Докази поділяють на прямі та непрямі (побічні). В юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення підстав такої класифікації, вирішення питання про можливість або неможливість поділу всіх наявних у справі доказів на прямі та непрямі, визначення того, які саме докази можна вважати прямими, а які — непрямими. Деякі науковці підставою поділу доказів на прямі та непрямі називають відмінності в структурі процесу обґрунтування обставини, яку доказують. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює таку
обставину, а непрямим — доказ, який встановлює ці обставини через «проміжний факт". Інші вважають підставою для поділу доказів на прямі та непрямі відношення доказів до тези, яку доказують, або відношення доказів до обставин, які підлягають доказуванню, і способу доказуваний. На наш погляд, пов'язувати підстави для такого поділу тільки з обґрунтуванням певної тези (тобто з доказуваням у другому аспекті даного поняття) навряд чи правильно. Звичайно ж, висловлюючи свою думку, наприклад, у судових дебатах, учасники дебатів пропонують свою оцінку доказів, посилаючись на поділ доказів, зокрема, на прямі та непрямі. Але поділ доказів на прямі та непрямі відбувається перш за все в процесі збирання, перевірки та оцінки доказів, що дозволяє більш ефективно здійснювати такий процес і запобігає по-милковим висновкам про наявність чи відсутність певних обставин, які необхідно встановити в кримінальній справі. Тому як підставу для такого поділу доказів ми розглядатимемо особливості структури процесу доказування.
У науковій літературі висловлені різні думки стосовно того, чи всі докази можливо класифікувати на прямі та непрямі, які саме докази можна розглядати як прямі. Так, А.І. Трусов вважає, що всі докази можна розглядати як прямі або непрямі в залежності від їх відношення до будь-якої з обставин, які підлягають доказуванню і з засобу їх доказування (під обставинами, що підлягають доказуванню автор розуміє тільки обставини, які складають кінцеву мету доказування). Прямими доказами пропонується вважати ті докази, які однозначно підтверджують або спростовують обставини, що підлягають доказуванню, а непрямими — ті, що неоднозначно підтверджують або спростовують обставини предмета доказування. Прихильники такого підходу прямими доказами вважають фактичні дані, на підставі яких можна встановити будь-яку з обставин, що складають кінцеву мету доказування, такі, наприклад, обставини як подія злочину — час, місце, спосіб вчинення злочину, обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, характер і розмір шкоди, завданої злочином. Тобто можлива ситуація, коли відомо, наприклад, що було вчинено розбійний напад, встановлено місце, час вчинення такого злочину, вартість майна, котрим заволоділи злочинці, тяжкість тілесних ушкоджень, яких було заподіяно потерпілому, але немає даних про винних у цьому злочині осіб. Всі зазначені обставини можуть бути встановлені на підставі доказів, які автори розглядуваної позиції називають прямими, тобто такими, які дозволяють безпосередньо встановити перелічені обставини. Така точка зору піддана аргументованій критиці Ю.К. Орловим, який вважає парадоксальною ситуацію, коли за наявності великої кількості прямих доказів лишається недоведеною важливіша обставина — хто саме вчинив злочин. Він пропонує прямими доказами називати тільки ті фактичні дані, які встановлюють (або спростовують) тільки одну обставину — факт вчинення злочину певною особою, а всі інші докази вважати непрямими. Свого часу М.С. Строгович пропонував проводити поділ на прямі і непрямі не всіх доказів, а тільки тих, на підставі яких встановлюється тільки одна з обставин предмета доказування, а саме винність певної особи у вчиненні злочину, а докази, з допомогою яких встановлюються інші обставини, він вважав такими, що не підлягають даній класифікації. Остання думка, на наш погляд, є найбільш слушною. Поділ доказів на прямі та непрямі можливий тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких можливе встановлення (або спростування) тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що не підлягають по-ділу на прямі чи непрямі, вони так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.
Отже, прямі докази своїм змістом підтверджують або спростовують факт вчинення злочину конкретною особою, а непрямі докази дозволяють зробити тільки припущення про можливу причетність певної особи до вчинення злочину і безпосередньо встановлюють деякі доказові (проміжні) факти. І тільки на підставі певної сукупності непрямих доказів із додержанням деяких умов можна буде зробити висновок про винність особи у вчиненні злочину. Так, наприклад, по-терпілий та свідок-очевидець розповіли на допиті про обставини заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, вказали винну в цьому особу. Такі відомості, що містяться в протоколах допиту, є прямими доказами, тому що з їх змісту можна буде зробити безпосередній (одноступеневий) висновок про винність конкретної особи у вчиненні злочину (звичайно ж докази необхідно буде перевірити, оцінити, визначити їх достовірність). Якщо ж слідчий в справі про вбивство одержав показання свідка, який пояснив, що чув, як підозрюваний погрожував потерпілому, то такі відомості є непрямими доказами, з їх змісту неможливо зробити категоричний висновок про винність підозрюваного у вбивстві, але вони дають підстави для припущення про можливу причетність його до розслідуваного злочину. Такі докази також підлягають перевірці та оцінці для встановлення їх достовірності, після чого можна буде зробити висновок про те, що підозрюваний погрожував потерпілому. Коли слідчий матиме певну сукупність непрямих доказів, скажімо, відомості про те, що підозрюваного бачили, коли він заходив до оселі потерпілого, відомості про те, що підозрюваний пропонував свідкові купити у нього ювелірні прикраси, схожі на ті, що були викрадені у потерпілого після вбивства, у підозрюваного було вилучено зброю, яка була знаряддям вбивства потерпілого, т. ін., слідчий, перевіривши такі докази, переконавшись у їх достовірності, зможе зробити висновок, що саме підозрюваний вчинив вбивство потерпілого. Отже, використання непрямих доказів ускладнює процес доказування, інакше кажучи, потребує іншої структури процесу доказування в порівнянні з використанням прямих доказів, таке доказування є двуступеневим. Адже спочатку необхідно перевірити непрямі докази, визначити їх достовірність, на їх підставі встановити проміжні факти, а після цього визначити зв'язок між проміжними фактами і однією з обставин, які складають кінцеву мету доказування, а саме, встановити винність певної особи у вчиненні злочину.
Різновидом непрямих доказів є так звані «докази поведінки». Йдеться про фактичні дані про дії обвинуваченого після вчинення злочину, такі як спроба ухилитися від слідства та суду, вплинути на свідків, умовити їх давати неправдиві показання, приховання або знищення речей, які мають відношення до злочину, т.ін. Питання про доказове значення таких даних викликає суперечки серед науковців. Ми вважаємо, що можливо використовувати як непрямі докази дані про таку поведінку обвинуваченого, яка свідчить про «злочинну освідченість», тобто про знання обвинуваченим таких обставин, які могли бути відомі тільки особі, причетній до злочину. Так, наприклад, якщо обвинувачений докладно розповідав про обстановку на місці вчинення злочину, про розташування певних речей, а потім відмовився від своїх показань, стверджує, що він ніколи не бував на місці злочину, то така його обізнаність може розглядатися як непрямий доказ, що свідчить про причетність до злочину. Звичайно ж на підставі таких доказів не можна одразу зробити висновок про винність особи, але разом з іншими доказами такі дані можуть використовуватися в доказуванні.
Значення поділу доказів (а точніше — певної частини доказів) на прямі та непрямі в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні чітко визначитися під час дослідження доказів, з якими саме доказами вони мають справу, якщо наявні докази можна віднести до непрямих, то на їх підставі не можна зробити однозначний висновок про винність або невинність особи у вчиненні злочину. Разом з тим, поділ доказів на прямі та непрямі не означає протиставлення прямих та непрямих
доказів і тим більш не дозволяє зробити висновок про перевагу одних доказів перед іншими.
В багатьох справах прямі докази взагалі відсутні і доказування здійснюється тільки на підставі непрямих. В юридичній літературі пропонують певні правила доказування з допомогою непрямих доказів. До таких правил перш за все відносять необхідність мати певну сукупність доказів, які являють собою «ланцюг», всі ланки якого не протирічать одна одній. Зазначимо, що можна собі уявити і такі випадки, коли між непрямими доказами є деякі протиріччя, але вони повинні бути усунуті. Сукупність непрямих доказів повинна бути такою, щоб були перевір