Мовленнєві моделі

Батьки	Стереотип дій	Реакція дитини
Коли не знають, що робити...	Кричать, залякують	Затаїть образу, обурення
Охоплені болючими дитячими спогадами...	Не відмовляти дітям ні в чому	«Мені все можна» — вседоз­воленість

5. Стереотипи моделей сімейних відносин. Сильний вплив на життя людини чинять стереотипи поведінки, які були характерні для когось з пращурів, можливо бабусі або прадіда. Поведінка дорослих зумовлено системою виховання тієї родини, в якій вони виросли, і зразком цих сімейних відносин. Підтвердженням цьому може слугувати практичний досвід автора, яка працювала класним керівником. В обов’язки класного керівника входили такі види діяльності, як відвідування дитини вдома, обстеження домашніх умов, в яких вона знаходиться, складання другого розкладу (зайнятості дитини після навчальних занять). Вся ця діяльність давала масу інформації про родину, її культурну складову. Спостерігаючи за життям своїх випускників, а вони зараз всі поважні чоловіки та жінки, майже 90% повторили модель родини, в якій виросли, і, звичайно, моделі поведінки членів родини. Моделей поведінки існує безліч, але закономірність одна: модель поведінки дорослих у родині – це основа життєвої позиції, характеру дитини, її комплексів і вибору направлення в розвитку своєї долі.

Одна з моделей сімейних відносин – неповна родина, частіше родина без батька. Чи потрібен батько, хіба мати не може впоратися зі всім сама? Статистика свідчить15, що хлопчики, які виховуються без батька, більш схильні до жорстокості, частіше потрапляють у біду, їх легше скривдити, вони гірше навчаються, часто опиняються залученими в погані компанії. Вже доказано практикою: хлопчик, який росте без батька, має в школі проблеми з дисципліною.

Хлопчики несвідомо висловлюють бажання, щоб поряд був чоловік, якому можна було б довірити свої думки, але вони не знають, як про це запитати. Дівчинки словами звертаються за допомогою, а хлопчики це роблять дією.

У дівчаток, які зростають без батька, занижена самооцінка, вони частіше вступають в ранні статеві зв’язки, вагітніють, стають жертвами насилля і кидають школу. Родини без чоловіків, як правило, більш бідні, і діти з таких родин частіше опиняються на нижчих щаблях соціально-економічних сходів.

Особливо складний час для матері, яка виховує дитину сама – підлітковий період. Якщо батьків двоє, це простіше – дитина може сперечатися з батьком, знаючи, що мама його любить, як і раніше (і навпаки). Але, якщо мама сама втілює і любов, і дисципліну, тут треба бути обережніше. Одинока мати – єдине джерело любові для дитини, отже, якщо дитина ображає її, погано стає обом. Процес виховання передбачає встановлення певних кордонів дозволеного. В ідеалі з дитиною може провести бесіду хтось з друзів або рідних, щоб пояснити дитині необхідність шанобливого відношення до матері.

6. Стереотипи моделей поведінки. Однією з самих розповсюджених моделей поведінки жінки чоловіки називають «лісопилка». «Лісопилка» стає людина, обтяжена хатніми обов’язками, яка почуває себе позбавленим влади і нездатним змінити своє життя кардинальним чином. Багато дівчаток виростають в переконанні, що дана модель поведінки служить основою відносин, тому ця модель копіюється дівчатами і використовується в своєму подружньому житті. Жінки вважають, що вони просто нагадують чоловікам про те, що було зроблено, - про ремонт, прийом ліків, прибирання. Жінка робить зауваження з приводу того, що чоловік кидає вологі рушники на постіль, знімає шкарпетки, де заманеться, і ніколи не пам’ятає, що потрібно винести сміття. Вона впевнена в справедливості своїх зауважень, так як вважає, що якщо повторювати чоловікові день у день, то він нарешті засвоїть її настанови. Чоловіки, в свою чергу, навіть не підозрюють про те, що постійне «пиляння» в певній мірі зберігає їм життя. Чим більше жінка робить різноманітних зауважень, тим менше на них реагують чоловіки. Справа в тому, що проблеми жінка розділила на дрібні, незначні укуси, на випадкові групи, які простежуються у непрямій мові. Але чоловічий мозок володіє вельми обмеженою здібністю до розпізнання непрямої мови. Для чоловіків подібні – все одно, що докучливі укуси комарів. Ділові жінки, які досягли успіху на роботі, рідко стають «лісопилками» вдома. У них немає на це ані часу, ані сил. Вона надає стільки значення «дрібницям», тому що її життя складається з цих «дрібниць». «Пиляння» - це чіткий сигнал того, що між людьми існує проблема спілкування. Батьки потрапляють в хибне коло. Чим частіше вони повторюють і вимагають, тим сильніше пручається дитина. Чим більше вас засмучує його непокора, тим сильніше ви обурюєтесь і тим голосніше починаєте говорити. Поведінка дитини - це прямий результат батьківського виховання, доброго чи поганого. Якщо ви помітили, що ви постійно когось «пиляєте», отже, ця людина виховує вас, вчить вас робити те, чого він хоче. Іншими словами, він встановлює правила, а ви підкорюєтесь.

Роль дідуся та бабусі у вихованні

Модель поведінки, якої дотримуються батьки з власними батьками, слугує прикладом для їх зростаючих дітей. Як правило, бабусі та дідусі в свій час виховували дітей абсолютно інакше, і тепер, не розуміючи суть методів своїх дітей, часто займають критичну і навіть звинувачувальну позицію. І в родині виникає напруженість.

Літні люди відносяться до пустощів дітей значно спокійніше, розумніше, більш терпляче. Саме вони можуть спокійно пояснити дитині, чому потрібно поступати саме так, а не інакше, «що таке добре і що таке погано». На такі пояснення у батьків не вистачає частіше за все часу, а можливо і бажання, тому що проблеми на роботі, а також в особистому житті займають мислення дорослої людини. Літні люди менш емоційні, вони малорухливі і володіють виключно інтелектуальною допитливістю. Їх розум в більшій мірі направлений на суть інформації. Одним з ключиків покращення дисципліни дітей є присутність літніх людей в приміщенні. Це заспокоює дитину.

Стратегія виховання

Усвідомлюючи вплив батьківських стереотипів на процес соціалізації дитини в родині, професор Корнельського університету Сандра Бем пропонує батькам дві стратегії виховання18. Перша полягає в тому, щоб навчити дітей відмінностям між статями, звернувши їх увагу на соціальні уявлення про стать, які змінюються в суспільстві і кожній культурі. Друга стратегія пов’язана з забезпеченням альтернативними схемами, такими як схема індивідуальних відмінностей. Для реалізації першої стратегії батьки можуть продемонструвати нетрадиційні гендерні ролі. Тато може готувати обід, а мама – керувати машиною і про двигатися в науці. Батькам необхідно уникати дисциплінарних методів із посиланням на стать як один із самих розповсюджених аргументів. Часто можна почути такий діалог: «Мама, хто це? Це – хлопчик, дивись синій беретик і штанці». Тому, задача батьків полягає в тому, що розповісти дітям, що є статеві відмінності. Отримуючи чітке визначення статі, діти мають передумови для конструювання власної концепції мужності та жіночності на біологічній основі.

Друга стратегія передбачає забезпечення дітей схемами індивідуальних відмінностей. Різні люди вірять різним речам, і існування різних протилежних переконань скоріше правило в суспільстві, ніж виключення. І для багатьох батьків, які виросли у відсутності толерантності до інших релігій, культур і переваг, вельми складно реалізувати подібну стратегію. Багато людей вірять, що статеві відмінності є «природними біологічними» наслідками. Дітям необхідно знати, що існують і дискримінація за різноманітними ознаками, в тому числі і за статтю, потребуються конструктивні зусилля для зміни ситуації, і це називається фемінізмом. Гендерна характеристика формується під впливом специфічного виховання завдяки особливій позиції батьків, які заохочують дитину засвоювати поведінку.

Завжди пам’ятайте, що хлопчики і дівчатка – це діти різні не тільки за біологічними ознаками, але й за можливостями. Вони по-різному чують, бачать, відчувають на дотик, по-різному сприймають дійсність з притаманними тільки їм особливостями мислення, поведінки. Навчити і виховувати їх необхідно по-різному.

Не намагайтесь використовувати свій дитячий досвід у вихованні дітей. Вони проживуть свою власну, не схоже ні на чиє інше, життя в інших умовах, з іншим оточенням, іншими відносинами.

Пам’ятайте, що поки ми мало знаємо про те, як маленька дитина перетворюється на дорослого. Як із несвідомої істоти всього за 2 роки малюк перетворюється на людину, що говорить, а за якихось 5-7 років – на людину з найскладнішою психікою. Багато таємниць містить в собі розвитку мозку, психіки людини. Будьте уважні та обережні у вихованні дітей! Ми вміємо добре робити різні речі, і якщо вам щось не вдається, не переймайтеся. Ви можете відточити вашу майстерність постійними вправами, але не дозволяйте цим вправам зруйнувати ваше життя. Або ваших дітей.

Що б не трапилось з вашим шлюбом, не розлучуйтесь з дітьми. Не слід шукати заміну батьку. Підтримуйте відносини з колишнім чоловіком, дотримуйтесь сімейних традицій, проводьте разом з дитиною як можна більше часу. В подібній ситуації найбільше, що можуть дати батьки спільній дитині, - відчуття стабільності.

 

 

2. Сімейні легенди і романи. Сімейна пам’ять. Звичаї і традиції в родині

Інструкції: прочитайте пункт 2, проаналізуйте, зробіть висновки щодо прочитаного, запишіть їх у зошит.

Сімейні легенди і романи створюються і передаються з покоління в покоління, активно приймають участь в самих різних напрямках нашої долі. До тих пір, поки минуле уявляється хаотичним, не можна очікувати гармонії в теперішньому і майбутньому. Більшість аварій в долях людей відбувається від незнання. Безграмотність, некомпетентність є причинами дуже великої кількості життєвих крахів. І ця безграмотність передається з покоління в покоління, прикриваючись різноманітними установками: «У нас так прийнято в родині», «Нас не зрозуміють оточуючі» і т.п.

Генеалогія – це можливість відновити «реальну історію», краще зрозуміти роль своїх батьків, конфлікти, з якими їм довелося стикнутись, глухі кути, в які вони могли зайти, і, перш за все, вплив цих історій на власне життя.

Генеалогічне дерево дозволяє помітити унікальність життєвих траєкторій, індивідуальні відмінні якості особистості, місця, що займаються кожною людиною в сімейній системі, і дає можливість визначити складові сімейної культури. Кожен з нас вписаний у процес продовження роду на перехресті двох сімейних ліній, однією з найважливіших задач цього процесу є передача всього того, що отримано з попередніх поколінь шляхом пристосування цієї спадщини до змін в навколишньому світі. Ви отримали у спадщину не тільки зовнішні форми, але й особливості емоційного сприйняття світу, манеру поведінки, так званий генокод. «Ген» - це носій спадкової інформації, а «код» - це поєднання генетичної інформації різних поколінь. «Генокод інформує нашу підсвідомість як оцінювати те, що відбувається навколо, як реагувати на це і як діяти за ситуацією на основі інформації про те, як оцінювали, реагували та діяли в аналогічних ситуаціях ваші батьки та пращури. Причому виявляється, голос бабусь-дідусів нащадок чує сильніше, ніж голос своїх батьків. Виявляється, наша підсвідомість пам’ятає переломні моменти в житті пращурів і планомірно – в точній послідовності з часовою шкалою врізаючись з минулого у ваше майбутнє, - ускладнює рух по обраному вами особисто шляху»19.

Встановлення генеалогічного порядку перетворює родину в організовану систему, вписує кожну людину в певну лінію родичів, де вона буде займати послідовно одне місце за іншим: спочатку як дитина, потім як батько, потім як дід (бабуся), як носій прізвища та одного чи кількох імен. Це дозволяє особистості відрізнятись своєю унікальністю, дає можливість затвердитись як ланка історії, яка почалась до нього і буде передаватись через неї і її близьких, навіть якщо людина вирішить не мати дітей. В цій перспективі родина є спільнотою, яка встановлює для кожного індивіду його особливе, юридично зумовлене місце в генеалогічному ланцюгу, який має сувору ієрархію в порівнянні з відносинами, що базуються на емоційних зв’язках.

Генеалогічна розповідь дозволяє ідентифікувати подібності та відмінності: «Він ріс без батька», «У неї очі матері», «Він схожий на мого брата», «Вона хоче бути лікарем, як її тітка». Ця комбінація різноманітних атрибутів та елементів, взятих у родичів, робить її не тільки особливим та унікальним, але й об’єднує всіх персонажів за лінією юродства. Процеси пошуку збігів лежать в основі побудування ідентичності, схожості. Прізвище та ім’я приписують дитині місце всередині сімейної групи, дозволяючи їй відрізнятись від інших. Прізвище – це не тільки елемент передачі, що прив’язує нащадків до чітко визначеної родової лінії, воно вказує, від кого народжуються та звідки приходять. Саме воно пов’язує з найбільш далекими пращурами, і з ним же передається в спадок свій, власний фрагмент світової історії. Часто люди не знають етимологію свого прізвища і можуть лише здогадуватись про те, якими значеннями воно наділено. Знання родословної, простежування його вглиб часу кожної людини сильніше, допомагає усвідомити себе.

Генеалогія необхідна для створення соціального порядку в декількох аспектах, вводить своєрідну хронологію з часових відрізків історії родини; пропонує категорії, класифікації, що дозволяють вибудовувати орієнтири та сенс там, де може володарювати збентеження та безлад; пропонує закони і правила побудови генеалогічного дерева, що дозволяє уникнути хаосу; встановлює ієрархію між поколіннями; дозволяє виявити стереотипи, які передаються з покоління в покоління і впливають на наші відносини.

Презентація сімейної генеалогії відкриває доступ до позицій пращурів, відношень між різними членами родини, основ власної історії людини, пунктів прив’язки її ідентичності. Родина є посередником між індивідом та суспільством, між світом фантазій, прагнень, бажань і сферою правил, норм, ієрархій. Родина концентрує всередині себе всі зіткнення людини і суспільства, тому так важливо для створення культури родини наявність генеалогічного дерева.

Генеалогія – це інстанція порядку, що дає захист і безпеку. Родина є інститутом, що поєднує відмінності статей і відмінності поколінь. Батьківство лежить в основі інституту родини. Батьки передають своїм дітям сліди конфліктів, які не зуміли або не захотіли розв’язати. Саме так виникають сімейні таємниці, які будучи покликаними захищати членів родини від сорому та втрати надії, дають зворотний ефект і повністю структурують життя членів родини. Таємниця завжди породжує дію. Може виникнути генеалогічний глухий кут: «Я не хочу бути тим, хто я є». Поняття генеалогічного глухого кута є основним для розуміння протиріч тих людей, які бажаючи врятуватись від сімейних ситуацій, що приносять їм страждання, не помічають, від чого вони виникли, і підводять себе до їх повторення. Людина відчуває себе вписаним у лінію споріднення, яку відкидає, і не може від неї відмовитись, оскільки вона лежить в основі його ідентичності. Дитині доведеться реалізовувати бажання, які батьки задовольнити не зуміли, розв’язати конфлікти, з яких вони не змогли виплутатися, компенсувати недоліки, пробіли, які їм не вдалось ліквідувати. Свідоме або несвідоме повторення вчинків, симптомів, ситуацій – це прояв зв’язку з попередніми поколіннями, зв’язку, необхідного для побудови індивіду. Відновити порядок у своїй історії – означає, перш за все, реконструювати хронологію зв’язків і місць у вертикалі поколінь та горизонталі союзів. Щоб відповісти на життєві питання, людині необхідно розвивати свою здібність «працювати» над історією своєї родини, щоб, в свою чергу, стати творцем однієї з них – своєї власної історії. Працювати над своєю історією – це означає, перш за все, визнати її такою, яка вона є, зрозуміти, як різні персонажі сімейної саги жили, як вони реагували на ситуації, з якими життя їх зіштовхувала.

Сімейна пам’ять

Пам’ять – інструмент історичності20 виділяє три основні функції сімейної пам’яті: передача, повернення до життя та рефлективність.

Функції передачі. Через згадування різноманітних персонажів сімейної історії нащадки зможуть виявити життєві сценарії, які вказують їм на моделі та анти моделі, на «інструкції по використанню» перед обличчям життєвих випробувань, на те, що є бажаним або небажаним для реалізації свого життя. Любовні історії, гроші, честь, радощі та страждання – все це складає цілий підручник вміння жити, який передається за допомогою сімейної пам’яті.

Функція повернення до життя. Психодраматичне програвання сцен, засноване на спогадах з дитинства та сімейного життя. Ця функція дозволяє здійснювати маятникові рухи між теперішнім та минулим, щоб боротись з тривогою про невідворотний біг часу.

Функція рефлективності звернена до «критичної оцінки своєї долі». Критичний аналіз сімейної історії дозволяє краще зрозуміти, яким чином вона живе в нас, в чому кожен індивід є складовим елементом певного цілого, з якого він вийшов, яким чином індивід сприйняв цей спадок і що з ним зробив.

Сімейна пам’ять – це «будівельний матеріал» при створенні самого себе. Майже в кожній родині спостерігається дефіцит знань про попередні покоління, тим більше знань, не перекручених соціально-історичними ярликами. Гемограма – це своєрідне «сімейне дерево».

Гемограма має чотири шари інформації. Перший шар – це схема, на якій відображені кровні зв’язки між конкретними представниками роду в різних поколіннях (коли народились, коли померли). Другий шар – динаміка відношень членів родини: хто був провідним в родині, як приймались рішення, чи були кризи відношень (розлучення, роздільне проживання). Третій шар – культура родини (ритуали, традиції). Четвертий шар – сімейні легенди. При побудові генограм необхідно розуміти, як соціальні відношення вписуються до історії кожної людини, як вони вплинули на її психічний розвиток і процес формування його особистості, як продовжують впливати на засоби буття, образ мислення, вчинки, як проявляються в міжособистісних відносинах. Побудова генеалогічного дерева, створення сімейного роману – це найважливіші етапи в сімейній історії.

Наступний не менш значущий період в сімейній історії – як дітям піднести життєві історії і долі різноманітних персонажів, а особливо конфліктні ситуації, перенесені труднощі. Манера викладення сімейної історії дозволяє не просто певні факти, але й вказувати на те, яке значення їм слід приписувати. Один і той же факт буде переживатися по-різному в залежності від версії, в якій він викладається.

За допомогою сімейних розповідей нащадкам передається свого роду «інструкція з людського існування». Подібні розповіді створюють ситуацію психологічного переносу. В тексті, написаному в 1905 році, Фрейд згадує про многозначність поняття «переніс»: «Що таке переніс? Це повторні враження, копії рухів, фантазій, які повинні були пробуджуватись та усвідомлюватись по мірі просування аналізу; для такого роду явищ і характерна підміна образу»21. Передаючи сімейні історії, людина знову переживає всю силу прожитих в дитинстві ситуацій і намагається визволитись від теперішніх відголосків.

Таким чином, нікуди неможна піти від питання про особистість, її особисту історію, прожитий досвід, постійний процес творення себе, суб’єктивності і комплексних відношень із соціумом.

Створити сімейний роман, тобто скласти в єдину картину сімейні історії поколінь, - це справжнє мистецтво, якому потрібно вчитись. Дорослі ніколи не звертали уваги дітей на сімейні легенди та їх вплив на долі членів родини, а якщо бути чесними, то й самі не аналізували вплив розповідей старшого покоління на свою поведінку.

Це так і залишилось на рівні підсвідомості або навіть несвідомого. Життєві історії – це спосіб прочитання минулих подій сімейних та соціальних, з особистою інтерпретацією та адаптацією під теперішній час. Вибудовування думки – це явно колективне явище. Тому створити сімейний роман можна лише в родині або пройшовши відповідний тренінг для оволодіння необхідними прийомами та методами. Інтерес полягає не в самому романі та історіях, які його складають, а в тому, що вони розкривають людський світ. Якщо батьки не прищеплять дитині гордість за своїх пращурів, якщо його не будуть живити перемоги і звершення минулого, йому складно буде перемогти в майбутньому. Духовне зростання особистості бере початок в коренях свого роду. Дитині необхідно говорити про величних пращурах його роду. Величні тому, що вони вижили в жорсткому механізмі природного відбору.

Емоційне проживання життєвих історій і створення сімейного роману допомагає зрозуміти глибинний сенс людської поведінки. Навчання в тренінгу дозволяє оволодівати і керувати своїми емоціями. Справа в тому, що кожна людина за своєю сутністю є дитиною, яка з покоління в покоління виражає мрії та бажання батьків. Уява батьків вибудовує певний ідеал дитини ще до його народження. Дитина, про яку бачить сни дитина, що зішла зі сторінок чарівних казок, дитина – первісток, який повинен бути зразком… Дитина – це частіше за все полонений чужих бажань. Ідеальна дитина – це та, яка прикидається, що згідна зі всім цим. Намагатися бути особистістю – означає писати свою власну історію.

Дитина виконує своєрідну «функцію заміщення»: або нездійсненні дитячі мрії, або заміна померлих, коханих членів родини. Підтвердження цьому можна знайти, якщо аналізувати імена, які даються дітям. Дитина наділена певною місією заміни: «Він виконає пристрасні мрії батьків, які вони не змогли втілити, він буде великою особистістю, героєм – якщо вже батько не зміг; вона вийде заміж за принца – спізніла компенсація матері»24. Це інвестування в дитину батьками є структуруючим її поведінку.

Звичаї та традиції в родині

Звичаї – це повторення в діях людини того, що роблять багато членів суспільства25. Звичай завжди пов’язаний з рішенням тієї чи іншої достатньо типової життєвої задачі, значущої для багатьох членів родини. І зароджується лише в спілкуванні. Отже, за змістом звичаю можна судити про умови, в яких відбувається спілкування членів родини. Норми та правила, які існують в родині, формують звички. Створюють стереотипи. Звичаї – це масові звички.

Послідовність зародження звичаю можна уявити в наступному рядку:

Поява діяльності, цікавої для члена родини —► фіксація в уяві користі цієї діяльності —► закріплення її в якості звички (якщо цікаво, хочеться повторити) —► відтворення її в іншій життєвій ситуації —► закріплення в якості звички для інших членів родини.

Якщо звичка зароджується індивідуально, то звичай з’являється тільки у взаємодії людей, це, по суті, звичка декількох особистостей, що постійно спілкуються. Так звичка стає звичаєм.

Звичай – традиційно усталені правила суспільної поведінки (як прийнято, заведено)26. Певний порядок дій в звичаї є вже ритуалом. Наприклад: особливий і неповторний для кожної родини ритуал – прийом їжі (певні правила і традиції: хто готує, з яких інгредієнтів, поведінка за столом, естетика столу).

Традиція – це те, що перейшло з одного покоління до іншого, що є успадкованим від попередніх поколінь27. Традиції це спосіб накоплення значного досвіду і передача його з покоління до покоління. Але який досвід вважати значущим і як його передати наступному поколінню, кожна родина визначає самостійно. Конкретні традиції родини відносяться до числа її базових цінностей, реалізують відношення спадкоємності, але обов’язково між поколіннями. Традиції витікають з образу життя, самі формують його і засновані на звичаях.

Кожна родина формує свої традиції та звичаї, по можливості оберігає їх і передає з покоління в покоління. Створені неформальні сімейні закони і правила гри дають характеристику звичаїв і самобутності родини. Самобутність родини – це узагальнена характеристика способів її виживання, несхожість на інших шляхом розвитку. На самобутності родини відображаються особливості території, на якій вона проживає, національні особливості, господарські та побутові умови. Найважливіша сторона людського життя – домашні святкові традиції. Не секрет, що в наші дні приготування до свята зводиться до наведення чистоти та придбанню всяких харчів.

Нажаль, багато хто вважає, що діти при цьому тільки заважають, тому і випроваджують гуляти або відсилають до бабусі. Але саме в ці дні цілком доречна будь-яка ініціатива дітей та батьків. Кожна відома дата таїть в собі масу невикористаних можливостей, які дозволяють через гру, веселі урочисті ритуали донести до дитини справжнє значення свята.

На наше питання «Які сімейні традиції є у вашій родині?» більшість дітей лише знизували плечима або невпевнено відповідали, що таких просто немає. Між цим, для дітей сімейні традиції є надзвичайно важливими: зберігається зв’язок між поколіннями і теплі, ніжні стосунки між батьками і дітьми, що подорослішали; з подіями, що регулярно повторюються, до дітей приходить відчуття стабільності світу. У втраті сімейних традицій деякі психологи навіть бачать причину проблемного підліткового віку. Зрештою, родина – це не тільки спільний побут, бюджет і стосунки між подружжям. Це ще й особливий дух, неповторний затишок і атмосфера, характерна тільки для вашої родини.

Цікава реакція багатьох молодят на запитання про те, як бачать вони свою родину. Зазвичай відповідають, що хочуть стільки-то діточок, мріють, щоб діти закінчили ВНЗ, розкажуть про те, який дім їх мрії. І обов’язково в першій десятці пропозицій вони, самі того не помічаючи цього, почнуть описувати сімейні традиції, які хочуть завести у власному будинку. В більшості випадків – це копіювання сімейних традицій, що склалися в родинах кожного з батьків, і дуже рідко – щось нове.

Необхідно звернути увагу на те, що традиції розглядаються зазвичай як сценарії певних свят і майже зовсім не звертають уваги на традиційну поведінку батьків. В цьому аспекті однією з найпоширеніших є традиція перевищення влади. Батьки використовують свій авторитет як ознаку переваги над дітьми. Іменем цього авторитету допускають з дітьми найбрутальнішу безтактність, відчитуючи їх у присутності чужих людей, вихваляючись їх успіхами, сварячи їх друзів. Перевищуючи свою владу, дорослі визначають, що може і не може цікавити дитину, дозволяють і забороняють, не спитавши про її думку. Традиційно батьки тягають із собою малюків на різноманітні пікніки, де насолоджуються особливими умовами, а діти, в силу вікової прив’язаності до будинку, відчувають себе загубленими. Деякі матері відривають дитину від занять, навіть не запитавши, чи закінчила вона його, дають їй доручення по господарству, тим самим, привчаючи не доводити справу до кінця і даючи зрозуміти, що те, чим він займається, менш важливе.

Таке положення перешкоджає формування позитивних традицій. До позитивних традицій можна віднести наступні:

1. Традиція «Посвята в отроцтво»\

Коли дитині виповнюється 10 років, найбільш відповідний час влаштувати в родині свято посвяти в отроцтво. Скажіть своїй дитині, що ви збираєтесь влаштувати святкову вечерю, краще, якщо ви замовите вечерю в справжнісінькому дорослому кафе або ресторані. Організуйте час так, щоб у обох батьків була можливість поговорити з дитиною. Краще, якщо батьки заздалегідь обговорять один з одним, хто і що буде говорити.

2. Традиції з виховання дисципліни

Дисциплінованість допомагає дітям реалізувати свій потенціал, здібності і можливості, дає почуття впевненості в майбутньому. У людей, які з дитинства звикли до дисципліни, частіше збуваються мрії. Дисциплінованість – результат повсякденних вчинків і звичок, які відпрацьовуються впродовж всього життя. Кожного разу, коли ми бачимо, що дисциплінованість допомагає нам в житті, вона закріплюється в нас, поки не стане рисою характеру. Існує прямий зв’язок між різноманітними хатніми обов’язками, які виконує дитина, і дисципліною в класі, а також виконанням домашніх завдань. Свобода – найцінніше, що дає нам дисципліна. Ось що кажуть недисципліновані люди, які зазнали життєву поразку:

«Я занадто часто відкладав на завтра виконання домашніх завдань»

«Я не міг примусити себе вранці встати з ліжка»

«Я занадто мало часу проводив із родиною, тому що не міг піти з роботи»

«Я не міг подолати свій гнів»

«Я гадав, що проблеми вирішаться самі собою і зникнуть»

«Я не міг контролювати власні витрати»

Батьківські обов’язки полягають у вмінні примусити дітей робити те, чого вони не бажають, щоб в результаті вони домоглися всього, чого будуть бажати все життя, - свободи, впевненості в собі, вірності своїм цілям, коханню.

Роль ігор у формування сімейних цінностей і стереотипів

Для дитини гра – це праця. А у дорослої дитини – це гра. Правила гри відточені століттями і відібрані людством за одним-єдиним принципом: адаптивність, адекватність людини власному природному і соціокультурному оточенню. Ігри та іграшки допомагають дитині оволодівати нормами і правилами життя в родині та суспільстві, за їх допомогою розвивається інтелект дитини, її емоції, уява та мовлення. Дії «не насправді» дозволяють малюкові уловлювати сенс реальної дії і емоційно її проживати, головним для дитини є образи дорослих і їх дії, а ролі, які він бере на себе у грі «я – мама», «я – водій», «я – будівельник», психологи називають «точками ідентифікації». Іншими словами, спочатку освоюються смисли та мотиви реальності, а потім на їх основі технічна сторона дії. В грі дитина скоріш за все навчиться керувати своєю поведінкою і контролювати її у відповідності із загальноприйнятими правилами. Послідовність дій всередині ролі, що виконується, для дитини має силу закону. Грі, як і будь-якому іншому заняттю, треба вчитись. Щоб вона стала розвиваючою, необхідно направляти її, давати дитині потрібні для цього знання, вміння. Діти звичайно відображають в грі те, що їм вже знайомо. Цю інформацію вони отримують, спостерігаючи за поведінкою дорослих та однолітків. Але найбільше інформації для ігор дитина отримує, якщо сама стає учасником дій: допомагає по дому, накриває на стіл, ремонтує або будує. Гра – це закріплення побаченого. Якщо інформацію дитина отримує не від батьків, а з телевізійних передач, то й зміст буде нагадувати сюжети серіалів або казкових героїв. «Вагітність, пологи, поцілунки і навіть статеві стосунки вдосталь присутні в грі дітей 4-6 років. Втрачені татусі, підкинуті й знайдені діти, подружні та інші пристрасті – все це стає сюжетами дитячої рольової гри, а відірваність сюжетів рольових ігор від життя близьких – свідоцтво того, що професійне та особисте життя батьків перестає бути змістом дитячих ігор (а значить і дитячого життя взагалі), як це було впродовж багатьох попередніх поколінь»30.

В іграх закріплюються гендерні розбіжності. В них формуються погляди чоловіків та жінок на світ і, звичайно, закладається вибір стереотипної моделі поведінки.

Ціль гри для дівчаток – загальне задоволення, в грі всі отримують призи та виграють. Грають невеликими групами або парами; центром суспільних зв’язків дівчаток виступає найкраща подруга. Більшу частину часу вони сидять поряд та ведуть бесіду. Провідним ціннісним орієнтиром в іграх дівчаток виступає прагнення досягнення близьких відносин. Вони більш стурбовані, щоб сподобатися іншим. Для дівчаток дуже важливо, що саме вони обирають людей, які їм сподобалися. В своїх типових іграх, таких, як скакалка або гра в класики, кожна грає по черзі. В багатьох іграх дівчаток (наприклад, в дочки-матері або в магазин) немає переможців або переможених. Крім того, у дівчаток не прийнято вихвалятися своїми талантами.

Дівчатка віддають перевагу грі з дівчатками. Грають біля будинку, хатнє життя не відділяється від гри, а згодом і від роботи.

Ігри схожі на сімейні відносини (дочки-матері), частіше наслідують взаємовідносини дорослих, розмови більш довірливі, інтимні. Спілкування – це добре, конфлікт – ні.

Дівчата частіше ображаються. Необхідно навчитись виділяти в конфлікті той факт, що агресія направлена на суперника, а не на конкретну особистість. Не вміють залишатися друзями після гри.

Ігри – рольові. Вчаться взаємодіяти, розвивати і підтримувати відносини, вдосконалюються особисті якості, а не навички роботи в команді. Ведуть себе «за обставинами», підстроюючись під ситуацію та людей. Уникають конфліктів в іграх, тому відсутній навик в суперечках.

Ігри проходять в невеликих групах, а якщо і є правила, то вони достатньо примітивні, їх складно порушити. Правила можуть змінюватися за ситуацією, для того, щоб не зіпсувати відносин. Відчувають дискомфорт від жорстких і часто непотрібних правил, прагнуть їх скинути. Наприклад, рецепт в книзі вона може змінити за своїми відчуттями, продукти вимірювати жменями та «на око».

Під час ігор дівчатка завжди слідкують за тим, щоб кожна зробила свій хід, причому в багатьох іграх немає не переможців, не переможених.

Ігри короткі за часом, як тільки посваряться, грі наступає кінець. Якщо правила наносили комусь образу, дівчатка їх змінювали та вигадували нові.

Ціль гри для хлопчиків – перемога або поразка (це рівні складові). Перемога – це вміння терпіти незадоволення та неприязнь інших людей.

Хлопчики полюбляють грати на вулиці великими групами з чітко вираженою структурою. В їх іграх статус набуває домінуючої ролі, оскільки завжди є ті, що виграли та ті, що програли. Хлопчики завжди контролюють зміни в статусі: хто саме віддає накази, а хто їх виконує. Змагальність формує марнославство та прагнення до самоствердження, честолюбство та орієнтацію на досягнення. В іграх є складна система правил, яка часто є предметом суперечок.

Хлопчики віддають перевагу грати з хлопчиками. Ігри проходять поза межами дома (парк, двір, вулиця) і звикають відділяти домашнє життя від гри, а згодом – від роботи.

В іграх присутнє конфліктний початок, розуміють важливість правильного вирішення конфліктних ситуацій та засвоюють навички їх залагодження. Часто можна почути, як хлопчики вихваляються своїми вміннями і сперечаються, хто, що краще вміє робити. Вміють дружити із супротивниками після гри, хоча ігри є змагальними, агресивними та конфліктними.

Ігри – змагання, суперництва. Вчаться спільним діям, засвоюють навички лідера та організатора, вчаться боротися за статус в чоловічій ієрархії. Занепокоєні «питаннями принципу» і проявляють великий консерватизм, коли апелюють до них.

Ігри колективні, мають жорсткі правила. Знання правил, розуміння їх, здатність маніпулювати ними – навик, який формується у хлопчиків з дитинства. Неписані правила «вбираються» під час ігор і здаються настільки природними, що жодному хлопчику не спаде на думку їх пояснювати.

Правила не можна змінювати або порушувати, можна сперечатись про їх доцільність, шукати обхідний маневр. Правила грають величезну роль в житті чоловіків з двох причин:

- вони обмежують прояв суперництва, формуючи ієрархію припустимих рівнів агресії;

- правила визначають, коли гру завершено, тим самим визначають переможця. Їм необхідна ясність в цьому питанні.

Будь-яка ситуація розглядається крізь призму правил та їх неухильного виконання. У них є навик маніпулювання правилами, якщо вони не бажають їм підкорятись. Незручні закони розтягуються, але не порушуються. Мистецтво гри – це балансування на межі порушення правил, але не порушуючи їх в явному вигляді.

Ігри, тривалі за часом, проводяться на великих територіях. Випробування, сутички – це частина гри, вчаться переносити образи в ході гри, а потім – в ході роботи.

Ігри з батьками. Ігри з матір’ю направлені на процес відносин між учасниками, а згодом це копії відносин між людьми. Вміння розмовляти, залагоджувати конфлікти – це те, чому частіше за все вчить мати дитину в грі. Навіть граючись з дитиною, мати намагається його заспокоїти, материнська гра – свого роду продовження і форма догляду за дитиною. Наприклад, коли в процесі гри одяг у дитини виглядає не завжди охайно, мати більш за все турбує не правила гри, а зовнішній вигляд дитини та його безпека.

Ігри з батьком направлені на дослідження і техніку виконання різноманітних дій. Якщо мама просто каже «будь уважним та обережним», то батько вчить, як уникнути ризику, вчить засобам безпеки. Наприклад: не кожна мати дасть в руки дитини сокиру, щоб він навчився рубати дрова, навпаки, заборонить навіть торкатися його, а батько не тільки дасть його, але й буде стояти поруч, щоб навчити, як правильно це робити. Батько і взагалі чоловіки віддають перевагу силовим іграм і діям, які розвивають власну активність дитини. Окрім того, вони використовують вроджену здібність для того, щоб грати в просторові ігри і займатись будь-яким видом спорту.

Дитячі іграшки. Дуже важливо, в які іграшки грають діти, чи дозволяють вони засвоювати побачене у дорослому житті, творчо застосовувати, розвивати уяву та розумові здібності. За результатами психолого-педагогічних досліджень Центру гри та іграшки Московського міського психолого-педагогічного університету, не кожну іграшку можна назвати засобом гри, здатним розбудити уяву і підказати сюжетні лінії, тобто розвивати дитину. Більш того, «розвиток дитини став сферою достатньо розповсюдженого і дуже прибуткового бізнесу. В теперішній час функціонує багато центрів раннього розвитку, гімназій, шкіл для малюків, автори яких обіцяють батькам розвити у маленьких дітей логічне мислення, навчити їх читати і рахувати – причому дуже швидко та дуже рано. Чого варті одні назви подібних методик: «Читати раніше, ніж ходити», «Думати раніше, ніж говорити» та інше31». Абсолютно вірна точка зору дослідників, що розвиток дитини – це не сума розвитку різноманітних здібностей, якому цілеспрямовано сприяє дорослий під час гри. Адже дитина не комп’ютер, в який послідовно вводяться програми одна за одною. І розвивається він не через засвоєння окремих вмінь, а зовсім по-іншому: через проживання ситуацій разом з дорослими, де дорослий виконує роль зразку поведінки «Розвиток – це не завжди виникнення нової якості. Нове відображається і виражається в дитячій ініціативності та самостійності, коли дитина сама щось вигадує, сама щось створює. Дослідження останніх років показують: діти, з раннього віку орієнтовані на навчання та «ранній розвиток виявляються в старшому віці менш впевненими в собі, більш тривожними та напруженими»32. Були досліджені33 так звані «розвиваючі іграшки» і аргументовані міфи про них.

Міфи про «розвиваючі іграшки»

Міф перший: «Розвиваючі іграшки вчать». Більшість ігор, яким приписується назва «розвиваючих», представляють собою набори для знайомства з новою інформацією і тренування якихось навичок, причому для кожного року життя. Наприклад, 3-річний малюк, який навчився читати і вражає дорослих швидкістю читання, зовсім не розуміє, що він читає. Читання для дитини – механічний навик, ніяк не пов’язаний з власним бажанням дитини читати. Це не розвиток, коли дитина виконує роботу, не зрозумілу для неї: можна навчитися рано читати, але не розуміти, що читаєш.

Міф другий: «Розвиваючі іграшки тренують розум». У більшості дітей немає реальної мотивації для такої діяльності. Для малюка повноцінний розвиток пов’язаний з емоційним благополуччям, розвитком відношення до інших людей. Неможливо назвати розвиненою дитину, яка успішно збирає пазли, але не розуміє сенсу казок. Розвиток розуму та інтелекту – це задача шкільного періоду життя дитини.

Міф третій: «Розвиваючі іграшки сучасні і високотехнологічні», але вони не спонукають працювати уяву. З іграшками, оснащеними технічними «можливостями», дитині не потрібно грати. Дії з такими іграшками стереотипні і одноманітні: потрібно всього лише нажимати на певні місця і спостерігати, що зробить іграшка. Виходить, що іграшка керує дитиною, нав’язуючи їй схему поведінки.

Міф четвертий: «Розвиваючі іграшки – це працюючі копії дорослих предметів», тому вони повинні готувати дитину до дорослого життя і вчити його користуватися побутовими приладами. Але в такому випадку центром уваги дитини стає іграшка, а не зміст людської діяльності, особливостей між людських відносин. Адже іграшки – це засоби, що допомагають увійти в роль, рольові відносини.

Міф п’ятий: «Розвиваючі іграшки – це зовсім не іграшки, а електронні та комп’ютерні ігри». Авжеж, дитина із задоволенням освоює комп’ютер, але чим більше часу він за ним проводить, тим менше хочеться йому спілкуватись із однолітками, слухати казки. Комп’ютер стає не засобом для роботи та отримання інформації, а хазяїном волі, душі та розуму дитини.

Дуже важливо батькам розуміти зміст гри і іграшок для того, щоб ушановувати створенню культури родини та успішної соціалізації дитини.

Таким чином, були розглянуті три компоненти, що створюють основу для формування гендерної культури родини: батьківські стереотипи поведінки, сімейні легенди та історії, традиції та звичаї. Ігри представлені як засіб закріплення елементів гендерної культури в свідомості та поведінці дитини.

Здавалося б, родина, батьки роблять все можливе, щоб дитина виросла здоровою, щасливою, успішною. Який же результат? Так, відомий підприємець Володимир Довгань проаналізував історії успішних людей і зробив висновок: «Тільки одна дитина з десяти буде сильною, здоровою, успішною. Інші будуть мучитися все своє життя. І чим старшими вони будуть ставати, тим далі і далі їх корабель буде відносити від заповітних берегів. Якщо ми дійсно хочемо допомогти своїм дітям стати в житті здоровими, успішними і щасливими, для початку ми повинні визнати, що сучасні методи виховання і передачі життєвого досвіду, методи підготовки наших дітей до реального життя недосконалі»35.