Тема 5. Екологічний моніторинг в Україні

З 1991р. в межах України виконується програма системного екологічного моніторингу (СЕМ «Україна»), в якій бере участь близько 30 різних організацій нашої держави, в тому числі:

Міністерство екології та природних ресурсів веде спостереження за станом атмосферного повітря, атмосферними опадами, метеорологічними умовами, за транскордонним перенесенням забруднювальних речовин, станом озонового шару у верхній частині атмосфери, радіаційною обстановкою та ін. Постійний щодобовий контроль здійснюється в 49 містах України. Контролюються 37 шкідливих домішок. Основні – пил, діоксид сірки, діоксид азоту, оксид вуглецю, важкі метали, бензопірен. Стаціонарні пости спостережень призначенні для забезпечення неперервного відбору проб повітря. Маршрутні пости спостережень призначені для відбору проб повітря у фіксованій точці.

Національне космічне агентство спостерігає за станом озонового шару,забрудненістю атмосфери, грунтів, поверхневих вод, радіаційним станом.

Міністерство охорони здоров’я проводить вибіркові спостереження за рівнем забруднення атмосферного повітря в місцях проживання населення, станом поверхневих вод суші у населених пунктах, станом морських вод у рекреаційних зонах, хімічним і біологічним забрудненням грунтів на території населених пунктів та господарсько – побутовими відходами.

Міністерство сільського господарства та продовольства здійснює контроль за агрохімічним, токсикологічним та радіологічним станом сільськогосподарських рослин і тварин та продуктів з них, спостереження за грунтами сільськогосподарського використання.

Державний комітет лісового господарства контролює стан лісів, грунтів у лісах, мисливської фауни.

Державний комітет з водного господарства здійснює гідрохімічні та радіологічні спостереження за водами. Мережа має 223 пункти, основні показники – радіонукліди (стронцій, цезій), нафтопродукти, важкі метали, феноли пестициди.

Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства здійснює спостереження за якістю питної води централізованих систем водопостачання; станом стічних вод міської каналізаційної мережі; станом зелених насаджень.

Державний комітет природних ресурсів України проводить спостереження за підземними водами і виконує оцінку їх ресурсів, здійснює спостереження за ендогенними та екзогенними процесами. Виконує державне еколого-геологічне картографування території України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності.

Державний комітет України із земельних ре сурсів веде спостереження за станом та якістю грунтів і забрудненням ландшафтів, станом рослинного покриву, відновлення земель, станом зрошуваних і осушених земель.

Національний комітет авіації здійснює авіаційно – космічні спостереження за станом озонового стану в атмосфері, забрудненістю атмосфери, грунтів і поверхневих вод, сніговим покривом, радіаційним станом.

Надана цими організаціями інформація узагальнюється та аналізується Міністерством охорони навколишнього природного середовища і щорічно публікується в Національній доповіді про стан навколишнього природного середовища України.

 

Атмосфера

Атмосфера є зовнішньою газовою оболонкою Землі, що сягає від її поверхні в космічний простір приблизно на 3000 км. Історія виникнення та розвитку атмосфери досить складна й тривала, вона налічує близько 3 млрд. років. За цей період склад і властивості атмосфери неодноразово, змінювалися, але протягом останніх 50 млн. років, як вва­жають вчені, вони стабілізувалися.

Маса сучасної атмосфери становить приблизно одну мільйонну частину маси Землі. З висотою різко зменшують­ся щільність і тиск атмосфери, а температура змінюється нерівномірно й складно. Зміна температури в межах ат­мосфери на різних висотах пояснюється неоднаковим по­глинанням сонячної енергії газами. Найінтенсивніше тепло­ві процеси відбуваються у тропосфері, причому атмосфера нагрівається знизу, від поверхні океану та суші.

Атмосфера має дуже велике еколо­гічне значення. Вона захищає всі живі організми Землі від згубного впливу космічних випромінювань і ударів метео­ритів, регулює сезонні температурні коливання, врівнова­жує й вирівнює добові. Якби атмосфери не існувало, то коливання добової температури на Землі досягло б ±200 °С. Атмосфера є не лише життєдайним «буфером» між Космосом і поверхнею нашої планети, носієм тепла та вологи, через неї відбуваються також фотосинтез і обмін енергії — головні процеси біосфери. Атмосфера впливає на характер і динаміку всіх екзогенних процесів, що відбуваються в лі­тосфері (фізичне та хімічне звітрювання, діяльність вітру, природних вод, мерзлоти, льодовиків). Повітряна оболонка Землі, атмосфера, є однією з най­головніших умов життя. Без їжі людина може жити місяць, без води — тиждень, без повітря не може прожити й двох хвилин. Маса атмосфери колосальна — 5,15-10¹⁵ т. Проте атмосферне повітря можна вважати невичерпним природ­ним ресурсом лише умовно, адже людині для життя потріб­не повітря певної якості. А під впливом антропогенного фактора його хімічний склад і фізичні властивості дедалі погіршуються, на Землі вже практично не залишилося та­ких ділянок, де повітря зберігало б свою первісну чистоту та якість.

Розвиток гідросфери також значною мірою залежав від атмосфери через те, що водний баланс і режим поверхневих і підземних басейнів і акваторій формувалися під впливом режиму опадів і випаровування. Процеси гідросфери і ат­мосфери тісно пов'язані між собою.

Однією з найголовніших складових атмосфери є водя­на пара, яка має велику просторово-часову мінливість і зо­середжена переважно в тропосфері.

Важливою змінною складовою атмосфери є також вуг­лекислий газ, мінливість вмісту якого пов'язана з життє­діяльністю рослин, його розчинністю в морській воді та ді­яльністю людини (промислові й транспортні викиди).

Останнім часом дедалі більшу роль у атмосфері відігра­ють аерозольні пилуваті частки — продукти людської ді­яльності, які можна виявити не лише в тропосфері, але й на великих висотах (щоправда, в мізерних концентраціях). Фізичні процеси, що відбуваються в тропосфері, дуже впли­вають на кліматичні умови різних районів Землі.

Атмосфера складається з таких шарів:

Тропосфера (грец. «троп» — зміна) — це нижня частина атмосфери, яка прилягає до літосфери і в якій знаходиться понад 80 % усієї маси, її висота визначається інтенсивністю вертикальних потоків повітря, викли­каних нагріванням земної поверхні. Тому на екваторі її висота сягає 16-18 км, у помірних широтах —до 10—11 км, а на полюсах —до 8 км. З ви­сотою температура повітря закономірно знижується в середньому на 0,6 °С на кожні 100 м і на висоті 10-15 км досягає -60...-70 °С. Цей шар атмо­сфери істотно впливав на клімат Землі. У ньому містяться значні маси води (у вигляді водяної пари і хмар), пилу й диму, що перемішуються повітря­ними потоками на великі відстані.

(Стратосфера (лат. Stratum--шар) знаходиться вище від тропосфери і простягається на висоту 50 - 55 км над Землею. У ній міститься озоновий шар (25 - 40 км). Вміст озону в атмосфері є до 70 км. Завдяки наявності озонового шару темпера в стратосфері зростає залежно від висоти до 1000 °С.

Мезосфера (грец. «мезос» - середній) шар атмосфери, верхня межа якого сягає висоти 80 км. Головна її особливість зниження температу­ри до 75.- 90 °С (а за деякими даними -120 °С) у її верхній часини. Тут утворюються сріблясті хмари, що складаються з кристаликів льоду.

Іоносфера (термосфера: грец. «термес» —теплий) розмішується на ви­соті більш як 80 км. Температура в цій зоні значно підвищується (понад 1000 °С). Під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця гази пере­бувають у іонізованому стані. З іонізацією пов'язане світіння газів і ви­никнення полярного сяйва. Іоносфера має здатність багаторазово відби­вати радіохвилі (електромагнітні хвилі), що забезпечує дальній радіозв'я­зок на Землі.

Екзосфера (магнітосфера) оточує Землю на висоті понад 800 км. її товщина сягає 200—300 км, а температура перевищує 2000 °С. Далі атмосфера поступово переходить у міжпланетний космічний вакуум. Швидкість руху газів наближається до критичної величини — 11.2 км/с. У ній пере­важно містяться атомарний водень і гелій, які утворюють навколо Землі корону, що поширюється на висоту 20 тис. км.

Атмосфера, яка є нині на Землі, не завжди мала такий склад. Первісна атмосфера Землі, як свідчать геологічні ві­домості, кардинально відрізнялася від теперішньої. Вона була схожа на атмосфери деяких інших планет Сонячної системи, наприклад Венери, й складалася майже повністю з вуглекислого газу з домішками метану, аміаку тощо. Ни­нішня киснево-азотна атмосфера Землі є продуктом біо­сфери. Життя, що існує на нашій планеті, за мільйони років переробило первісну атмосферу.

Сучасна атмосфера складається з таких основних ком­понентів, %: азот (78,084), кисень (20,946), аргон (0,934) вуглекислий газ (0,027), малі домішки — водень, неон, ге­лій, метан, криптон тощо (в сумі близько 0,009). Крім того, в атмосфері є пари води, вміст яких коливається від 0,2 (в полярних широтах) до 3 % (поблизу екватора), а також аерозолі, тобто завислі в повітрі надзвичайно дрібні твер­ді й рідкі частки різних речовин, вміст яких сильно змінюється.

Атмосфера Землі складається з таких шарів (знизу вго­ру): тропосфера (до висоти 18 км), стратосфера (до 50), мезосфера (до 80), термосфера (1 000), екзосфера (1 900), геокорона (20 000 км). Останній шар атмосфери, геокорона, поступово переходить у міжпланетний вакуум. Основна ма­са повітря (90 %) зосереджена в нижньому шарі, тропосфе­рі. Надзвичайно велике значення для біосфери має ще озоносфера— шар атмосфери (стратосфери), збагачений озо­ном. Озоновий шар міститься на висотах 20—50 км і є щи­том, що захищає все живе на Землі від згубної дії жорсто­кого ультрафіолетового випромінювання Сонця.

 

Основні складові частини атмосфери — азот, кисень і вуглекислий газ — відіграють дуже важливу роль в біо­сфері. За мільйони років існування біосфери склалися пев­ні кругообіги цих газів. Так, цикл кругообігу азоту стано­вить кілька тисяч років, а вуглекислого газу — всього чоти­ри роки. За ці відрізки часу згадані гази зазнають перетво­рень, надходячи в тканини рослин і тварин, до складу різних мінералів, щоб потім знову повернутися в атмосферу.

Азот — основна складова частина атмосфери. Його ма­са становить 3,7-10¹⁵ т. Азот є обов'язковим компонентом білків, де його міститься 15—19 %. Проте основна маса ат­мосферного азоту знаходиться в малоактивній молекуляр­ній формі. Деякі організми, щоправда, навчилися зв'язува­ти в хімічні сполуки й малоактивний азот. Це азотфіксуючі бактерії, що живуть у особливих бульбочках на коренях бобових рослин. У основному ж рослини споживають спо­луки азоту, переважно нітрати й сполуки амонію. Вони ут­ворюються з оксидів азоту, що виникають у атмосфері за рахунок грозових розрядів і дії ультрафіолетового випро­мінювання Сонця. Деяка кількість сполук азоту надходить у атмосферу також у складі вулканічних газів. Антропоген­на діяльність призводить до значних змін у балансі сполук азоту. Велика кількість оксидів азоту викидається в атмос­феру внаслідок роботи автомобільних і авіаційних двигу­нів, електрозварювання тощо. Дуже багато цих сполук ут­ворювалося під час ядерних вибухів у атмосфері. Оксиди азоту дуже шкідливі, їх наявність у вихлопних газах зумов­лює утворення фотохімічного смогу в містах, кислотні дощі, руйнування захисного озонового шару атмосфери тощо.

Кисень — активний окислювач, що бере участь у хі­мічних реакціях у біосфері, гідросфері та літосфері. Його маса в атмосфері становить 1,5-10¹⁵ т. Основне джерела кисню, яким ми дихаємо й яким, сподіваємося, дихатимуть наші нащадки, це — фотосинтез зелених рослин. У клітинах рослин, де є активна сполука — хлорофіл, за допомогою» сонячної енергії з води й вуглекислого газу виробляється органічна речовина, а побічним продуктом цієї реакції е вільний кисень, що виділяється в атмосферу. Підраховано, що близько 80 % усього кисню в атмосферу постачає морський фітопланктон — мікроскопічні водорості, що жи­вуть у верхніх шарах океану, 20 % кисню виробляє назем­на рослинність, переважно тропічні ліси.

Людина дуже необдумано поводиться з цим неоціненним багатством природи, яким є кисень. Лише один сучасний пасажирський реактивний літак протягом восьми годин по­льоту з Європи в Америку поглинає від 50 до 75 т кисню, викидаючи в атмосферу десятки тонн вуглекислого газу й різних шкідливих сполук. А все людство щорічно витрачає таку кількість кисню, якої вистачило б на дихання 50 млрд. людей! Вже сьогодні промисловість США, ФРН, Японії споживає кисню набагато більше, ніж його є на їх власних територіях, тобто живуть за рахунок інших країн. Якщо до середини XIX ст. вміст кисню в атмосфері зали­шався постійним, бо його утворення дорівнювало витратам, то нині така рівновага порушена за рахунок його зростаю­чого поглинання антропогенним фактором. Людство ство­рило величезну кількість споживачів кисню й жодного йо­го виробника. Дедалі частіше вчені замислюються: чи до­статні резерви кисню в природі, чи надовго їх вистачить? На спалювання палива щорічно витрачається 23 % кисню, що надходить у атмосферу за рахунок фотосинтезу. Якщо до­дати, що діяльність людини призводить до зникнення лісів, пригнічення активності морського фітопланктону, можна зробити невтішний висновок щодо майбутнього стану кис­невого балансу в атмосфері. Вчені твердять, що за рахунок діяльності людини загальна кількість кисню в атмосфері щорічно зменшується на 10 млрд. т.

Вуглекислий газ — активна складова атмосфери, яка є обов'язковим компонентом фотосинтезу рослин. Цей газ утворюється під час спалювання органічних речовин, гниття, виділяється з вулканічними газами. Діяльність лю­дини (знищення лісів, розорювання цілинних земель, урба­нізація, а головне, спалювання мінерального палива й за­бруднення океанів) призводить до збільшення кількості СО₂ в атмосфері. За останні 120 років вміст цього газу в повіт­рі збільшився на 17 % (у середньому на 0,14 % за рік). За останнє десятиріччя це зростання вже становило 0,36 % за рік. Щоправда, більша частина СО₂, а саме 70 %, поглина­ється океанами й біосферою і лише ЗО % залишається в ат­мосфері. Деякі вчені, наприклад М. Будико, прогнозують подвоєння вмісту вуглекислого газу в атмосфері до середи­ни XXI ст., що викличе значне (приблизно на 2,5 %) підви­щення середньорічної температури за рахунок парникового ефекту.

 

 

Літосфера

Літосфера — зовнішня тверда оболонка Землі, яка включає всю земну кору з частиною верхньої мантії Землі й складається з осадочних, вивержених і метаморфічних порід. Нижня межа літосфери нечітка й визначається різким зменшенням в'язкості порід, зміною швидкості по­ширення сейсмічних хвиль і збільшенням електропровідно­сті порід. Товщина літосфери на континентах і під океа­нами різниться й становить в середньому відповідно 25— 200 і 5—100 км.

Розглянемо в загальному вигляді геологічну будову Зем­лі. Третя за віддаленістю від Сонця планета — Земля має радіус 6370 км, середню густину — 5,5 г/см³ і складається з трьох оболонок — кори, мантії та ядра. Мантія та ядро по­діляються на внутрішні й зовнішні частини.

Земна кора — тонка верхня оболонка Землі, яка має товщину на континентах 40—80 км, під океанами 5- 10 км і становить всього близько 1 % маси Землі. Вісім елементів — кисень, кремній, водень, алюміній, залізо, маг­ній, кальцій, натрій — утворюють 99,5 % земної кори. На континентах кора тришарова: осадочні породи вкривають гранітні, а гранітні залягають на базальтових. Під океа­нами кора «океанічного», двошарового типу; осадочні поро­ди залягають просто на базальтах, гранітного шару немає. Розрізняють також перехідний тип земної кори (острів-но-дужні зони на околицях океанів і деякі ділянки на ма­териках, наприклад Чорне море). Найбільшу товщину зем­на кора має в гірських районах (під Гімалаями — понад 75 км), середню — в районах платформ (під Західно-Сибірською низиною —35—40, в межах Російської платформи — ЗО—35), а найменшу — в центральних районах океанів (5- 7 км).

Переважна частина земної поверхні — це рівнини кон­тинентів і океанічного дна. Континенти оточені шельфом — мілководною смугою глибиною до 200 м і середньою ши­риною близько 80 км, яка після різкого обривчастого виги­ну дна переходить у континентальний схил (ухил змінюєть­ся від 15—17 до 20—30°). Схили поступово вирівнюються й переходять у абісальні рівнини (глибини 3,7—6,0 км). Найбільші глибини (9—11 км) мають океанічні жолоби, переважна більшість яких розташована на північній і за­хідній околицях Тихого океану.

Основна частина літосфери складається з вивержених магматичних порід (95 %), серед яких на континентах пе­реважають граніти та гранітоїди, а в океанах—базальти.

Актуальність екологічного вивчення літосфери зумовле­на тим, що літосфера є середовищем усіх мінеральних ре­сурсів, одним з основних об'єктів антропогенної діяльності (складових природного середовища), через значні зміни якого розвивається глобальна екологічна криза.; У верхній частині континентальної земної кори розвинені грунти, зна­чення яких для людини важко переоцінити. Грунти — органо-мінеральний продукт багаторічної (сотні та тисячі років) спільної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного тепла та світла є одними з найважливіших при­родних ресурсів. Залежно від кліматичних і геолого-географічних умов грунти мають товщину від 15—25 см до 2—3 м.

Грунти виникли разом з живою речовиною і розвивали­ся під впливом діяльності рослин, тварин і мікроорганізмів, поки не стали дуже цінним для людини родючим субстра­том. Основна маса організмів і мікроорганізмів літосфери зосереджена в грунтах, на глибині не більше кількох мет­рів. Сучасні грунти є трифазною системою (різнозернисті тверді частки, вода та гази, розчинені у воді, та порах), яка складається із суміші мінеральних часток (продукти руй­нування гірських порід), органічних речовин (продукти життєдіяльності біоти та мікроорганізмів і грибів). Грунти відіграють величезну роль у кругообігу води, речовин і вуг­лекислого газу.

З різними породами земної кори, як і з її тектонічними структурами, пов'язані різні корисні копалини: горючі, ме­талічні, будівельні, а також такі, що є сировиною для хі­мічної та харчової промисловості.

У межах літосфери періодично відбувалися й відбува­ються грізні екологічні процеси (зсуви, селі, обвали, еро­зія), які мають величезне значення для формування еко­логічних ситуацій у певному регіоні планети, а іноді при­зводять до глобальних екологічних катастроф.

Глибинні товщі літосфери, які досліджують геофізич­ними методами, мають досить складну й ще недостатньо вивчену будову, так само, як мантія та ядро Землі. Але вже відомо, що з глибиною щільність порід зростає, і якщо на поверхні вона становить у середньому 2,3—2,7 г/см³, то на глибині близько 400 км — 3,5 г/см³, а на глибині 2900 км (межа мантії та зовнішнього ядра) — 5,6 г/см³. У центрі ядра, де тиск досягає 3,5 тис. т/см², вона збільшується до 13—17 г/см³. Встановлено також і характер зростання гли­бинної температури Землі. На глибині 100 км вона стано­вить приблизно 1300 К, на глибині близько 3000 км — 4800, а в центрі земного ядра — 6900 К.

Переважна частина речовини Землі перебуває в твердому стані, але на межі земної кори та верхньої мантії (глибини 100—150 км) залягає товща пом'якшених, тістоподіб­них гірських порід. Ця товща (100—150 км) називаєть­ся астеносферою. Геофізики вважають, що в розріджено­му стані можуть перебувати й інші ділянки Землі (за ра­хунок розущільнення, активного радіорозпаду порід тощо), зокрема — зона зовнішнього ядра. Внутрішнє ядро перебу­ває в металічній фазі, але щодо його речовинного складу єдиної думки на сьогодні немає.

 

Гідросфера

Гідросфера — це водяна сфера нашої планети, сукуп­ність океанів, морів, вод континентів, льодовикових покри­вів. Загальний об'єм природних вод становить близько 1,39 млрд. км³ (1/780 об'єму планети). Води вкривають 71 % поверхні планети (361 млн. км²).

Вода виконує чотири дуже важливі екологічні функції: а) є найважливішою мінеральною сировиною, головним природним ресурсом споживання (людство використовує її в тисячу разів більше, ніж вугілля чи нафти); б) є основним механізмом здійснення взаємозв'язків усіх процесів у екосистемах (обмін речовин, тепла, ріст біомаси);

в) є головним агентом-переносником глобальних біо­енергетичних екологічних циклів;

г) є основною складовою частиною всіх живих організ­мів.

Для величезної кількості живих організмів, особливо на ранніх етапах розвитку біосфери, вода була середовищем зародження та розвитку.

Величезну роль відіграють води в формуванні поверхні Землі, її ландшафтів, у розвитку екзогенних процесів (схилових, карстових), переносі хімічних речовин в глиб Землі й на її поверхні, транспортуванні забруднювачів довкілля.

Водяна пара в атмосфері виконує функцію потужного фільтра сонячної радіації, а на Землі — нейтралізатора екстремальних температур, регулятора клімату.

Запаси води на Землі величезні 1,39 ·10⁹ км³, що ста­новить 0,023 % усієї маси Землі.

Основну масу води на планеті становлять солоні води Світового океану. яка не придатна для пиття та технічного використання. Середня солоність цих вод — 35 % (тобто в 1 л океанічної води міститься 35 г солей). Найсолоніша вода в Мертвому морі — 260 % (у Чорному — 18 %о, Балтійському — 7 %). Хімічний склад океанічних вод, як вважають спеціаліс­ти, дуже схожий на склад людської крові — в них містять­ся майже всі відомі нам хімічні елементи, але, звичайно, в різних пропорціях. Частка кисню, водню, хлору та нат­рію становить 95,5 %.

Хімічний склад підземних вод дуже різноманітний. За­лежно від складу вміщуючих порід та глибини залягання вони змінюються від гідрокарбонатно-кальцієвих до суль­фатних, сульфатно-натрієвих і хлоридно-натрієвих, за мі­нералізацією— від прісних до рапи з концентрацією 600 %о> часто з наявністю газової компоненти. Мінеральні та термальні підземні води мають велике бальнеологічне значення, є одним з рекреаційних елементів природного середовища.

3 газів, розчинених у водах Світового океану, найбільш важливими для біоти є кисень та вуглекислий газ. Загаль­на маса вуглекислого газу в океанічних водах перевищує його масу в атмосфері приблизно в 60 разів.

Слід зазначити, що вуглекислий газ океанічних вод споживається рослинами під час фотосинтезу. Частина йо­го, яка увійшла в кругообіг органічної речовини, витрача­ється на побудову вапнякових скелетів коралів, черепашок. Після відмирання організмів вуглекислий газ повертається у води океану за рахунок розчинення залишків скелетів, панцирів, черепашок. Частково він залишається в карбо­натних осадках на дні океанів.

Велике значення для формування клімату та інших еко­логічних факторів має динаміка величезної маси океаніч­них вод, що постійно перебувають у русі під впливом неод­накової інтенсивності сонячного прогрівання поверхні на різних широтах.

Океанічні води відіграють основну роль у кругообігу води на планеті. Підраховано, що приблизно за 2 млн. ро­ків вся вода на планеті проходить через живі організми, середня тривалість загального циклу обміну води, залуче­ної в біологічний кругообіг, становить 300—400 років. При­близно 37 разів на рік (тобто кожні десять днів) змінюєть­ся вся волога в атмосфері.

Маса прісної води на планеті 35·10⁶ км³ (усього 2 % її загальної кількості). Основна кількість (75 %) прісної води зосереджена в льодових щитах Антарктиди й Гренландії, гірських льодовиках, айсбергах, у зоні вічної мерзлоти. Із всієї кількості прісної води лише 0,6—1 % перебуває в рід­кому стані (річки, прісноводні озера, частина підземних вод). Саме ця вода й використовується людством для своїх численних потреб. Слід зазначити, що 20 % усієї прісної рідкої води Землі зосереджено в такому унікальному вод­ному басейні, яким є сибірське озеро Байкал.

Та найбільші запаси води на Землі зосереджені в її над­рах у зв'язаному вигляді (в складі мінералів). За даними В. Вернадського, в земній корі в зв'язаному стані міститься щонайменше 1,3 млрд. км³ води, тобто приблизно стільки ж, як у Світовому океані.

Основним джерелом водопостачання для людства є річ­ковий стік. Серед країн світу перше місце за цим показни­ком посідає Бразилія з її гігантською річкою Амазонкою (9 900 млрд. м³). Річковий стік України становить у серед­ньому 85,1 млрд. м³ (без Дунаю), а в маловодні роки змен­шується до 48,8 млрд. м³. По території України цей стік розподілений вкрай нерівномірно: 70 % припадає на Пів-денно-Західний економічний район (45 % території), де мешкає лише 40 % населення. На Донецько-Придніпровський і Південний економічні райони, в яких живе 60 % населення і де розташовані найбільш водоємні галузі народ­ного господарства, припадає всього ЗО % стоку.

У цілому по Україні водні ресурси (річковий стік і під­земні води) використовуються повністю, в багатьох райо­нах півдня республіки відчувається гострий дефіцит води. Для ліквідації цього дефіциту доводиться вдаватися до трудомістких і дорогих заходів — перекидання води кана­лами та будівництва водосховищ. Для водопостачання маловодних районів введено в дію ряд каналів — Північно-кримський, Дніпро — Кривий Ріг, Сіверський Донець— Донбас, Дніпро — Донбас, Інгулецький. В Україні є 748 водосховищ об'ємом понад 1 млн. м³ кожне, сумарний об'єм води в них досягає 48,9 млрд. м³.

Головним джерелом води в Україні є Дніпро. Дніпров­ська вода використовується для пиття й технологічних по­треб. Іншими річками, що забезпечують потреби населення України у воді, є Дністер, Південний Буг, Західний Буг, Ти­са, Прут та ін. Стан води й повноводдя великих річок Укра­їни залежить від стану їх приток і малих річок, яких в Ук­раїні налічується понад 63 тис. Ці річки мають величезне значення — досить зазначити, що 90 % усіх населених пунктів республіки розташовані саме поблизу малих річок. У басейнах цих річок формується понад 60 % водних ре­сурсів України.

Саме стан малих річок України викликає нині велику тривогу. Більше як 20 тис. їх вже зникло, тобто висохло. Деградація, висихання малих річок невідворотно призведе до деградації великих річок, тому проблема їх збереження й оздоровлення є однією з найгостріших для нашої молодої держави.