У чому полягали особливості розвитку освіти в українських землях на початку століття?
Які були основні типи навчальних закладів?
Які проблеми освіти залишались нерозв’язаними?
Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому. На початку ХХ ст. суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Всі ці процеси світового масштабу доповнюються специфічними і значною мірою несприятливими умовами, в яких розвивається українська культура.
Процеси модернізації економіки і суспільства у цілому на початку ХХ ст. вимагали підвищення культурного і освітнього рівня населення, підготовки кваліфікованих кадрів для промисловості і сільського господарства. Ці потреби обумовили насамперед зростання кількості навчальних закладів. Тільки в Наддніпрянській Україні з кінця XІX ст. до 1911 р. кількість початкових шкіл для дітей робітників і селян збільшилась на 40%. Збільшувалась мережа ремісничих училищ і шкіл, гірничих і комерційних училищ, де готували кадри для промисловості і торгівлі. Кількість гімназій у Наддніпрянській України досягла 129 (52 чоловічі і 77 жіночих).
Було відкрито 8 учительських інститутів, 10 духовних семінарій. Вищу освіту надавали три університети: Київський, Харківський, Новоросійський (Одеса), Історично-філологічний інститут в Ніжині (в 1875 р. перетворений з ліцею), політехнічний інститут у Києві (1898 р.), технологічний та ветеринарний інститути, вищі жіночі курси (1907 р), жіночий медичний інститут (1910 р.) у Харкові, Гірничий інститут (1912 р.) у Катеринославі (1912 р.) та ін. Працювало понад 140 бібліотек для населення.
У 1914-1915 рр. У Наддніпрянщині функціонувало 452 середні школи, в яких навчалися 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, з 26,7 тис. студентів. У 1917 році вищих навчальних закладів було вже 27 і в них навчалося 35 тис. студентів.
Однак у цілому рівень розвитку системи освіти був незадовільним. Не достатньою була кількість шкіл, а ті що були не покривали потреб дітей шкільного віку. Зокрема, на 1000 осіб населення в початкових, неповних середніх і середніх школах навчалося всього 67 учнів. Так, на Київщині, Волині та Поділлі, що входили до складу Київської шкільної округи, не було земств, а тому не було й земських шкіл, а тільки нечисленні міністерські чи церковні парафіяльні школи.
Зрозуміло, що і відсоток грамотних людей був різним у різних губерніях. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника – 30%.
Освіта набувалася виключно російською мовою. На всій території підросійської України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи на державному утриманні. Кореспондент газети «Рада» у 1913 р. із прикрістю повідомляв, що тих учителів, які прагнуть у школах викладати українською, називають фанатами. А піклувальник київської шкільної округи П.Деревицький взагалі заборонив вивішувати у школах портрети українських письменників, до "чорного" списку потрапили Т. Шевченко, В. Короленко та ін. Не рідна для українських дітей російська мова сприймалася важко, часто це обумовлювало низьку успішність.
На Буковині працювало у 1900 р. шість середніх шкіл і жодної з українською мовою навчання. У 1913 р. із 13 державних і приватних гімназій, тільки 2 були українські і 2 – з німецькою та українською мовами навчання. У Південній Буковині діяло 305 початкових шкіл. Найгірша ситуація була у Закарпатті. У всіх 4 середніх навчальних закладах навчання відбувалося тільки угорською мовою. У західноукраїнських землях існували 4 вищих навчальних заклади, з яких 3 у Львові (університет, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини з польською мовою навчання) та університет у Чернівцях - з німецькою мовою навчання.
Отже, на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Навіть після революції 1905-1907 рр. царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.
