Кораблі, поглинуті рибиною

У нас не було компаса, тому ми довго блукали по незнайомих морях.

Наш корабель раз по раз оточували страшні акули, кити й інші морські чудовиська.

Аж ось ми натрапили на рибину, таку величезну, що, стоячи біля її голови, ми не могли побачити її хвоста.

Коли рибині схотілося пити, вона роззявила пащу, і вода рікою попливла їй у горлянку, тягнучи за собою наш корабель. Можете собі уявити, яку тривогу ми пережили! Навіть я, нащо вже відчайдух, а й то затремтів од страху.

Але в череві у рибини виявилось тихо, ніби в гавані.

Усе воно було вщерть набите кораблями, що їх давно вже поглинуло жадібне чудовисько. О, коли б ви знали, як там було темно! Адже ми не бачили ні сонця, ні зірок, ні місяця.

Рибина пила воду двічі на день, і щоразу, коли вода вливалася їй у горлянку, наш корабель здіймало на високих хвилях. Іншим часом у череві в рибини було сухо.

Діждавшись, поки вода спала, ми з капітаном зійшли з корабля погуляти. Тут ми зустріли моряків з усього світу: шведів, англійців, португальців... У риб'ячому череві їх було десять тисяч. Багато хто з них жив там уже кілька років. Я запропонував зібратися разом і обміркувати план звільнення з цієї задушливої тюрми. Мене обрали головою, але саме в ту хвилину, коли я відкрив збори, клята рибина почала знов пити, і ми всі порозбігалися по своїх кораблях.

Другого дня ми знову зібралися, і я подав пропозицію: зв'язати дві найвищі щогли і, як тільки рибина роззявить рота, поставити їх сторчма, щоб вона не могла стулити щелепи.

Тоді вона так і зостанеться з роззявленою пащею, і ми вільно випливемо з її черева.

Мою пропозицію було прийнято одноголосно.

Двісті найдужчих матросів поставили в роті чудовиська сторчма дві височезні щогли, і воно не могло стулити рота. Кораблі весело випливли з черева у відкрите море. Виявилося, що в череві цього велета було сімдесят п'ять кораблів. Можете собі уявити, який завбільшки був тулуб!

Щогли ми, звісно, так і залишили в роззявленій пащі рибини, щоб вона більше нікого не здужала проковтнути.

Визволившись із полону, ми, звичайно, захотіли знати, де перебуваємо. Виявилося – у Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, тому що Каспійське море закрите: воно не сполучається ні з якими іншими морями.

Але триногий учений, якого я прихопив на Сирному острові, пояснив мені, що рибина запливла в Каспійське море через якийсь підземний канал.

Ми попрямували до берега, і я мерщій подався на суходіл, заявивши своїм супутником, що більше ніколи не поїду, що з мене досить і того клопоту, якого я набрався за ці роки, а тепер я хочу відпочити.

СУТИЧКА З ВЕДМЕДЕМ

Але тільки‑но я виліз із човна, на мене накинувся величезний ведмідь. Це був страховинний звір незвичайних розмірів.

Він розшматував би мене вмить, але я схопив його за передні ноги і так міцно стис їх, що ведмідь заревів з болю.

Я знав, що як тільки я його пущу, він умить роздере мене, і тому тримав його три дні й три ночі, аж поки він помер з голоду. Так, він помер з голоду, бо ведмеді приморюють свій голод лише тим, що смокчуть свої лапи. А цей ведмідь ніяк не міг посмоктати своїх лап і тому загинув голодною смертю.

Відтоді жоден ведмідь не наважується напасти на мене.