— Браво. Тільки наступного разу не забудь нижче пригнутися. Убезпеч себе якось від досадного шраму на голові, де волосся в тебе може ніколи більше не вирости.
Щодо цього я мав власні ідеї, але не вважав за потрібне їх висловлювати. Я спрямував машину на його під’їзну алею.
— Я хочу сказати, що мені, може, й не вдасться зупинити Освальда. Принаймні з першого разу, — реготнув я. — Та к чортовій матері, перший екзамен з водіння машини я теж був колись провалив.
— І я теж, але нас не змушували чекати п’ять років до нової спроби.
Тут він мав цілковиту рацію.
— Скільки тобі, Джейку, тридцять? Тридцять два?
— Тридцять п’ять. — І на два місяці ближче до тридцяти шести, ніж було ще сьогодні вранці, але що таке пара місяців у стосунках між друзями?
— Якщо ти проїбеш перший шанс і змушений будеш розпочинати знову, коли рулетка вдруге обернеться до призової позначки, тобі вже буде сорок п’ять. Багато чого може трапитися за десять років, особливо коли минуле проти тебе.
— Я знаю, — кивнув я. — Поглянути лишень, що трапилося з тобою.
— Я собі рак отримав через паління, от і все, — немов на підтвердження цих слів, він закашлявся, проте, окрім страдницького виразу, я помітив ще й сумнів у його очах.
— Можливо, так і є. Я сподіваюся, що саме так воно й є. Але це одна з тих речей, яких ми не можемо зна…
Бахнули, прочиняючись, його передні двері. Дорідна молода жінка у салатовому халаті й білих туфельках медсестрички Ненсі[247] майже бігом спустилася з ґанку. Побачивши скоцюбленого на пасажирському сидінні моєї «Тойоти» Ела, вона смикнула дверцята машини.
— Містере Темплтон, де ви були? Я прийшла, принесла вам ліки, а коли побачила, що в домі порожньо, подумала…
Він спромігся на посмішку.
— Я знаю, що ви подумали, але я в порядку. Не в прекраснім, але в порядку.
Вона перевела погляд на мене.
— А ви? Навіщо ви катаєте його невідь-де? Хіба не бачите, який він кволий?
Звісно, я це бачив. Але оскільки навряд чи зумів би пояснити їй, чим ми займаємось, то тримав свого язика на припоні, готовий зносити її дорікання, як справжній мужчина.
— Ми мали важливу справу, мусили дещо обговорити, — сказав Ел. — Окей? Зрозуміло?
— Все одно…
Він прочинив дверцята.
— Допоможіть мені зайти в будинок, Доріс. Джейкові треба їхати додому.
Доріс.
Ім’я — як у пані Даннінг.
Він не зауважив цього збігу — і, звісно ж, це суто випадковий збіг, ім’я доволі поширене, — але все одно дзвіночок брязнув мені в голові.
6
Я щасливо дістався додому, і цього разу тим, що я нашукував, виявилося ручне гальмо «Санлайнера». Вимикаючи двигун, я подумав, яка ж вона тісна, жалюгідна і взагалі неприємна, ця зліплена з пластику й скловолокна сральня на колесах, моя «Тойота», порівняно з автомобілем, до якого я звик у Деррі. Я увійшов до будинку, хотів було нагодувати кота, та побачив, що їжа в його мисочці ще свіжа, сира. А як могло бути інакше? Тут, у 2011-му, вона пролежала там всього якихось години півтори.
— Доїж спершу те, Елморе, — сказав я котові. — У Китаї є такі голоднючі коти, що залюбки б виїли по такій мисочці січеного м’яса «Фріскіз».
Елмор подарував мені погляд, якого я заслуговував, і вислизнув крізь котячі дверцята. Я розігрів у мікрохвильовці пару заморожених порцій обіду «Ставфера»[248] (з думками на рівні Франкенштайнового монстра, коли той лише навчався говорити: мікрохвильовка добре, сучасні машини погано). Я з’їв геть усе, позбавився сміття і пішов до спальні. Зняв з себе чисто-білу 1958 року сорочку (дякувати Богу, Елова медсестра Доріс була надто розлютована, щоби помітити на ній плями крові), сів на край ліжка й розшнурував свої помірковані 1958 року туфлі, а вже тоді дозволив собі впасти навзнак. Я цілком певен, що заснув, ще перебуваючи в падінні.
7
Про те, щоб завести будильник, я зовсім забув і проспав би ще довго після п’ятої вечора, але о чверть по четвертій на груди мені стрибнув Елмор і почав принюхуватися до мого обличчя. Це означало, що він підчистив свою миску і вимагає поповнення. Я дав котиську ще їжі, сполоснув собі обличчя холодною водою, а потім сам з’їв тарілку «Спешел Kей»[249], думаючи про те, що мине чимало днів, поки в мене встановиться нормальний режим харчування.
Вже з повним шлунком я пішов до свого кабінету і ввімкнув комп’ютер. Першу кібер-зупинку я зробив на сайті міської бібліотеки. Ел був правий — у їхній базі даних малися всі числа «Лізбон Віклі ентерпрайз». Перш ніж отримати доступ до їх ласощів, я мусив стати Другом бібліотеки, що коштувало десять доларів, але зважаючи на обставини, ця ціна мені здалася доволі помірною.
Той номер «Ентерпрайз», який я шукав, був датований 7 листопада. На другій шпальті, затиснута між повідомленнями про фатальну автокатастрофу та про підозріливу, схожу на підпал, пожежу, містилася стаття під заголовком: МІСЦЕВА ПОЛІЦІЯ РОЗШУКУЄ ТАЄМНИЧОГО НЕЗНАЙОМЦЯ. Таємничим незнайомцем був я… або радше моє альтер его з епохи Айка Айзенгавера. Знайдено було кабріолет «Санлайнер», згадувалося і про знайдені в ньому плями крові. Білл Тайтес ідентифікував цей «Форд» як той, що він його був продав певному містеру Джорджу Емберсону. Тон статті мене зворушив: щире занепокоєння долею пропалої (і, можливо, пораненої) людини, чиє місцезнаходження невідоме. Ґреґорі Дюзен, мій банкір з «Трасту рідного міста», описував мене як «судячи з мови, освіченого, ввічливого чоловіка». Едді Бавмер, власник перукарні, майже буквально повторив його слова. Жодна тінь підозри не торкнулася містера Емберсона. Все могло б виглядати зовсім інакше, якби мене якимсь чином пов’язали з певною сенсаційною подією в Деррі, але нічого такого.
Нічого такого не було й у номерах газети за наступний тиждень, де мій випадок змалів до коротенької замітки в «Поліцейській хроніці»: ПОШУКИ ПРОПАЛОГО МЕШКАНЦЯ ВІСКОНСИНУ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ. З наступного номера газета почала несамовито обговорювати наближення святкового сезону і Джордж Емберсон остаточно зник з її поля зору. «Але я таки побував там». Ел колись вирізав своє ім’я на дереві. Я своє знайшов на сторінках старої газети. Саме на це я й очікував, проте дивитися на наявний доказ все одно було хвилюючим відчуттям.
Потім я зайшов на сайт «Деррі Дейлі ньюз». Доступ до їх архіву коштував мені значно більших грошей — $34.50, — зате вже за пару хвилин я мав перед очима передню шпальту номера за перше листопада 1958 року.
Ви, либонь, очікуєте, що репортаж про сенсаційний злочин мусив стати головним на першій шпальті місцевої газети, але в Деррі — тому Химерному містечку — про власні криваві жахи намагалися розводитися якомога менше. Головна стаття того дня стосувалася зустрічі в Женеві представників Росії, Великої Британії та Сполучених Штатів, де обговорювався можливий договір про заборону ядерних випробувань. Під нею йшов репортаж про чотирнадцятирічного шахового вундеркінда на ім’я Боббі Фішер[250]. А вже в самісінькім низу передньої шпальти, зліва (куди, як повчають нас медіа-експерти, людське око якщо й позирає, то вкрай рідко) містився заголовок: КРИВАВА БІЙНЯ ПРИЗВЕЛА ДО ЗАГИБЕЛІ 2-х ОСІБ. Повідомлялося, що «видний член бізнесової спільноти й активний учасник багатьох благодійних справ» Френк Даннінг «у стані оп’яніння» прибув ввечері в п’ятницю близько 20:00 до будинку своєї дружини, з якою вони жили окремо. Після сварки з нею (а я нічого такого не чув… хоча особисто там перебував) Даннінг ударив дружину молотком і зламав їй руку, а потім убив свого дванадцятирічного сина Артура Даннінга, коли той намагався захистити матір.
Стаття продовжувалася на сторінці 12. Прокрутивши туди, я отримав винагороду у вигляді знімка ворога, котрий став мені приятелем, Білла Теркотта. Текст повідомляв, що «містер Теркотт проходив повз садибу Даннінгів». Почувши звідти крики й плач, він кинувся бігом до будинку, побачив крізь прочинені двері, що там відбувається і закликав містера Даннінга «припинити вимахувати молотком». Даннінг відмовився; містер Теркотт помітив на поясі в Даннінга мисливський ніж у піхвах і витяг його; Даннінг обернувся до містера Теркотта, той з ним зчепився; під час боротьби, що виникла між ними, Даннінг дістав смертельний уріз. А за кілька секунд по тому героїчного містера Теркотта вразив інфаркт.
Я сидів, дивився на старий знімок — Теркотт стоїть з сигаретою в кутику губ, спираючись ногою на бампер якогось седана випуску кінця сорокових — і барабанив пальцями собі по стегнах. Даннінг отримав удар у спину, і не мисливським ножем, а багнетом. Даннінг не мав при собі ніякого мисливського ножа. Кувалда — котру ніде не було названо як таку — була його єдиною зброєю. Чи могла поліція Деррі пропустити такі кричущі деталі? Я не бачив для цього підстав, хіба що вони там були такими ж сліпими, як Рей Чарлз[251]. Утім, для того Деррі, яке я встиг пізнати, ця газетна стаття була цілком логічною.
Мабуть, я усміхався. Історія виглядала настільки дикою, що аж розкішною. Всі безпорадні кінці було між собою пов’язано. Ось вам оскаженілий п’яниця-чоловік, ось заціпеніла в переляку родина, ось героїчний випадковий перехожий (жодної згадки про те, навіщо й куди він ішов). Що вам іще потрібно? Ну й, звісно, не було згадки про присутність там якогось Таємничого Незнайомця. Написано геть-чисто в стилі Деррі.
Я порився у холодильнику, знайшов залишки шоколадного пудингу і зжер його, стоячи біля столу, дивлячись у вікно на своє заднє подвір’я. Взявши на руки Елмора, я пестив його, аж поки він не почав пручатися, вимагаючи звільнення. Повернувшись до комп’ютера, я стукнув по першій-ліпшій клавіші, щоб прогнати з екрану сполоханий скрін-сейвер, і ще якийсь час дивився на фото Білла Теркотта. Героя, який втрутився в рятування чужої родини, отримавши за свої старання інфаркт.
Врешті-решт я підійшов до телефону і набрав номер довідкової служби.
8
У Деррі не виявилося номерів, зареєстрованих на Доріс, Троя і Гарольда Даннінгів. Останньою моєю спробою, без покладання великих надій, стала Еллен; якщо вона навіть зараз живе ще в Деррі, то, найімовірніше, має прізвище свого чоловіка. Проте подеколи саме неблизькі постріли потрапляють у ціль (зловредним тому доказом є, зокрема, постріл Лі Гарві Освальда). Я так здивувався, коли телефонний робот прокашляв мені номер, що навіть впустив олівець. Замість передзвонювати до довідкової служби, я натиснув 1, щоб набрався щойно повідомлений мені номер. Не певен, що я наважився б за ним телефонувати, якби взяв якийсь час на роздуми. Іноді ми не бажаємо знати, правда? Іноді ми боїмося знання. Доходимо до якоїсь межі й вертаємо назад. Але я хоробро тримався за слухавку, поки в Деррі лунали гудки: один, другий, третій. Після наступного, мабуть, ввімкнеться автовідповідач, і я вже вирішив, що жодного повідомлення наговорювати не буду. Я не мав уявлення, що сказати.
Проте посеред четвертого гудка почувся жіночий голос:
— Алло?
— Це Еллен Даннінг?
— Ну, це залежить від того, хто телефонує, — проговорила вона насторожено-заінтриговано.
Голос звучав ніби з натяком і якось так, скрадливо. Якби я був зовсім стороннім, уявив би собі жінку трішки за тридцять, а не таку, якій зараз мусить бути десь близько шістдесяти в той чи інший бік. «Це голос, — подумалося мені, — людини, котра користується ним професійно. Співачка? Актриса? Можливо, врешті-решт, якогось іншого ґатунку лицедійка?» Жодна з цих професій не могла мати щось спільне з Деррі.
— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я знав вашого брата Гаррі, колись давно. Оце потрапив до Мейну та й подумав, чи не сконтактуватися з ним.
— Гаррі? — вражено перепитала вона. — Ох, Боже мій! То було в армії?
Так чи ні? Я думав швидко й вирішив, що це не годиться для моєї історії. Забагато потенційних пасток.
— Ні, ще в Деррі. Коли ми ще були дітьми, — зійшло на мене натхнення. — Ми разом грали в Центрі. В одній команді. Тусувались разом.
— Ну, мені жаль вам про це казати, містере Емберсон, але Гаррі помер.
На якусь мить мене заціпило. От лишень це не дієве по телефону, чи не так? Я вичавив з себе:
— Ох, Господи, мені так жаль.
— Це трапилось дуже давно. У В’єтнамі. Під час операції Тет[252].
Я сів, відчуваючи в шлунку нудоту. Я врятував його від кульгавості й невеличкої розумової відсталості лише для того, щоб років на сорок скоротити йому життя? Жахливо. Операція пройшла успішно, але пацієнт помер.
Тим часом шоу мало продовжуватись.
— А як щодо Тоні? А ви самі, ви там як? Ви були маленькою дівчинкою тоді, давно, ще каталися на велику з додатковими тренувальними коліщатами. І співали. Ви завше співали. — Я спромігся видушити з себе кволенький сміх. — Господи, як ви тоді нас зводили з розуму.
— Єдине, де я тепер співаю, це хіба в пабі Беннігена, на караоке-вечорах, але голос мій ніколи не мав відпочинку. Я жокейка на радіо WKIT[253] в Бенгорі. Знаєте таку професію — диск-жокей?
— Еге ж, еге ж. А Трой?
— Провадить la vida loca [254] у Палм-Спрингс[255]. Він у нашій родині ще той багатій. Зробив купу грошей у комп’ютерному бізнесі. Починав із самих підвалин, ще у сімдесятих. Ланчує зі Стівом Джобсом[256] і всякими такими іншими. — Вона розсміялася. Сміх її звучав фантастично. Я міг би закластися, що люди по всьому східному Мейну настроюються на її хвилю, аби лиш чути цей голос. Але коли вона знову заговорила, тон у неї понизився і весь гумор з голосу щез. Сонце зайшло за хмару, десь так. — Хто ви насправді, містере Емберсон?
— Що ви маєте на увазі?
— Я веду програми по вікендах, мені телефонують різні люди. Суботня передача — домашній аукціон… «Еллен, я маю мотоблока, майже зовсім нового, але не можу більше за нього сплачувати, тож прийму будь-яку пропозицію вище п’ятдесяти баксів». Такого типу дзвінки. Щонеділі в мене політика. Народ дзвонить, щоби вишпетити Раша Лімбо[257] або навпаки — закликати Глена Бека балотуватися в президенти. Я орієнтуюся в голосах. Якби ви дружили з Гаррі в ті дні, коли існував наш Центр, вам зараз мусило бути за шістдесят, а це не так насправді. Судячи з голосу, вам не більше тридцяти п’яти.
Господи Ісусе, вона справжня снайперка.
— Люди кажуть, що голос все ще маю молодий. Я певен, вам теж таке кажуть.
— Гарний фінт, — сухо озвалася вона, і ці слова вже прозвучали по-старечому. — За мною роки тренувань і практики, звідси й сонячні інтонації в голосі. А що за вами?
Прийнятної відповіді вигадати я не зміг, тож промовчав.
— І ще одне, ніхто ніколи не шукає по телефону приятелів, з котрими тусувався в початковій школі. Та ще й коли минуло цілих п’ятдесят років, такого просто не буває.
«Можна було б уже й повісти слухавку, — подумав я. — Я отримав те, заради чого дзвонив, і навіть більше, ніж мені було потрібно». Але слухавка немов приклеїлася до долоні. Я не певен, що зміг би її випустити, навіть якби побачив, що вогнем зайнялися штори у вітальні.
Коли вона знову заговорила, у голосі її прозвучала ніби здогадка.
— Ви той?
— Я не розумію, про що ви…
— Хтось там був іще того вечора. Гаррі бачив його, і я теж бачила. Ви — це він?
— Якого вечора? — От лишень прозвучало це «яоуечеа», бо губи в мене заніміли. Відчуття було, наче хтось накрив мені лице маскою. Снігом підбитою.
— Гаррі говорив, що то був його добрий янгол. Я гадаю, шо ви і є він. То де ж ви були?
Тепер її слова стали важкими для розуміння, бо вона почала плакати.
— Мем… Еллен… ви говорите щось незрозумі…
— Я відвезла його в аеропорт після того, як він відбув муштру й закінчилася його відпустка. Його посилали до Наму[258], і я наказала йому берегти там свою сраку. А він мені на те: «Не переживай, сестричко, я маю янгола-охоронця, він мене береже, пам’ятаєш?» То де ж ви були шостого лютого шістдесят восьмого року, містере Янгол? Де ви були, коли мій братик загинув у Кхе-Сані[259]? Де ви були, сучий ви сину?
Вона ще щось казала, але я не зрозумів, що саме. На той час вона вже фактично ридала. Я повісив слухавку. Заліз до ванни, засмикнув штору і сів, сховавши голову собі між колін так, що бачив лише гумовий мат із жовтими маргаритками на ньому. А потім я завив. Раз. Другий. Три рази. І ось що найгірше: мені не просто хотілося, щоби Ел ніколи не розповідав був мені про ту чортову кролячу нору. Я бажав більшого. Я бажав, щоби він помер.
9
Погане передчуття в мене виникло, вже коли я під’їхав до його будинку і побачив, що той стоїть цілком темний. Ще більше воно погіршилось, коли я взявся за клямку і двері виявилися незамкненими.
— Еле?
Тиша.
Я намацав вмикач і клацнув. Центральна частина дому зяяла тією стерильною акуратністю помешкання, в якому регулярно прибирають, але майже не живуть. Стіни були увішані обрамленими світлинами. Майже на всіх були люди, котрих я не знав — Елові родичі, припустив я, — але одну пару на фотографії, яка висіла над диваном, я впізнав: Джон і Жаклін Кеннеді. Вони стояли на березі моря, мабуть, у Хаяніс Порті[260], обнявшись. У будинку висів запах освіжувача повітря «Глейд», неспроможного цілком замаскувати дух хвороби, що линув з дальніх кімнат. Десь, дуже тихо, «Темптейшенз» співали «Моя дівчина». Сонячне сяйво серед хмарного дня і все таке.
— Еле? Ти тут?
А де ж іще? В Дев’ятій студії в Портленді, танцює диско, намагаючись кадрити студенток коледжу? Кому, як не мені, було краще знати. Я загадав бажання, а іноді бажання здійснюються.
Навпомацки я знайшов вмикачі в кухні, і приміщення затопило флуоресцентним світлом, якого вистачило б для операції з видалення апендикса. На столі стояло пластикове медичне пуделко того типу, у яких зберігають тижневий запас пігулок. Більшість таких пуделок маленькі, щоб їх можна було класти до кишені або в гаманець, але це було величезне, як якась енциклопедія. Поряд лежав аркуш, вирваний з блокнота «Зіґґі» із застереженням: «Якщо знову забудете прийняти 8-годинні, Я ВАС УБ’Ю!!!»
«Моя дівчина» закінчилася, і почалася «Просто моя уява»[261]. Я вирушив на звуки музики, до пропахлої хворобою спальні. Ел лежав у ліжку. Доволі спокійний на вигляд. Наприкінці з куточків його заплющених очей викотилося по єдиній сльозинці. Доріжки після них усе ще залишались вологими й зблискували. Мультидисковий CD-плеєр стояв зліва, на нічному столику. Там же лежала записка, поверх якої стояв слоїк з-під пігулок. Слабеньке таке прес-пап’є, воно скотилося б від найменшого протягу, бо слоїк був порожнім. Я подивився на сигнатуру: оксиконтин, двадцять міліграмів. Узяв записку.
Вибач, друже, не міг терпіти. Завеликий біль. Ти маєш ключа до харчевні і знаєш, що тобі робити. Не дури також себе, ніби ти матимеш нові шанси, занадто багато чого може трапитись. Зроби все добре за першим разом. Можливо, ти ненавидиш мене за те, що я втягнув тебе до цієї справи. Я на твоєму місці саме це й відчував би. Але не відступайся. Прошу, не роби цього. Бляшана скринька під ліжком. В ній лежать ще $500 чи близько того, які я був приберіг. Години за дві після того, як Доріс мене знайде вранці, землевласники, мабуть, опечатають харчевню, тому все мусить статися цього вечора. Врятуй його, гаразд? Врятуй Кеннеді, і все зміниться.
Благаю.
«Сучий ти сину, — подумав я. — Ти знав, що я можу передумати, і ось таким от чином позбавив мене цієї можливості, авжеж?»
Звісно, я схилявся до того, щоб передумати. Але думки — це ще не рішення. Якщо він гадав, що я ввімкну задню, він помилявся. Зупинити Освальда? Звісно. Але Освальд наразі абсолютно другорядна ціль, частина таємничого майбутнього. Кумедно звучить, якщо думати про 1963 рік, але цілком справедливо. Родина Даннінгів — ось кого я мав на думці.
Артур, знаний також як Тугга: я все ще міг його врятувати. І Гаррі також.
«Кеннеді міг передумати», — казав Ел. Він мав на увазі В’єтнам.
Навіть якщо Кеннеді не передумає, не виведе війська, чи може опинитися Гаррі точно в тому ж місці, точно в той самий час 6 лютого 1968 року? Я так не думав.
— Гаразд, — промовив я. — Гаразд. — Я нахилився до Ела й поцілував його в щоку. Я відчув слабеньку солоність останньої його сльози. — Спи спокійно, друже.
10
Повернувшись додому, я зробив ревізію вмісту портфеля «Лорд Бакстон» і претензійного портмоне зі страусової шкіри. Я мав вичерпні нотатки Ела про дії Освальда, після того як той 11 вересня 1959 року демобілізується з морської піхоти. Всі мої посвідчення особи були на місці. Ситуація з грошима була кращою, ніж я очікував; з тим, що в мене залишилося, плюс цей додаток, який був притримав Ел, загальна сума моїх активів все одно перевищувала п’ять тисяч доларів.
У м’ясній секції холодильника лежав фарш. Я запарив шмат того фаршу і поклав Елмору в миску. Кіт їв, а я його гладив. «Якщо я не повернуся, йди до сусідів, до Ріттерів, — говорив я йому. — Вони про тебе подбають».
Звісно, Елмор на це не звертав уваги, але я знав, що саме так він і зробить, якщо я зникну і нікому буде тут його годувати. Коти, вони вміють виживати. Я підхопив портфель і рушив до дверей, подавивши коротке, але потужне бажання забігти назад до спальні й заховатися там під ковдрою. Чи будуть тут мій дім і мій кіт, якщо я успішно виконаю те, що поклав собі зробити, і повернуся? А якщо й будуть, то чи будуть вони моїми? Неможливо сказати. Хочете почути дещо забавне? Навіть здатні жити в минулому люди не знають насправді, що таїть майбуття.
— Агов, Оззі, — промовив я беззлобно. — Я йду по тебе, ти, уйобку.
Я вийшов і причинив за собою двері.
11
Чудернацьки якось у харчевні було без Ела, таке відчуття було, ніби він все ще тут — його привид, я маю на увазі. Обличчя з його Стіни міських знаменитостей, здавалося, дивляться на мене, питаючись, що я тут роблю, кажучи мені, що я не маю права тут бути, застерігаючи мене, щоби я залишив у спокої ходову пружину всесвіту, бо інакше вона може лопнути. Особливо щось тривожне вчувалося у фотографії Ела з Майком Міш’ю, яка висіла на тому місці, яке колись займав знімок мене з Гаррі.
Я пішов до комори і почав робити маленькі, обережні кроки вперед. «Уяви собі, ніби в темряві ти з верхнього майданчика намагаєшся намацати перший щабель сходів, — казав Ел. — Заплющ очі, друже, так буде легше».
Я так і зробив. Дві сходинки вниз, я відчув хлопок углибині вух, це вирівнявся тиск. Тепло різко торкнулося моєї шкіри; сонячне світло пробивалось крізь мої заплющені вії; я почув шух-Швах, шух-Швах чесальних машин. Було 9 вересня 1958 року, дві хвилини до полудня. Тугга Даннінг знову був живий, і рука в місіс Даннінг не була ще зламана. Неподалік звідси, у «Шевроні» Тайтеса, на мене чекав чепурненький «Форд-Санлайнер».
Але спершу треба розрахуватися з колишнім Жовтою Карткою. Цього разу він врешті отримає той долар, який був вимагав, бо я не подбав про те, щоб покласти собі до кишені п’ятдесятицентову монету. Я прослизнув під ланцюгом, а далі затримався рівно настільки, щоби перекласти до правої передньої кишені штанів доларову банкноту.
Там вона й залишилася, бо, вийшовши з-за рогу сушарні, я побачив чоловіка на прізвисько Жовта Картка розпластаним на бетоні, очі його були розплющені, калюжа крові розпливлася навкруг його голови. Горло він мав розпороте від вуха до вуха. В одній руці він тримав зазубрений осколок зеленої винної пляшки, яким і сотворив собі це. В другій його руці була картка, та, що нібито мала якийсь стосунок до дня подвійної ціни в зеленому фронті. Картка — колись жовта, а потім помаранчева — тепер була смертельно чорного кольору.
Розділ 10
1
Я втретє, й аж ніяк не бігом, перетнув робітничу автостоянку. Знову, проходячи повз «Плімут Ф’юрі», я поплескав його по багажнику. На удачу, гадаю. У всі ті тижні, місяці й роки, що лежать попереду, я потребуватиму всієї удачі, яку лишень зможу надибати.
Цього разу я не завітав до «Кеннебекської фруктової», я також не мав наміру купляти одяг чи машину. Це можна зробити завтра або післязавтра, бо для прийшлої людини сьогоднішній день у Фолзі, може, виявитися нещасливим. Дуже скоро хтось виявить мертве тіло на фабричному подвір’ї і до будь-якого нетутешнього мусять виникнути питання. Посвідчення особи Джорджа Емберсона не витримають серйозної перевірки, особливо коли в його водійській ліцензії позначено адресу дому на Блуберд-лейн, якого ще не побудовано.
Фабричної зупинки я дістався вчасно: туди якраз захекано під’їжджав автобус з маршрутним шильдом ЛЮЇСТОНСЬКИЙ ЕКСПРЕС. Опинившись в автобусі, я подав той паперовий долар, який збирався вручити Жовтій Картці. Водій відсипав мені жменю металевого дріб’язку з хромованого цівкового монетника в себе на поясі. Я вкинув п’ятнадцять центів до каси і, пробравшись по хиткому проходу до вільного сидіння, сів позаду двох прищуватих морячків — мабуть, з авіабази ВМС у Брансвіку[262], — котрі теревенили про дівчат, яких вони сподівалися побачити в стрип-клубі під назвою «Голлі»[263]. Бесіда їхня перемежовувалася важкими ляпасами й тичками одне одного в плече та вибухами клекітливого сміху.
Перед моїми очима розгорталося шосе № 196, я дивився на нього, але майже не бачив. Все думав про мерця. І про картку, котра була тепер смертельно-чорного кольору. Мені хотілося якнайшвидше опинитися якомога далі від тривожного трупа, але я все ж таки трохи був затримався там, щоб торкнутися тієї картки. Вона не була картонною, як мені спершу здалося. І не з пластику вона була. Можливо, целулоїд… проте на дотик і на нього не дуже було схоже. На дотик вона була, як мертва шкіра — така, як ото, буває, зрізаєш з мозолів. На картці не було жодних написів, принаймні таких, які б я помітив.
Ел вважав Жовту Картку просто божевільним алкоголіком, жертвою нещасливої комбінації обставин: пияцтва й близькості до кролячої нори. Я не ставив це під сумнів, допоки картка не перетворилася на помаранчеву. Тепер я не просто сумнівався; я абсолютно не погоджувався з тим поясненням. То ким же він був насправді?
«Мертвяк, ось хто він тепер. І більше ніхто. То й забудь. Ти й без нього маєш доволі справ».
Коли ми проминули Лізбонський драйв-ін, я смикнув за сигнальний шнур. Водій загальмував біля наступного телефонного стовпа, помальованого білими смугами.
— Гарного вам дня, — попрощався я, коли він потягнув за важіль, відкриваючи мені двері.
— Нічого нема гарного у цій роботі, окрім холодного пива, після закінчення зміни, — відповів він, підкурюючи сигарету.
За кілька секунд я вже стояв на гравійному узбіччі, помахуючи портфелем у лівій руці, і дивився на автобус, який віддалявся по шосе в бік Люїстона, тягнучи за собою хмару вихлопного диму. Реклама в нього на заду зображувала домогосподарку з блискучою каструлею в одній руці й абразивною губкою S.O.S. «Меджик»[264] у другій. Величезні блакитні очі й зубата посмішка яскраво помальованих червоним губ натякали, що цій жінці до катастрофічного очманіння залишилося лише пару хвилин.
На небі ані хмаринки. Цвіркуни джерґотять у високій траві. Десь ревнула корова. Щойно легенький вітерець розвіяв дизельний сморід, що його був залишив по собі автобус, як повітря запахло так солодко, так свіжо, так новенько. Я вирушив уперед, долаючи близько чверті милі до кемпінгу «Модрина». Коротенька прогулянка, але, перш ніж я дістався своєї мети, двоє людей зупинилися, щоб спитати, чи не треба мене підвезти. Я подякував, кажучи, що мені й так добре. І це було дійсно так. До «Модрини» я підходив уже насвистуючи.
Вересень 1958 року, Сполучені Штати Америки.
Жовта Картка чи не Жовта Картка, а приємно було сюди повернутися.
2
Решту того дня я провів у своїй кімнаті, бозна-вкотре переглядаючи Елові нотатки по Освальду, особливу увагу цього разу приділяючи двом сторінкам у кінці під заголовком: ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ. Намагання дивитися телевізор, який засадничо приймав лише один канал, було б ідіотським заняттям, тож з настанням сутінків я пройшовся до драйв-іну, де заплатив тридцять центів за піший вхід. Перед баром-закусочною стояли складані стільці. Я купив собі пакетик попкорну, плюс безалкогольний напій з цинамоновим смаком, що звався «Пепсол»[265], і подивився «Довге, гаряче літо» — разом з кількома іншими пішими глядачами, здебільшого літніми людьми, котрі добре знали одне одного й відтак дружньо теревенили. На той час, коли почалася «Запаморока» [266], повітря значно похолоднішало, а я не мав піджака. Я пішов назад до кемпінгу, ліг і міцно заснув.
Наступного ранку я знову сів в автобус до Лізбон-Фолза (ніяких таксі; я дотримуватимуся поміркованого бюджету, принаймні якийсь час), де моєю першою зупинкою став «Безжурний білий слон». Ще було рано і прохолодно, тому бітник ховався всередині, сидів там на ветхому дивані й читав «Арґоси» [267].
— Вітаю, сусіде, — кивнув мені він.
— І вам привіт. Гадаю, у вас є валізи на продаж?
— О, є декілька в запасі. Не більше двох-трьох сотень. Пройдіть вглиб до самого кінця…
— І подивитися там, праворуч, — закінчив я його фразу.
— Правильно. Ви вже тут колись бували?
— Ми всі колись тут уже бували, — промовив я. — Ця штука загадковіша за професійний футбол.
