Формування державності східних слов'ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі 4 страница

Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, ди­настія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літопи­сом, були князі Дір і Аскольд. Про князя Діра арабський географ Хет. аль-Масуді писав: «Першим із слов'янських царів є цар Діра».

В одному з джерел IX ст. повідомляється, що «у русів існують лицарі», тобто знать. Про поділ на багатих і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджував, а інколи висилав злочинців «до правителів віддалених областей». На Русі існував звичай «божого суду» (розв'язання спір­ної справи поєдинком). Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав країну, збираючи данину з насе­лення.

У IX ст. посилилася дипломатична й воєнна активність схід­них слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константи­нополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руси з'яви­лися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава.

Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднан­ня південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східно­слов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньорусь­кої держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгород­ський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київсько­му князю підкорилися багато інших земель.

У межах Давньоруської держави відбувався процес суспіль­но-політичного розвитку більш як 20-ти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномо­р'я. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнен­ня Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний ре­зультат внутрішнього соціально-економічного та політичного роз­витку східних слов'ян.

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою вну­трішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культур­ною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім воро­гом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народ­ність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збе­реженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та ду­ховної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однако­ві традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму.

Отже, у процесі формування давньоруської державності про­стежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; утворення первісного ядра давньоруської державності — «Руської зем­лі»; формування південного й північного ранньодержавних утво­рень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була, розглянута зас­новниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зару­біжних країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тен­денційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішньо­го самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями зі Скандинавії — «норманськими» або «варязькими» князями.

Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргумен­том на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літопис­ну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.

На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину.

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Гер-цен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. До антинорманістів належали І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та інші історики.

Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російсько­му вченому О. О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше похо­дження й штучний характер розповіді «про призов варязьких кня­зів». Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б не­правильним. Особливо це стосується варязьких дружин.

Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М. С. Грушевський. Основною засадою, з якої М. С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам держав­ності ззовні представниками чужих народів, «було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни».

Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму.

У працях відомих учених Б. Д. Грекова, Д. С. Лихачова, В. В. Мав-родіна, А. М. Насонова, В. Т. Пашуто, М. Д. Приселкова, Б. О. Риба-кова, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, І П Шаскольського, С. В. Юш­кова, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невід­повідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом

варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-еко­номічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первісно­общинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого від­ношення не мають. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонор-маністи проголосили варягів однією з історичних сил, котра відігра­ла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньо­руських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян. їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пан­тюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньо­руська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хазар було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міц­ніла у боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку схід­нослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, скла­лася одна з найбільших держав Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська держава», «Дав­ня Русь».

Давньоруська держава після її утворення продовжувала роз­ширювати свою територію. За князя Олега (882—912) були приєд­нані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залеж­ність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912—945) до Давньорусь­кої держави були приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972) і Володимир (978—1015) здійснювали походи у землі в'я­тичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племенні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному захо­ді — до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося станов­лення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершував­ся процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X — у першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостеріга­ється тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап сво­го розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості належить початок за­родження української, а також російської та білоруської дер­жавності.

Іншої думки дотримувався М. І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федера­тивної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») на­родності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська на­родність.

Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута ви­датним істориком України М. С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської народності — з давньоруською. Втім у М. С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київ­ською державою.

Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план від­мінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської на­уки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робило­ся у Володимиро-Суздальській, а пізніше — у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С. М. Соловйов і В. Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціаль­ній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить знач­ного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна — дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинако­во два різні відділи російської народності. У середовищі дореволю­ційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави, по­зитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народ­ність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культу­ра, відносно міцні економічні зв'язки.

Упродовж періоду існування Київської Русі давньоруська на­родність — спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів — розвивалася шляхом подальшої консолідації. Відомий спеціаліст з

археології та історії епохи Київської Русі О. П. Моця, зазначає, що «говорити про українців, росіян чи білорусів у IX—XIII ст. зара­но— вони ними себе тоді не усвідомлювали, називалися «русами», «русинами», «русичами». Тому, вважає цей автор, спроби «віддати» давньоруський спадок лише одному з цих сучасних народів, котрі в цілому сформувалися і самоусвідомили себе у сучасних назвах у пізні часи, є науково некоректним. Як зазначає П. П. Толочко, «у межах державної території Київської Русі впродовж кінця IX— початку XIII ст. сформувалася відносно єдина етнокультурна і етнополітична східнослов'янська спільність».