Громадянське суспільство і правова держава

Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як «політика», «держава», про які йшлося раніше, тільки у взаємодії з категорією «громадянське суспільство» доз­воляють розкрити суспільний механізм, спрямований на ство­рення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життє­вого потенціалу кожної людини.

Громадянське суспільство - це безпосередньо неконтроль-ована державою сфера життєдіяльності індивідів. Це поняття співвідноситься з категоріями «держава» і «правова держава».

Звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототож­нювати «суспільство» як людську спільноту з категорією «гро­мадянське суспільство» як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку суспільства. Громадянське суспіль­ство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо «суспільство» характери­зує спільність життєдіяльності людей, то «громадянське суспіль­ство» - це така система зв'язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав -права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не на шкоду іншим, власність, рівність перед законом тощо.

Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точ­ки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття «грома­дянин» - не просто людина або індивід, а особа, суб'єкт особис­тих прав, своїх законних повноважень, установлених суспільством.

В широкому сенсі громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні грома­дянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і з ав­торитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.

Найчастіше термін «громадянське суспільство» вживається у вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, захистити її від сваволі і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити її під контроль народу.

Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібе­ралізму і пов'язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля та інших мислителів минулого.

Громадянське суспільство - продукт буржуазної епохи, рин­ку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інте­ресів та індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взя­ти на себе господарську і політичну відповідальність.

Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні та правові відносини, мораль і політичні відносини між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя, партіями, групами інтересів та ін.

На відміну від держави, у громадянському суспільстві пану­ють не вертикальні, а горизонтальні зв'язки, відносини конку­ренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

За сучасних умов провести чітку грань між громадянським суспільством і державою досить складно. Але не зважаючи на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втратив своєї актуальності і служить передусім своєчасному відкриттю і запобіганню тоталітарних тенденцій, забезпеченню суверені­тету народу по відношенню до влади, свободи особи.

Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до рин­ку і правової державності.

Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить праг­нення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи та її головні права.

Правова держава - це держава, обмежена в своїх діях пра­вом, що захищає свободу та інші права особи і підпорядковує владу волі суверенного народу.

Відносини між особою і владою визначаються в ній консти­туцією, яка є суспільним договором між народом і владою.

У відносинах між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави та її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необ­хідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

По відношенню до громадян у правовій державі застосо­вується принцип «Дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції».

По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її активності рамками права.

Правова держава формувалася поступово, на базі відповід­них ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій давнині. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще в VI ст. до н. є. давньогрецький ар­хонт Солон, про співвідношення природних прав людини пи­сали Аристотель і Ціцерон. Концепція правової держави скла­лася в XVII - XIX ст. у працях Локка, Монтескье, Канта, Джефферсона та ін.

Самий термін «правова держава» склався в XIX ст. у пра­цях німецьких юристів К. Велькера, Р. фон Моля та ін.

Сучасні дослідження відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення справжньої сво­боди особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця теорія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави і на захисті лише формальної негативної свободи особи, життєвого простору, втручання держави до якого обмежено. Реальна сво­бода людини та її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.

Тому в політичних системах багатьох країн принцип право­вої держави сьогодні доповнюється принципами демократії, за­охочення участі мас у політичному житті і соціальної держави.

Чи не найсерйознішою небезпекою в процесі реалізації політич­ного курсу на створення правової держави слід вважати реаль­ну можливість зробити його лише формально-правовим. У зв'язку з цим загальні вимоги, яким має відповідати правова держава, такі:

♦ повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки букві, а й духу Основно­го Закону країни, що розуміється як нерівна умова забез­печення практичної реалізації принципів функціонуван­ня суспільства;

♦ відповідність законодавства найважливішим інтересам усіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-еко­номічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;

♦ обмежене включення законодавства в контекст практич­ного процесу вирішення нагальних проблем;

♦ сувора відповідність поточного законодавства конститу­ційному, практичне забезпечення верховенства закону відносно підзаконних актів;

♦ поєднання стабільності і динамізму законодавства;

♦ наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян у правотворчому процесі;

♦ наявність певного рівня політичної та правової культури населення;

♦ єдність правотворчої організаційної, ідеологічної та пра-возастосовної діяльності держави;

♦ всебічна гарантованість основних прав громадян, на­явність налагодженого, неважкого і легкодоступного юри­дичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи та їхній захист;

♦ наявність юридичного механізму розв'язання спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної та соціальної структури;

♦ професійна і моральна бездоганність працівників дер­жавного апарату та апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов'язків;

♦ високий рівень правових знань і правової культури гро­мадян країни.

Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхні загальні ознаки:

1. Наявність розвиненого громадянського суспільства.

2. Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя.

3. Правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.

4. Загальність права, його поширення на всіх громадян, організації та органи державної влади.

5. Суверенітет народу, конституцшно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є джерелом вла­ди, державний же суверенітет має представницький характер.

6. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судо­ву гілки, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодав­чої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.

7. Пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин дозволу над забороною. У правовій державі діє прин­цип «Дозволено все, що не заборонено законом».

8. Свобода і права інших людей - єдиний обмежувач сво­боди індивіда. Правова держава не означає абсолютної свобо­ди особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.

Правова держава - важливий етап у розширенні свободи людини і суспільства. Теоретики і засновники ідеї держави вва­жали, що забезпечення кожному негативної свободи і заохочен­ня конкуренції підуть на користь всім, зроблять індивідуальну власність доступною кожному, підвищать індивідуальну відпо­відальність, ініціативу та зрештою загальні добробут і благопо­луччя. Але цього не сталося.

Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держа­ви у справи громадянського товариства, проголошені у право­вих державах, не могли перешкодити монополізації економіки та її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.

Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноп­равність і сприяла використанню конституційних прав і при­вілеїв на користь заможних класів. Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-коман­дного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині ма­теріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну спра­ведливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій ученими була створена теорія, на засадах якої здійснювалась практика соціаль­ної держави.

Соціальна держава - це держава, що прагне забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захи­щеності; а в ідеалі - приблизно однакових стартових можли­востей для реалізації життєвої мети, розвитку особи. Діяльність такої держави спрямована на загальний добробут, утверджен­ня в суспільстві принципу соціальної справедливості. Вона на­магається згладжувати майнову та іншу соціальну нерівність,

надає допомогу слабким, збіднілим і знедоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави можна знайти у соціальній прак­тиці далекого минулого. Ще у давнині деякі правителі піклува­лись про найбідніших громадян. Але головне навантаження з соціального забезпечення слабких і знедолених у той час лежа­ло на великих сім'ях і общинах.

Індустріалізація та урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і класо­ву боротьбу в суспільстві. Розв'язання цього питання потребува­ло різкого розширення об'єктів соціальної політики та її перетво­рення на один з провідних напрямків діяльності держави.

У результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках XX сто­річчя виникли соціальні держави. Необхідною умовою їх ви­никнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволив їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає:

♦ перерозподіл суспільного доходу на користь менш забез­печених верств суспільства;

♦ політику зайнятості та забезпечення прав робітника на підприємстві;

♦ соціальне страхування;

♦ турбота про безробітних, молодь, інвалідів, старих;

♦ розвиток доступної для всіх освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Теорія соціальної держави виявилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпе­чити реальні права і добробут усім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав існує як єдність, так і певні відмінності.

Єдність їх полягає в тому, що обидві вони покликані забез­печувати добробут і благополуччя індивіда. Правова держава -індивідуальну свободу і основоположні негативні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.

Соціальна держава - гідні умови існування кожного.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова дер­жава за своїм задумом не повинна втручатися в питання роз­поділу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається вирішенням цих проблем, хоча і прагне не підрива­ти такі основи ринкового господарства, як індивідуальна власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність тощо.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити загальний добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціаль­на держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя, насамперед, за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної ак­тивності та відповідальності.

Правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають у нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини. В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну та еко­логічну катастрофи.

У житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Пер­ша з них - активізація громадянського суспільства, розширення впливу політичних партій і груп інтересів, зміцнення системи місцевого самоврядування. Друга - виявляється у підвищенні ролі держави як регулюючого органу всього суспільства. Держа­ва все активніше втручається в економічні, соціальні та інфор­маційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової та кредитної політики.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає про­блема громадянства.

Громадянство - це нормативно-правовий інститут, що вста­новлюється з метою упорядкування відношень особи і суспільства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захи­сту інтересів особи. Громадянство - це приналежність особи до певної держави, що означає поширення на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархіч­ною формою правління вживається термін «підданство».

Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Відповідно до законодавства Ук­раїни громадянами України є особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього джерела, соціального і майнового поло­ження, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і харак­теру занять; вони не є громадянами інших держав і висловили бажання стати громадянами України.

Держава здійснює захист громадян України, що перебува­ють за кордоном. Дипломатичні представництва і консульства України, всі посадові особи зобов'язані вживати заходи для забезпечення громадянам можливості користуватися в повно­му обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а в разі необхідності вживати заходи для віднов­лення порушених прав громадян України.

Такий зв'язок особи і держави визначається поняттям «гро­мадянство».

Марксизм поставив питання про майбутнє цього інсти­туту як знаряддя класового домінування, що стане непотрі­бним у безкласовому суспільстві і загине, якщо таке суспіль­ство виникне. Але встановлення пролетарської диктатури після Жовтневої революції, а після цього - тоталітарної дик­татури призвело не до відмирання держави, а до безмежно­го множення і зміцнення її функцій. Ідея відмирання держа­ви виявилася передчасною і перетворилася на догму. Реально суспільна роль держави неухильно зростає разом з усклад­ненням матеріального і духовного життя суспільства і зрос­танням масштабів політики.

Світ об'єктивно все більше потребує організації й управ­ління, але інстанції світової влади, що могла б його організу-

вати, немає. Частково ЇЇ функції виконують регіональні союзи держав - традиційна форма координації політики.

Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь у системі міжнародних організацій, в інтерна­ціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізо­ляціонізму, відсталості, політичного та ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.

Запитання для самоконтролю

1. Що являє собою політична система суспільства?

2. Які елементи політичної системи складають її структуру?

3. Що таке політичні інститути? Визначте їх роль у суспільстві.

4. Які ознаки має держава?

5. Які функції виконує держава?

6. Порівняйте поняття «федерація» і «конфедерація».

7. Які риси характеризують унітарну державу?

8. Які риси характеризують президентську і парламентську республіки?

9. Що означає поняття «соціальна держава»?

10. Які ознаки правової держави ви можете назвати?

11. Які ознаки та особливості громадянського суспільства?

12. Як ви розумієте взаємодію держави і громадянського суспільства?

Рекомендована література

1. Анохин М.Г. Политические системы: адаптация, динамика, устой­чивость. - М., 1996.

2. Конституція України. - К., 1996. - 54 с.

3. Парламенты мира. - М., 1991. - С. 63-122, 385-440.

4. Политология: Учеб. Пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазоно­ва. - Харьков, 2001. - С. 299-334.

5. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для студентов вузов. - М., 2002. - С. 171-194.

6. Світова класична думка про державу і право. Навчальний по­сібник: Під ред. Є.Ф. Безродного - К., 1999. - 397 с.

7. Сравнительная политика. Основные политические системы совре­менного мира /Под общ. ред. B.C. Бакирова, Н.И. Сазонова. -X.: ХНУ имени В.Н. Каразина, 2005. - 592 с.

Юрій