Письменник для душі 9 страница

— До Клерфе?

Він і про це вже довідався?

— Так, до Клерфе.

— Чи не можна б з цим ще почекати? — поцікавився обережно Пестре. Ліліан розсміялася.

— А ви впертий. Маєте якусь пропозицію?

— Ні, якщо не бажаєте. А якщо хочете, то без жодних умов. Але чому б вам принаймні на якийсь час не затриматися і усе гарно оглянути.

— Я не мушу вже оглядати, — сказала Ліліан. — Не маю часу на повторення чогось, що вже було.

— Хіба ви ніколи не мали відчуття, що щось можете пропустити? — запитав Пестре. Ліліан поглянула на нього і помовчала. — Якусь пригоду. Або несподіванку. Або новину. Щось, чого ви не знаєте.

— Я мала це, коли сюди приїхала. Я мала відчуття, що оминуть мене Нью-Йорк, Йокогама, Таїті, Аполлон, Діоніс, Дон Жуан і Будда — але тепер уже не маю. Бо навчилася, що людина може прогаяти тільки саму себе.

— Я заздрю вам. Ви змінилися. Ви інша, ніж у Парижі. Знаєте, чому так?

— Не знаю, — знизала плечима. — Може, тому, що я позбулася певної ілюзії, що людина має якісь права на життя, і завдяки цьому й другої ілюзії, що в житті підстерігає її несправедливість.

— Це дуже неморально.

— Дуже, — повторила Ліліан і випила ґраппу. — Маю надію, що не муситиму до цих ілюзій повертатися. Принаймні упродовж якогось часу.

— Виглядає так, що я з’явився запізно, — сказав Пестре. — На кілька годин або кілька днів.

Клерфе марно шукав її в Парижі, врешті вирішив, що Ліліан повернулася до санаторію. Зателефонував і впевнився, що помилився. Шукав її далі в Римі і в Парижі, але ніде не натрапив на її слід. Врешті вирішив, що вона його покинула. Навіть стрийко Ґастон його поінформував, що не знає, де перебуває його небога, і, зрештою, його це не обходить. Клерфе намагався про неї забути і жити — з таким самим наслідком, мовби пробував танцювати в клеї.

За тиждень після свого повернення зустрів Лідію Мореллі.

— Невже твоя ластівка випурхнула? — запитала.

— Вочевидь, вона у тебе викликає страшні болі голови. Раніше ти не питала про інших жінок. Ми відіграємо подружню сцену з 1890 року?

— Отже, ти справді закоханий!

— А ти ревнива.

— Я ревнива, а ти нещасний. У цьому й полягає уся різниця. Я знаю, кого я ревную, а ти ні. Постав мені щось випити.

Клерфе пішов з нею на вечерю. За вечір його безпорадність і тривога за Ліліан напучнявіли примітивною злістю чоловіка, якого покинула жінка, перш ніж він сам встиг її покинути. Лідія гострою голкою шпирала в чутливий пункт.

— Ти повинен одружитися, — сказала пізніше.

— З ким? З тобою?

— Я б не хотіла зробити тобі таку кривду, — усміхнулася вона. — Зрештою, як для мене, ти маєш дуже мало грошей. Одружися з кимось, хто має гроші. Таких жінок чимало. Як довго ще ти збираєшся брати участь в перегонах? То забава для молодих чоловіків.

Клерфе похитав головою.

— Я знаю про це, Лідіє.

— Не роби такої наляканої міни. Всі ми старіємо. Треба облаштуватися, перш ніж буде запізно.

«Я знаю когось, хто не бажає облаштовуватися», — подумав.

— Ти вже обдумала, Лідіє, з ким я маюся одружити? Раптом ти стала такою дбайливою.

Вона поглянула на нього допитливо.

— Ми могли б про це поговорити. Ти змінився.

Клерфе похитав головою і підвівся. Вона підступила до нього впритул.

— Але ти ж повернешся?

— Як довго ми вже знаємося?

— Чотири роки. З багатьма дірами посередині. Як двоє людей, які ніколи не хотіли прийняти жодної відповідальності, які хотіли мати все і нічого не давати. Ми пасували одне одному, Клерфе.

— Як і всі люди, які не пасують ні до чого.

— Цього я не знаю. Зрадити тобі таємницю?

— Що нема жодних таємниць і все є однією великою таємницею.

— Ні, це дещо для чоловіків. Я зраджу тобі жіночу таємницю. Ніщо не є ані таким поганим, ані таким добрим, як ми вважаємо. І ніщо не є остаточним. Приходь увечері.

Не прийшов. Був отупілий і почувався жахливо. Не було так, як зазвичай в таких випадках. Бракувало йому не тільки Ліліан, бракувало йому чогось в ньому самому. Навіть не зауваживши цього, перейняв щось із її стилю життя. Життя без майбутнього. Але так не можна було жити, було якесь майбутнє, принаймні для нього, навіть і поза його фахом, мусило бути.

«Ізолювала мене, — подумав роздратовано. — Завдяки їй я набагато молодший, але й дурніший. Колись я пішов би до Лідії і лишився б з нею, скільки хотів, і баста. Тепер, якби це зробив, то почувався б, як гімназист, і мав би потім похмілля, наче впився кепським вином. Я повинен був одружитися з Ліліан. Це б усе вирішило! Лідія мала рацію, хоча в іншому сенсі, ніж вважала». Враз відчув себе вільніше, і це здивувало його. Раніше ніколи не думав про одруження, тепер раптом здалося йому воно чимось очевидним, і не розумів, чому не подумав про це раніше. Зрештою, не уявляв уже собі життя без Ліліан. Воно не було ані трагічне, ані романтичне, ані сентиментальне, життя без неї здалося йому враз всього лише одноманітною чередою років — як одноманітними є кімнати, в яких погасло світло.

Клерфе припинив пошуки. Знав, що це без сенсу, якщо Ліліан повернеться до Парижа, то прийде до нього або ні. Він не підозрював, що вона мешкала знову в готелі «Біссон». Ще кілька днів хотіла лишатися сама. Не хотіла, щоб Клерфе її бачив, раніше, ніж вона почуватиметься здоровішою. Багато спала і не виходила. В той час, коли Клерфе пильнував її валіз в готелі «Ріц», вона задовольнялася тим, що мала в двох дорожніх несесерах, які взяла з собою на Сицилію.

Почувалася, мовби після великої бурі повернулася до порту, але цей порт відчутно змінився. Буря минула. Рожеві ілюзії також. Не було втечі. Ані скарги.

Ліліан сиділа в готелі на підвіконні, підібгавши ноги, пила вино і лущила креветки. Таке життя їй подобалося, але не хотіла над цим замислюватись. Примружившись, Ліліан подивилася на сонце. Вона відчувала, як світло падає на її обличчя. І в цю хвилину її побачив Клерфе, який, ні на що вже не сподіваючись, вдесяте прогулювався під вікнами готелю «Біссон».

Він різко відчинив двері.

— Ліліан! Де ти була? — вигукнув.

Ліліан уже раніше зауважила, як він переходив вулицю.

— У Венеції, Клерфе. Я ж казала, що хотіла б колись вибратися до Венеції. У Римі я нагадала собі цей намір.

— Отже у Венеції! Чому ти не зателеграфувала мені? Я приїхав би. Як довго ти там була?

— Ти допитуєш мене?

— Ще ні. Я шукав тебе всюди, але про Венецію не подумав. З ким там ти була?

— Це означає, що ти мене все ж таки допитуєш?

— Мені дуже тебе бракувало! Я хвилювався, що бозна-що з тобою сталося! Ти не розумієш цього?

— Розумію. Хочеш спробувати цих креветок? Мають присмак водоростей і моря.

Клерфе взяв від неї картонну тарілку з креветками і викинув усе у вікно. Ліліан визирнула за ними.

— Ти попав на дах зеленого сітроена. Якби зачекав секунду, вони впали б на голову товстої блондинки у відкритому рено. Подай мені, будь ласка, мій кошик з мотузкою. Я далі голодна.

Якусь хвилю здавалося, що Клерфе викине кошик услід за креветками. Врешті подав його Ліліан.

— Передай йому, щоб послав нагору ще одну пляшку рожевого. І зійди з цього вікна, щоб я тебе міг обняти.

Ліліан вихилилася з вікна, щоб спустити знову кошик. Клерфе чекав терпляче. Пролунав стукіт. Він відчинив двері, взяв у офіціанта вино і випив келих, слухаючи, як Ліліан гукає з вікна, що хотіла б ще кілька жмень креветок. Потім роззирнувся по покою. Побачив її туфлі, розставлені в різних місцях, трохи білизни на стільці, а за відчиненими дверима шафи її сукні. «Вона знову тут», — подумав Клерфе, і його охопило глибоке, невідоме йому досі, почуття спокою.

Ліліан обернулася з кошиком в руці.

— Але ж пахнуть! Ми поїдемо теж колись на море?

— Так. До Монте-Карло, якщо хочеш. За якийсь час мушу там стартувати на перегонах.

— Знаєш, Клерфе, я не хотіла залишатися у Венеції так довго. Лише кілька днів. Але я не почувалася добре.

— Що з тобою було?

— Застуда.

Вона бачила, що не повірив їй. Це викликало у неї справжнє захоплення. Через його недовір’я навіть кровотеча здавалася їй менш правдоподібною, а вже точно не такою серйозною, як думала. Раптом відчула себе, як товстуля, яка схудла на двадцять фунтів, не зауваживши цього. Ліліан сперлася на Клерфе, він пригорнув її.

Від ріки пролунав сигнальний ріжок якогось буксира. На борту молода жінка розвішувала на шнурках кольорове прання. У дверях кухні дівчинка бавилася з песиком. За кермом стояв шкіпер в самій сорочці і насвистував.

— Бачиш це? — запитала Ліліан. — Завжди мене охоплює заздрість, коли на це дивлюся. Сімейне умиротворення! Те, чого хотів Бог.

— Якби ти мала таке ж умиротворення, я потай висів би на найближчій пристані.

— Це не перешкоджає мені заздрити. Ми підемо по «Джузеппе»?

Клерфе обережно підняв її на руках.

— Я тепер не маю бажання ані приганяти «Джузеппе», ані їхати до лісу. На це у нас ще доволі часу увечері.

— Словом, ти вирішив тримати мене під замком, — сміючись, сказала Ліліан. Клерфе не сміявся.

— Ні, я не збирався тебе замикати. Я хочу одружитися з тобою.

— Навіщо?

Ліліан, лежачи в ліжку, поглянула під світло на пляшку вина. Шиби на вікнах здалися мовби залиті кров’ю. Клерфе відібрав у неї пляшку.

— Щоб ти знову якогось дня не зникла без сліду.

— Я залишила свої валізи в «Ріці». Ґадаєш, що одруження прив’язує жінку більше, ніж вбрання, і що вона швидше повернеться?

— Я хочу одружитися не для того, щоб ти поверталася, а щоб ти залишалася. Втім, гляньмо на це з іншого боку. У тебе залишилося мало грошей. Від мене ти нічого не хочеш брати.

— Адже ти сам нічого не маєш.

— Я зберіг свою частку від двох перегонів. Крім того, дещо у мене було і дещо я ще зароблю. На цей рік нам вистачить.

— Добре, тоді почекаємо до наступного року.

— Навіщо чекати?

— Ти переконаєшся, що це нісенітниця. На які гроші ти купуватимеш мені наступного року сукні і туфлі? Ти ж сам казав, що твій контракт витікає у кінці року.

— Наша фірма запропонувала мені представництво.

Піднявши ногу, Ліліан критично роздивлялася її. «Скоро вона вже стане занадто худа», — подумала.

— Ти хочеш продавати авта? Не уявляю тебе в цій ролі.

— Я теж, але я не міг собі уявити багатьох речей, які пізніше робив. Або хотів робити. Наприклад одружитися з тобою.

— Чому раптом ти хочеш усе нараз? Стати шанованим продавцем авт і одруженим.

— Ти говориш так, мовби одне і друге — це справжня катастрофа.

Ліліан вислизнула з ліжка і узяла халат.

— Де ти хочеш продавати ті авта?

Клерфе завагався.

— В окрузі Тулуза скоро буде вакансія. За кілька місяців. Восени.

Ліліан стала зачісуватися.

— Незабаром я буду застарим, щоб вигравати перегони, — сказав Клерфе з ліжка до її спини. — Я ж не Нуволарі і не Караччола. Напевно, я міг би влаштуватися кудись тренером, але тоді мені знову довелося б переїжджати з місця на місце, як нашому товстунові Чезаре, — відколи перегони почали влаштовувати в Африці і в Південній Америці, він навіть взимку не бачить дружину. Ні, з мене досить. Я хочу змінити своє життя.

«Чому вони завжди хочуть змінювати своє життя? — подумала Ліліан. — Чому хочуть змінювати те, чим здобули жінку? Хіба ніколи не спадає їм на думку, що тому ймовірно жінку втратять? Навіть Маріо хотів останнього дня відмовитися від свого буття жиголо і розпочати зі мною зразкове життя. А тепер і Клерфе, який вважає, що мене кохає, і якого я кохала, бо, як і я, здавалося, не мав перед собою майбутнього, теж хоче усе змінити і до того ж думає, що я маю бути з цього приводу щаслива».

— Я не раз розмірковувала, чи люди такі, як ми, повинні одружуватися, — сказала вона. — Але жоден з аргументів не здався мені достатньо вагомим. Особливо той, що його висунув хворий шахіст у нашому санаторії. Він сказав, що в хвилину смертної туги добре мати поруч із собою близьку людину, але я думаю, що людина в такі моменти так само безнадійно самотня, і ледве чи зауважить, що біля її ліжка зібралася ціла громада вірних приятелів. Камілла Албеі, яка померла в санаторії, хотіла, щоб хоч один з її коханців був присутній при її смерті, і для певності, хоч коштувало їй це багато зусиль, мала роман з трьома водночас і подбала, щоб усі впродовж одного дня могли опинитися біля її ліжка. Задля цього затягнула понад всяку міру свій останній роман з одним огидним, зухвалим грубіяном. Каміллу Албеі переїхало авто на тихій сільській вулиці, вона померла за півгодини. Біля неї нікого не було, навіть того огидного типа — він сидів у цукерні Люфта, де нікому не спало б на думку його шукати, і уплітав шоколадні бісквіти зі збитими вершками. Долоню Камілли тримав сільський поліцейський, якого ніколи раніше не бачила, і була йому за це така вдячна, що намагалася його поцілувати. Але вже не встигла.

— Ліліан, — сказав Клерфе спокійно, — чому ти раз у раз ухиляєшся від відповіді?

Ліліан відклала гребінь.

— Ти не розумієш? Що, власне, сталося, Клерфе? Випадок звів нас. Чому ти не хочеш залишити усе як є?

— Я хочу затримати тебе. Скільки зможу. Усе дуже просто, чи не правда?

— Ні. Таким чином не затримаєш нікого.

— Добре. Тоді скажімо інакше. Я не хочу жити далі так, як досі.

— Ти хочеш перейти в стан відпочинку?

Клерфе глянув на розбурхане ліжко.

— Ти завжди умієш знайти найневдаліше слово. Дозволь мені замінити його іншим. Я кохаю тебе і хочу жити з тобою. Тільки прошу, не смійся з цього.

— З таких речей ніколи я не сміюся. — Підняла очі. Вони були повні сліз. — Ах, Клерфе! Що за дурість!

— Правда? — Піднявся з ліжка і схопив її долоні. — Ми були такі упевнені, що з нами цього не може статися.

— Залиш усе як є! Залиш усе як є! Не руйнуй.

— Що я можу зруйнувати?

«Усе, — подумала вона. — Не можна побудувати сімейне щастя в Тулузі на крилах метеликів, навіть якщо одягнути їх у свинець. Дивно, як егоїзм засліплює. Якби це стосувалося когось іншого, він би мене відразу зрозумів, але, коли йдеться про нього самого, він раптом осліпнув».

— Не забувай, Клерфе, що я хвора, — сказала врешті з ваганням.

— Це тільки зайвий раз доводить, що тобі не можна бути самій!

Ліліан мовчала. Боріс... Боріс би її зрозумів. Клерфе починає раптом говорити як він, але він не Боріс.

— Я маю на Рив’єрі поганенький невеликий будиночок.

Вона бачила в дзеркалі його обличчя і його руки на своїх плечах.

— Ти демонструєш справді несподівані якості.

— Його можна перебудувати, — сказав Клерфе.

— Ти не можеш його продати?

— Я б хотів, аби ти спочатку його оглянула.

— Добре, — сказала, раптом роздратована. — Коли ти будеш в готелі, скажи послати мої валізи.

— Я сам їх привезу.

Клерфе вийшов. Ліліан сиділа далі, дивлячись на гаснучий вечір. Біля берега ріки розташувалися рибалки. Кілька клошарів готували собі вечерю на мурах набережної. «Які дивні шляхи вибирає іноді почуття, яке ми звемо коханням, — думала вона. — Леваллі якось сказав, що за спиною юної вакханки завжди можна розрізнити тінь хазяйновитої матрони, а за спиною усміхненого героя — бюргера зі стабільним доходом. Це не для мене». Але що раптом сталося з Клерфе? Хіба вона полюбила його не за те, що він цінував кожну мить, мовби та була останньою в його житті? Тулуза! Вона засміялася. Ліліан ніколи не говорила про свою хворобу, вважаючи, що в хворому завжди є щось відразливе для здорового. Але зараз вона зрозуміла, що буває і навпаки: здоровий може здаватися хворому вульгарним, як якийсь нувориш збіднілому аристократові. У неї було таке відчуття, немов Клерфе покинув її, немов якимсь дивним чином залишив її, а сам перейшов на той бік, де було широко і просторо і який був недосяжним для неї. Клерфе перестав бути пропащою людиною, у нього раптом з’явилося майбутнє. На свій подив Ліліан помітила, що плаче безгучно, але не почувалася нещасною. Просто їй хотілося утримати усе це трохи довше.

З’явився Клерфе з валізами.

— Як ти могла так довго витримати без своїх речей?

— Я замовила собі нові. З сукнями це дуже просто.

То була неправда, але вона раптом усвідомила, що має для цього причину. А навіть дві: мусила відсвяткувати те, що у Венеції їй вдалося уникнути смерті, і мусила бути марнотратною, щоб продемонструвати свій протест проти пропозиції Клерфе, який хотів її пошлюбити і оселитися в Тулузі.

— Я не міг би тобі подарувати кілька суконь? — запитав Клерфе. — Я поки що доволі заможний.

— Добре, ти можеш мені одну подарувати. Коли ти знову їдеш?

— Звідки ти знаєш, що я мушу знову їхати? Ти стежиш за календарем перегонів?

— Ні. Але в нашому випадку ніколи невідомо, хто кого покидає.

— Усе зміниться.

— Але ж не раніше кінця року?

— Одружитися можна і раніше.

— Відсвяткуймо передусім повернення і прощання. Куди ти мусиш їхати?

— До Рима. А потім на «Перегони Тисячі Миль» через цілу Італію. За тиждень. Ти не можеш поїхати зі мною.

— Ти виграєш?

— «Мілле Мілліа» — це перегони для італійців. Торріані і я їдемо тільки як третій екіпаж. Про всякий випадок, якби щось сталося.

— Яку сукню вбрати? — запитала Ліліан.

-Одну з тих, які були у мене у полоні. Каюся. Я порозвішував твої сукні, щоб тебе заманити, наче якийсь чаклун. Я навчився цього від тебе. То була чорна магія, і крім того певна потіха. Жінка може покинути чоловіка, але ніколи не залишить своїх вбрань.

Ліліан уважно роздивлялася в дзеркалі свої очі.

— Отже, з тобою були мої тіні.

— То не були твої тіні, а лише скинуті і залишені зміїні шкіри.

— Я б швидше подумала, що з тобою була інша жінка.

— Я пробував і це. Але ти зіпсувала мені апетит на інших жінок. В порівнянні з тобою вони виглядають як кепські кольорові репродукції на тлі «Танцівниці» Деґа.

Ліліан розсміялася.

— Як одна з тих негарних, товстих ляльок, яких він завжди малював?

— Ні. Як один малюнок, який Леваллі має в себе вдома. Ти бачила його — танцівниця в привабливому русі, але її обличчя позначене лише згрубша, так що кожен може доповнити її обличчям з власних мрій.

Ліліан відклала помаду.

— Завжди мусить залишатися вільне місце. Правда? Коли усе вивершене до кінця — нема вже місця на уяву. Це ти мав на увазі?

— Авжеж, — визнав Клерфе. — Людина знаходить себе тільки у власних мріях — ніколи в мріях когось другого.

— Знаходить себе або губить.

— Одне і друге. Так як інколи сниться незадовго до пробудження — що людина падає і падає в бездонну діру. Тобі відомо це?

— Так, — відповіла Ліліан. — Снилося мені це майже кожного полудня в санаторії, коли ми відбували те, що Крокодилиця називала сієстою, тобто післяобідню дрімоту, з якої доводилося випадати, як камінь, що летів у прірву. Ще є вино?

Клерфе приніс келих. Ліліан обняла його за шию.

— Дивно, але поки не забуваєш, що падаєш і падаєш, ніщо не безнадійне. Життя, здається, любить парадокси — коли людина думає, що цілковито безпечна, тоді завжди смішна і в будь-який момент загрожує їй падіння — але коли знаєш, що усе пропало, життя задаровує тебе. Зовсім не конче цим перейматися — успіх ходить за людиною як собака.

Клерфе сів біля неї.

— Звідки ти це все знаєш?

— Так собі тільки балакаю. Це тільки напівправда — як і все.

— Кохання також?

— Що кохання має спільного з правдою?

— Нічого. Воно її протилежність.

— Ні, — сказала Ліліан і встала. — Протилежністю кохання є смерть, і кохання — це гірке зачарування, яке дозволяє нам на хвильку забути про неї. Тому кожен, хто знає щось про смерть, знає також щось про кохання. — Вона вбрала через голову сукню. — Але й це лише напівправда. Бо хто знає що-небудь про смерть?

— Ніхто — тільки з тією різницею, що вона є протилежністю життя, а не кохання, хоча й це сумнівно.

Ліліан розсміялася. Клерфе був знову такий, як і колись.

— Знаєш, чого б я хотіла? Жити водночас десятьма життями.

— Навіщо? Адже завжди було б тільки одне, Ліліан. Це так само, як шахіст, який грає проти десяти різних партнерів, насправді завжди розігрує лише одну партію — свою.

— До цього я теж дійшла. Але не так, як ти думаєш. Я хотіла б вивернути своє життя догори дном. Я хотіла б тепер пережити день або годину зі свого п’ятдесятого року життя, потім годину з тридцятого, потім годину з восьмидесятого — всі в один день, саме так: не хочу жити рік за роком, прикована до ланцюга часу.

— Як на мене, ти змінюєшся досить швидко. Куди підемо на вечерю?

Зійшли сходами. «Він не розуміє, про що мені йдеться, — думала Ліліан. — Вважає, що то якийсь мій каприз, не відчуває, що я хотіла б тільки випросити від цього світу бодай кілька днів з тих, які ніколи не проживу. В кожному разі — зате ніколи не буду вісімдесятирічною сварливою баберою, і мене обмине доля старіючої жінки, яку не хоче більше бачити її коханець і від якої він з острахом сахається, зустрівши її за багато років, а я залишуся молодою в пам’яті мого коханого і завдяки цьому буду сильніша, ніж усі жінки, які будуть жити і старіти після мене».

За дві години вони повернулися до готелю.

— Достатньо на сьогодні, — сказав з усмішкою. — Ти потребуєш сну.

Поглянула на нього зі здивуванням.

— Сну?

— Спокою. Ти казала мені, що хвора.

Вона шукала на його обличчі затаєних ознак жарту.

— Справді так вважаєш? — поцікавилася нарешті. — Тільки не кажи мені, що я виглядаю втомленою.

З’явився нічний портьє, кривлячи обличчя в тямкій усмішці.

— Салямі на вечерю? Кав’яр? Шеф залишив не замкнений кав’яр.

— Якесь снодійне, — заявила Ліліан. — Добраніч, Клерфе.

Він притримав її.

— Зрозумій мене, Ліліан! Я не хочу, щоб ти перевтомилася і завтра зазнала нового приступу.

— У санаторію ти не був таким обережним.

— Тоді я думав, що за кілька днів виїду і ніколи тебе вже не побачу.

— А тепер?

— Тепер я жертвую кількома годинами, бо хочу тебе затримати так довго, як тільки зможу.

— Практично! — зауважила роздратовано. — Добраніч, Клерфе.

Поглянув на неї уважно.

— Прошу принести нагору пляшку білого, — звернувся до портьє. — Ходімо! — Клерфе взяв Ліліан під руку. — Я проведу тебе.

Вона похитала головою і вивільнилася.

— Знаєш, з ким востаннє я мала таку суперечку? З Борісом. Але у нього це виходило краще. Ти правий, Клерфе. Буде просто чудово, якщо і ти раніше ляжеш спати. Тобі треба відпочити перед перегонами.

Тепер уже він роздратовано видивився на неї. Повернувся портьє з пляшкою і двома келихами.

— Ми не хочемо вже вина, — сказав Клерфе.

— Я хочу.

Ліліан взяла від офіціанта пляшку, сховала її під пахву і забрала келих.

— Добраніч, Клерфе. Нехай нам сьогодні не сниться, що ми падаємо в діру, яка не має дна. Краще нехай тобі насниться Тулуза!

Вона помахала йому келихом і рушила нагору. Клерфе стояв, поки не зникла йому з очей.

— Коньяк, пане? — запитав портьє. — Може, подвійний?

— Для вас! — відказав Клерфе і тицьнув йому в руку кілька банкнот.

Йшов уздовж набережної. «Боріс, — думав роздратовано. — Цього тільки бракувало!» Вітер приніс запах Сени. У дихаючій темряві чорніло кілька барок. З однієї з них добігали зойки гармонії.

Вікна в покої Ліліан були освітлені, але зашторені. Клерфе бачив її колихливу тінь на тлі вікон. І хоч вікна були відкриті, вона з них не визирала.

Ліліан поставила обережно пляшку на підлозі біля ліжка. Почула даленіючий відголос «Джузеппе». Відшукала у валізі дощовик і вбрала його. Вона вирішила не лягати в ліжко. Вона і так вже пролежала в санаторії більше ніж досить. Вийшла на вулицю і добралася до бульвару Сен-Мішель. Потім однак посипалися пропозиції — білі, брунатні, чорні і жовті. Здавалося, наче влізла в якесь багно і з усіх боків обліпила її мошва. За кілька хвилин вона отримала пошепки короткий, але інтенсивний курс найпримітивнішої еротики.

Трохи очманіла сіла за столик перед кав’ярнею. Повії уважно її обстежили, то був їхній район і вони були готовими захищатися від будь-якої конкуренції зубами і нігтями.

Столик став негайно центром загальної уваги, порядні жінки не сиділи самі о такій порі в таких кав’ярнях. Ліліан отримала нові пропозиції: перша була пов’язана з купівлею порнофоток, друга — з охороною, третя — з автоекскурсією. Крім того запропоновано їй дешеві коштовності, молодих негрів, молодих тер’єрів і кілька лесбіянок. Не втрачаючи витримки, дала офіціантові чайові наперед. Той глянув на гроші і негайно подбав про те, щоб її нарешті залишили у спокої. Таким чином могла врешті випити келих перно і роззирнутися.

Блідий бородань за сусіднім столиком почав малювати її портрет, трохи згодом до столика Ліліан підійшов хлопець і представився як бідний поет. Ліліан вже зрозуміла, що залишатися тут одній неможливо, спокою все одно не буде, тому запросила поета на келих вина. Але той попросив, щоб замість вина пригостила його канапкою. Вона замовила йому ростбіф.

Поет називався Жерар. Перекусивши, він прочитав їй кілька віршів. То були елегії про смерть, вмирання, проминання і безглуздість існування. Ліліан повеселіла. Поет був худорлявий, але мав казковий апетит. Вона поцікавилася, чи впорається він зі ще одним ростбіфом. Жерар заявив, що для нього це забавка, і що Ліліан розуміється на поезії, але чи не вважає вона, що людське життя безрадісне? Навіщо жити? Жерар з’їв ще два ростбіфи, і його вірші стали ще сумнішими. Тепер він почав обсмоктувати проблему самогубства. Що стосується його, то він готовий у будь-який момент накласти на себе руки — зрозуміло, не сьогодні, після такої щедрої вечері, а завтра. Ліліан розвеселилася ще більше. Незважаючи на худорбу, вигляд у Жерара був цілком здоровий, він проживе ще років п’ятдесят.

...Клерфе посидів трохи в барі у «Ріці». Потім вирішив зателефонувати Ліліан. Зголосився портьє і повідомив, що «мадам нема в готелі, вийшла півгодини тому». Клерфе побіг до авта. Треба було залишилися в неї. Що з ним робиться? Яким невиправним стає закоханий! Як швидко опадає з нього самовпевненість! І яким самотнім він собі здається, увесь його хвалений досвід раптом розсіюється, як дим, і він почуває себе таким невпевненим. Ні, він не повинен її втратити!

Клерфе їхав повільно бульваром Сен-Мішель. Ліліан почула «Джузеппе» і відразу ж його побачила.

— А смерть? — запитала Жерара, перед яким стояла тепер тарілка з сирами. — Якщо смерть ще безнадійніша, ніж життя?

— Хто нам скаже, — відповів Жерар, жвакуляючи з апатією, — невже життя є карою, яку мусимо терпіти за якийсь злочин, скоєний в іншому світі? Можливо, наше життя і є пекло, і Церква помиляється, обіцяючи нам після смерті пекельні муки.

— Церква обіцяє нам також небо.

— Тоді, може, усі ми упалі ангели, і кожен з нас приречений провести певну кількість років в каторжній в’язниці на цьому світі.

— Але ж за бажання термін ув’язнення можна зменшити.

— Добровільна смерть! — Жерар кивнув із захопленням. — Все ж таки ми перед нею відступаємо. Хоча самогубство — звільнення! Якби життя було вогнем, ми знали б, що треба зробити! Вискочити! Іронія.

«Іронія — це усе, що нам залишається, — подумала Ліліан. іноді, наприклад, при таких проповідях, як ця, іронія дуже спокуслива». Вона спостерігала за Клерфе, який так пильно роздивлявся перехожих, що не помічав її, хоча вона сиділа в десяти кроках від нього.

— Якби усі ваші бажання виконувалися, чого б ви зажадали від долі? Яке ваше найбільше бажання? — запитала вона Жерара.

— Я хочу тільки нездійсненного, — не замислюючись, відповів поет.

Ліліан з вдячністю поглянула на нього.

— Тоді вам нічого більше бажати, — сказала вона. — Ви усе вже маєте.

— Я і не бажаю собі нічого, окрім такої слухачки, як ви! — заявив Жерар з похмурою галантністю і прогнав художника, який, завершивши портрет Ліліан, підійшов до столика. — Назавжди. Ви розумієте мене!

— Я візьму цю картину, — сказав Клерфе розчарованому рисувальнику. Він увійшов до кафе ззаду і зараз несхвально роздивлявся Жерара.

— Забирайтеся, — сказав Жерар. — Хіба ви не бачите, що ми розмовляємо? Бог мені свідком, нам безперервно хтось перешкоджає. Гарсон, ще два перно! І я прошу викинути цього пана!

— Три, — сказав Клерфе, сідаючи.

Художник продовжував стояти мовчки біля нього в дуже красномовній позі. Клерфе йому заплатив.

— Тут дуже мило, — сказав він, звертаючись до Ліліан. — Шкода, що ми раніше сюди не ходили.

— А хто ви, непроханий гостю? — поцікавився Жерар, далі переконаний, що Клерфе є, либонь, звідником і пробує якихось звичних трюків, щоб познайомитися з Ліліан.

— Директором божевільних в Сен-Жермен де Пре, мій сину, і ця дама є однією з наших пацієнток. Сьогодні у неї вихідний. Щось уже сталося? Я запізнився? Гарсон, заберіть ніж і вилку теж.

Цікавість поета взяла гору над скептицизмом.

— Справді? — шепнув. — Я завжди хотів...

— Спокійно, можете говорити голосно, — перебив його Клерфе. — Вона обожнює свою ситуацію. Досконалий брак відповідальності. Не підлягає жодному праву. Навіть якби скоїла вбивство, її б виправдали.

Ліліан розсміялася.

— Навпаки, — сказала Жерарові. — То мій колишній чоловік. Втік з божевільні. Та ще й мене звинувачує.

Поет не був дурнем. Крім того був французом. Зрозумівши усе, він піднявся з чарівною усмішкою.

— Деякі люди йдуть надто пізно, а деякі — дуже рано. Треба йти вчасно. Так сказав Заратустра. Мадам, завтра вас тут чекатиме вірш, я залишу його у офіціанта.