Этапы деятельности русских формалистов

Норма (провозглашение исходных принципов - манифест Шкловского "Воскрешение слова"; сближение с лингвистами Якубинским и Поливановым, 1914-1915 гг.); сеть (формирование исследовательского микросообщества, внутреннего кружка и среды, подготовка к выпуску собственных периодических органов - формирование Общества по изучению поэтического языка (Опояза), выпуск сборников по теории поэтического языка; знакомство с Якобсоном и москвичами, 1916-1918 гг.); сплоченная группа (серия публикаций - ряд монографий под маркой Опояза, система взаимных ссылок, резкий рост полемических выступлений, появление первых учеников - по студии "Всемирной литературы", формирование второго поколения школы в рамках Государственного института истории искусств (ГИИИ), 1919-1923 гг.); специальность - научная дисциплина ("фаза учебников" - своя система преподавания, закрепление автономии в академической и университетской среде, вплоть до постепенного размывания и исчезновения исходной группы - исследовательские семинары в ГИИИ, выход серии "Вопросы поэтики", наконец, расхождение в рамках программы и обострившаяся проблема воспроизводства школы - так называемых "младших формалистов", 1924-1930). Исходное доминирование социально-групповых аспектов научной динамики в литературоведении (как "мягкой" науке), усиленное эпохой революционного перелома 1910-1920 гг., может объяснить фактическую самоизоляцию, черты сектантского замыкания формалистов относительно их "оппонентного круга" (в смысле М. Ярошевского) - сообщества филологов, так или иначе вовлеченных в процесс внутренней перестройки науки о литературе. Формалисты крайне негативно реагировали на попытки "нейтрализации" того нового знания, которое они внесли в литературоведение. Именно этим, в частности, была обусловлена резкость их расхождения с Виноградовым и особенно с Жирмунским, который пытался играть в противостоянии академизма и опоязовской поэтики роль примирителя и третейского судьи. В "оппонентном круге" формальной школы особенно значимыми были московские филологи, группировавшиеся вокруг Московского лингвистического кружка (1915-1924 гг.), которые с середины 1920-х гг. из соратников все больше превращаются в глазах опоязовцев в отступников и соглашателей. Причиной этого был возврат москвичей к "академизму", в том числе и в формах организации научной деятельности.

Предметом передачи (научения) в формализме был способ видения "сделанности" конкретного литературного объекта, его включенности в системную динамику литературной эволюции (согласно концепции Тынянова второй половины 1920-х). Основой воспроизводства научной школы здесь оказывается "неявное знание" (М. Полани) - не столько перенос отработанных схем на новый объект, сколько раскрытие в нем уникального сочетания эстетических качеств, как апробированных, так и в особенности новооткрытых. От учителя к ученику транслируется именно "рецепт" производства научного знания о литературе. Таков, например, навык открытия в биографической "мелочи", упомянутой, но не понятой прежним литературоведением, необходимой составляющей "микроистории" литературы или литературного быта. Следует также указать, что в борьбе с академизмом формалисты отмежевывались от восприятия произведения как памятника эпохи и/или воплощения замысла художника-гения, а также выступали против перенесения техники историко-филологического анализа античных или фольклорно-эпических текстов на произведения словесности XVIII-XIX вв.

Формализм отличался новаторским подходом к изучению формы произведений искусства и поэтического языка. Представители Ф. м. придавали большое значение слову как самостоятельной единице искусства, называя его «самовитым», считая его многозначным эталоном основ формы произведения художественной литературы. Слово, считали формалисты, опираясь на концепцию А. Потебни, уже само по себе есть искусство, т.к. является произведением языка, его поэзией. Отсюда пристальное внимание формалистов к истории поэтического языка, исторической поэтике, морфологическому анализу поэтического текста и его структуре, т.к. вышеперечисленное позволяло составить представление о том, что такое форма, из каких компонентов языка она состоит и как в конечном итоге «делается» произведение. Исходная ориентация формалистов на «делание» произведения во многом была близка эстетике русского футуризма и акмеизма; эти два направления русской поэзии XX в. точно следовали в творчестве основной идее своих теорий об «архитектуре» поэтической и лирической речи. Ранний русский формализм подходил к проблеме поэтической речи с сугубо научной точки зрения, обосновывая выдвигаемые к изучению проблемы о функционировании языка и моментах перехода языка в речь профессиональной аргументацией. Формалистов интересовала не столько архитектура произведения, сколько сам процесс создания абсолютных форм художественного текста. Их внимание было обращено на доказательство приоритетности конструкции форм из языковых явлений и их дальнейшее структурирование в поэтический текст. Процесс конструирования форм лежит в основе «делания» произведения, считали формалисты. Сам «продукт» художественного творчества — «вещь», получившаяся благодаря «деланию» — четкому выстраиванию формы, — не совсем искусство, т. к. «искусство» полностью реализуется только в процессе формирования языковых явлений в поэтические конструкции. Поэтому то, что представлено художником как законченное произведение, для формалистов вторично, их интерес сосредоточен на том, как делалась вещь до обретения абсолютной результативной формы. Основа Ф. м. заключалась в понимании того, что именно считать признаком искусства — процесс создания произведения или законченную вещь. Формалисты отдавали предпочтение первому, оставляя за собой право изучения законов формирования материала в вещь. Понятие вещи было для формалистов той категорией, внутри которой шла основная работа по оформлению словесного материала в системные конструкции поэтической речи. Вещь сама по себе абстрактна, считали они, если не изучены критерии подхода к ее формированию. Ф. м. получил известность благодаря таким ученым как В. Шкловский, Б. Томашевский, Б. Эйхенбаум, Р. Якобсон, Ю. Тынянов и др. Область их научных интересов лежала в сфере изучения проблем поэтического языка, что во многом было продиктовано стремительным взлетом поэзии в первой половине XX в., а также объединением поэтов в различные школы и группировки. Некоторые из них заявили о себе не только чистой поэзией, но и теоретическими программами, обосновывающими создание школы или группы, и вылились в поэтические направления. Первые научные опыты ученых-формалистов, в частности В. Шкловского, были близки позиции В. Маяковского о том, что слово можно сделать. Причем, под словом в данном контексте рассуждений поэта и ученого подразумевалась не номинативная единица языка, а поэтическая строка, строфа или словосочетание лирической метафоры. «Делание» стиха для ряда футуристов и теоретиков-формалистов на ранних этапах возникновения направлений, создание и функционирование новых языковых форм — выражение духа времени, своего рода историческая необходимость. Для поэтов-новаторов было важно создать слово, для ученых — изучить то, к а к оно создавалось и функционировало в цепи взаимосвязанных лингвопоэтических конструкций. Поэтому изучение поэтической техники: ритма, размера, метафоры, тропа, образа как историко-морфологической единицы, — стало предметом научных исследований названных ученых-филологов. Русские формалисты, провозгласив приоритет формы над содержанием, развили теорию вербальной формы до абсолюта: форма организовывает содержательный материал художественных эмоций, стихии авторской воли в законченную вещь. Они игнорировали значение содержания в его традиционном понимании, считая, что в слове, корневом речевом знаке, уже заложена психофизическая эмоция на уровне фонемного ряда, т.е. содержание в слове заложено изначально, что слово уже есть содержание речи, т. к. представляет собой систему знаков-фонем, формирующих слово как звуковую познавательную сущность. Слово самодостаточно, считали формалисты, а если так, то оно имеет морфологическую перспективу связи с другими словами, столь же самодостаточными, и тогда начинает выстраиваться система связанных друг с другом сущностей, происшедших из разрозненных знаков самостоятельных «самовитых» слов. Конструируется поэтическая строка. Она «сделана» не стихией авторского разумения, утверждали формалисты, а закономерно организованной морфологической зависимостью сущностных знаков, т.е. слов. Закономерная организация слов, согласно теории формалистов, есть не что иное, как языковая интуиция, историческая память автора, который в силу своих способностей сумел так преподнести уже выстроенный в подсознании языковой материал, что он прозвучал как поэтическая речь. При этом внешняя смысловая оболочка слова в этой системе связанных сущностей не играет роли; слово важно как звук, оно не является символом оформленной речи, но есть абсолютный символ языка. Подобная интерпретация значения слова формалистами свидетельствует об их, возможно, безотчетной тенденции к проблемам психологии художественного творчества, выдвинутых еще А. Потебней, к вопросам связей языка и мышления, а также неизбежно уходит корнями в понятие мифа.

- Главное, на чем акцентировали свое внимание ученые-формалисты на ранних этапах творчества, это глубинная динамика языковых явлений, которая привела их к детальному изучению поэтического языка и исторической поэтики. Понятие внехудожественного языка, его бытовой коммуникативности рассматривалось ими как содержательная сторона художественного произведения; в содержании же присутствует та организация языкового материала, которая не позволяет рассматривать бытовой язык с точки зрения искусства создания форм в связи с тем, что в бытовом языке форма не создается специально, она не требует искусственной организации, а существует исконно, на уровне устного народного творчества (и все же творчества, ибо язык при озвучивании становится средством коммуникации, что в теории формализма является элементом именно творческого процесса). В трудах сторонников Ф. м. появился мотив связи-противоречия поэтического и бытового языка, они вплотную подошли к этической аксиоме художественной нормы, которая заключалась в попытке разграничения бытового и художественного языка, в поиске той грани творчества, где происходит процесс расслоения стихийного и художественного контуров речи. Такая постановка вопроса позволила включить в категориальный аппарат теории понятия «литературный факт», «литературный быт», «литературный прием». Эти понятия диктовали неизбежность эстетических обобщений методологических подходов к изучению художественно-поэтического творчества как языкового явления. С постановки этих проблем начался новый этап развития Ф. м. в литературоведении, что привело к созданию двух различных школ. В 1915 г. в сторонниками Ф. м. был создан «Московский лингвистический кружок», образованный лингвистами Р. Якобсоном и Г. Винокуром. Их интересы лежали в области изучения языковой культуры поэтической речи. Наиболее плодотворными представляются труды Р.Якобсона «Поэтический язык В. Хлебникова» (1919) и О. Брика «О стиховом ритме» (1919). В названных статьях представлен взгляд на поэтическую форму с профессионально-лингвистической позиции (Р. Якобсон) и отчасти любительской — о поэтическом ритме (О. Брик). В 1916 г. в Петербурге организовалось «Общество по изучению поэтического языка» — ОПОЯЗ. Ранний русский формализм не мог претендовать на философские обобщения основ своей теории. Но он поставил перед литературоведением XX в. ряд проблем, которые были столь масштабны и интеллектуально насыщены, что многие из них сформировались в самостоятельные направления: структурализм, семиотику, современный деконструктивизм.

26. В 1920-е годы и позднее формальный метод в литературоведении подвергался сначала жёсткой критике (включая специальную главу в книге Л. Д. Троцкого «Литература и революция» (1923)), а затем жёсткой травле со стороны коммунистических идеологов и официозного литературоведения. После «проработочных» кампаний середины 1930-х гг. само слово «формализм» превратилось в ругательство и статью политического обвинения.

 

В то же время, за рубежом формальный метод оказал влияние на появление структурализма (через посредство Пражского лингвистического кружка, в котором принял участие эмигрировавший Якобсон) и постструктурализма, развитие семиотики/семиологии за рубежом и, позднее, в СССР и постсоветской России и других новых независимых государствах (в частности, на деятельность Московско-тартуской семиотической школы).

Попытаемся спроектувати критерії, запропоновані Н.Ч. Маллинзом вивчення таких " революційних груп " у науці, як этнометодологи, психологи-бихевиористы і біологи - дослідники фагов, на етапи діяльності російських формалистов:

-норма (проголошення вихідних принципів - маніфест Шкловського " Воскрешення слова ", зближення з лінгвістами Якубинским і Поливановым, 1914-1915 рр.),

-сеть (формування дослідницького микросообщества, внутрішнього гуртка та органічного середовища, підготовка до випуску власних періодичних органів - формування Товариства з вивчення поетичного мови (Опояза), випуск збірок з теорії поетичного мови, ознайомлення з Якобсоном і москвичами, 1916-1918 рр.),

-сплоченная група (серія публікацій - ряд монографій під маркою Опояза, система взаємних посилань, різке зростання полемічних виступів, поява перших учнів - по студії " Всесвітньої літератури ", формування другого покоління школи рамках Державного інституту історії мистецтв (ГИИИ), 1919-1923 рр.),

-специальность - наукову дисципліну (" фаза підручників " - своя система викладання, закріплення автономії в й університетської середовищі, до поступового розмивання і зникнення вихідної групи - дослідницькі семінари в ГИИИ, вихід серії " Питання поетики ", нарешті, розбіжність у межах програми розвитку й загострилося проблема відтворення школи - так званих " молодших формалістів ", 1924-1930).

Предметом передачі (навчання) за формалізм був спосіб бачення " сделанности " конкретного літературного об'єкта, його включеності в системну динаміку літературної еволюції (згідно з концепцією Тинянова другої половини 1920-х). Основою відтворення наукової школи тут виявляється " неявний знання " (М. Полани) - й не так перенесення відпрацьованих схем нового об'єкт, скільки розкриття у ньому унікального поєднання естетичних якостей, як апробованих, і у особливості нововідкритих. Від вчителя до учня транслюється саме " рецепт " виробництва наукового знання про літературі. Такий, наприклад, звичка відкриття біографічної " дрібниці ", згаданої, але з зрозумілою колишнім літературознавством, необхідною складовою " мікроісторії " літератури, або літературного побуту. Слід також сказати вказати, що у боротьби з академізмом формалісти відмежовувалися від сприйняття твори як пам'ятника епохи і/або втілення задуму художника-гения, а також виступали проти перенесення техніки історико-філологічного аналізу античних чи фольклорно-эпических текстів на твори словесності XVIII-XIX вв.

 

26-27 (2)

Возник в России в 1915-1919 гг. Отличался новаторским подходом к изучению формы произведений искусства и поэтического языка. Представители Ф. м. придавали большое значение слову как самостоятельной единице искусства, называя его «самовитым», считая его многозначным эталоном основ формы произведения художественной литературы. Слово, считали формалисты, опираясь на концепцию А. Потебни, уже само по себе есть искусство, т.к. является произведением языка, его поэзией. Отсюда пристальное внимание формалистов к истории поэтического языка, исторической поэтике, морфологическому анализу поэтического текста и его структуре, т.к. вышеперечисленное позволяло составить представление о том, что такое форма, из каких компонентов языка она состоит и как в конечном итоге «делается» произведение.

Исходная ориентация формалистов на «делание» произведения во многом была близка эстетике русского футуризма и акмеизма; эти два направления русской поэзии XX в. точно следовали в творчестве основной идее своих теорий об «архитектуре» поэтической и лирической речи. Ранний русский формализм подходил к проблеме поэтической речи с сугубо научной точки зрения, обосновывая выдвигаемые к изучению проблемы о функционировании языка и моментах перехода языка в речь профессиональной аргументацией. Формалистов интересовала не столько архитектура произведения, сколько сам процесс создания абсолютных форм художественного текста. Их внимание было обращено на доказательство приоритетности конструкции форм из языковых явлений и их дальнейшее структурирование в поэтический текст.

Процесс конструирования форм лежит в основе «делания» произведения, считали формалисты. Сам «продукт» художественного творчества — «вещь», получившаяся благодаря «деланию» — четкому выстраиванию формы, — не совсем искусство, т. к. «искусство» полностью реализуется только в процессе формирования языковых явлений в поэтические конструкции. Поэтому то, что представлено художником как законченное произведение, для формалистов вторично, их интерес сосредоточен на том, как делалась вещь до обретения абсолютной результативной формы.

Основа Ф. м. заключалась в понимании того, что именно считать признаком искусства — процесс создания произведения или законченную вещь. Формалисты отдавали предпочтение первому, оставляя за собой право изучения законов формирования материала в вещь. Понятие вещи было для формалистов той категорией, внутри которой шла основная работа по оформлению словесного материала в системные конструкции поэтической речи. Вещь сама по себе абстрактна, считали они, если не изучены критерии подхода к ее формированию.

Ф. м. получил известность благодаря таким ученым как В. Шкловский, Б. Томашевский, Б. Эйхенбаум, Р. Якобсон, Ю. Тынянов и др. Область их научных интересов лежала в сфере изучения проблем поэтического языка, что во многом было продиктовано стремительным взлетом поэзии в первой половине XX в., а также объединением поэтов в различные школы и группировки. Некоторые из них заявили о себе не только чистой поэзией, но и теоретическими программами, обосновывающими создание школы или группы, и вылились в поэтические направления. Первые научные опыты ученых-формалистов, в частности В. Шкловского, были близки позиции В. Маяковского о том, что слово можно сделать. Причем, под словом в данном контексте рассуждений поэта и ученого подразумевалась не номинативная единица языка, а поэтическая строка, строфа или словосочетание лирической метафоры.

«Делание» стиха для ряда футуристов и теоретиков-формалистов на ранних этапах возникновения направлений, создание и функционирование новых языковых форм — выражение духа времени, своего рода историческая необходимость. Для поэтов-новаторов было важно создать слово, для ученых — изучить то, к а к оно создавалось и функционировало в цепи взаимосвязанных лингвопоэтических конструкций. Поэтому изучение поэтической техники: ритма, размера, метафоры, тропа, образа как историко-морфологической единицы, — стало предметом научных исследований названных ученых-филологов.

Русские формалисты, провозгласив приоритет формы над содержанием, развили теорию вербальной формы до абсолюта: форма организовывает содержательный материал художественных эмоций, стихии авторской воли в законченную вещь. Они игнорировали значение содержания в его традиционном понимании, считая, что в слове, корневом речевом знаке, уже заложена психофизическая эмоция на уровне фонемного ряда, т.е. содержание в слове заложено изначально, что слово уже есть содержание речи, т. к. представляет собой систему знаков-фонем, формирующих слово как звуковую познавательную сущность.

Слово самодостаточно, считали формалисты, а если так, то оно имеет морфологическую перспективу связи с другими словами, столь же самодостаточными, и тогда начинает выстраиваться система связанных друг с другом сущностей, происшедших из разрозненных знаков самостоятельных «самовитых» слов. Конструируется поэтическая строка. Она «сделана» не стихией авторского разумения, утверждали формалисты, а закономерно организованной морфологической зависимостью сущностных знаков, т.е. слов. Закономерная организация слов, согласно теории формалистов, есть не что иное, как языковая интуиция, историческая память автора, который в силу своих способностей сумел так преподнести уже выстроенный в подсознании языковой материал, что он прозвучал как поэтическая речь. При этом внешняя смысловая оболочка слова в этой системе связанных сущностей не играет роли; слово важно как звук, оно не является символом оформленной речи, но есть абсолютный символ языка. Подобная интерпретация значения слова формалистами свидетельствует об их, возможно, безотчетной тенденции к проблемам психологии художественного творчества, выдвинутых еще А. Потебней, к вопросам связей языка и мышления, а также неизбежно уходит корнями в понятие мифа.

Главное, на чем акцентировали свое внимание ученые-формалисты на ранних этапах творчества, это глубинная динамика языковых явлений, которая привела их к детальному изучению поэтического языка и исторической поэтики. Понятие внехудожественного языка, его бытовой коммуникативности рассматривалось ими как содержательная сторона художественного произведения; в содержании же присутствует та организация языкового материала, которая не позволяет рассматривать бытовой язык с точки зрения искусства создания форм в связи с тем, что в бытовом языке форма не создается специально, она не требует искусственной организации, а существует исконно, на уровне устного народного творчества (и все же творчества, ибо язык при озвучивании становится средством коммуникации, что в теории формализма является элементом именно творческого процесса).

В трудах сторонников Ф. м. появился мотив связи-противоречия поэтического и бытового языка, они вплотную подошли к этической аксиоме художественной нормы, которая заключалась в попытке разграничения бытового и художественного языка, в поиске той грани творчества, где происходит процесс расслоения стихийного и художественного контуров речи. Такая постановка вопроса позволила включить в категориальный аппарат теории понятия «литературный факт», «литературный быт», «литературный прием». Эти понятия диктовали неизбежность эстетических обобщений методологических подходов к изучению художественно-поэтического творчества как языкового явления.

С постановки этих проблем начался новый этап развития Ф. м. в литературоведении, что привело к созданию двух различных школ. В 1915 г. в сторонниками Ф. м. был создан «Московский лингвистический кружок», образованный лингвистами Р. Якобсоном и Г. Винокуром. Их интересы лежали в области изучения языковой культуры поэтической речи. Наиболее плодотворными представляются труды Р.Якобсона «Поэтический язык В. Хлебникова» (1919) и О. Брика «О стиховом ритме» (1919). В названных статьях представлен взгляд на поэтическую форму с профессионально-лингвистической позиции (Р. Якобсон) и отчасти любительской — о поэтическом ритме (О. Брик). В 1916 г. в Петербурге организовалось «Общество по изучению поэтического языка» — ОПОЯЗ.

Ранний русский формализм не мог претендовать на философские обобщения основ своей теории. Но он поставил перед литературоведением XX в. ряд проблем, которые были столь масштабны и интеллектуально насыщены, что многие из них сформировались в самостоятельные направления: структурализм, семиотику, современный деконструктивизм.

27. "Формальна школа"увагу зосереджувала на творі як замкненій структурі й не виявляла значного інтересу до проблем стилю, феномена радше літературного процесу. Розглядався він нею або як "комплекс прийомів", застосованих у творах, або ж як "підсистема мови", тобто стиль мовлення. Щодо "соціально-генетичного методу", то його прихильники стиль літературного твору чи напряму розглядали крізь призму класової належності і класової "психології" автора, впадаючи при цьому в крайнє спрощення й вульгаризацію. Воднораз ця школа саме поняття стилю вважала "формалістичним" і виводила його з ужитку. У середині 30-х рр. вульгарний соціологізм був підданий осуду, але до проблем стилю в радянському літературознавстві не посилився. Навпаки, у 40 - 50-х рр. утверджується погляд на стиль як на формалістичну категорію і самий інтерес до нього та його вивчення сприймається як підозрілий "формалістичний ухил" і осуджуються критикою. Фактично ця категорія дискримінується й остаточно виводиться з ужитку.

Термин "гамбургский счет" был введен еще в середине 20-х годов главным теоретиком русского формализма моим тезкой Виктором Борисовичем Шкловским. С формализмо боролись идеологи соцреализма с начала 30-х годов, и отголоски этой борьбы вполне отчетливо были слышны в пору моего студенчества. Для нас, студентов, формальный метод стал средством раскрепощения, детоталитаризации мысли.

Судить литературное произведение "по гамбургскому счету" означало руководствоваться в своих оценках исключительно профессиональными, собственно эстетическими критериями и внутренними, имманентными законами развития литературных форм и жанров, отметая любые "конъюнктурные" соображения "внелитературного ряда" - политические, национальные, психолого-биографические и тому подобные. Шкловский в свое время заимствовал термин "гамбургский счет" из практики профессиональных цирковых борцов, которые в начале века ежегодно съезжались в Гамбург, чтобы там в обстановке строжайшей секретности определить подлинную иерархию силачей, реальное соотношение сил - в отличие от того, что демонстрировалось на публичных аренах на потребу зрителям. Согласно Шкловскому, Максим Горький, которого советский официоз громогласно признавал "непревзойденным классиком пролетарского периода русской литературы", даже не доехал до Гамбурга, а мало кому известный Велимир Хлебников по "гамбургскому счету" - чемпион. Так или иначе, "Гамбург" стал для нас знаком высочайшего профессионализма, скрытого от глаз профанов или спекулянтов от искусства.

 

- 28.ІДЕЇ

Михайло Бахтін (1895-1975) — відомий російський літературознавець та літературний теоретик, автор книг «Проблеми творчости Достоевсь-кого» (Проблемы творчества Достоевского, 1929), «Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя й Ренесансу» (Франсуа Рабле и народ­ная культура средневековья и Ренесанса, 1965), «Естетика словесної творчости» (Эстетика словесного творчества, 1979). У 1929-1936 рр. перебував на засланні в Кустанайській області. У 1957-1961 рр. викла­дав основи літературознавства у Саранському університеті.

Ідеї Бахтіна важко зарахувати до якогось окремого напрямку чи теоре­тичної школи. Він розпочинав свою інтелектуальну біографію в колі російських форма лістів. На формування світогляду Бахтіна особливий вплив мали фено менолог ічні та марксистські ідеї, а у пізніших працях віднаходимо елементи семіотики, структуралізму тощо. Однією із ранніх теоретичних ідей Бахтіна була ідея поліфонічности як основної засади жанру великої прози. За Бахтіним, роман — це мовленнєве розмаїття різних соціяльних груп (іноді навіть мовне розмаїття), розмаїття інди­відуальних голосів, які художньо організовані в тексті. Така ідея Бахтіна дала поштовх розвиткові т еорії н арації, представники якої розгляда-ю ть текст як вільну гру різних дискурсів.

Друга важлива концепція Бахтіна - це концепція діяло гічності і дв оголосся. Термін двоголосся російський літературознавець розумів у двох значеннях. По-перше, двоголосся - це характеристика всякого м овлен ня, бо мова е суспільним феноменом і не може бути нейтраль­ною і позбавленою інтенціиного характеру. По-друге, двоголосся - це важливий елемент будь-якого прозового твору і дискурсу, бо на кожно­му слові залишаються сліди«маркери» чиєїсь сказаности. У своїх текстах Бахтін розрізняє одноголосі (монологічні) та двоголосі (діа­логічні) висловлювання. Одноголосі висловлювання не позначені «сліда­ми цитувань», і прикладом таких цитувань може бути професійна мова. Двоголосе слово завжди включає перед-існування іншого голосу і дає змогу почути його відлуння як частину «архітектури» дискурсу. Ви­словлювання так «запроектоване», щоб бути почутим і сприйнятим. Бахтін виокремлює активні та пасивні двоголосі висловлювання і надає перевагу активним. У пасивному варіянті двоголосся автор дозволяє звучання іншого голосу, але увесь час контролює його. Коли автор більше чи менше погоджується з іншим голосом, тоді, на думку Бахтіна, має­мо стилізацію, а при непогодженні автора з іншим голосом_маємо па­родію а бо іронічн ий дискурс. Активному двоголоссю Бахтін приписує «ут аєну полемічн іс ть» та здатність «батати_збоку».

- 29

- Ідея хронотопа — часу і простору як основних координат художньої картини світу, а також ідея карнавалізації літератури займають важ­ливе місце у літературно-теоретичній концепції Бахтіна. Ці ідеї мали особливу популярність у радянському літературознавстві 80-х рр.

- КАРНАВАЛИЗАЦИЯ: семиотическая теория карнавала, изложенная М. М. Бахтиным в его книге о Рабле (1965). Смысл концепции Бахтина (см. ПОЛИФОНИЧЕСКИЙ РОМАН, ДИАЛОГ) в том, что он применил понятие карнавала, ежегодного праздника перед великим постом, ко всем явлениям культуры Нового времени. В центре концепции К. - идея об "инверсии двоичных противопоставлений", то есть переворачивание смысла бинарных оппозиций. Когда народ выходит на карнавальную площадь, он прощается со всем мирским перед долгим постом, и все основные оппозиции христианской культуры и все бытовые представления меняются местами. Королем карнавала становится нищий или дурак, трикстер (см. АНЕГДОТ). И ему воздают королевские почести. Назначается также карнавальный епископ, и кощунственно оскверняются христианские святыни. Верх становится низом, голова - задом и половыми органами (материально-телесный низ, по терминологии Бахтина). Меняются местами мужское и женское (мужчины надевают маски женщин и наоборот). Вместо благочестивых слов слышится сквернословие, площадная брань. Меняются местами сами противопоставления жизни и смерти. Для чего все это было нужно? В средневековой христианской культуре были живы актуальные языческие мифологические представления, в частности аграрный культ (см. МИФ). Для того чтобы "погребенное" в землю зерно дало плод, оно должно было символически умереть, поэтому карнавальные ругательства имеют амбивалентную природу. Когда на карнавале говорят: "Иди в..." - это означает: "Вернись в материнское лоно, в оплодотворяющий хаос материально-телесного низа, для того чтобы после этого очиститься и возродиться". Стихия К. до сих пор присуща некоторым традициональным народностям, например банту. Наиболее ярко сохранилась традиция европейской карнавальной культуры в Латинской Америке, и в частности в Бразилии. В культуре ХХ века К. актуализируется вследствие повышения общего интереса к мифу (см. НЕОМИФОЛОГИЧЕСКОЕ СОЗНАНИЕ). Безусловно, следы К. несет на себе ряд эпизодов в блужданиях по Дублину Леопольда Блума и Стивена Дедалуса ("Улисс" Дж. Джойса). В "Петербурге" Андрея Белого субститутом К. становится стихия светского маскарада. В "Волшебной горе" Томаса Манна карнавал в горном санатории становится кульминацией всего романа. Герой - простак Ганс Касторп делается королем карнавала, хулит ученую премудрость своего педагога Сеттембрини и на одну ночь добивается карнавальной королевы, своей возлюбленной Клавдии Шоша. Стихия К. обрушивается на Москву в романе М. Булгакова "Мастер и Маргарита". Воланд и его свита устраивают сначала карнавализованное представление в Варьете, а затем сатанинский бал с элементами К. Стихией К. проникнуто большинство фильмов Феллини - "Амаркорд", "8 1/2", "Репетиция оркестра", "И корабль плывет", "Джинджер и Фред". В знаменитом фильме Л. Андерсона "О, счастливчик!" герой, Майкл Тревис, пройдя через все испытания, оказывается на карнавальной площади, где встречаются все герои фильма, и сам режиссер бьет героя по голове сложенным в трубочку сценарием, как будто посвящая его в карнавальные короли. Подобно другим культурологическим понятиям Бахтина, К. прочно вошла в международную теорию фольклора и литературы, а сам "карнавальный король" Михаил Михайлович Бахтин, представивший свою книгу о Рабле в 1966 г. на соискание докторской степени, в духе К. получил степень кандидата филологических наук, оставаясь которым и умер в 1975 г. Хронотоп — это культурно обработанная устойчивая позиция, из которой или сквозь которую человек осваивает пространство топографически объемного мира, у М. М Бахтина — художественного пространства произведения. Введенное М. М. Бахтиным понятие хронотопа соединяет воедино пространство и время, что дает неожидан­ный поворот теме художественного пространства и раскрывает широкое поле для дальнейших исследований. Хронотоп принципиально не может быть единым и единственным (т.е. монологическим): многомерность художественного пространства ускользает от статичного взгляда, фиксирующего какую-либо одну, застывшую и абсолютизированную его сторону. Представления о пространстве лежат в основе культуры, поэтому идея художе­ственного пространства является фундаментальной для искус­ства любой культуры. Художественное пространство можно охарактеризовать как свойственную произведению искусства глубинную связь его со­держательных частей, придающую произведению особое внут­реннее единство и наделяющую его в конечном счете характе­ром эстетического явления. Художественное пространство является неотъемлемым свойством любого произведения искус­ства, включая музыку,\ литературу и др. В отличие от компози­ции, представляющей собой значимое соотношение частей ху­дожественного произведения, такое пространство означает как связь всех элементов произведения в некое внутреннее, ни на что другое не похожее единство, так и придание этому единству осо­бого, ни к чему иному не редуцируемого качества. Рельефной иллюстрацией к идее хронотопа является описанная Бахтиным в архивных материалах разница художественных методов Рабле и Шекспира: у первого смещается сама ценностная вертикаль (ее «верх» и «низ») перед статичным «взглядом» коалиционных автора и героя, у Шекспира — «те же качели», но смещается не сама схема, а управляемое автором с помощью смены хронотопов движение взгляда читателя по устойчивой топографической схеме: в ее верх — в ее низ, в на­чало — в конец и т.д[1]. Полифонический прием, отражая многомерность мира, как бы воспроизводит эту многомерность во внутреннем мире читателя и создает тот эффект, который был назван Бахтиным «расширением сознания».

 

- 30

Останні праці Бахтіна - це своєрідне повернення до його ранніх лінґвістичних і теоретичних зацікавлень. Тут у центрі уваги вченого -жанри висловлювання, проблема тексту, висловлювання як предмет особливої філологічної дисципліни, філософсько-методологічні основи сфери гуманітарно-філологічного мислення. Ці праці мають конспек­тивний характер, нагадують своєрідне плетиво різних думок і тем, є своєрідним згустком теоретичного досвіду ориґінального і глибокого мислителя.

Творча спадщина М. Бахтіна по-своєму вплинула на літературно-теоретичні пошуки як у колишньому Радянському Союзі, так і на За­ході, по-різному відчитувалася і надалі відчитується на Заході і Сході, що підтверджує бахтінську ідею «нескінченности» людського діялогу.

Запропонований нижче текст — це фрагменти останніх праць Бахті­на «Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування» і «Пробле­ма тексту в лінґвістиці, філології та інших гуманітарних науках», перекладені за виданням: М. Бахтин. «Эстетика словесного творче­ства», М. 1979. С. 245-255; С. 281-300.

М. Бахтін розглядав жанри з точки зору протиборства монологічного та діалогічного начал. Основні ознаки монологічної точки зору на світ: у реальному контексті суспільного життя такі точки зору – це соціальні мови, що являють собою спосіб осмислення світу даної соціальної групи, епохи; ступінь монологізму цих мов обумовлена ступенем спрямованості на предмет, який вони прагнуть однозначно і вичерпно визначити; будучи логічно завершеною монологічна точка зору вважає себе єдино-можливим поглядом на світ; монологічна точка зору відкидає можливість іншої точки зору, критику. Монологічна точка зору є у міфі, ‘прямих’ жанрах: епопеї, дифірамбі, оді, трагедії – жанрах, що утворюють сферу високої літератури. Авторитарність монологічних мов підривається різноманітною реальністю, що показує що немає єдино можливої, а є лише одна з можливих точок зору на світ; це створює основу для взаємодії, діалогу, соціально-мовної суперечності різних точок зору. Роман – це не звичний ієрархічно-організований жанр, а втілена стихія взаємного висвітлення мов. До епохи Нового Часу в літературі домінував монологічний принцип (прямі, готові жанри), діалогічні форми вели периферійне існування (сміхова література, що нещадно-критично ставилась до дійсності, пародіювала її).рубіж між епохою Середньовіччя і Відродження – рубіж між періодом словесно-ідеологічної авторитарності та епохою принципової децентралізації культурної свідомості, коли кожна з мовних ідеологій прагнучи до самоствердження вступала в діалог-суперечку з іншими ідеологіями. Поліфонізм та діалогічність – основні ознаки роману. Діалогічне письмо спрямоване на незавершеність, безкінечність діалогу як принципу життя - кожна людина прагне затвердити свою точку зору або скоригувати її, що відбувається в процесі діалогу. Роман – художньо організоване соціальне різномовлення та індивідуальне різноголосся. Діалогічність надає жанру роману незавершеності, що є його найхарактернішою ознакою (немає жанрового канону, роман відсутній у поетиках Арістотеля, Горація, Буало, які тяжіли до вичерпності). Готові жанри мають канон, який в різні епохи зазнає трансформацій, але не змінюється. М. Бахтін відмовляється від з’ясування стійких жанрових ознак роману, зосередився на особливостях жанру, що відрізняють його від інших: стилістична тривимірність, пов’язана з багатомовною свідомістю; зміна часових координат літературного образу; побудова літературного образу в зоні максимального контакту з дійсністю в її незавершеності.Бахтін вводить наступні категорії: хронотоп - істотний взаємозв'язок часових і просторових відносин, особистий часопростір письменника, спосіб філософського узагальнення, може мати складну структуру, включати інші хронотопи, які можуть зіставлятися, переплітатися; амбівалентність (категорія народної сміхової стихії) – багатозначність, суперечливість у ставленні до чогось, безліч точок зору (сміх знищує дистанцію, наближає предмет зображення; романіст зображає дійсність, яка ніколи не буває завершеною, може приймати будь-яку авторську позу, зображати реальні моменти життя, робити на них алюзії, втручатися в бесіду героїв; в різні моменти часу образ людини може не співпадати з собою); зона діалогічного контакту – віртуальний простір перетину різних точок зору; поліфонізм – багатоголосся, певна точка зору набуває конкретного носія; карнавалізація – семіотична теорія карнавалу, в основі якої є перевертання смислу бінарних опозицій. Діалог для Бахтіна будується не лише із врахуванням точки зору інших, а свідомо націлений на відмінність від них, вступаючи у суперечку учасник діалогу наперед знає відносність своєї ідеологічної мови

31. Подальший розвиток ідей Бахтіна (концепція інтертекстуальності Крістевої)

діалог у Бахтіна (гуманітарно-онтологічна концепція діалогу) – центр, ціль і самоціль художнього твору, постає як жива подія, а тому він потенційно безкінечний і незавершений(на основі дослідження творчості Достоєвського);

перегляд ідей діалогу Бахтіна, інтертекстуальність як необмежений простір знакової діяльності, де різні оповіді, коди, тексти з’єднуються між собою навіть за відсутності прямих історично зафіксованих контактів;

ідея відкритого інтегрального семіозису, позбавленого соціальної обмеженості смислів; а отже, текст як позбавлений ієрархічної структури позначене-позначаюче, а такий, що володіє внутрішньою множинністю і безликістю;

розуміння мови і тексту як матеріальних предметів;

інтертекстуальність – 1) “процес перетину і взаємовпливу різних текстів в одному”; 2) концепція “поетичної мови” – мови матеріальності;

кінематографічний принцип побудови текстів, паралелізм монтування різночасових відрізків, обігрування і протиставлення різних поглядів.

 

 

32. Структуралізм як дослідницький метод у літ-стві.

сформ. у ХХ ст. в результаті кризи генетичних методів;

споріднений з російським формалізмом: літературний твір є мовним висловлюванням;

сприйняття явищ як елементів певних функціональний і динамічних цілостей у їх одночасності і взаємопов’язаності;

набір одних і тих же компонентів шляхом їх комбінацій творить іншу якість цілості, що не дорівнює сумі властивостей кожного компонента зокрема;

Мукаржовський: вищі структури – це змістовні, але факультативні цілості, які залежно від реципієнта можуть творити контекст твору; твір мистецтва – це структура, система складників, естетично актуалізованих і організованих у складну ієрархію з існуючою організовуючою домінантою;

Водічка: вплив структури на власні елементи (вищі елементи зумовлюють нижчі),

у літ-ві С зосереджується над поетикою, яку складають норми літ. твору, мета – не реінтерпретація, а з’ясування причин літературознавчих значень;

Барт: 2 етап творчості – функціонування тексту в його автономності і специфічності; коди – асоціативні поля, понадтекстуальна організація системи значень, які нав’язують уявлення про певну ідею структури; впровадження категорії знаку сприяло трактуванню літератури як системи текстів за допомогою яких спілкується суспільство – література як естетична комунікація;

Леві-Стросс: через дослідження міфів намагається виявити фундаментальні універсальні структури підсвідомості, які шляхом видозміни творять будь-які системи; елементи набувають свого значення тільки через взаємозв’язки з ін. елементами; усі складники системи взаємозалежні, зміна одного елементу призводить до зміни інших.

 

Структуралізм – це інтелектуальний рух, започаткований у Франції 1950-х рр. дослідженнями антрополога Клода Леві-Строрсса та літ. критика Ролана Барта. Переконання: не можна зрозуміти річ відокремлено – її слід розглядати у контексті більших структур, частинами яких вона є. Тож структуралістському підходу до л-ри притаманний постійний рух від інтерпретації окремих текстів до розуміння більших абстрактних структур, які їх вміщують, рух від часткового до загального. Ширшу структуру можна знайти навіть у цілому корпусі текстів автора, чи в жанровій традиції писати на певну тему, чи в уявленні ряду глибинних базових опозицій. Структуралісти аналізують переважно прозові твори, пов’язуючи текст з окремими, більше місткими структурами: 1) умовностями певного л-рного жанру; 2) множиною інтертекстуальних зв’язків; 3) універсальною моделлю базових оповідних структур; 4) поняттям про оповідь як комплекс періодично повторюваних моделей чи мотивів.

Таким чином, для структуралістів кожен твір – це приклад конкретного жанру, а жанр та приклад відносяться один до одного, як вимовлене речення відноситься до англ. мови як структури з усіма її правилами, умовностями тощо. Структурализм (в литературоведении) рассматривал литературу как коммуникативный акт с установкой на выражение, сосредоточивался на функциональных зависимостях между элементами художественного произведения, выступающего в качестве такого иерархически организованного системного целого, внутренние связи которого могут быть сведены к двоичным (бинарным) отношениям, 1960-е гг. ознаменовались проникновением в литературоведение понятий и приемов информации теории, математической логики, вероятностных и теоретико-множественных методов. Согласно Ц. Тодорову, Структурализм (в литературоведении) отличается от классических подходов к словесному искусству тем, что исследует абстрактные возможности литературы как таковой, понимая художественный текст в качестве частного случая реализации этих возможностей. Ставится задача создать универсальную "лингвистику речи" (ср. понятие "металингвистика" у М. М. Бахтина), включающую в себя и литературоведение. Начинается изучение преобразований гипотетических глубинных структур художественного текста в поверхностные структуры. Большое внимание с труктурализм уделяет логике повествования, исследование которой предвосхитил В. Я. Пропп ("Морфология сказки", 1928). Вслед за Ю. Н. Тыняновым разрабатывается типология исторических связей, существующих между произведением и его социо-культурным окружением.

 

33. Структуралістський етап творчості Барта.

- 2 етап творчості – функціонування тексту в його автономності і специфічності;

- співпрацював з Леві-Строссом, М.Фуко;

- С - сприйняття явищ як елементів певних функціональний і динамічних цілостей у їх одночасності і взаємопов’язаності;

- зацікавлення “знаковими системами”;

- коди – асоціативні поля, понадтекстуальна організація системи значень, які нав’язують уявлення про певну ідею структури;

- впровадження категорії знаку сприяло трактуванню літератури як системи текстів за допомогою яких спілкується суспільство – література як естетична комунікація;

- займався наратологією – процесуальність (як спосіб буття “сообщающего” тексту) оповіді здійснюється за ради самої розповіді, а не прямого впливу на дійсність; оповідь має лише символічну функцію;

- ідея про теорію розповідання - опис “третього виміру” літературної форми – “письма”, яке існує поряд з мовою і стилем;

- текст не можна розглядати як кількісну категорію;

- неможливо розмежувати твір і текст, адже твір є матеріальним фрагментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст – поле методологічних знань;

- твір – матеріальний, а текст існує в мові (в дискурсі); а значить текст не належить до поняттєвої площини літератури, не підлягає жанровій ієрархії, але ламає узвичаєні канони;

- текст-задоволення – той, який підтверджує сподівання і довіру читача, а текст-насолода – спричиняє втрати, породжує відчуття дискомфорту;

- текст спонукає до само творчості самого читача – процес переписування, як входження читача у тіло тексту, його структуру = життя – це текст;

- головна відмінність твору від тексту – це можливість гри з текстом, можливість грати текст і відсутність такої можливості, коли йдеться про твір.

 

У ранній період Ролан Барт здійснив окреме дослідження з проблем літератури. Один із перших застосував ідею Соссюра до літературознавчих досліджень. У творчому доробку критика можна виділити три етапи: до структуралістський, структуралістський, пост структуралістський. Саме структуралістський період відзначається взаємостосунками Барта з таким відомим науковцями як К. Леві-Стросс, М. Фуко, представниками популярного журналу «Тель Кель». Цей етап позначений особливим зацікавленням різними «знаковими системи», зокрема модою, теорією розповідності. Саме в цей період Барт намагається створити семіотичну проекцію антропології, культурології, соціології та літературознавства. У «Задоволенні від тексту» він розрізняє два види реакції на літературні твори: задоволення/насолода. Текст-задоволення є підтвердженням читацького досвіду, сподівань, довіри; текст-насолода призводить до втрат, розривів, породжує відчуття дискомфорту. Текст-зодоволення «походить з культури і не відривається від неї», текст-насолода руйнує «історичний, культурний та психологічний досвід читача». У 1980 р. структуралізм привернув до себе значну увагу. Головні праці зі структуралізму почали перекладати і друкувати. Книгар. Барта “S/Z” (1970) – робота обсягом 200 сторінок розглядає 30-сторінкове оповідання Бальзака «Сарацин». Ця робота стоїть на межі з постструктуралізмом. Метод Барта полягає в тому, щоби поділити оповідання на 561 «лексему» – одиницю значень, що їх він далі класифікує, використовуючи 5 «кодів», які вважає базовими структурами всіх оповідей. Проієратичний код – вказує на дію, герменевтичний код – формулює запитання чи загадку, культурний код – встановлює зовнішні зв’язки між текстом і тим, що вважається загальновідомим, семіотичний (конототивний) – пов'язаний із темою, створює»типовий»характер, символічний код – також пов'язаний із темою, але на вищому рівні, складається з контрастів та аналогій, найзагальніших бінарних опозицій: чоловіче і жіноче, добро і зло і т.ін. На відміну від ліберальних гуманістів, для структуралістів пояснення структури, символу, задуму стає першочерговим, є центром коментування, а глибше моральне значення цікавить їх значно менше. Структ. пропонує серії паралелей, відлунь, відображень, зразків, контрастів à оповідь значною мірою схематизується.

 

 

34. Наратологія як наука про оповідні структури.

- Н – теорія оповіді, метод редукції будь-якого тексту в сукупності його структурних одиниць; = структурна теорія оповіді

- Вивчає природу та форми функціонування притаманні всім типам наративів;

- Створення системи правил, за якими оповіді створюються і розвиваються; або пошук одної універсальної розповідної моделі;

- 2-а аспекти дослідження/інтерпретації тексту – формальна структура оповіді (події, часопростір) та способи її подачі;

- Барт: Н. – процесуальність (як спосіб буття “сообщающего” тексту) оповіді здійснюється за ради самої розповіді, а не прямого впливу на дійсність; оповідь має лише символічну функцію;

- Інгарден: процесуальність розповіді мислиться як та, що розгортається в контексті своєї фундаментальної детермінованості зі сторони останньої (кульмінаційної) фрази розповіді, яка і робить її цілісною;

- текст як глобальна семантична (базова глибинна) структура, граматику якої можна описати на зразок граматики речення;

- Пропп: оповідь як комбінація елементарних одиниць (функцій і дій персонажів), що творять текст; герої оповіді підпорядковуються встановленим функціям;

- 2-і концепції: 1) за принципом гомології – переведення мовознавчих термінів на поетичну мову (Барт, Тодоров, Бремон); 2) семантичний опис висловлювання (Єльмслєв- кожне висловлювання має план змісту і план вираження, Хомський);

- Тодоров: кожен твір як композиційна цілісність, що складається з 2-х частин: 1 – змальовує якийсь стан речей, зав’язку подій, 2 – його зміну, розв’язання.

 

Останнім часом у багатьох дослідженнях і зокрема в дисертаціях застосовують методологічні принципи наратології (англ. narratology, фр. narratologie, від лат. паггаге: розповідаю, оповідаю, грец. logos: слово, вчення), тобто теорії на-ративу (оповіді, розповіді), яка досліджує його специфіку, форму, функціонування оповіді (розповіді), виявляє її компетенцію, спільні та відмінні ознаки, вивчає моделювання фабул, визначає відповідні типологічні ряди. Термін запропонував Ц. Тодоров. Наратологія як наукова дисципліна сформована завдяки французьким семіологам (К. Бремен, А. Ж. Ґреймас) наприкінці 60-х років XX ст. на підставі критичного перегляду структуралістської моделі світобачення й розуміння мистецтва з погляду комунікативних уявлень про природу мистецтва, а також основних концепцій теорії оповіді початку XX віку, зокрема формальної школи (В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, В. Пропп), принципу діалогічності М. Бахтіна, структури міфу К. Леві-Стросса, англо-американської типології техніки розповіді (П. Лоббок, Н. Фрідман та ін.), німецької комбінаторної теорії (3. Лайбфрід, В. Фюґер, Ф. Штанцель, В. Кайзер), досліджень структуралістів Л. Долежала (Чехія), К. Бартошинського (Польща), Ю. Лотмана, Б. Успенського (Росія). Наратологію вважають межовою дисципліною між структуралізмом, що тлумачить художній твір як автономне явище, та рецептивною естетикою, схильною розчиняти його у свідомості читача. Наратологія прагне створити універсальну модель подієвих рядів у фольклорі та в письменстві. Коли змістовність сюжету розгортається від зав'язки до розв'язки, то ці ряди мають 'усі ознаки людської діяльності', характеризуються відносною непорушністю тексту, сприяють медіації оповіді, надаючи світові 'особистісного та подієвого виміру' (А. Ж. Ґреймас). Універсальна модель фабули щоразу має свої розв'язання, відмінні, скажімо, у новелі та в байці. Наратологія усуває крайнощі при висвітленні розуміння специфіки письменства, при виробленні уявлень про художньо-комунікативний процес, що перетікає на кількох оповідних (розповідних) рівнях, при посиленому інтересі до проблем дискурсу, при теоретичному обґрунтуванні розмаїтих наративних інстанцій.

 

35. Методологія семіотичних студій у літературознавстві.

С – наука про знаки;

У.Еко – всі культурні явища є знаками, отже, явищами комунікації;

головне протиставлення С – системи/коду і тексту/комуні канту; код – сукупність обмежень, накладених культурою на здатність читача здійснювати зв’язки між знаками і їх значеннями;

Лотман: постулат “нової лінгвістики” – висловлювання/текст є вторинною моделюючою системою (на відміну від мови, яка є первинною);

Літературна семіотика - як протиставлення поезія/оповідь, де оповідь – універсальна щоденна діяльність людини (за Бартом)

У.Еко: система знань стала системою знаків; кожен твір має свої власні коди; + наявність сталих кодів у культурі, що забезпечує сталість комунікації;

Барт: 2-а напрями дослідження семіотики оповіді: 1- структуральний - усталення структуральної моделі оповіді (граматичної закономірності, за якою функціонує оповідь), 2 – текстуальний – розуміння тексту як простору безкінечного продукування значень;

Ю.Крістева: літературна семіотика – як аналіз знакового тексту, що виходить з поняття самого тексту і прагне до узгодження його з міфічною або іншою системою, що перебуває на певному етапі розвитку науки.

 

36. Особливості семіотики Ю.Лотмана та представників Тартуської школи.

заперечує первісну залежність тексту від мови, хоча мови і творять тексти, але твори також творять мови; переломний текст витворює характерну мову епохи;

постулат “нової лінгвістики” – висловлювання/текст є вторинною моделюючою системою (на відміну від мови, яка є первинною);

текст як вербальна система є символічним і зорієнтованим на майбутнє, а невербальні системи іконічні і зорієнтовані на минуле;

мова – це код + його історія; код несе уявлення про структуру тільки-но створеної, штучної домовленості, не передбачає історії, тобто психологічно орієнтує на штучну мову, яка вважається ідеальною моделлю мови;

текст розуміється як “культурний текст”, що репрезентує найабстрактнішу модель дійсності і включає вербальні і невербальні системи;

знакова/семіотична комунікація представляє зв’язок автономних одиниць;

2-а механізми культурних текстів: 1- пам’ять – продукування текстів, які виконують функцію зберігання, 2- програма – тексти як динамічні системи, що відтворюють інформацію і генерують нове значення;

постструктуралістська фаза семіотики – послаблення стосунків між системою та текстом – немає літературної системи, є лише літературні тексти, які продукують значення;

“монтажний” принцип структури культурного тексту = теорії інтертекстуальності Крістевої (кінематографічний принцип побудови текстів).

 

37. Сутність відмінностей між модернізмом і постмодернізмом у царині гуманітарної думки і в науці про літературу.

Пост структуралізм = постмодернізм в літ-ві – зберігає відношення до культури як до тексту і орієнтацію на аналіз та інтерпретацію текстуальних явищ культури;

Об’єктом аналізу тексту є контекст (риси, що стоять поза текстом і визначають його);

Декунструкція-реконструкція тексту за Дерідою, як інтерпретація того, що автор замовчує або сам не бачить, що розуміється в тексті несвідомо чи інтуїтивно, або те, що додано до тексту наступними інтерпретаціями, взаємовпливами текстів, грою, алюзіями;

Дослідження не структури тексту (як в структуралізмі), а конструкт\тивних механізмів технологій створення тексту;

Розуміння знаку як симулякру, фікції (У.Еко), протилежність самому собі; написання тексту як створення фікції смислів;

Фуко: смерть автора (і читача) через смерть ідеології, яку раніше нав’язував автор; на місце Автора стає Письмо з метою виявлення позиції зникнення суб’єкта, втрати його ідентичності;

автор - це не джерело значень, які вибудовують твір, автор не випереджує своїх творів = автор-функція – своєрідний вимір дискурсу, в якому діє вільна циркуляція значень;

структуралізм, семіотика, наратологія = Модернізм в літ-ві;

Структуралізм - сприйняття явищ як елементів певних функціональний і динамічних цілостей у їх одночасності і взаємопов’язаності; *набір одних і тих же компонентів шляхом їх комбінацій творить іншу якість цілості, що не дорівнює сумі властивостей кожного компонента зокрема; * Мукаржовський: вищі структури – це змістовні, але факультативні цілості, які залежно від реципієнта можуть творити контекст твору; *твір мистецтва – це структура, система складників, естетично актуалізованих і організованих у складну ієрархію з існуючою організовуючою домінантою;

Наратологія – теорія оповіді, метод редукції будь-якого тексту в сукупності його структурних одиниць; = структурна теорія оповіді; *Вивчає природу та форми функціонування притаманні всім типам наративів; *Створення системи правил, за якими оповіді створюються і розвиваються; або пошук одної універсальної розповідної моделі;

Семіотика – У.Еко: всі культурні явища є знаками, отже, явищами комунікації; *головне протиставлення С – системи/коду і тексту/комуні канту; код – сукупність обмежень, накладених культурою на здатність читача здійснювати зв’язки між знаками і їх значеннями; *літературна семіотика – як аналіз знакового тексту, що виходить з поняття самого тексту і прагне до узгодження його з міфічною або іншою системою, що перебуває на певному етапі розвитку науки.

 

Модернізм –рух, що домінував у мистецтві й культурі першої половини ХХ ст. Модерне літературознавство (кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) не знає меж і кордонів. Починається із заперечення і переосмислення всіх здобутків позитивного літературознавства. Кожна школа модерністського літ-ва прагне довести, що вона здобула остаточну істину (адже витікає із мовознавства, що вірить у свою спроможність віднайдення універсалій), що лише її методологія є вірною. Відтак, російські формалісти (Маяковський, Пастернак) були пов’язані з поезією футуристів, котрі стверджували, що суттєвою є лише форма тексту. З футуристичних постають семіотико-структуральні школи. На заході – Празький гурток (Р.Якобсон). Предмет: структура мовленнєвого явища. У літературі відбулося подолання традиційної реалістичності (хронологічний сюжет, безперервна оповідь автора-деміурга, «закриті фінали»тощо). Акцент на імпресіонізмі та суб’єктивності. Схильність до «рефлективності» (у тексті – про проблеми самого тексту). Захоплення фрагментарними формами (у постмодернізмі – також, але по-іншому), перерваною оповіддю. Строгий аскетизм, помірність непотрібних деталей. Результат – створення літератури, присвяченої експериментам та інноваціям.

Постмодернізм («момент відліку» – 1980р.) заперечує великі наративи та віру в науки. Домінує тотальна гра. Але в особі Ж.Дерріди і Р. Барта біло намагання створити свій власний текст в основі текстів à знаходження слідів будь чого (культури, історичних реалій). Говорячи про модернізм, можна вести мову про структуралізм. Говорячи про постмодернізм – ведемо мову про пост структуралізм з його реконструкцією та де центрованим всесвітом.

Постмодернізм заперечує важливе для модернізму протиставлення «високого» й «масового»мистецтва та приймає надмірність, строкатість і «несмак» еклектизму. Для пост модерністів фрагментація – це феномен, що звеселяє, звільняє, спосіб втечі від системи переконань.

 

 

38. Поструктуралістська ідеологія у текстах М.Фуко: проблема смерті автора.

смерть автора (і читача) через смерть ідеології, яку раніше нав’язував автор; на місце Автора стає Письмо з метою виявлення позиції зникнення суб’єкта, втрати його ідентичності;

у сучасному письмі зростає роль інтерпретатора, а не автора, який перший встановлює правила надання значень тексту;

“смерть автора” має посилання на “смерть суб’єкта”, який порвав зв’язки з своїм текстом;

як і Барт виступив проти концепції знака;

автор - це не джерело значень, які вибудовують твір, автор не випереджує своїх творів = автор-функція – своєрідний вимір дискурсу, в якому діє вільна циркуляція значень;

але автор обмежує множинність розмноження значень у певному тексті;

дискурс – це система висловлювань, які складаються із скупчення кодів, тобто індивідуальних висловлювань, які є тільки функціями у певному виді дискурсу;

дискурс є первинним щодо висловлювання; він не постає із суми певних висловлювань;

Пост структуралізм – зберігає відношення до культури як до тексту і орієнтацію на аналіз та інтерпретацію текстуальних явищ культури;

Об’єктом аналізу тексту є контекст (риси, що стоять поза текстом і визначають його).

38+52

Автор — это всего лишь функциональный принцип. Это не метафизическая величина, не безусловная константа. Имя автора выполняет установленную роль по отношению к дискурсам, позволяя классифицировать тексты, группировать их и приводить в определённое отношение между собой. Это позволяет отделить тексты, например, Гиппократа от текстов других авторов.

Вопрос об авторе — это один из возможных вопросов о субъекте.

Археология — это метод, позволяющий раскрыть структуру мышления, определяющую рамки концепций определённой эпохи. Наилучшему достижению цели способствует изучение подлинников документов этого периода. Археология являет собой вариант строгого анализа дискурса, она исследует его. Археология — это то, что Фуко противопоставил традиционному историческому описанию (истории идей). Поиск поля возможностей того или иного дискурса ведётся археологическим способом, не похожим на привычный исторический или документальный. Дискурсы подвергаются анализу не как совокупность законов, а как практики, всё время образующие объекты, о которых они говорят.

 

Генеалогия Фуко во многом обязана ницшевской генеалогии.

Генеалогия Фуко исследует развитие практик во времени, их пересечения, наложения и взаимосвязи. Иными словами, если археология исследует сам дискурс, то генеалогия — практики этого дискурса.

 

 

У Фуко дискурс — это и то, что создано из совокупностей знаков, и совокупность актов формулировки, ряд предложений или суждений. Дискурс создан совокупностью последовательностей знаков, представляющих собой высказывание. Дискурс представляет собой совокупность высказываний, которые подчиняются одной и той же системе формирования. Эти высказывания зависят от одной и той же дискурсивной формации.

Дискурсивная формация, в свою очередь, является принципом рассеивания и размещения высказываний.

 

Дискурс создан ограниченным числом высказываний. Он историчен. Его можно назвать фрагментом истории, её единством и прерывностью.- отношение письма к смерти обнаруживает себя

также и в стирании индивидуальных характеристик пишущего субъекта. Всевозможными уловками, которые пишущий субъект устанавливает между собой и тем, ч