Зв'язок виховання з життям

Виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на узгодження їх життєдіяльності з життям суспільства, посильну участь у ньому,
готувати їх до трудової діяльності. Цьому сприяє викорис­тання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, ознайом­лення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, за­лучення їх до участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвою­ють досвід старших поколінь, формують у собі психологіч­ну, моральну і практичну готовність до самостійного суспі­льного життя й діяльності.

3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні.

Поведін­ка людини — це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості є складним і суперечливим процесом, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато склад­ніше, ніж виховання свідомості. Для подолання цієї супе­речності необхідні правильне співвідношення методів фор­мування свідомості та суспільної поведінки, запобігання від­хиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовність боротися з ними.

4. Виховання в праці.

Цей принцип вибудовується на ідеї, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності. Спирається він і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. Умо­вою його реалізації є усвідомлення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб, усебічного розвитку особистості, а сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

5. Комплексний підхід у вихованні.

Ґрунтується він на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і про­цесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, зав­дань і змісту, форм, методів і прийомів виховання, а також єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, за­собів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.

За комплексного підходу у виховному процесі створю­ються можливості для забезпечення єдності усіх складових всебічного розвитку особистості — розумового, морально­го, трудового, естетичного, фізичного; пізнавально-світо­глядної (наукові знання, погляди, переконання, ідеали), емоційно-вольової (високі громадянські почуття, прагнення, інтереси, потреби), діяльнісної (суспільно необхідні уміння, навички, звички, здібності, риси характеру) сто­рін особистості, а також єдності всіх функцій процесу вихо­вання. У цьому процесі відбувається відкрите і непомітне оволодіння вихованцями суспільно необхідним досвідом, створення вихованцями разом з вихователями і під їх ке­рівництвом нового позитивного досвіду, поєднання нового і раніше набутого досвіду, обмін досвідом, нагромадження і його закріплення, подолання негативного досвіду.

З цього приводу В. Сухомлинський писав, що не можна вилучати з системи виховання жодного аспекту. Упустив­ши щось одне — виховання переконань, виховання людя­ності, виховання любові до праці, вже не вдасться розв'я­зати інші завдання.

6. Виховання особистості в колективі.

Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним від­окремленню. Найкращі умови для спілкування й відок­ремлення створюються в колективі.

Отже, цей принцип виховання зумовлений об'єктивними закономірностями розвитку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що ко­лектив є могутнім засобом виховання, і певні риси особис­тості формуються тільки в колективі. Водночас вони усві­домлюють значення згуртованості колективу та його думки для виховання школярів, переконуються, що участь у самоврядуванні сприяє розвиткові самостійності, самоді­яльності, ініціативи та ін. Найбільша виховна цінність ко­лективу полягає у створенні можливостей для найрізнома­нітніших стосунків учнів. Йдеться про стосунки взаємної відповідальності й залежності, організаторів і виконавців, між вихователями і вихованцями, між старшими й молод­шими, про ділові, міжособистісні стосунки (симпатії, това­риськості, дружби, любові).

7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів.

Педагогічне керівництво зумовлю­ється відсутністю в учнів життєвого досвіду. А, як відомо, виховання творчої особистості можливе за існування умов для вияву самостійності й творчості, схвалення ініціативи та самодіяльності учнів. Це передбачає безпосередню їх участь у плануванні своїх громадських справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оці­нювання досягнутих результатів. При цьому важливо запо­бігти жорсткому регламентуванню діяльності дитячого са­моврядування, адмініструванню, надмірній опіці.

8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розум­ною вимогливістю до нього.

Саме у цьому принципі закорінений головний сенс гуманістичної педагогіки щодо фор­мування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Повага до учня втілюється у шануванні його особистої гід­ності (педагог має уникати будь-яких дій, висловлювань, які її принижують), врахуванні його уподобань і бажань при визначенні або конкретизації цілей навчання і спосо­бів їх досягнення, у серйозному ставленні до його думок. Цей принцип передбачає єдність педагогічних вимог до ви­хованців, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага їхньої думки та ін. Його реалізація усклад­нюється наявністю серед учнів складних, озлоблених ді­тей. Однак педагог повинен бути терплячим до всіх дітей, поважати їх людську гідність. Як зауважував А. Макаренко, необхідно висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і виявляти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість свідчить і про повагу до особистості дитини. її виховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, поро­джена потребами виховного процесу, завданнями всебіч­ного розвитку особистості.

9. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні.

Наприклад, важливою вимогою до організації виховного процесу і однією з умов підвищення його ефективності є індивідуальна корекція загальної системи виховання. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не зачіпають внутрішніх сторін особистості вихованця, а тому є малоефективними. Результати виховного процесу залежать від того, наскільки в ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів.

«Вихователь повинен прагнути пізнати людину та­
кою, — писав К. Ушинський, — якою вона є насправді, з
усіма її слабостями і в усій її величі, з усіма її буденними
дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимо­гами... Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій
природі людини засоби виховного впливу, — а засоби ці ве­личезні».

10. Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні.

Виходить з того, що для формування свідо­мості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів.

Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо вихов­ний процес являтиме собою випадковий набір виховних за­
ходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер.
Реалізація цього принципу передбачає передусім, що за­лежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає
зміст і методику виховної роботи з ними. З віком змінюєть­ся педагогічне керівництво дитячим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питан­нях його життєдіяльності. Підвищується і вимогливість до нього вихователів. Важливо прогнозувати можливі наслід­ки заходів впливу на школяра. Досвідчені педагоги нама­гаються бачити кожного учня таким, яким він є, і відпо­відно до цього будувати виховну роботу з класом.

10. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громад­ськості.

Ці вимоги мають охоплювати всі сторони навчаль­но-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнів­ського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного проце­су. Школа як провідна ланка в системі виховання учнів по­винна не лише залучати до цієї справи сім'ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

Концепція національного виховання розглядає такі йо­го принципи:

- народність: єдність загальнолюдського і національ­ного.

Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любо­ві до рідної землі та свого народу; прищеплення шанобли­вого ставлення до культури, спадщини, народних тради­цій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх наро­дів, що населяють Україну;

- природовідповідність.

Урахування багатогранної й цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особ­ливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, психоло­гічних, національних та релігійних особливостей;

- культуровідповідність.

Органічний зв'язок з історі­єю народу, його мовою, культурними традиціями, з народ­ним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь;

Гуманізація.

Створення умов для формування кра­щих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, до­вір'я до неї; виховання гуманної особистості;

Демократизація.

Усунення авторитарного стилю ви­ховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соці­альної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке усвідомлення взаємозв'язку між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю;

- етнізація: наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості грома­дянина.

Забезпечення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, націо­нальну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увічнення в під­ростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв національної культури. Цей принцип є невід'ємною складовою соціалізації дітей, стосується всіх народів, що живуть в Україні.

Сукупність цих принципів забезпечує успішне визна­чення завдань, добір змісту, методів, засобів і форм вихо­вання. Єдність принципів виховання потребує від педагога вміння використовувати їх у взаємозв'язку, з урахуван­ням конкретних можливостей і умов.