Історичний розвиток держави

Коли ми говоримо про державну організацію, як останню і найвищу досі форму суспільних об'єднань, необхідно пам'ятати, що ця державна організація протягом тривалого історичного періоду проходить певний процес у своєму розвитку. Держава, як така, зазнає у своєму устрої, своїх засадах і у своєму реальному змісті суттєвих і кардинальних змін. Проте, на відміну від розвитку людського суспільства, про яке ми вже говорили, що воно поступово ускладнюється, проходячи шлях від простіших організацій до організацій складніших, з державою відбувається не зовсім так. В усякому разі, якщо підходити чисто хронологічно, це зовсім не так. Наприклад, така держава, як Римська імперія, існувала раніше, ніж державні організації середньовічної Європи. Проте, перша була дуже складною суспільною організацією, яка мала за собою тривалий процес розвитку, держави ж середньовічної Європи являли собою примітивні молоді суспільні побудови. Не маючи можливості стверджувати наявність постійного прогресу в розвитку держави, можна, у той же час, спостерігати наявність певних періодів у розвитку державних організацій. Власне наявність таких періодів дає можливість пояснити появу, розквіт та занепад великих культур і створених на їхній основі держав далекого минулого. Зникли, як могутні державні сили і як могутні державні комплекси, великі організації стародавнього Єгипту, Вавілону, стародавньої Греції і Риму. Після них постають прості суспільні організації у вигляді тих же феодальних держав європейських варварів, які стали спадкоємцями спадщини Великої Римської імперії. Пройшовши певний період свого розвитку і досягнувши певного рівня розвитку, ці держави також впали, і на зміну їм приходить інший тип держав. У цьому процесі можна визначити наявність певної спадковості і використання здобутків попереднього етапу на наступному етапі, проте форми цього використання і його межі завжди мають свою специфіку.

Розглядаючи історичний процес розвитку держави, можна, базуючись на європейському досвіді, виділити наступні періоди в їхньому розвитку:

1 період — зародження держави — племінна держава. Саме на цьому етапі появляються основні її складові — територія, населення, влада;

2 період — держави античного світу. Це, перш за все, держави Греції та Римська імперія. Для цих держав характерним є наявність досить високого правового статусу у вільних громадян і, у той же час, наявність великої кількості людей, які є тільки об'єктами права, — рабів. Саме на них опирається суспільне виробництво цього циклу;

3 період — держави феодального середньовіччя. Організація цих держав спочатку була нескладна, відбиваючи простоту існуючих суспільних відносин. Існування міждержавних та внутрішньодержавних зв'язків мінімальне. Населення таких державних груп розбите на ряд різних соціальних груп, з різним правовим статусом.

4 період — станова монархія. Наявність чіткої структуралізації суспільства з практично виключеною можливістю переходу з одного стану в інший. Принципово різний правовий статус представників різних груп.

5 період — сучасна держава.

Таким чином, в розвитку держави, базуючись на правовому статусі особи у той чи інший історичний період, можна виділити п'ять періодів: зародження держави, антична держава, держава раннього середньовіччя, станова держава і сучасна держава.

Антична держава характеризується тим, що в ній існує значна частина людей, які взагалі не визнаються суб'єктами права і, відповідно, не мають жодних прав і свобод, тобто раби. При цьому, людина могла бути рабом від народження, стати ним у результаті захоплення у полон чи в силу економічних чинників (боргове рабство). Наявність такої групи абсолютно безправних людей є характерним явищем для всіх держав античності: від Єгипту і Вавілону до Греції та Риму. У той же час, уже в античних державах, хоча і різною мірою і в різних формах, проявляється принцип правової рівності, який, звичайно, поширюється тільки на вільних громадян.

Держава раннього середньовіччя, як правило, має значно нижчий рівень розвитку законодавства, механізмів правового регулювання суспільних відносин, сама є доволі слабкою. У такій державі визначальна роль у правовому регулюванні належить звичаєвому праву, втручання держави в життя людей є мінімальним і часто обмежується тільки сплатою податку (данини) та участю у захисті держави від зовнішніх посягань. У такій державі, якщо й продовжує існувати рабство, то в значно менших масштабах, ніж на попередньому етапі. Можна стверджувати, що в державі раннього середньовіччя практично нема людей, які б не визнавалися суб'єктами права. Правовий статус особи значною мірою залежить від неї самої і визначається її суспільною діяльністю. Можлива зміна місця проживання чи роду і характеру занять, нема жорстких правових обмежень. Разом з тим, ідея правової рівності і в законодавстві, і в реальному суспільно-політичному житті практично відсутня.

Станова держава характеризується тим, що правовий статус особи визначається її походженням. Суспільство поділене на певні стани, між якими існують чіткі межі, перехід з одного стану в інший утруднений або й не можливий. Всі люди визнаються суб'єктами права, проте між правовим статусом різних станів колосальна відмінність — від селян-кріпаків, які мало чим відрізняються від рабів, будучи особисто залежними, до представників шляхти, дворянства, які мають надзвичайно широкі права і свободи, які в багатьох випадках можуть бути реально забезпеченими та захищеними. Питання про правову рівність може мати місце тільки в рамках окремого стану.

Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та характеру занять та інших обставин. По суті, у сучасній державі правовий статус особи визначається нею самою, залежно від того, чим вона займається, її інтелектуальних та інших здібностей. Існування різних соціальних груп у суспільстві визначається розвитком суспільства, а не якимись правовими приписами. Перехід з однієї соціальної групи в іншу не має жодних правових обмежень, хоча може бути утрудненим або й неможливим в силу інших обставин (фінанси, інтелект тощо). Приналежність особи до певної соціальної групи не впливає на її правову рівність з іншими людьми. У сучасній державі людина, її права і свободи є пріоритетними соціальними цінностями. Напрямок розвитку сучасної держави — це все більш повне і всестороннє закріплення і забезпечення прав і свобод людини. При цьому, можливі певні тенденції до перебільшення значення або ігнорування тих чи інших прав і свобод, що проявляється у тоталітарних чи авторитарних режимах у сучасних державах. Заперечення принципу правової рівності, виходячи з тих чи інших засад (класових, національних, релігійних), має, як правило, тимчасовий, перехідний характер. Основною, визначальною характеристикою сучасної держави все ж таки залишається рівність всіх перед законом, обмеження державної влади правами та свободами людини.

Можливі і інші класифікації та періодизації історичного розвитку держави.