Інтернаціоналізація господарських відносин і продуктивних сил

Сутність інтернаціоналізації господарських від­носин. Транснаціоналізація у світовому господарстві.

Сутність інтернаціоналізації господарських відносин. Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Слід розрізняти поняття «інтернаціоналізація виробництва», «інтернаціоналізація капіталу», «інтернаціоналізація господарського життя».

Інтернаціоналізація виробництва — це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі. Вона означає не що інше, як поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рам­ках світового господарства.

Інтернаціоналізація виробництва — об’єктивний процес, що є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці і становить основу розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин. Значний вплив на неї справляє інтернаціоналізація капіталу.

Інтернаціоналізація капіталу — це процес переплетіння і об’єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об’єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв’язків і контактів між капіталами різних країн. Якщо інтернаціоналізація виробництва є об’єк­тивною основою інтернаціоналізації капіталу, то в свою чергу остання сприяє поглибленню інтернаціоналізації виробництва, веде до інтенсифікації господарських зв’язків між країнами. Важ­ливу роль у процесі інтернаціоналізації капіталу відіграють вивезення капіталу, міграція капіталу між промислово розвинутими країнами, що посилилась з кінця 50-х рр. ХХ ст. Одним з проявів даного процесу є виникнення транснаціональних компаній, утворення міжнародних (міжнаціональних) промислових, банківських та інших об’єднань.

Інтернаціоналізація господарського життя — це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємо­залежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т. д. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.

Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого машинного виробництва і в її розвитку можна виділити три головних етапи. На першому етапі (приблизно кінець ХVІІІ — кінець ХІХ ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Проявом її були найпростіші форми міжнародних економічних зв’язків, передусім зовнішня торгівля. Саме інтернаціоналізація виробництва і обігу стала однією з основних передумов формування світового господарства.

На другому етапі (кінець ХІХ — середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов’язана з розвитком складної кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці, який, у свою чергу, стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. Саме у цей час розвиваються всі головні форми міжнародного поділу праці: загальний (базується на спеціалізації сфер суспільного виробництва), частковий (на предметній спеціалізації окремих галузей), одиничний (на подеталь­ній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць).

На третьому (сучасному) етапі, що розпочався із середини ХХ ст., інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тоб­то охоплює всі підсистеми світового господарства, поширюється практично на всі галузі виробничої та невиробничої сфер, на всі країни світу. Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи і суб’єкти світового господарства в єдине ціле. Вузкість внутріш­ніх ринків, нестача ресурсів: сировини, палива, засобів виробниц­тва — компенсується широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтерна­ціоналізації виробництва й обігу. Саме тому вона є одним із системоутворюючих факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність.

Вирізняють два рівні інтернаціоналізації: мікро- та макрорівень. На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. На макрорівні вона виявляється в розширенні та поглибленні світогосподарських зв’язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва сприяє зростанню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Спеціалізація окремих країн, що дає можливість організувати масовий випуск продукції, зосередити виробництво продукції в країнах з найкращими для цього умовами, сприяє зростанню продуктивнос­ті праці, економії часу в світовому масштабі. Інтернаціоналізація веде до поширення в усьому світі досягнень науки і техніки, отриманих в окремих країнах. При цьому використання у тій чи іншій формі найновітніших досягнень науки і техніки стає для більшості країн об’єктивною необхідністю, оскільки вони втягнуті в конкурентну боротьбу на світовому ринку. Інтенсифікуючи всі форми міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізація приводить до встановлення більш тісних зв’язків між країнами, формує світовий виробничий організм, який лежить в основі функціонування світового господарства.

Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва і обміну сприяє зростанню імпорту товарів та послуг, що, у свою чергу, збільшує прибут­ки країни-експортера. Зростання доходів та імпорту в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає попит на імпорт у третіх країнах. Отже, розвинута країна своєю грошовою політикою може стимулювати внутрішнє виробництво та імпорт, що викликатиме зростання експорту інших країн, а в цілому означатиме розширення виробництва і зайнятості у світі. Саме в цьому суть так званої «теорії локомотива».

Ефект взаємозалежності суб’єктів світового господарства мож­на визначити як співвідношення між прирістом ВВП в одній країні та економічним зростанням в іншій. Так, розрахунки на основі економічної моделі міжнародного зв’язку Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) показали, що, наприклад, збільшення витрат у США на 1 % ведуть до зростання внутрішнього прибутку на 1,47 %, в Німеччині — на 0,23, Японії — 0,25, Канаді — 0,68, у країнах ОЕСР в цілому — на 0,74 %

Інтернаціоналізація господарського життя породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продуктивності праці, норми прибутку тощо. Проте національне господарство не розчиняється в інтернаціональ­ній виробничій єдності. Суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.

Слід відзначити, що закон інтернаціоналізації діє з різною інтенсивністю в тих чи інших регіонах світового господарства. Ймовірно, нині він найбільш інтенсивний у регіонах Східної та Південно-Східної Азії, що здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвиткові, обігнавши за його темпами ряд високорозвинутих країн. Для повноти дії цього закону необхідно створити, насамперед, належні умови: розвинуту транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, якісні зміни у кредитно-валютній сфері, відповідне законодавство, стабільність у сфері національних, соціальних, політичних відносин тощо.

Новий сучасний етап інтернаціоналізації породжений науково-технічною революцією. Розвиток останньої та її наслідки мають за рядом ознак всесвітній характер і передбачають міжнарод­ні зусилля, тому що:

· сучасне оновлення науки, техніки і технології настільки мас­штабне, всебічне і глибоке, що здійснити його вже неможливо силами лише однієї, навіть великої держави;

· стає необхідним і економічно виправданим розгортати виробництво з розрахунку на ряд країн, а нерідко на потенційних споживачів у всьому світі;

· стало можливим швидке поширення досягнень НТР в усіх регіонах земної кулі, підвищилась рухливість капіталу та робочої сили. Створена в одній країні найновіша техніка і технологія швидко поширюються в усьому світі.

Термін «інтернаціоналізація господарського життя» означає участь країн у світовому господарстві, а отже, для визначення її рівня використовується ряд показників. Основними з них є: експортна квота, імпортна квота, зовнішньоторговельна квота, вартісний обсяг експорту на душу населення, обсяг нагромаджених зарубіжних капіталовкладень у країні щодо її ВВП, частка інозем­ного капіталу в щорічних інвестиціях країн та ін. Так, за даними Світового банку, у другій половині 1990-х рр. зовнішньоторговель­на квота (відношення суми експорту та імпорту країни до її ВВП) становила у США 24 %, Франції — 45 %, Південній Кореї — 67 %, Канаді — 76 %, Бельгії — 137 %, тобто вона корелюється з розмірами внутрішнього ринку. Серед абсолютних показників інтернаціоналізації можна виділити, наприклад, вартісний обсяг екс­порту на душу населення. У США він становить понад 3200 дол., Китаї — близько 150 дол., Росії — близько 700 дол.

Транснаціоналізація у світовому господарстві. Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація — це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію як більш вузьку категорію — лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.

Слід зазначити, що транснаціоналізація має дві сторони прояву — якісну і кількісну. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Кількісно — у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності. Транснаціональні компанії є, з одного боку, наслідком, а з іншого — причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а отже, і розгортання процесу інтернаціоналізації.

Транснаціональна корпорація — це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-кварти­рою, яка знаходиться в одній конкретній країні.

Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. Будучи центрами координації і динаміки світового виробництва та обміну, ТНК формують мережу відносин, які виходять за межі національних господарських систем. Розвиваючись з одногалузевих елементів національних економік, сучасні ТНК перетворились на міжгалузеві внутрішньодиверсифіковані комплекси з інтернаціональним масштабом операцій. Вони є найдинамічнішим структурним елементом світової економіки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв’язків та організаційних структур, швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми господарських утворень. На відміну від останніх ТНК не прив’я­зані до тієї чи іншої території, а отже, здатні з’єднати фактори виробництва різної національної належності і брати участь в освоєнні виробництва і ринків у будь-якій частині світу.

ТНК — це нова, але надзвичайно динамічна сила у світовій економіці. На початку ХХ ст. вже існувало немало ТНК. Проте масовим явищем, що визначає економічний розвиток, вони стають у другій половині ХХ ст.

На початку 1980-х рр. у світі налічувалось близько 11 тис. ТНК і 104 тис. зарубіжних філій, а наприкінці 1990-х уже близько 53 тис. і 450 тис. відповідно. За оцінками, ТНК контролюють від ¹/₅ до ¹/₄ частини світового ВВП, а на торгівлю між материнськими компаніями та їх зарубіжними філіями припадає ¹/₃ світової торгівлі. Глобальний нагромаджений обсяг інвестицій ТНК (материнських компаній та філій) досяг у 1997 р. 3,5 трлн дол., а загальний обсяг продажу їхніх закордонних філій — 9,5 трлн дол.

У сучасній зовнішньоекономічній діяльності ТНК домінує вже не зовнішня торгівля, а організація виробництва та збуту товарів і послуг безпосередньо на зарубіжних ринках. Обсяг організованого таким чином продажу (тобто продажу зарубіжних філій) перевищує обсяг світового експорту товарів і послуг (відповідно 9,5 і 6,4 трлн дол.). Сам по собі світовий експорт стає вже більш внут­рішньофірмовою торгівлею між різними підрозділами ТНК.

Характерними рисами сучасного етапу транснаціоналізації є:

1) стрімке зростання масштабів операцій ТНК. Загальні активи їх зарубіжних філій досягли наприкінці 1990-х рр. 13 трлн дол., а загальна вартість, що створена ними, — 2 трлн дол. Приблизно 70 % світових платежів за технологію є результатом внутрішньофірмових трансакцій ТНК;

2) розширення географії діяльності ТНК. Більшість з них (90 %) базується в розвинутих країнах з ринковою економікою. Однак за останні роки до процесу транснаціоналізації все більше залучаються фірми країн, що розвиваються, а також країн Східної та Центральної Європи. У промислово розвинутих країнах розміщено близько 46 % усіх філій ТНК, у країнах, що розвиваються, — 42 %;

3) підвищення ступеня «міжнародності» операцій ТНК більшості країн, який характеризується питомою вагою зарубіжних активів, продажу, зайнятих у загальнокорпораційних показниках. На початку 1990-х рр. у найбільших ТНК США, ФРН, Японії було зосереджено ¹/₃ —¹/₄ активів;

4) збільшення трансграничного злиття і поглинання. Наприкін­ці 1990-х рр. ці процеси досягли ³/₅ світового припливу іноземних інвестицій і поширилися у банківській сфері, страхуванні, хімічній та фармацевтичній промисловості, в секторі телекомунікацій та автомобілебудування;

5) розширення транснаціоналізації середніх і малих фірм.

Діяльність ТНК все більше перетворює світове господарство в єдиний ринок товарів, послуг, капіталу, робочої сили і знань, визначає загальні обриси сучасної і майбутньої світової економіки. Інтернаціоналізація веде до посилення взаємозв’язків усіх складових частин світового господарства, до глобалізації економічного розвитку. ТНК виступають основною рушійною силою цього процесу. У 1990-х рр. практично не залишилось жодної країни у світі, не охопленої їх виробничо-інвестиційними операціями.

МФО.

Міжнародні валютно-фінансові організації. Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин між окремими державами обумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Міжнародні валютно-фінансові організації — це інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних відносин.

Міжнародні валютно-фінансові організації відіграють усе помітнішу роль у світовій економіці. По-перше, їх діяльність дозволяє запровадити необхідний регулюючий фактор і певну стабільність у функціонуванні валютно-розрахункових відносин. По-друге, вони покликані слугувати форумом для налагоджування валютно-розрахункових відносин між країнами, і ця функція постійно посилюється. По-третє, зростає їх значення у сфері вивчення, аналізу та узагальнення інформації про тенденції розвитку і формування рекомендацій з найважливіших проблем світо­вого господарства.

Провідними з міжнародних валютно-фінансових організацій є: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Одним з основних елементів світового валютного механізму є Міжнародний валютний фонд (МВФ), що був заснований у 1945 р. на основі рішень Бреттон-Вудської конференції і має статус спеціалізованого закладу ООН.

МВФ є міжурядовою валютно-кредитною організацією, діяль­ність якої спрямована на сприяння розвитку міжнародних економічних відносин, особливо фінансово-кредитних і торговельних.

Основними функціями МВФ є:

· вироблення правил регулювання валютних курсів і контролю за їх виконанням;

· надання державам—членам кредитів для вирівнювання платіжних балансів, підтримки національних валют.

Ці операції здійснюються МВФ тільки з офіційними органами країн, яким надається допомога: скарбницями, центральними бан­ками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити за розміром до 25 % квоти даної країни надаються без перешкод; якщо кредит надається на більші суми, МВФ вимагає виконання країною певних умов щодо проведення її економічної політики, зокрема: скорочення державних капіталовкладень, бюджетних витрат, зниження курсу національної валюти тощо.

Світовий банк — це міжнародний інвестиційний інститут, заснований (спочатку під назвою міжнародний банк реконструкції та розвитку) у 1944 р. у Бреттон-Вудсі одночасно з МВФ. Позики, що надаються Світовим банком, надзвичайно вигідні для країн, які їх отримують. Як правило, вони надаються під низький процент на 15—20 років і мають п’ятирічний період. Позики одержують країни, що розвиваються, які продемонстрували певні можливості щодо економічного зростання і соціального прогресу. Статутом Світового банку передбачено, що його кредитні ресурси спрямовуються виключно на розвиток виробництва, приват­ного сектору економіки, малого бізнесу, а також на підтримку міжнародних зусиль з охорони довкілля.

Світовий банк включає чотири пов’язані між собою міжнарод­ні фінансові інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародну асоціацію розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Агентство з гарантій багатосторонніх інвестицій.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР ) — це спеціалізований заклад ООН, міждержавний інвестиційний інститут. Мета діяльності — сприяння країнам—членам у розвитку їх економіки шляхом надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. Членами банку можуть бути тільки члени МВФ, голос також визначається квотою країни в капіталі МБРР (85,2 млрд дол.). Хоча членами МБРР є 181 країна, але лідирують у цій організації США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Канада та Італія.

Загальна сума позик, надана МБРР Україні за період з 1994 до 1999 р., становить 3105,4 млн дол., які були використані в енергетиці, вугільній промисловості, аграрному секторі економіки, на розвиток підприємництва тощо, у тому числі на покриття дефіциту бюджету 2500 млн дол.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР ) створений у травні 1990 р. з метою сприяння реформам у країнах Цент­ральної і Східної Європи, що спрямовані на перехід цього регіону до ринкової економіки. Засновниками банку є 40 країн, а також дві міжнародні організації — Європейське економічне співробітництво та Європейський інвестиційний банк.

Мета ЄБРР — стимулювати залучення капіталу в галузі інфраструктури країн Центральної і Східної Європи. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям іти на необхідний ризик і завоювання ринків на Сході.

Кошти, що надійшли до України від цієї міжнародної кредитної установи впродовж 1993—99 рр., становлять суму в 516,9 млн дол. Вони використовувались на реалізацію проекту «Програма суспільного розвитку України», розвиток телекомунікацій, впровадження газових лічильників, реконструкцію аеропорту «Бориспіль» тощо.