, реєстрацію чисельності і структури їхніх популяцій, характер міграцій та розмноження.

Господарський моніторинг проводиться з метою оцінки діяльності окремих сільськогосподарських або промислових підприємств.

В залежності від призначення моніторинг буває:

- загальний – це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, які дають змогу на основі оцінки й прогнозування стану навколишнього середовища, регулярно розробляти управлінське рішення на всіх рівнях;

- оперативний-це спостереження спеціальних показників на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об’єктами-джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, що їх визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварії зі шкідливими екологічними наслідками з метою збереження оперативного реагування на кризові ситуації та створення безпечних умов для населення;

- фоновий-це спеціальні високоточні спостереження за всіма складовими навколишнього середовища, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакцією організмів на забруднення на рівні окремих популяцій екосистем і біосфери в цілому.

Моніторинг дозволяє вирішувати коло завдань:

1) виявлення взаємозв’язку джерел забруднювання природного середовища з об’єктами, на які вони діють;

2) виявлення каналів поширення забруднювальних речовин у природному середовищі;

3) вибір індикаторів, які найкраще характеризують стан навколишнього середовища.

Залежно від розмірів охопленої моніторингом території розрізняють 3 основні його види:

а) глобальний моніторинг, який оцінює стан біосфери й параметри атмосфери, гідросфери, геосфери в цілому;

б) регіональний моніторинг, який має за мету виявлення джерел забруднення природного середовища та встановлення шляхів міграції забруднювальних речовин у межах великих регіонів;

в)локальний моніторинг, який передбачає аналіз стану окремого природного об’єкта.

В процесі моніторингу реєструються:

- екосистеми, що існують на даній території;

- тип господарського використання території;

- ступінь і форми деградації природного середовища – зміна рельєфу, ерозія;

- фізичний та хімічний стан повітря, води грунту;

- біологічне різноманіття та стан видів індикаторів, якщо такі виділені;

- радіоактивне забруднення;

- санітарний стан.

 

Екологічний моніторинг здійснюється на 4-х рівнях:

1) локальному – на території окремих об’єктів;

2) регіональному – в межах адміністративно-територіальних одиниць;

3) національному;

4) глобальному.

 

Література

1. Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экология: Учебник. - М. –ЮНИТИ, 2000. – 438-453с., 400-419с., 460-482с.

2. Барановський В. Територіальна модель дослідження сталого екологічного розвитку України // Економіка України.- 1998.- №8.- С.76-82.

3. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С. Основи екологічних знань.- К.: «Либідь»,- 1997.- 71-77 с. 77-78 с.,, 235-243с.

5. Дорогунцов С., Федорищева А. Сталість розвитку еколого-економічного потенціалу України та її регіонів. // Економіка України.- 1996.-№7.-С.4-15.

6. Дорогунцов С.І., Коценко К.Ф.,Аблова А.К., Хусаїнов Д.А., Чук Л.Г. Екологія: навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни.- К.: видавництво КНЕУ,1999.- 64-75 с.,83-94с., 94-118с., 123-130с.

7. Зимомря В. До європейських стандартів (Концепція розвитку лісопромислового комплексу Закарпаття _. // Зелені Карпати.- 1995.- №3-4.-С. 53-54.

8. Злобін Ю.А. Основи екології: Підручник.- Київ «Лібра».- 1998.- 230-233с.

9. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.- Київ: Право, 1996.

10. Кормилицын В.И., Цицкишвили М.С., Яламов Ю.И. Основы экологии: Учебное пособие.- М.- 1997.- 312-315 с., 318-320с.

11. Костенко Ю. Енергетика і екологічна безпека // Зелені Карпати.- 1994.- №3-4.- С.103-104.

12. Русин И.И. Экономика природопользования: Учебно-методическое пособие.- Издательство Московского университета.- 1989.

13. Рущак М. Чи пропащі наші хащі? // Зелені Карпати. – 1995.- №3-4.- С.50-53.

14. Трегобчук В., Веклич О. Необхідність еколого-економічної моделі ринкових реформ в Україні.// Економіка України.- 1997.-№4.- С.12-23.

15. Чистик О.В. Экология: Учебное пособие. – Минск. ОО «Новое знание».-2000.-Шпек Р. Екологічні проблеми Карпатського регіону та шляхи їх вирішення // Зелені Карпати.- 1994.- №3-4.-С.20-23.

16. Экология и экономика: Справочник.- //Под ред. К.М.Сытника.- К.- Издательство политической литературы Украины,- 1986.- 131-170с.

 

 

Тема 8

Планування раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища

1. Особливості планування раціонального природокористування..

2. Етапи розробки ТЕРКСОПІВ.

3. Принципи планування раціонального природокористування.

4. Особливості планування раціонального природокористування.

Планування – важлива складова системи управління і регулювання раціонального природокористування та охорони довкілля. Серед інших важелів воно вирізняється насамперед роллю попереджувача негативних наслідків від забруднення навколишнього середовища. Превентивні заходи набагато ефективніші, ніж ліквідація негативних наслідків.

В останні роки механізм планування в Україні зазнав численних змін, однак його значення для збереження якості середовища проживання в межах окремих районів зростає. Особливо велика роль довгострокових еколого-економічних розробок змін навколишнього середовища під впливом господарської діяльності, оскільки такі розробки дають можливість узгодити антропогенне навантаження з природно-ресурсним потенціалом регіону.

До основних видів наукових прогнозних розробок належать розділи з охорони природи Комплексного прогнозу НТР та його соціально-економічних наслідків на тривалу перспективу (20 років), схем прогнозів розвитку й розміщення продуктивних сил України та її адміністративних одиниць, державні програми охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

У плануванні розвитку території важливим є комплексна оцінка впливу господарської діяльності на навколишнє середовище. В таку оцінку доцільно включати мету й необхідність майбутньої господарської діяльності, способи її здійснення, реальні альтернативи, характер і ступінь впливу на довкілля, в тому числі й аварійних ситуацій, можливості зменшення шкідливого впливу на компоненти природи. З огляду на це в практиці планування передбачається розроблення територіальних комплексних схем раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища (ТЕРКСОП). Вони мають містити обгрунтування комплексних заходів з охорони природи, мета яких – запобігати забрудненню довкілля регіонів. ТЕРКСОПи розробляються по окремих містах і великих промислових об’єктах, які мають важливе господарське значення.

ТЕРКСОПи дають змогу перейти на проектній стадії до детального розроблення першочергових заходів, спрямованих на охорону здоров’я населення і покращання середовища його проживання, зменшення збитків від утрат основних та оборотних фондів, скорочення втрат від стихійних процесів.

Важливими особливостями ТЕРКСОПів є те, що:

1) вони оцінюють стійкість природно-ресурсного потенціалу та його окремих компонентів;

2) об’єднують у єдиному комплексі природні та господарські критерії взаємодії, доповнюючи специфічними регіональними критеріями, що дає можливість найбільш збалансовано використати природно-ресурсний потенціал регіонів;

3) регіональна диференціація природних і господарських факторів дозволяє виробити конкретніші критерії якості довкілля, а також доповнити вимоги конкретної території до вдосконалення процесу управління природокористування;

4) схеми репрезентують науково обгрунтовані довгострокові програми заходів із раціонального використання та охорони довкілля з урахуванням її регіональних особливостей.

ТЕРКСОПи розробляються в кілька етапів:

І етап – визначення цілей та формулювання завдань територіальної комплексної схеми. Вони формулюються залежно від екологічної ситуації, що склалася в регіоні.

ІІ етап – економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу регіону; надання інформації для попереднього аналізу розміщення господарських об’єктів з урахуванням особливостей їх впливу на довкілля.

ІІІ етап – аналіз у єдиному комплексі відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону за ретроспективний, існуючий та плановий періоди, як щодо рівня навантаження, так і з урахуванням його специфіки. Відмінною рисою етапу є одночасне врахування техногенного впливу та завданих ним збитків природним компонентам виробничо-територіальних систем і природних комплексів, а також врахування всіх видів збитків і планування втрат на його запобігання або компенсацію. Крім того, розробляється прогноз змін довкілля за альтернативних антропогенних впливів на природно-ресурсний потенціал регіону.

ІV етап –характеристика проблемних ситуацій, які виникли внаслідок взаємодії між природними та господарськими об’єктами, рангування проблемних ситуацій з тим, щоб виділити пріоритетні, техніко-економічні обгрунтування альтернативних варіантів їх вирішення.

V етап – розроблення комплексу конкретних заходів з удосконалення механізму управління процесом раціоналізації природокористування та охорони довкілля в кожному конкретному регіоні.

Радикальна перебудова в системі планування раціонального природокористування та охорони довкілля означає поворот до екологізації проектування, будівництва та експлуатації природно-господарських систем, до всебічного врахування природних, економічних і соціальних факторів, які тісно взаємодіють між собою. Врахування екологічного фактора у плануванні значно розширює та збагачує поняття ефективності виробництва, яку слід оцінювати з певним врахуванням всіх змін, що відбуваються під його впливом у навколишньому середовищі.

Сутність планування раціонального природокористування та охорони довкілля проявляються у таких принципах:

1. Принцип природно-господарської збалансованості передбачає поєднання галузевого й територіального розвитку у плануванні охорони довкілля. Кожний регіон має свій природно-ресурсний потенціал, і планування господарського освоєння його території необхідно проводити з врахуванням відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсного потенціалу. Порушення цього принципу спостерігається в багатьох регіонах Землі внаслідок високої концентрації промислового виробництва, особливо таких екологічно небезпечних галузей як чорна і кольорова металургія, хімічна, целюлозно-паперова, нафтопереробна промисловість, які разом з недосконалими технологіями, відсутністю природозахисних систем зумовили виникнення екологічно гострих ситуацій.

2. Принцип комплексності, який стосовно до раціонального природокористування регіону означає максимальне наближення ресурсного циклу як антропогенного кругообігу речовин до природного кругообігу. Комплексність виражається у плануванні впровадження безвідходних, ресурсозберігальних технологій. Для України цей принцип має особливе значення, оскільки існуюча тривалий час практика планування розміщення виробництва без врахування критеріїв екологічної доцільності призвела до накопичення великої кількості відходів, які є цінними покладами сировини.

3. Програмно-цільовий принцип прийняття науково виважених рішень комплексного територіального плану, реалізація якого дозволяє виділити пріоритетний напрям екологічної політики в кожному регіоні, визначити масштаби і терміни проведення робіт з охорони природи і відтворення природних ресурсів.

4. Принцип економічної зацікавленості й відповідальності, спрямований на підвищення планових показників із використання та охорони природних ресурсів відповідно до діяльності виробництва. Природоохоронна діяльність повинна бути невіддільною від процесу виробництва, а проблеми охорони довкілля необхідно розв’язувати в процесі самого виробництва.

5. Принцип демократичного централізму, який поєднує централізоване керівництво і місцеву ініціативу.

6. Принцип оптимальності, який передбачає пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу під час визначення економічної ефективності природокористування.

7. Принцип неперервності планування, який передбачає поєднання поточних і перспективних планів.

Основні принципи територіального планування дозволяють реалізувати методи планування:

1. Нормативний метод. Норми і нормативи якості середовища є обов’язковими для застосування в розрахунках народногосподарських проектів. Необхідно обгрунтовувати для території показники гранично-допустимих концентрацій виробництва на природно-ресурсний потенціал.

2. Балансовий метод – дозволяє науково вмотивувати співвідношення між наявністю природних ресурсів та їх споживанням. Для окремих територій –району, області доцільно розробляти баланс лісових. водних, земельних, мінеральних ресурсів.

3. Принцип еколого-економічних моделей. для їх створення необхідні автоматизовані системи планових розрахунків (АСПР). Їхня мета – вдосконалення системи планування на основі застосування економіко-математичних методів, моделей та обчислювальної техніки. У системі еколого-економічних моделей вирізняють три групи:

- моделі економічної активності, які дозволяють визначати не тільки основні пропорції розвитку народного господарства, а й збалансованість їх з врахуванням наслідків, зумовлених забрудненням довкілля;

- моделі техногенного впливу на довкілля, до яких належать моделі поширення, міграції та перетворення забруднювальних речовин у різних середовищах;

- група моделей динаміки факторів виробництва під окремим чи опосередкованим впливом забруднення довкілля, які дозволяють визначити екологічні, соціальні та економічні наслідки забруднення і соціальну та економічну ефективність впровадження природоохоронних заходів.

4. Математично-статистичні методи, які використовуються для обробки та аналізу екологічної інформації.

 

 

Тема 8

 

Господарський механізм управління процесом природокористування та правове регулювання охорони навколишнього середовища

 

1. Господарський механізм управління процесом природокористування та його основні важелі.

2. Правове регулювання природокористування і природоохоронної діяльності.

3. Завдання природоохоронного законодавства, об’єкти державної охорони та регулювання їх використання на території України.

4. Міжнародний досвід і міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля.

1. Господарський механізм управління процесом природокористування та його основні важелі.

 

Механізм господарювання у сфері природокористування та охорони навколишнього середовища являє собою систему заходів з управління, екологічного законодавства та економічного стимулювання, спрямовану на раціональне природокористування.

Основні важелі управління процесом раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища

 

 

Всі важелі народногосподарської природозахисної системи складають єдине ціле і доповнюють один одного. Державне управління в галузі охорони природи здійснюють Кабінет Міністрів, Мінекології, Державні комітети

 

2. Правове регулювання природокористування і природоохоронної діяльності.

 

Правове регулювання природокористування є одним із основних важелів господарського механізму управління цим процесом.

До правових основ охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування належить система державних заходів, що її закріплено у праві та спрямовано на збереження й відновлення природних ресурсів і поліпшення умов, необхідних для життя людини і розвитку матеріального виробництва.

До системи права у сфері раціонального природокористування входять:

1) правове регулювання, збереження й відновлення природних ресурсів;

2) державний і громадський контроль за виконанням вимог охорони природи і раціонального природокористування;

3) юридична відповідальність правопорушників.

Сукупність природоохоронних норм і правових актів, об’єднаних спільністю об’єкта, предмета і мети правової охорони природи, утворює природоохоронне законодавство.

Природоохоронне законодавство як важіль управління процесом природокористування почало формуватись з 1991р., коли було прийнято Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, де сформульовано завдання природоохоронного законодавства. Це – регулювання відносин у сфері охорони, використання й відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки, попередження та ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

Контроль за дотриманням природоохоронного законодавства в Україні здійснюють державні та громадські організації. Серед них вирізняються державні органи загальної, соціальної та галузевої компетенції.

До першої групи органів природоохоронний контроль – це частина загальних контрольних повноважень, що здійснюються в різних сферах життя суспільства. До цих органів належить Верховна Рада, Кабінет Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві адміністрації.

Важлива роль в охороні навколишнього середовища належить правоохоронним органам. Органи прокуратури здійснюють вищий нагляд за виконанням законодавства про охорону навколишнього середовища всіма міністерствами й відомствами, підприємствами, установами і громадянами. Судом розглядаються кримінальні, громадянські та адміністративні справи, пов’язані, зокрема, з порушенням вимог природоохоронного законодавства.

Державні органи спеціальної компетенції уповноважені контролювати діяльність підприємств, установ, організацій і громадян тільки з питань охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів. Це, зокрема, органи контролю за охороною і раціональним використанням природних ресурсів – земель, вод, надр, лісів, атмосферного повітря тощо, які діють у складі відповідних міністерств і відомств. Деякі з цих органів мають внутрівідомчі, інші – надвідомчі контрольні повноваження.

У сфері навколишнього середовища здебільшого застосовують чотири види юридичної відповідальності: кримінальна, адміністративна, цивільно-правова і дисциплінарна.

Кримінальна відповідальність застосовується тільки судами за найбільш серйозні порушення природоохоронних правил, тобто за злочини. Кримінально-правові санкції: позбавлення волі, виправні роботи, конфіскація, штраф.

Адміністративна відповідальність полягає в застосуванні передбачених законом стягнення чи впливу адмінкомісіями при виконкомах рад народних депутатів чи спеціально уповноваженими на те посадовими особами державних органів без розгляду справ у суді. Адміністративні заходи – припинення роботи підприємств, установ, цехів, агрегатів та інших об’єктів, які забруднюють навколишнє середовище.

Цивільно-правова відповідальність передбачає арбітражні (господарські) справи про охорону природи – справи з розв’язання господарських спорів між підприємствами, організаціями, установами.. Найчастіше господарські суди розглядають справи по відшкодування збитків.

Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні стягнення адміністрацією підприємств, установ чи організацій через видання відповідного наказу. Це можуть бути: догана, перевід на нижчеоплачувану роботу, звільнення.

 

3. Завдання природоохоронного законодавства, об’єкти екологічного права.

 

Екологічне законодавство України виходить з того, що сучасний стан соціально-економічного розвитку в країні характеризується різким погіршенням екологічної ситуації на місцевому, регіональному і національному рівнях. Тому значна частина норм екологічного законодавства спрямована на упередження прочвів екологічного ризику і небезпеки від стихійних явищ та негативного техногенного впливу з урахуванням економічних можливостей держави і використання різних форм інвестиційного забезпечення системи екологічної безпеки.

Екологічне законодавство включає в себе такі основні блоки законодавчого та підзаконного регулювання:

1. Конституційне регулювання екологічних правовідносин.

2. Еколого-правове регулювання.

3. Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства.

4. Міжнародно-правове регулювання.

5. Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних галузей законодавства.

Соціально-правові важелі охорони природи:

· введення екологічних норм і стандартів;

· проведення обов’язкових екологічних експертиз;

· створення юридичних можливостей для кооперування підприємств з метою виконання екологічних програм;

· впровадження безвідходних технологій;

· адміністративне обмеження на види робіт, що шкодять навколишньому середовищу.

Об’єкти екологічного права: сукупність природних, природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів, природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного законодавства.

 

 

 

 

Тема