Поняття правочинутавимогидойогодійсності

Лекция 11.

Загальні правила посвідчення правочинів.

 

Поняття правочинутавимогидойогодійсності

 

Слід відзначити, що термін «правочин», який вживається в новому ЦК України, введений як суто український термін на заміну раніше вживаному «угода». Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (п. 1 ст. 202 ЦК України).

Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків¹. За своєю правовою природою він є юридичним фактом, тобто конкретною обставиною реальної дійсності, з якою норми цивільного права пов'язують виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин має низку ознак, зокрема він являє собою вольовий акт, тобто вольову дію особи, спрямовану на настання певного цивільно-правового ре­зультату; є правомірним (породжує ті наслідки, яких прагнуть сто­рони і які відповідають вимогам законності); має певну мету, зара­ди якої вчиняється, і яка має бути досяжною та законною.

Окремо слід сказати про вимоги, які висуваються до правочи­ну для того, щоб він був визнаний дійсним. Це, зокрема:

- законність змісту правочину — зміст правочину не може су­перечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- наявність у суб'єкта правочину — фізичної особи — необ­хідного обсягу цивільної дієздатності, а для юридичної особи — відповідності вчинюваного правочину цілям діяльності, установ­чим документам або правовому статусу;

- свобода волевиявлення учасника правочину і його від­повідність внутрішній волі — особа має бути вільна від чинників, що впливали б на свободу її волевиявлення (обман, примус);

- відповідність форми правочину вимогам закону — вчинен­ня правочину відповідно в усній, простій письмовій чи в но­таріально посвідчуваній формі, оскільки у певних випадках не­додержання форми правочину тягне за собою його недійсність;

- відповідна спрямованість правочину — мета вчинення пра­вочину має відповідати вимогам законності та досяжності;

- захист прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх чи не­працездатних дітей — правочини, які вчиняються батьками (уси-новлювачами) таких дітей, не можуть суперечити їхнім інтересам.

Залежно від кількості сторін правочини можуть бути односто­ронніми, двосторонніми чи багатосторонніми. Одностороннім правочином є той, для вчинення якого необхідне волевиявлення однієї сторони (наприклад, доручення або заповіт). Для двосто­роннього правочину характерне зустрічне волевиявлення двох сторін (наприклад, договір купівлі-продажу, міни). У багатосто­ронніх правочинах є вольові дії трьох або більше сторін (наприк­лад, установчі договори тощо). Багатосторонні правочини слід відрізняти від тих двосторонніх, в яких одна сторона може бути представлена кількома особами.

Форма укладання правочинів є способом зовнішнього виразу волі особи, що звернулась за його вчиненням. Правочини можуть укладатись в усній або письмовій формі; остання може бути прос­тою та нотаріально посвідченою.

Чинне законодавство передбачає перелік правочинів, які посвідчуються нотаріально. Значення нотаріального посвідчення правочинів полягає в тому, що найбільш важливі для суспільства правочини набувають юридичної вірогідності. Це означає, що посвідчений нотаріусом правочин отримує визнання держави, а отже, і її захист.

Відтак, обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають:

- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, даруван­ня, пожертва, рента, довічне утримання, спадковий договір) не­рухомого майна (ст. 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК Ук­раїни);

- іпотечні договори, договори про заставу транспортних за­собів, космічних об'єктів (ст. 18 Закону України «Про іпотеку», ст. 13 Закону України «Про заставу», ст. 577 ЦК);

- договори про спільну часткову власність на земельну ділян­ку; купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права влас­ності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у на­турі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) (ст. 88, 128, 132,142 Земельного кодексу України, ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних діля­нок власникам земельних часток (паїв)»);

- договори купівлі-продажу (приватизації) державного май­на, відчуження приватизованого майна (ст. 27 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»);

- договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; про надання утримання; про при­пинення права утримання взамін набуття права на нерухоме май­но або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні догово­ри; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме май­но (ст. 69, 78, 89, 94, 109, 189, 190 Сімейного кодексу України);

- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше (стаття 793 ЦК);

- договори найму транспортних засобів за участю фізичної особи,, договори позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа (ст. 799, 828 ЦК);

- договори про створення акціонерних товариств, якщо това­риства створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);

- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);

- договори про зміну черговості одержання права на спадку­вання (ст. 1259 ЦК); заповіти (ст.ст. 1247, 1249 ЦК);

- довіреності на укладання правочинів, що потребують но­таріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правила­ми допущена інша форма довіреності; довіреність, що видається в порядку передоручення (ст. 245 ЦК);

- інші правочини, для яких чинним законодавством передба­чена обов'язкова нотаріальна форма.

За бажанням сторін посвідчуються й інші правочини, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, договори про порядок володіння та користування спільним майном, про визначення часток або про зміну часток то­що; це називають добровільним нотаріальним посвідченням. Та­ке бажання зрозуміле, виходячи з неабияких переваг нотаріаль­но посвідченої форми правочину.

Нотаріально посвідчений правочин має більшу гарантованість та стабільність завдяки тому, що при його посвідченні перевіря­ються правоздатність та дієздатність усіх сторін, подані ними до­кументи. Нотаріус дає правову кваліфікацію відносинам, що вини­кають між сторонами, які звернулись за вчиненням нотаріальної дії, і відповідність дійсного волевиявлення сторін змісту правочину. Це убезпечує осіб, що звернулись за вчиненням нотаріальної ції, від помилок при здійсненні їхньої волі, чітко розмежовує їхні гграва та обов'язки. Крім того, нотаріус попереджає про можливі цравові наслідки правочину; виступає як юридичний радник сторін, щоб їхня необізнаність не зашкодила їм у здійсненні їхніх прав та інтересів. Це в цілому робить взаємовідносини сторін зро­зумілими та визначеними.

Переваги нотаріальної форми полягають і в тому, що нотаріус зобов'язаний перевірити законність і достовірність правочину. Особа, яка уклала нотаріально посвідчену угоду, має право вима­гати від іншої сторони угоди виконання зобов'язань у безспірно-му порядку².

Нотаріальне посвідчення правочинів має полегшувати доказу­вання в разі виникнення спору, оскільки доводить сам факт вчи­нення правочину, його зміст тощо. Слід зазначити, що факт вчи­нення правочину, який вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення, не можна довести жодним іншим способом, окрім нотаріального посвідчення.

Крім того, нотаріальне посвідчення дає змогу в разі втрати до­говору отримати його дублікат, і втрата оригіналу не зашкодить особі у здійсненні її прав, цим фактом не зможе скористатись не­добросовісна сторона.