Про ріки і моря України

Українська ментальність.

Зміст файлу.

А. Географічні та етнографічні поняття.

Українська духовність.

Просвітництво як феномен культури.

Сергій Васильович Коваль. Сини РА з берегів ДніпРА. Основи РАсинознавства.

 

Про ріки і моря України.

Азовське море – Меотида.

Дніпро – Борисфен.

Дністер – Тірас.

Дон – Гіргіс (Сіргіс).

Донець – Танаїс. Обидві річки разом звали Танаїсом, а місто Танаїда.

Дунай – Істр.

Інгулець – Пантикап.

Кінбургзька коса – мис Гіпполая. Святилище деметри на ньому.

Південний Буг – Гіпаніс. В гирлі його живуть борисфеніти.

Чорне море – Понт Евксінський.

На берегах сивочолого Дніпра-Славутича розташувалося багато великих міст України: столиця Київ, Черкаси, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон. Дніпро – найбільша ріка України й одна з найбільших у Європі. Його довжина 2200 кілометрів. А починається він з Валдайських височин у Росії. У Дніпро впадає багато великих притоків і безліч маленьких річечок та струмків. Закінчується він Дніпровським лиманом, який зливається з іншим, утвореним рікою Південний Буг. На цій річці, з того місця де починається Бузький лиман, розташоване наше рідне місто Миколаїв. Назва Буг походить від скифського слова „бхага” – благе, добротне, добре. Зливаючись в одне, два лимани впадають у Чорне море. Лиманами називають широкі та довгі затоки річок.

Борисфен – давні греки так називали своє м. Ольвію на березі Бузького лиману при його злитті з Дніпровським лиманом. Борисфенітами називалися й жителі Ольвії. У скифських легендах Борисфеном звалася й ріка Дніпро, й божество цієї річки, донька якого від шлюбу з Папаєм (у Геродота – Зевс), народила Таргітая, а тому вважалася праматір’ю всіх скифів. Але Борисфен – це грецька назва, бо скифські легенди дійшли до нас через греків.

Дніпро – ця назва походить від давнього скіфського слова „дану” („дан”), яке означало ріку, воду. Більшість українських річок зберегли у своїх назвах це корінне слово: Дунай, Дон, Дністер, Донець. ”Дан-апр” означав річку глибоку. Звідси ж і назва слов’янської богині води – Дана. На берегах Дніпра колись давно стояло німецьке столичне місто, яке мало назву Данаперштадт. Деякі вчені вбачають у цьому слові три слова: штадт – місто, Дана – богиня води, Перун – бог вогню, грому й блискавки. Отже, Дніпро – поєднання двох родючих стихій природи – води й вогню (тепла). При поєднанні з землею вони забезпечують урожай.

Славута (Славутич) – це слов’янська назва річки, яка дійсно є славетною, славною.

СОБОЛЬ ПП.

Українська духовність.

В людській мові ми звично розподіляємо світ на матеріальний (предметно-чуттєвий, природний, речовий) і ідеальний (свідомість, дух, ідеї). Але давайте замислимось над такими питаннями: що таке дух, звідки він, яким чином утримується, кого можна вважати духовною істотою, чому і як відбувається збездуховлення людини, який зміст духовності, як пов’язані між собою поняття ідеальне, дух, душа, духовність? Ось тут ми з вами попадаємо в сферу безкінечних спірок, різних точок зору, невизначеності, непевності.

Так, це дійсно непрості питання як для релігійної, так і для філософської свідомості. І вони по-різному вирішувались в різні епохи людського поступу. Звичайно, що і ми з вами не будемо намагатись щось тут кінцеве вирішувати, але спробуємо хоч якось прояснити ці питання, узгодити їх з точки зору певної логічної послідовності.

Людина – істота подвійна. З одного боку це тілесна (матеріальна) річ, з іншого – духовний внутрішній світ. Що ж єднає їх? Особлива людська цілісна якість, яку назвали культурою. Головним питанням культури є питання про відношення людини до світу. І те, й інше – “подвійні” (духовні, матеріальні), тобто культура не матеріальна і не духовна – це щось “третє”, що єднає їх, особливий ціннісно-смисловий спосіб ставлення людини до світу. Отже людина має “світогляд” – найбільш узагальнене утворення культури, її ядро. Жодна інша істота (є в ній духовність чи немає) не є культурною істотою. Лише людині притаманна світоглядна культура. Лише людина може особливим чином проектувати себе в зовнішню і внутрішню реальність, яку ми називаємо “світом”, і яка змінюється від епохи до епохи завдяки культурі “світотворення”. Якась “р еальність ” існує і без людини, але її конкретний зміст у формах мислення, почуття, оцінки – то результат людського світовідношення, а не “природна даність”.

Завдяки світоглядній культурі людина усвідомила: дух, ідеальне існують не менш реально, ніж тілесний, речовий світ. Існують як “моя внутрішня реальність” (духовний світ особи) і як “від мене незалежна реальність” (зовнішній світ). Звідси з’явились “духи предків”, “дух землі”, “дух води” та інших родючих стихій природи. Звідси – “дух народу”, “дух часу-епохи”, “дух добра, краси, істини”. Пізніше філософи будуть говорити і про “Абсолютний Дух”, а набагато раніше – про Абсолютний Божественний Дух.

Приймемо до відома це самостійне існуванн я духу і замислимося про інше: яким чином людина з ним пов’язана? Контактувати з зовнішнім духом, відтворювати духовну реальність світу може лише те, що споріднене з ним, але разом з тим те, що належить нам самим. Ось цю особливу внутрішню силу, унікальну духовну структуру кожної людини зокрема і назвали з давніх давен – душею! Саме завдячуючи їй людська особистість здібна цілісно і всеохоплююче (хоч і далеко не у всій повноті) відтворювати “дух” самих різних речей і їх систем у вигляді чуттєвих образів, понять, ідей, норм, цінностей. Дух людини спілкується з самим собою, але винесеним назовні. Звідки, наприклад, мистецтво? З емоційно-духовного пошуку душею людини самої себе, але в зовнішньому матеріалі. Що таке музика? – озвучені зовнішньо емоції людської душі...

Начебто із сказаного випливає просте визначення: духовність – це властивість людської душі, яка полягає у відтворенні нею духовного змісту (духу) зовнішнього світу. В абстрактному загальному визначенні це так і є. Але не будемо поспішати з конкретними визначеннями. Справа в тому, що у людини дух, – і його “ретранслятор” – душа, – прикуті до тілесності. Не лише чужа, а й власна душа – сутінки! Потьмареність душі, її заглиблення в безодню підсвідомого вимагає особливої культивації духовності. Кожна людина з огляду на духовність є сама собі завдання і мета. Духовність – не дарунок, а само-розгортання, самоздійснення людини у певній (і достатньо повній) конкретності довкілля, роду, родини, народу. Засобами, що допомагають особистості духовно розгортатись, пробуджуватись, посилювати внутрішню мотивацію душі, є соціальна взаємодія, вимоги громадського життя, освіта, виховання. Але слід добре засвоїти думку І. Канта: стан матерії змінюється, обов’язково, під дією зовнішніх причин, тоді як стан духу може бути зміненим також і в силу внутрішньої причини!

Отже не можна вважати, що батьки, школа всьому навчать, виховають. Духовність – тонка річ. Її неможливо перекласти з однієї душі до іншої. Якщо ви маєте свій власний духовний процес, то вам допомагатиме все. Слова, поняття, певні знаки, образи, символи – це ідеальний інструментарій збудження духу в його певному ладі, ритмі, формі, сенсі, послідовності. Вчитель не вкладає вам своїх думок, він збуджує словом, інтонацією ваші власні. Якщо людина вчить лише те, що “задавали”, якщо вона сама собі “не задає” – духовна обмеженість їй гарантована. Дух ліні такий же виразник ледачості, як дух любові – виразник закоханості...

В історії культури давно вже зв’язувалось поняття духовності з чимось витонченим, аристократичним, хоча етимологічно слово дух близьке до дихання, дмухання, повітря (у греків – “пневма”). Завжди духовність пов’язувалась також з людською продуктивністю, самотворенням людиною світу. Наприклад, думка німецького поета XVII ст. Д.К. Лоенштайна:

“О, дух людський! Святе джерело світла!

Лиш ти один – творець історії землі.”

Або іранського поета ХІІІ ст. Сааді:

“Хто живе духом – доблестю той сяє,

А хто лиш тілом – доблесть убиває!”

Про тісні рамки зовнішнього “задавання” гостро сказав Гете: “Мені ненависно все, що лише повчає мене, не розширяючи і безпосередньо не оживляючи моєї діяльності”.

“Дух”, “духовність”, оскільки вони ідеальні утворення, невловимі для предметного визначення, вони особливим чином символізуються в культурі й залежать від певного типу культури суспільства. Для нашого розгляду достатньо виділити два типи суспільства – “ традиційне ” і “ динамічне ”.

У традиційному суспільстві людина легко ототожнює себе з родом, “народом”, сприймає задані норми, поняття, ідеї, як свої власні. В ньому панує принцип “громади”, некритичності до загальних вимог і заборон. Людина живе в культурі та культурою, але не замислюється над тим, що є культура. Життя-буття визначає цілковито чим, для чого ї наскільки користуватись. Світогляд загальний для всіх, з усталеною “картиною світу”, де чітко розрізняється світ вищий (надзвичайний) і світ звичайний (буденний). Зв’язок цих світів здійснюється за допомогою освячених традицією звичаїв, обрядів, ритуалів. Еталоном людської міри слугує природо-відповідність, а засобом утримання духовності є не практична, а с поглядальна позиція, на якій тримається мудрість, що найповніше знаходить вираз у художній культурі, тісно пов’язаній з обрядовістю.

У динамічному суспільстві людина як окрема особа протиставляється загалу (суспільству, корпорації, громаді), намагається реалізувати у повній мірі свої власні потреби й інтереси. У ньому панує принцип “індивідуального Я”, самодостатньої особистості. Звичайно, що тут людина замислюється над своїм буттям у світі природи і суспільства. Принцип експлуатації природних і людських ресурсів визначає корисність як щось більше, ніж саме життя. Не заради забезпечення свого життя діє людина, а заради прибутку, заради зверхності над іншими. Еталоном людської міри стає технологія (виробництва, власності, влади), а засобом утримання духовності є її розчинення у засобах технології. Світ розчакловується від його святості, природа спрощується до предмету і матеріалу дії, обміну, споживання, розподілу. Отже духовність стає, в основі своїй, не споглядальною, а практично-дієвою. Такому суспільству потрібні не “духовні майстри” (мудреці), а фахівці, не взірцеві настановники людяності (вчителі), а викладачі. Звідси і художня культура стає сферою діяльності не митця – виразника обрядовості, а професійного художника. “Вищим світом” стає світ тих людей, що досягли найзначніших успіхів, нагород, звань, посад, які найбільше впливають на інших. У художній культурі це “зірки”. Існує розвинений культ “зірок”. Система престижу, рейтингу породжує і свою міфологію.

Перед нами постає нове запитання: чи поєднуються духовно ці два типи суспільства (і культур)? Ще значніше питання: чи можливо зупинити збездуховлення світу, у якому вже панують механічні функції й технології, де знижена самоцінна людинотворчість, само-розгортання духу в одномірній фаховій спрямованості? Адже ми вже знаємо як небезпечне виховання поза самовихованням (шлях виготовлення з людей “функціональних автоматів”, яких зовсім не цікавить які вони, а лише – що вони можуть). Ми знаємо, що духовність не створюється ззовні, а пробуджується, саме тому певний духовний стан і відповідний благоприємний настрій втричі посилює можливості засвоєння знань, активізує мотивацію й ініціативу діяльності.

Пригадаємо в цьому зв’язку міф про скульптора Пігмаліона, який оживив свій витвір – статую Галатеї – силою кохання. Тут мова про культурні можливості людини в одухотворенні природного матеріалу. Інша річ – “людський матеріал”. Саме так вважав професор Хіггінс, коли взявся філологічними засобами створити “прекрасну леді” з нерозвиненої продавщиці квітів. Вона не була “витвором” професора, він лише пробудив її власну духовність. Саме тому твір Бернарда Шоу “Пігмаліон” (загальне з міфом у ньому лише те, що тільки людська любов здатна до чуда “одухотворення” чи то каменю чи то людської душі) у кіноверсії отримав назву “Моя прекрасна леді”. Висновок ясний: де є лише технології, а людяність значно притуплена, там відбувається духовна анемія, змертвіння душі. Якщо педагогічні методи стають лише технологією, магія людської душі педагога стає безсилою. З душею дитини може вести діалог лише душа педагога...

Не можна підносити до ідеалу жодний з названих типів суспільства. Духи предків були такими ж інколи кровожерливими, як і дух наживи сучасних підприємців. Зовсім не випадково з’явилась у якості рятівника людства культура християнська, буддийська, магометанська з їх різними шляхами до спасіння, але обов’язково з культом Спасителя! Але духовність, яка йшла у розріз і з “природо-відповідним” і з “індивідуалістичним” суспільством, з’явилась у Європі, наприклад, набагато раніше християнства. “Днем народження” її можна вважати час появи орфічно-піфагорейського культу. Сам тип цієї духовності назвемо новою суб’єктивністю. Він притаманний психології і культурі багатої індивідуальності й гуманної громади.

Ця “нова суб’єктивність” формувалась як щось “не від світу цього”, поступово входячи в обидва типи суспільств, знаходячи все ширше коло “людей духу”, поєднуючи “традиційність” і “новаційність”, індивідуалізм і громадськість (соборність). “Нова суб’єктивність” знижує тиск лише функціонально-регулюючої, пригнічуючої сили суспільства, спільнот на особистість. Це з одного боку. З іншого – вона вимагає певного забуття свого “Я”, твердо єднаючи його з суспільним космосом. Особливо продуктивно це відбувається в художній творчості. Вдумаємося в слова філософа-екзистенціаліста Мартіна Бубера: “В суб’єктивності визріває духовна субстанція особистості, але хто вимовляє “Я” акцентовано, той оголює сором світового духу, приниженого до духовності”.

Поза цією “новою суб’єктивністю” обидва типи суспільства приречені на бездуховне спілкування людей, на хаос. “Стара суб’єктивність”, орієнтована на природо-відповідну людину, ще до орфічно-піфагорейського культу народила поляризовану душу еллінського світу. На одному полюсі – оргаїстична надмірність індивідуалізованої стихії життя. Це темна життєстверджуюча сила діонісизму, “вакханалія”. На іншому полюсі – гармонія індивідуалізованого упорядкування. Це космічна цивілізуючи сила аполлонізму, світло ладу. Тут Аполлон (порядок, лад, космос) ще не може жити без Діоніса (“варварство”, стихія, хаос природного життя з його вакхічним духом). Людська міра тут підкорена природній безмірності, фантастичній надмірності життя. Аполлонійська гармонія без цього буття була б застиглістю, а цим вона зосереджується не в самій людині (дусі її власнім), а в її тілесно-предметній символізації, в пластиці.

Згадаємо, що Аполлона греки називали “Музагетом”, тобто водієм муз, від яких і назва – “мусичні мистецтва”: це триєдність танку, поезії і музики. Це триєдність динамічної рівноваги слова, руху і звуку; ритму і метру. Потім Аполлон за допомогою Діоніса організує динамічну рівновагу в статичному матеріалі – камені (скульптура і архітектура). І це також символізація людської душі, духовності у зовнішньому матеріалі. Таким же символічним було мистецтво єгиптян: піраміди, колоси, храми, тваринноголові зображення богів, обеліски, рельєфи.

Мистецтво і релігія зробили причетними людину до безсмертя, надали сміливості жити духовним піднесенням над обмеженістю життя індивідуального, надали високої цінності життю людини. І ось уже освічені люди, дивлячись у театрі трагедію, плачуть за рано обірваним життям Ахілла, над жахливою смертю Гекуби (пам’ятаєте, в “Гамлеті” Шекспіра: “Гекуба! Що йому Гекуба? – А він ридає!”). Ось уже і олімпійські боги починають співчувати людині. Прометей великою власною жертвою сплачує за вогонь, що він украв з Олімпу для людей... Голгофою для цього “язичницького Христа” став Кавказ. Добра сила вже тоді народжувала силу добра, краси, розуму.

Міф про Едіпа – то ще один щабель на драбині сходження людського духу. В чуттєво-предметній символізації природного світу – в Сфінксі (де людське обличчя визирає з хижої тваринної фортеці) – Едіп силою розуму розгадує людину!

І ось – велика революція духу! В орфічно-піфагорейській музиці душі людина переходить від природної символізації своєї духовності до її власне людської форми – до суб’єктивності духу! Не лише трагедія народилась з духу музики. У похмурому мороці підземного царства Аїда вся природа, символізована в титанічно-химерних образах, танцює “під дудку” Орфея. Людина стає над природою, вона – своє власне (художнє, а не природне) творіння, піднесене до висот таємничого Першоєдиного. Тепер людина не просто обряжає природних духів, вона знайшла й оформила художнє ставлення до дійсності – мистецтво – як самостійну людську форму духу.

Християнство було новою революцією духу – духу, який підкоряє індивідуально-егоїстичну гординю (один з найбільших гріхів) соборності. Підкоряє не зовнішнім примусом, не законом, а через власне серце, любов “не лише до ближнього”, а до всякої людини, навіть ворога. Це максимальні вимоги – орієнтири духу.

“Динамічне суспільство”, вже і після утвердження християнства як офіційної ідеології духу, знаходило саме для “цього світу” свої власні засади для поєднання егоїзму і громадських інтересів. Це принцип так званого “розумного егоїзму”, для якого “особистий інтерес є єдина і всезагальна міра гідності людських вчинків”, а чесність “є лише звичка вчиняти так, як вигідно цій особі”. Продовжуючи думку, Гельвецій (філософ XVIII ст.) говорить, що гуманна людина – це людина, для якої вигляд чужого нещастя нестерпний”, а тому вона винна допомогти іншій, щоб “ позбавити себе від цієї нестерпності”... Чим обернувся цей принцип поваги в інших лише самого себе, ми добре знаємо з історії. Атеїзмом, нігілізмом, світовими війнами тощо. Чимало буде експериментів по перепусканню духовності через певний вузький принцип: служіння суспільству чи державі, ідеї, класу, нації, корпорації або партії. Якщо це не служить самій духовності людини – все небезпечно! Скільки соціальних і психологічних хвороб, ран і комплексів на цьому виросло, скільки злостивості, безглуздої ненависті...

Науково-технічне мислення відкинуло саме поняття духовності, душі. Навіть психологія, яка отримала назву від “Психеї” – міфологічного образу-персоніфікації душі, – досліджує експериментально явища духовності без цієї категорії. Релігійно-езотеричне мислення лишилося виключно вірним цьому вузловому поняттю, ідеї. Мабуть зовсім не випадково міф про шлюбний союз Ерота і Психеї (любові і душі, люблячої душі й душевної любові), від якого народилась донька Насолода, вбачав загрозу загибелі Психеї (душі) від надмірної допитливості, цікавості.

Цікава обставина пов’язана і з латинською назвою душі: “аніма” – душа, “анімал” – тварина. Колись давні-прадавні люди вірили, що душа предка втілюється у тварину. Поєднання їх – це тотем, – особливий образ одухотвореного світу. Отже давно вже душу, дух мислили як самостійну сутність, яка може переселятись від одного виду тіла до іншого. Це було і в орфічно-піфагорейському вченні, яке особливо наголошувало на безсмертності душі. Це було у вченні Платона про світ “ідеального” (ідей). Це і сьогодні є у вченнях індуїзму і буддизму. Душа у них зветься “атман”.

Культура може бути спрямованою на різні об’єкти. Обробка землі, наприклад, отримала назву “агрикультура”. Є різні форми культурної регуляції соціальних відносин: економічна, правова, політична, демографічна тощо. А ось те, що ми називаємо “духовною культурою” є власне “культурою духу”. Духовними засадами культури виступають особливі символізуючі ідеї – істини, добра і краси. Це і є вияви цілісної духовної якості людини, в яких духовність змістовно конкретизується. Вони не можуть бути будь-звідки виведені окрім самої духовності. Як і все ідеальне, вони не старіють, не гинуть, хоч і по різному актуалізуються для різних людей і епох. Кожна з них, взята сама по собі, може бути значно збездуховленою. Істина може небезпечно раціоналізуватися, добро – “моралізуватися”, краса – “естетизуватися”. Але істинна і добра краса, або істинно-прекрасне добро, або добра і прекрасна істина – це явища духовності. Наприклад, очищення своєї мови від “сквернослів’я”, повернення до мови істинної, красивої, доброї є акт духовний. Катарсис – результат духовно-очищаючої насолоди від краси, а ось “кайф” – лише результат психічно-тілесної насолоди (гедонізму). Катарсис приносить відчуття щастя, безкорислива любов – радість, безкорисливий духовний захват від повноти життя – свободу, а “кайф” – лише психосоматичне задоволення. Природа бідна, а краса багата!

Ще здавен люди помітили взаємну залежність духовних потенціалів краси, добра й істини. Ось як просто про це сказав відомий нам поет Сааді:

“І в павичів побачать люди злі

Не їх красу, а ноги їх криві.”

Або індійський великий драматург Калідаса:

“А без добра і співчування

Нема ні слави, ні краси”.

Дуже влучно сказав російський письменник Віктор Астаф’єв: “Прекрасне, воно здібне воскресити людину, воно просякає в саме серце, де і зберігаються справжні почуття”.

Чи вірно, що совість глибше розуму? Так, якщо розум взяти відокремлено від духовної якості в цілому. Со-вість – вісточка з глибин духовності, задушевності. Якщо “ розумом у серці стояти ”, то совість від розуму лише поглиблюється. Вся людська моральність знаходиться між совістю і розумом. Одержавлена, ідеологізована політикою совість втрачає духовну якість, стає механічним знаряддям. Культура істини вимагає розуму з болісністю мислення. Надто нейтральна думка може далеко відвести від духовності, навіть стати знаряддям спротиву їй, ушкодження її. Датський філософ Кіркегор казав так: “Лише істина, що підноситься душею, є істина для тебе”, а науковість він уважав “видом нелюдської допитливості”. Істина – сила духу, духовності. І як засіб раціонально-логічного осмислення світу, і як оцінне знання “вищого” світу. Народна мудрість помітила, що розумний знає ціну багатства, але багатий не знає ціни розуму.

Вища цінність духу, в якій поєднуються істина, добро і краса, є святість (сакральне). Сакралізація – це таке сенсожиттєве ставлення душі людської до себе самої, де і її зовнішнє втілення в речовий світ, і її внутрішній світ отримують статус вищої святості. Початково душа вбачає себе у природо-відповідних формах, а з часом, як ми знаємо, – у духовідповідності свого мікросвіту і макросвіту (Всесвіту, “макрокосмосу”). “Пізнай себе!” – це заклик душі, яка вміє не лише “віддаляти” себе від тіла, але і вбачати спорідненість своєї духовності та світового духу. Тому зрозумілим стає вислів апостола Павла, що “святість розширює простір”. Вона також мотивує пошуки істини, вона є і в самій істині (“істина свята”!). Святість – це і засіб “само-пробудження” душі, розвитку уяви, смаку, розуміння не в нейтральності, а в ентузіазмі духу, щемі серця, містичних прозріннях і осяяннях, у моральній і художній глибині мислення. Святість збагачує будь яке духовне споглядання: естетичне, поетичне, інтелектуальне, містичне. Через освячення (не обов’язково релігійно-церковне) ми глибоко відчуваємо внутрішню гру душевних сил, настрої душі (це певна тональність її відношення до себе самої).

Ідеали святості змінюються не лише від епохи до епохи, але і в межах епохи. Як особливі атрибути якості діянь києво-руських князів їм приписувались певні ідеали святості: Ользі – “Мудрість”, Володимиру – “милосердя”, Борису і Глібу – “страстетерпність”, Ярославу Мудрому – “книжність”, Києво-Печерським прославленим ченцям – “смиренно-мудрість” тощо. Ідеалом святості могли бути “аскетизм”, “мовчазна споглядальність” (невимовна, напружена і спокійна водночас, робота душі).

Втрата святості, “десакралізація душі” мають жахливі наслідки. Втрачається єдність істини, добра і краси. Все звісне стає безвісним: ікона, храм, земля, люди, Вітчизна. Вони наче є, але їх наче й немає. Вони стають експонатами, предметами нейтрального, незначного сенсу або й геть байдужого споглядання, туристської уваги. Моральний розлад – ще жахливіша річ. Достоєвський колись однією фразою висловив залежність святості та морального стану суспільства: “Бога нема – все дозволено!” А яка пиха від розпирання пустого пухиря душі...

Отже слід подивитись тепер, чим же наповнюється, чим багата саме українська душа, душа українця як представника особливого етносу (народу). Ми розглянули загальнолюдські засади духовності. І саме в їх контексті тепер зможемо конкретно висвітлити особливості української духовності. Справа в тому, що реальним носієм певної культури виступає не абстрактне людство, а певна етнічна спільнота (“народність”, “народ”, “нація”). У всіх етносів є щось загальне від природної належності етнічних представників до одного виду живих істот – Homo sapiens. Подальший розвиток ”загальнолюдської” культури є результатом міжетнічної культурної взаємодії, взаємовпливу.

Духовна цілісна якість будь-якої етнічної культури називається менталітетом (раніше вживали термін “дух народу”). Якщо до уваги приймається особлива якість духовного мислення, тоді вживають слово “ментальність” (часто ці терміни ототожнюють, вживають як синоніми). Початково закладений особливий тип менталітету етносу, що виникає разом з його формуванням, називають етнічним архетипом. Отже, якщо ми розглядаємо українську духовність, то слід звертати увагу не на все розмаїте сучасне населення, не шукати у кожному окремому українці ті риси, що притаманні цілому етносу як його архетипові, не шукати того надбання, що з часом розпилюється, стирається в тих чи інших виявах, асимілюється іншими сильними культурами...

Цікаво, наприклад, поглянути в ранні літописи Київської Русі. Там чітко зафіксовані характерні риси полян (народності, що була об’єднуючим ядром української державної нації): “бяху мужи мудри і смисленні”, мали добрі звички, навички, звичаї, стидання до жіночої статі й таке інше.

Цікаво звернутися до думок про українців з боку представників інших народів. У цьому вам допоможе книжка В. Січинського “Чужинці про Україну”, видана в Києві 1992 року. Найчастіше різні автори виділяють такі характерні риси українця:

§ Працьовитість, працездатність і працелюбність, висока повага до господаря і господині;

§ Внутрішня природна естетика: ошатність, охайність, гарні смаки і уподобання, ритміка і мелодійність душі, стійка прив’язаність до певних тональності, барв, колориту, форм;

§ Потяг до досконалості в межах стійких традицій і у відповідності з соціальними можливостями. Майстерність, вправність, кмітливість у ремеслі, побуті, освіті;

§ Великий потяг значної частини українців до освіти, грамотності;

§ Волелюбність, незалежність духу, чистота помислів, довіра до іншої особистості;

§ Повага до жінок і добре ставлення до дітей;

§ Поміркованість, ґрунтовність, толерантність, повага до представників інших народів, демократизм;

§ Пошана до звичаїв, традицій, обрядів;

§ Підвищений індивідуалізм поведінки: деяка легковажність у питаннях загальної долі і воля до подолання власних незгод, до власного добробуту сьогодні і на перспективу, слабкий громадський інстинкт;

§ М’яка вдача, природній гумор і веселість.

М. Костомаров, порівнюючи менталітет українця і росіянина, звернув увагу на такі моменти: українці вище цінують окрему людину, росіяни – загал (“общину”); українці більш споглядальні, росіяни більш меркантильні; українці люблять рослини, особливо плекають квіти, росіяни байдужі до цього; українці озиваються до всієї природи ”чарівним голосом участі, надії, осуду”; росіяни “женяться на…”, українці “одружуються з...” (це вказує на значну перевагу російського патріархального ладу, в якому ставлення до жінки і до дітей досить жорстке, зверхнє, інколи грубе); росіяни “воспитывают” (тобто “питают”), а українці “виховують” (ховають все дурне, нікчемне) дітей; росіяни відчувають історичне минуле, українці – коріння традицій; росіяни культивують покірність одній людині, українці – демократичні засади тощо.

Можна помітити ще багато інших відмінностей між цими слов’янськими народами-сусідами. Росіяни “вступають в брак” (“беруться”), українці у шлюб (“злюб”, злюбляються); росіяни легко кидають одне місце на землі й переходять на інше, українці більш прив’язані до “рідних місць”, до землі... Але найдобірніше складений перелік цих рис менталітету українця не надасть більшої змоги відтінити особливості української духовності, ніж це зробить виділення головних, наскрізних рис, пов’язаних з особливостями світовідношення українців у період формування етносу. Це ментальні риси етнокультурного архетипу, який зберігається і сьогодні...

· Перша риса – антеїзм. Землеробські витоки архетипу українського духу не викликають сумніву у дослідників. Зверніть увагу на цей термін. Він походить від титана Антея, героя еллінських міфів, який був незборимим, доки тримався Матері-Землі, але ставав безсилим як тільки відривався від неї. Це точна і влучна характеристика українців. Де б вони не проживали у світі, буде земля – збережуться і “землероби”.

Антеїзмом, як зв’язком творчих сил душі з родючими силами землі, просякнуте все життя українців. Це від нього народжувались цінності Матері-Землі, всього що в ній і від неї: культ рослин, квітів, тварин, родючих стихій – вогню, води, повітря. Від нього землеробські епічні образи Микули Селяниновича, Наталі Микулични, казкові образи Котигорошка чи колобка. Саме антеїзм знаходиться у центрі всього ладу життя селян, символізованого народним календарем. Народний календар – це змодельований певними формалізованими засобами (числа, геометричні уявлення, стилізації тварин, рослин, духів-демонів, богів) річний аграрний цикл, який духовно-практично пов’язує в нерозривну єдність небесні процеси з життям на землі, зі своїми власними зусиллями, ритмами праці й свят. Вже від давен Трипільської культури зароджувався той календар, річне обрядове коло, образи і цінності всього, що пов’язане з землею.

Глибинний зв’язок українця з землею надав йому духовної самоповаги, ґрунтовності, вкоріненості, індивідуальної самодостатності людини і окремої родини. Українець перш за все покладається на себе самого, на дружину, дітей. Це не означає, що відсутня в стосунках українців громадська взаємодопомога, але вона не є повсякденною, до неї звертаються лише у разі необхідності. Отож психологічно українець не надто налаштований в питаннях життєзабезпечення на сторонню силу. Звідси і виростав індивідуалізм, особистісний дух. Своя земля, своя праця, свої діти, свій клопіт.

Інша справа – свята, вузлові події життя (веселі чи журні, сумні а то і трагічні). Але і в святковій обрядовості межею спілкування було село або його окремі кутки. Звідси слабка соціальна орієнтація, відношення до соціальних інститутів (крім релігійно-церковного); звідси і певна розмежованість і навіть протистояння демосу (простого народу) і еліти. Лише антеїчна ідеологія ріднила еліту з народом: ідея рідної землі-Вітчизни, національна ідея, православ’я. Адже і політична еліта користувалась антеїчними поняттями. Адміністративно Київська Русь, наприклад, поділялась на “землі руські”.

З антеїчною вкоріненістю пов’язані лагідна вдача, спокійна впевненість, поетизація всього земного, сама природна пісенність українців. Український мелос за цією ознакою – унікальна риса. Близько до нас стоять лише серби. Не випадково, що й сьогодні переважає вокальна музична культура навіть у професіоналів.

Індивідуалізм землероба вплинув на глибину особистості, розвиненість внутрішнього світу, органічно (на природних засадах, але не на формально-цивілізаційних) поєднаного з зовнішнім. Саме ця природність (і відповідна їй ментально-образна система) зв’язку мікро і макрокосмосу сприяла прийняттю греко-православної, а не римо-католицької віри. На жаль той самий індивідуалізм позначив і слабкість українців стосовно національно-державницького життя. Слабкий “хоровий” голос громади не зміг довго утримати централізовані підстави загального державного устрою. Україні не стала притаманною монархічна централізація з деспотичною владою одного; демократичні можливості склалися лише тоді, коли Україна вже не була самостійною державою.

Отже наша прив’язаність до обрядово-звичаєвої культури, наша неприйнятність до “формального моменту”, а тим самим – внутрішня неоформленість, у подальшій історії відіграла негативну роль. Особливо з огляду на наше географічне положення, привабливі для сусідів землі. Земля – наше щасті, земля – наше горе. “Моя хата з краю!” – ця наша психологічна настроєність індивідуалістів відіграла не кращу роль. О.П. Довженко загострено говорив про історичні наслідки цієї позиції українців: ми стали “невиразні, часто неповажні між собою, надто обережні до боягузництва, якимись недержавними, не національними, з “ненародною” психологією. Навіть у зрілому віці ми “хлопці”, “вічні парубки”, а наша Україна в нашій психології – “вічна вдова”, що тужить за своїм минулим”. Навіть японці, на питання про те “чого бракує українській економіці?”, відповідали: “Націоналізму!” Дійсно, ми так ще і не знайшли національної форми (тому і не оформились) економіки, політики (державності), права, навіть організації культурного життя.

“Сила землі” не дозволила нам бути вповні християнами. Склалась якась особлива “двовіра”, де язичництво глибоко вплелось у християнство. Не випадкове і явище “двоментальності” значної частини українців в умовах входження України в польську чи російську імперії. Не випадково і те, що багато з зайнятого від інших культур ми не до кінця ментально засвоювали. “Традиційне” суспільство надмірно і сьогодні заважає “динамічному” не тому, що ми надто любимо традиції. Швидше навпаки... Ми відійшли від власних ритмів буття, побуту, свят, норм моралі і поведінки, форм спілкування, від “садочка коло хати”, смаків і уподобань, світовідчуття, мови, але ж “не оформились” і в чомусь іншому, новаційному. “Євроремонт” не змонтованої нашої домівки виглядає як псевдоморфоза (несправжня форма). Та при всій “нелюбові” до традицій, ми силою землі вкорінені в них.

Власний архетип стійко зберігали лише землероби-селяни, а до сьогодні зберегла лише сільська глибинка. Там ще багато лишилось від звичаїв, традицій народного слова і мистецтва (“фольклор”), ремесла, мови, форм господарювання. Місто швидко нейтралізує “антеїзм” в умовах тиску чужорідних культур. Це воно перетворювало нашу політичну еліту на “шляхту”, “дворян”, “вельмож”.

Правда, волелюбність у кожну лиху годину постачала захисників: якщо і не “української національної ідеї”, то хоча б православ’я. Козацтво – найзначніший вияв волелюбності у захисті рідної землі. В різний час були й інші сили: духовенство, міщанство, інтелігенція. Міська цивілізація нейтралізувала в певній мірі сам етнічний наш архетип. У той же час “землеробство” навіть у діаспорі може не лише зберігати, але й де в чому посилювати архетипові риси, допомагати самій Метрополії бути Україною...

Як самодостатність особистості “антеїчний” індивідуалізм” створював умови укорінення рівності індивідуальностей, шанування не лише власної, але й чужої свободи. Це є передумова демократизму самого народу, толерантності, утвердження незаперечних істин буття народу. “Земля взиває до істини”, – сказано в Біблії. Але нелегко доходити до істини, ще важче – утримувати істину на землі. Звідси і терплячість неймовірна селянська, і терпимість до іншого, рівність. Але, як казав К.Ясперс, “терпимість не тотожна байдужості. Байдужість, швидше, – від пихатої впевненості у володінні істиною”. Дійсно, українці дуже нетерпимі до нерівності серед рівних. Тому так важко було вибрати гетьмана чи кошового: треба було дійсно мати значні (але не пихаті) переваги перед іншими. Тому й Наталка-Полтавка каже: “Знайся віл з волом, а кінь з конем”.

Толерантність панує і в українській родині. Мало у світі знайдеться народів, де так шанобливо ставляться до жінки (не молодої красуні, а перше – до статечної господині, матері, дружини). Стосунки з чоловіком паритетні, а інколи чоловік навіть “побоюється” дружини, бо він частіше буває грішним перед родиною. Діалоговість душ подружжя впливало на “рівність” дітей з дорослими в селянських родинах...

Демократизм, рівність, індивідуалізм, дійсно, бували на заваді до досягнення спільної згоди. То ж не дивно, що козаки, показуючи чудеса героїзму і військового хисту, персональної мужності навіть у складі чужого союзного війська і під чужою орудою, також дали немало прикладів міжусобних суперечок аж до кривавих сутичок між своїми...

· Другою глибинною рисою етнічного архетипу українців є екзистенційна ментальність, екзистенційний світогляд. “Екзистенційність” – це перевага існування над сутністю (екзистенції над есенцією) у думках, ідеях, стосунках. Вона виростає під дією антеїчного світосприйняття, від духу землі, а ще більше – від її чуттєвого образу.

Екзистенційне сприйняття земного простору буття головну увагу звертає на горизонт світу. Хоч ти князь, хоч ти смерд, а відчуття межі (світу, землі, влади, власності, дозволеного) в тобі вкорінене самим способом твого існування на землі. Сама наша назва “країна” від межі, “краю” землі рідної. Навіть життя людське мало “край”. І “вкрай нам хочеться чогось. Є переконлива думка, що назва “край” пішла від давньослов’янської назви відомих птахів – країв (це їх веселих звуть “веселиками”, а журних – “журавлями”, це вони “крають небо”, від них ми стали “краянами”, від них у нас “окраєць” хліба, від них наша “у-країнність”).

Душа наша у краї нність (межу) відчуває і емоційно переживає на полі своєму, в домівці своїй, на кордоні з ворожим степом, у складі чужих держав-імперій, на околиці села тощо... Саме екзистенційність спрямовувала дух землі на особливий лад і ритм: не жорсточилось серце, щеміло, тривожилось, але горизонт меж утримував лагідність життєлюбства, поетизацію і сакралізацію “природного” і “родового” (людського) космосу. Все “ моє”: поле, земля, дружина, діти, рідна Україна. Але як стримано, ховаючи особливу гордість, скаже українець: це мій син, це моя робота...

Хто б ще, представник якого народу, міг би так геніально просто дати вираз цій екзистенціальній душі: “Садок вишневий коло хати”. Скільки в тому мого, але без акцентованого “Я”. З усіх усюд, межею позначеного буття селянського, у надвечір’я зосереджується родина в самому серці, центральному осередку – хаті батьківській! Все тут природо-відповідне, природним ладом спрямоване. Навіть материнському “моралізаторству” (“мати хоче научати”) заважає “соловейко” (цей символ найгармонічнішого співу природи). Буття селян спрямовується ладом природи. Ритм вірша безпомилково повторює рух спокійного вічного повертання.

На “замежовості” освоєного буття є своє “населення”: купа всіляких демонічних сил і їх образів. У їх оточенні й проходить життя землероба: між нормою (звичаєм) і схибленням (“через чур”, знайомство з нечистю тощо). Дух землі утримував від надмірності й за-надтості, надавав мірності та смаку. Але толерантність утримувала і від надмірного неприйняття замежового. Звідси і слабка ксенофобія до народів, від яких віє небезпекою для українців, звідси і ксенофілія стосовно представників чужинських народів. Українська душа гостинна і до своїх і до чужих (зайд, гостей – слово “ксенос” перекладається з грецького “гість”). Більше того, вороги, до яких звикли, можуть називатись “сватами”, а битва з ними порівнюється з “бенкетом” (“Слово о полку Ігоревім”). Українець не є наївним, як дитина, у своїй довірі до інших. Але його душа відкрита до просторів землі, її тепла і ласки, її щедрот. Звідси і щирість душі. І не зациклена на своєму “Я” свобода: така свобода лише від чогось, а індивідуалізована в природно-людському космосі (ладі) свобода – то свобода для чогось! Вона теж у межах природо-відповідності, а не свавільній суб’єктивності (“що хочу, те роблю”). Зверніть увагу, що в українській мові, навіть науковій, не вживається слово “єстєство”, “єство” відносно природи. Це слово нейтралізує значимість природи як безпосередньо людського оточення, як довкілля, умови мого повнокровного буття. У нас не буває єстєствознавства, лише природознавство. І науки наші природничі.

Укоріненість у горизонти природного існування задає стійкі горизонти нашій душі, але й поглиблює обшир, збагачуючи “внутрішній світ”, пластичність духу, дає наснагу щирому діалогу з усім світом. Вона робить українця досить кмітливим і хитрим, але без внутрішньої підступності чи лукавого інтриганства. Вона задає посилену метафоричність образам природи (“мета-фор” – носій “більшого ніж”, за межового значення). А від метафоричності особливе духовно-емоційне відчування (емпатія) душі тварини, рослини, квітки, проростання та інших подій у природі. Не випадкова, отже, і глибинна емпатія (духовне співчуття і розуміння іншого) української образотворчої художності. І сьогодні наші живописці високо цінуються на світовому рівні.

Може постати питання: чи не знижуються саме розумові можливості української душі від цієї її екзистенційності, яка найповніше виявляє себе в екстремальних, незвичних, межових ситуаціях? Дійсно, найщирішою людина буває на межі життя і смерті, у небезпечних чи кінцевих для земного буття обставинах. Але це не означає, що розум у них діє гірше. Багато представників культури Західної Європи висловлювали думку про “нерозумність” слов’янської душі. З огляду на формально-логічні, раціонально-абстраговані операції розуму, що керується пошуком “найсуттєвішого” (есенції), звичайно “німецька душа” набагато вправніша, організованіше, ніколи не поспішає втікати від складних проблем самого мислення чи відмахнутись, як від непотребу, від філософії. Німецька душа також досить “екзистенційна”, але зовсім не “антеїчна”... Ми надто спростили життя, природу, ховаючись за горизонтами, не надто переживаючи вертикальну ієрархію буття, щільність нашарувань культури...

Певна заниженість знання природи у “землероба” забезпечує більш тісний духовний контакт у площині екзистенційного переживання. Космополіт-міщанин ніколи не буває так близько до Космосу (ладу); духовність його менталітету послаблюється за рахунок посилення раціональності. Саме ця притягальна земна площина так супротивна пірамідальній ієрархії вертикалі. Наприклад – чиновній субординації. Вперше так глибоко і художньо-гостро її висміяв у Російській імперії “двоментальний” письменник Микола Гоголь. Той самий, що найкраще знав народні “замежові” образи різних демонічних сил. З горизонту свого існування аж на астральне небо підносить народ звичні образи. І ось з’являються чудернацькі назви сузір’їв: “Квочка”, “Великий Віз”, “Пасіка”, “Чепіги”, “Граблі”, “Мітла” тощо. Звичайні наші радості і задоволення також ієрархізуються за уявленнями архаїчно-землеробського світогляду. І ми кажемо: “На сьомому небі від щастя”. Це звучить не більш вертикально, ніж таке: “За сьома морями, за сьома горами”... Вертикальний розподіл “демосу” і “еліти” пов’язаний перш за все зі способом володіння землею, “антеїзмом” посилювалась, але ” екзистенційністю” знижувалась...

· Найхарактернішою рисою світоглядного менталітету української душі є кордоцентризм (тобто “центрування” всього світовідношення не “в голові”, а “в серці”). Початкова землеробська зосередженість східнослов’янського менталітету навколо “серця” була загально-світоглядним тонусом світосприйняття, емоційно-ціннісним відношенням. З часів Київської Русі кордоцентричним стає дух мислення, ментальність. Найяскравіший вираз це віднайшло в знаменитому філософсько-богословському творі митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать”. Перший самостійно мислячий письменник продовжив міркування Христа і апостола Павла про глибину задушевного (сердечного) життя людини, звідки йде світло Добра, Істини, Любові і Краси. Не “закон” (зовнішня норма, вимога до людини), а сердечна “благодать” робить людину гідною, людяною, підносить її до вищих цінностей і ідей, до ідеалу.

“Серце”, – серцевина душі, її ядро, – утворення більш глибоке і “темне” (підсвідоме), ніж сама душа. Воно за душевне. Воно – інтуїтивно-духовний, перш за все моральний резонатор світового Духу в людині. Воно підказує, що нашій душі найбільше підходить. “По серцю” знаходять друзів, коханих, споріднені душі, істинну красу і добро. І святе мають “за душею”… І розумом в серці стоять…Холодний розум вбиває віру, сердечність поглиблює її. Серцем людина веде безмовну розмову з Богом.

“Серце” – позитивний вимір душі. “Зле серце” робить людину “безсердечною”. Тому всілякі намагання володіти світом речей “без серця” – не мають великого сенсу. «Що з того, що отримаєте світ, а душу живу загубите»? – питав Ісус Христос.

Вся українська філософія після Іларіона – це мислення “на лінії серця”. Її особливою логікою був не чистий дух науки, раціонального пізнання, а софіологія. Софійне філософствування не мислить істину поза людиною і її серцем, поза цілісною сферою її існування (екзистенційного буття). Це дух не знання як такого (епістемного), а дух мудрості (софійного знання). Така філософія знаходила вираз не в ізольованих системах і трактатах, а у всіх життєвих сферах духу: релігії, політиці, моральності, художній культурі (письменстві, архітектурі, живопису, музиці, театрі), освіті.

Софіологія – вираз “мислячого серця”, яке підказало дати князю Ярославу назву “Мудрий”, багато соборів Київської Русі назвати “Софійськими” у зв’язку з посиленням культу сердечної мудрості Богородиці. Болгари навіть свою столицю назвали Софією.

В Литовсько-Руській державі українці щиро відгукнулися на вплив особливої релігійної течії в християнстві – ісихазму. Засновником її був візантійський церковник Григорій Палама. Його прибічники, що в різний час були митрополитами Київськими, брати Кипріан і Григорій Цамблаки, поширили ісихію серед українців. Ісихазм сповідував чистоту віри, аскетичність, “сльози теплі” і “стримане дихання молитви”; переносив акцент віри з зовнішніх культових ритуалів на внутрішній духовний стан людини, її містичний досвід, задушевність. Він надав значний поштовх укріпленню православної віри, духовному єднанню українців навколо православ’я.

Не менш значним було й софіологічне художнє мислення. Надзвичайно поширеним було зображення Богородиці-Софії (іконопис, мозаїка, фреска) в мистецтві Київської Русі. Це мистецтво виразно кордоцентроване: візантійські канонічні еталони набагато прохолодніші, “розумніші” (хоча і надзвичайно образні і “спіритуалістичні”). Живопис на іконах, в монументальних розписах, в книжковій мініатюрі має теплішу гаму барв, особливу благодатну світлоносність, обходить всілякі, надто поза людські й поза сенсожиттєві, абстрагування. А яке сердечне сяяння розуму в “вікнах духу” – очах! Яка поглиблена і без зайвих солодощів умиленість… Яке співчуття людині… Все в ритмах серця, відповідних ритмам божого світу… Світу, який не втратив природної даності: “діти божі” не перестали бути “дітьми землі”, з їхньою довірою до природи й інших людей. І сьогодні ми не втратили поваги до чужого, до чужинців (як і завжди “ксенофілія”, – любов до “гостей”, – переважає “ксенофобію” – страх і ненависть до них). Мабуть не так вже й багато в світі знайдеться країн, де б так толерантно “титульна нація” ставилась до своїх етноменшин…

Звичайно, як і в інших сферах культури, в художній культурі переважає духовно-моральний зміст, його інколи вражаюча глибина, над раціонально-формальним виразом. Слабкість власної художньої форми – це ще й від звички з давніх часів користуватися займаною. Наше “відкрите” (для всіх інших і для всього іншого) “серце” сприйняло як художні впливи дослов’янського і неслов’янського світу (“трипільської”, ранньої індоєвропейської, праслов’янської, скіфської тощо культури) так і всі художньо-стильові особливості візантизму, готики, ренесансу, бароко, класицизму, романтизму, реалізму і модернізму, які зароджувалися поза межами України.

Звернемо увагу й на інше дещо. Щирість відкритого всьому світу серця підказувала “запозичувати” не аби що, а безпомилково краще; робити запозичене добрішим. Ми вже не “греки” і не “києворуські” навіть, але й сьогодні національне дерево культури квітне на світових вітрах запилення.

Не менш важливе і вміння чинити опір всьому, що намагається не увійти в нашу культуру, а зруйнувати її ззовні чи з середини. Українці завжди будуть вдячні могутній силі “кордоцентризму”, що вміла протистояти “серцем” всім зусиллям розчинити нашу мову, звичаї, менталітет, сам етнос-народ. І це в умовах колоніальної залежності. Не вивітрився й художній дух, спрямовуючи мистецькі пошуки української душі, яка завжди, щоб вона не шукала, шукає себе саму. Шукає і в небі, але не відриваючись від землі. Шукає різними засобами і художніми мовами, але не відмовляючись від “природної”.

В освіті “кордоцентризм” українського духу поєднався не лише з теологією, мистецтвом, але і з самою філософією, яка поступово отримувала власну “професію”. Він відчутний у видатних “острозьких книжників” і полемістів, в ідеях професорів Києво-Могилянської академії, в етичних поглядах і лекціях могилянських викладачів XVIII ст. Наскрізне софійна та кордоцентрична філософія Г.С. Сковороди, в якій людина розглядається як мікросвіт (“мирок”), що символічним світом Біблії пов’язуються в Великим Світом (Миром, Всесвітом). Всі ці три світи мають дві натури: зриму і незриму. В людині незрима натура – це безодня “серця”, яку сам по собі розум не може схопити. Серце мовчить, коли “вчення” не відповідне життю. Тільки “по серцю” вибрана справа забезпечує успіх всього життєвого шляху людини, підносить її до вершин (робить “довершеною”, досконалою). Поза серцем, довірою до його ритмів і інтуїцій, людина профанує, буде нещасливою.

Г. Сковорода – перший філософ-систематик, у якого всі три риси українського менталітету зійшлися в їх органічній єдності, яку будемо називати антеїстично-екзистенціальним кордоцентризмом. На лінії цієї єдності піде подальший розвиток української філософії. Найзначніший вираз вона знайшла у “філософії серця” П.Д.Юркевича, яку підхоплять також російські мислителі В. Соловйов, брати Трубецькі, М. Федоров, П. Флоренський, М. Бердяєв і особливо Б. Вишеславцев...

Кожна національна культура має свою душу, своє зосередження (“серце”), свою “землю” і свою “екзистенцію”. Своєрідність українського менталітету, духовності, в неповторному синтезі цих рис, який задає незламність волелюбності нашого народу. Воля серця, екзистенційна свобода, потяг до земного. Вся українська культура, художня зокрема, просякнута “антеїчною емблематикою”, “закликами серця”. Згадайте до яких висот символу підняли образ “землі” О.Кобилянська і О.Довженко. І сучасне мистецтво живопису українських майстрів вражає весь світ намаганням осягнути “первинне”, висхідне, справжнє, найглибше. То великі “прориви” духу, осяяння душі, інтуїції серця, що відчувають “архетипове”, укорінення своє в абсолют буття.

Українська душа зберегла етнічний “архетип”, але вона декілька разів якісно переобряджувалася у пошуках досконалості, відповідності новим умовам життєдіяльності. Архаїчно-землеробський світогляд змінився “візантійсько-руським”, потім ренесансно-бароковим. Ми й сьогодні цей останній вважаємо найбільш “національним”. Звідси “національний” одяг, “національні” танці й пісні, образи “козака” і “дівчини”, захисників-лицарів неньки України, образ української хати-оселі, села-поселення та багато іншої “національної атрибутики”. Але було ще одне якісне “перевтілення” української душі – класично-модернове. Воно і сьогодні є провідним, життєво втіленим, але ми часто-густо звертаємось до попереднього стану нашого менталітету як до еталону нації, її ідеалу.

Звичайно, у сучасному житті далеко не всі українці зберегли українську духовність, деякі взагалі не зберегли ніякої. Навіть селянство втратило в значній мірі смак і волю до землі, до антеїчної традиції. Нелегко сьогодні навертати до “свого коріння” і молоде покоління, яке захоплене духом індустрії, технології, “комп’ютеризації самої душі”. Слід замислитись і зрозуміти, що питання стоїть не в площині вибору (чи техногенна цивілізація, чи українська традиційна культура), а в площині їх органічного поєднання (збереження української душі в умовах світової сучасної ситуації).

Джерела:

Бычко А.К. Народная мудрость Руси. – К., 1988

Бердяев Н.О. О назначении человека. – М., 1983, гл. IX.

Братко-Кутинський О. Феномен України: Наукові дослідження. – К., 1996.

Виховання української еліти в системі національної освіти України: Матеріали науково-практичної конференції 19-20.06.1997. – Львів, 1997.

Гачев Г. Национальные образы мира. – М., 1988

Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996.

Ігнатович Є. Україна – TERRA INCOGNITA. – К., 1999

Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994

Каган М.С. О духовном (опыт категориального анализа).//Вопросы философии, 1985, № 9.

Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации.//Вопросы философии, 1992, № 11.

Лосєв І. Духовний суверенітет і культуротворча активність етносу.//Етика, естетика і теорія культури. – К., 1992, вип.. 37, с. 20-28.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1992

Никитин Е.П. Духовный мир: органичный космос или разбегающаяся вселенная. //Вопросы философии, 1991, № 8.

Осмысление духовной целостности: Сб. статей. – Екатеринбург, 1992,вып. 3.

Працьовитий В. Український національний характер у драматургії М.Куліша. – Львів, 1998.

Петров В. Походження українського народу. – К., 1992

Пролеев С.В. Духовное и бытие человека. – К., 1992.

Розумний М. Справа честі (Алгоритм національного самоопанування). – К., 1995

Симонов П., Ершов П., Вяземский Ю. Происхождение духовности. – М., 1989.

Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992.

Сковорода Г.С. Твори: У 2^х т. – К., 1994.

Соболь П.П. Філософія серця у світоглядній культурі.//Питання гуманітарних наук: Збірн. наук. праць. – Миколаїв, 1994.

Соболь П.П. Українська духовність і ментальні проблеми освіти.//Трансформація вузівської освіти на рубежі XX-XXI ст. Наук.-метод. збірник. – Миколаїв, 2001.

Українська душа. – К., 1992.

Федотова В.Г. Душевное и духовное.//Философские науки, 1988, № 7.

Шевченко Т.Г. Кобзар. – К., 1993.

Юнг К.Г. Проблема души современного человека.//Философские науки, 1989, № 8.

Соболь П.П.,

доцент УДМТУ