Розділ: Повоєнне облаштування світу

Основні поняття: репарація, анексія, демілітаризована зона, деколонізація.

План:

1. Паризька мирна конференція:

а) час проведення;

б) учасники, лідери та їх мета;

в) необхідність та мета конференції;

г) основні рішення.

2. Вашингтонська конференція:

а) час проведення;

б) учасники, лідери та їх мета;

в) необхідність та мета конференції;

г) основні рішення.

3. Наслідки та недоліки Версальсько-Вашингтонської системи мирних угод.

4. Спроби перегляду мирних угод в 20-30-х роках.

1. 18 січня 1919 р. відкрилась Паризька мирна конференція. Всі важливі питання вирішувались представниками США, Франції, Великої Британії, Японії та Італії. По два пред­ставники цих країн склали Раду десятьох. Головою обрано французького прем'єра Жоржа Клемансо. Учасники - країни Антанти. Завдання конференції – вирішення матеріальних, територіальних фінансових претензій переможців до переможених; уникнення початку нової війни в майбутньому.

Президент В. Вільсон США у «14 пунктах» (8 січня 1918 р.) висловив бачення майбутнього устрою, вони містили відмову від таємної дипломатії, проголошували свободу торгівлі та мореплав­ства, визнання прав народів на самовизначення, стверджу­вали необхідність роззброєння. Велика Британія встигла захопити німецькі ко­лонії в Африці та турецькі на Близькому Сході, була зацікавлена у збереженні німецької держави.

Франція домагалася на конференції розчленування Німеччини на низку дрібних держав, повернення Ельзасу та Лотарингії, отримати понад 50% репарацій від Німеччини.

Італійські представники домагалися територій на Балканах, що входили до складу Австро-Угорщини. Японія вимагала передати їй Шаньдун та німецькі колонії в Тихому океані.

Створення Ліги Націй. Головними цілями - розвиток співробітництва між народами та га­рантія миру й безпеки. Провідну роль в її діяльності відіграли Вели­ка Британія та Франція. Овона не змогла стати гарантом миру й захистити народи від агресорів, хоча стаття 16 Статуту перед­бачала можливість застосування економічних і військових санкцій проти них.

Версальський договір підписано 28 червня 1919 р. Американський сенат відмовився від ратифікації Версальського договору, оскільки США не бажали зв'язувати себе участю в Лізі Націй. Ельзас і Лота­рингів передавалися Фран­ції. До неї також перейшли копальні у Саарській області. Союзники окуповували ліве узбережжя Рейну на 15 років. Зона на схід від Рейну на 50 км підлягала повній деміліта­ризації. Бельгії дісталися округи Ейпен і Мальмеді. До Данії переходила північна частина Шлезвігу. Польща отримала Познань, райони Померанії, Західної та Східної Пруссії, частину Верхньої Сілезії. Німецькі колонії перейшли до Великої Британії та Франції, Бельгії, Японіії. За договором на Німеччину та її союзників покла­дено виплату репарацій. Сума репарацій була узгоджена 1921 р. на Лондонській конференції і становила 132 млрд. золотих марок. Франція одержувала 52%, Велика Британія — 22%, Італія — 10% загальної суми. Версальський договір забороняв загальну військову по­винність у Німеччині, не дозволяв їй тримати підводний флот, військову та морську авіацію. Чисельність армії, що скликалась на добровільних засадах, не повинна була пере­вищувати 100 тис. чол.

За Сен-Жерменським договором з Австрією від 10 верес­ня 1919 р. колишня Австро-Угорська монархія припинила існування. Частина Південного Тиролю переходила до Італії; Чехія та Моравія ставали частинами нової держави — Чехословаччини; Буковина передавалася Румунії. Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників. Забо­ронялося об'єднання Австрії та Німеччини.

За мирним договором з Болгарією, складеним 27 лис­топада 1919 р. у Нейї, частина її території відійшла до Югославії та Румунії. Чисельність армії - 20 тис. чол.

4 липня 1920 р. Тріанонський мирний договір з Угорщиною, за яким Хорватія, Бачка та західна частина Баната передава­лися Югославії; Трансільванія та східна частина Баната — Румунії; Словаччина та Закарпатська Україна — Чехословаччині. Угорщині дозволялося мати армію не більше 33 тис. чол.

Севрський договір з Туреччиною 10 серпня 1920 р., оформлював розподіл Турецької імперії. За чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль країнами Ан­танти, будь-які нечорноморські держави ді­ставали право безборонного проходу крізь них своїх військових кораблів. Туреччину, яку обмежували части на півострова Мала Азія та смужка європейської території з містом Константинополем.

Загалом договори країн Антанти з союзниками Німеч­чини мали суперечливий характер і містили умови та причини майбутніх конфліктів.