КРАДІЖКА — ЦЕ НЕ «ФІНТ», НЕ «ВИБРИК», НЕ «РОЗІГРАШ»! 2 страница

 

4

 

— Рак легенів, — мовив він, ніби між іншим, після того, як провів нас до стола в дальнім кутку харчевні. Він поплескав себе по кишені сорочки, і я побачив, що там порожньо. Одвічно присутня в тій кишені пачка «Кемела» без фільтра зникла. — Нема дива, я розпочав, коли мені було одинадцять, і палив до того самого дня, як отримав цей діагноз. Більше, чорт забирай, п’ятдесяти років. Три пачки на день, допоки у сімдесятих ціни не полізли вгору. Тоді я зважився на жертву і зменшив до двох пачок на день. — Він хрипко реготнув.

Я хотів було сказати йому, що його арифметика неправильна, бо я знаю його справжній вік. Коли я одного дня наприкінці зими зайшов сюди і спитав, чому він порається біля гриля у дитячому ковпаку з написом «Щасливих уродин», він відповів: «Бо сьогодні мені виповнилося п’ятдесят сім, друже. Отже, я тепер цілком легальний Гайнц» [21]. Але він просив мене не ставити запитань, окрім найнеобхідніших, тож я припустив, що ця умова поширюється й на те, щоб не лізти до нього з уточненнями.

— Якби я був тобою — а я хотів би цього, хоча ніколи не бажав би, аби на тебе перейшов мій отакий стан, — я би подумав: «Щось тут є слизьке, ніхто протягом доби не може раптом захворіти на задавнений рак». Ти ж так думаєш, правильно?

Я кивнув. Думалося мені саме так.

— Відповідь достатньо проста. Це трапилось не за одну ніч. Я почав вихаркувати собі мозок приблизно місяців сім тому, ще у травні.

Це було новиною для мене; якщо він дійсно кашляв, то це траплялося тоді, коли мене не було поряд. І більше того, він знову плутається в арифметиці.

— Еле, агов? Зараз червень. Сім місяців тому був грудень.

Він махнув на мене рукою — пальці стоншені, перстень Корпусу морської піхоти, котрий раніше щільно сидів на одному з них, тепер теліпається — так, ніби казав: «Попустися, не звертай поки що на це уваги».

— Спершу я гадав, що це в мене просто важка застуда. Але температури не було і кашель, замість того щоби минутися, тільки гіршав. Потім я почав худнути. Ну, я ж не дурень, друже, я завжди пам’ятав, що карти можуть лягти так, що мені випаде хвороба на велику літеру Р… хоча і мій батько, і мати, авжеж, обоє, смалили, збіса, наче ті димарі, а пережили за вісімдесят. Гадаю, ми завжди знайдемо виправдання, аби лиш триматися наших поганих звичок, хіба ні?

У нього знову почався кашель, і він дістав хустинку. Коли бухикання стишилося, він продовжив:

— Я не мушу відволікатися на побічні теми, хоча робив це все моє життя і перестати важко. Фактично, важче, аніж розпрощатися з сигаретами. Наступного разу, коли я почну відхилятися від курсу, просто чикни пальцем собі поперек горла, добре?

— Гаразд, — відповів я, погоджуючись.

На ту мить я вже второпав, що все це мені сниться. Якщо так, то сновидіння було надзвичайно реалістичним, аж до тіней, що їх розкидав по всьому закладу працюючий під стелею вентилятор, вони маршували по скатерках із написом НАШЕ НАЙЦІННІШЕ НАДБАННЯ — ВИ!

— Коротше кажучи, я пішов до лікаря і зробив рентген, а там і вони, величезні, як чорти мене забирай. Дві пухлини. Поширений некроз. Неоперабельний.

«Рентген, — подумав я, — хіба його все ще використовують для діагностування раку?»

— Якийсь час я протримався, але кінець кінцем був змушений повернутися.

— Звідки? З Люїстона[22]? З Центральної клінічної лікарні штату?

— Зі своєї подорожі. — Його очі чіпко вдивлялися в мене з тих темних западин, де вони тепер ховалися. — Хоча то не була відпустка.

— Еле, для мене все це відгонить абсурдом. Вчора ти був тут, і був ти у повному порядку.

— Подивися зблизька уважно на моє обличчя. Почни з волосся, а далі нижче. Намагайся ігнорувати те, що мені наробив рак — він диявольськи псує людський вигляд, щодо цього не сумнівайся, — а потім скажи мені, чи той самий я чоловік, котрого ти бачив учора.

— Ну ти, вочевидь, змив фарбу з…

— Ніколи його не фарбував. Не буду звертати твою увагу на зуби, які я втратив, поки був відсутній… далеко. Знаю, ти сам це помітив. Гадаєш, це рентгенівське опромінювання наробило? Чи стронцій-90 в молоці? Я взагалі ніколи не п’ю молока, хіба що в кінці дня бризну трохи собі в останню чашку кави.

— Стронцій який?

— Не переймайся. Звернися до жіночого елементу в своїй душі. Подивися на мене, як жінки дивляться на інших жінок, коли оцінюють їхній вік.

Я спробував зробити так, як він сказав, і, хоча те, що я угледів, ніколи б не змогло стати доказом в судовому процесі, мене воно переконало. Павутиння зморшок розбігалося з кутиків його очей — ті делікатні, плоєні брижі, які можна бачити в людей, котрим уже не потрібно раз у раз демонструвати свої дисконтні картки літньої особи, коли вони зазирають до каси кінотеатру. Рівчачки, котрих там не було ще вчора ввечері, тепер синусоїдами борознили лоб Ела. Ще дві зморшки — набагато глибші — взяли в дужки його рот. Підборіддя він тепер мав гостріше, а шкіра в нього на горлі обвисла. Гостре підборіддя й відвислу шкіру могло пояснити катастрофічне схуднення Ела, але ті зморшки… і якщо він не збрехав щодо свого волосся…

Він мовчки посміхався. То була похмура усмішка, проте не без присутності гумору. Від чого здавалась ще гіршою.

— Пам’ятаєш мій день народження в цьому березні? «Не переймайся, Еле, — ти тоді казав, — якщо цей ідіотський ковпак спалахне, коли ти нахилишся над грилем, я вхоплю вогнегасник і врятую тебе». Ти це пам’ятаєш?

Я пам’ятав.

— Ти ще сказав, що ти тепер легальний Гайнц.

— Саме так. А тепер мені шістдесят два. Я знаю, через рак я маю ще старший вигляд, але це… й ось це… — він торкнувся свого лоба й кутиків очей. — Це справжні вікові відмітини. Знаки пошани свого роду.

— Еле… можна мені склянку води?

— Звичайно. Шок, чи не так? — він поглянув на мене спочутливо. — Ти думаєш: «Або я збожеволів, або він, або ми разом з ним удвох». Я розумію. Надивився.

Він важко підвівся й вирушив від столу, встромивши праву руку собі під ліву пахву, ніби таким чином намагався утримати себе вкупі. Далі він повів мене за шинквас. Отоді я усвідомив ще одну нереальну деталь в його вигляді: окрім тих випадків, коли ми з ним сиділи на одній лаві у церкві Св. Кирила (це траплялося рідко; хоч мене й виховували у вірі, не такий я вже вірний кат’лик) або стрічались на вулиці, я ніколи не бачив Ела без його кухарського фартуха.

Він дістав із полиці сяючу склянку і наточив мені води з сяючого крана. Я подякував і відвернувся, аби йти назад до столу, але він поплескав мене по плечі. Краще б він цього не робив. Відчуття було таке, ніби, зупиняючи одного з трьох, мене поплескав Колріджів Старий Моряк[23].

— Перш ніж ми знову сядемо, я хочу, щоб ти дещо побачив. Так буде швидше. Тільки «побачити» тут зовсім не те слово. Гадаю, «пережити» набагато ближче. Допивай, друже.

Я випив уже півсклянки. Вода була прохолодною і смачною, але я не міг відірвати очей від Ела. Боязкий куточок у моїй душі гадав, чи не заманюють мене у якусь пастку, немов першу мимовільну жертву в тих фільмах про розперезаних маніяків, у назвах яких, здається, завжди присутні цифри. Але Ел просто стояв, поклавши одну руку на шинквас. Рука була вкрита зморшками, з великими щиколотками. Несхожа на руку п’ятдесятирічного чоловіка, навіть хворого на рак, а ще…

— Це радіація наробила? — раптом спитав я.

— Наробила що?

— У тебе засмага. Не кажучи вже про ті темні плями на тильних боках долонь. Їх можна отримати або через радіацію, або від сильного сонця.

— Ну, оскільки радіаційного лікування я не отримував, то це від сонця. Я мав його доволі багато впродовж останніх чотирьох років.

Наскільки мені було відомо, останні чотири роки Ел провів, здебільшого перевертаючи біфштекси та сколочуючи молочні коктейлі під флуоресцентними лампами, але я промовчав. Просто допив решту води. Ставлячи склянку на покритий пластиком шинквас, я помітив, що в мене трішки тремтить рука.

— Гаразд, що там таке, що ти хотів би, аби я побачив? Чи пережив?

— Ходімо сюди.

Він повів мене довгим вузьким кухонним приміщенням повз подвійний гриль, фритюрницю, раковину, холодильник «ФростКінг» та морозильну камеру заввишки по пояс. Він зупинився перед мовчазною посудомийною машиною і показав рукою на двері в кінці кухні. Ті були низенькими; проходячи крізь них, Елу довелося нахилити голову, а він був усього футів п’ять і сім дюймів на зріст, чи десь так[24]. У мене шість і чотири — дехто з дітей прозвали мене Гелікоптер Еппінг.

— Це тут, — промовив він. — За цими дверима.

— Хіба там не твоя комора?

Абсолютно риторичне запитання; я бачив, як він роками виносив звідти ящики консервів, мішки з картоплею і упаковки сухих харчів, тож сам збіса добре знав, що там.

Ел, здавалося, не чув.

— Ти не знав, що спершу я відкрив цю забігайлівку в Оберні[25]?

— Ні.

Він кивнув, і цього вже вистачило, щоб викликати в нього новий напад кашлю. Він придушив його беззмінною, вже забрудненою хустинкою. Коли врешті остання серія бухикань пішла на спад, він кинув ту хустину до ближнього сміттєвого бака, а тоді вихопив з тримача, що стояв на полиці, жмутик серветок.

— Це такий собі «Алюмінер», зроблений у тридцятих в стилі арт-деко, як і годиться. Я собі хотів такий з того дня, коли батько повів мене, тоді ще малого, до «Чат-н-Чу»[26] в Блумінгтоні. Купив його повністю обладнаним і відкрив на Пайн-стрит. У тому кварталі я протривав майже рік і побачив, що якщо залишуся там, то вже в наступному році стану банкрутом. Там по сусідству було багато інших закладів типу «підкусив і біжи», якісь гарні, інші не вельми, всі зі своєю постійною клієнтурою. Я там був, немов той юний випускник юридичного факультету, котрий намагається відкрити власну справу у містечку, де вже є дюжина готових до послуг правників. А ще в ті часи «Знаменитий фетбургер Ела» продавався за два п’ятдесят. Навіть тоді, у дев’яностих, два п’ятдесят була найменша ціна, яку я міг запропонувати.

— Як же тоді, збіса, ти продаєш їх дешевше ніж уполовину тепер? Хіба що то й справді котятина.

Він пирхнув, цей звук відгукнувся безсилою луною вглибині його грудей.

— Друже, те, що я продаю, це стовідсотково чиста американська яловичина, найкраща у світі. Чи знаю я, що патякають люди? Звичайно. Я на це не звертаю уваги. А що інакше можна зробити? Заборонити людям балакати? Так само ти можеш намагатися заборонити вітру дути.

Я чикнув пальцем собі поперек горла. Ел усміхнувся.

— Йо, знову збився на манівці, розумію, але цей напрямок принаймні є частиною моєї історії. Я міг би продовжувати битися головою в стіну на Пайн-стрит, але Іванна Темплтон не дурнів виховувала. «Краще втекти й розпочати бійку знову якогось іншого дня», — навчала зазвичай вона нас, своїх дітей. Я забрав залишки свого капіталу, вициганив у банку ще п’ять тисяч кредиту — не питай в мене, яким способом — і перебрався сюди, у Фолз. Бізнес, як і перше, не йшов надто чудово, не за такого економічного стану, як зараз, і не серед тих дурних побрехеньок про Елові кітбургери, песбургери чи скунсбургери, чи що там іще збуджує людську уяву, але випало так, що я більше не прив’язаний до тутешньої економіки, як решта людей. Так сталося через те, що міститься за дверима цієї комори. Того не було там, коли я розпочинав свій бізнес в Оберні, я можу заприсягнутися на цілій піраміді з Біблій, хоч десять футів заввишки. Воно проявилося тільки тут.

— Про що це ти говориш?

Він втупився в мене своїми водянистими, новонабутими старечими очима:

— Говорильня наразі закінчилася. Ти мусиш сам переконатися. Давай, відчиняй.

Я з сумнівом подивився на нього.

— Постався до цього, як до останнього прохання помираючого, — сказав він. — Давай, друже. Тобто якщо ти справді мені друг. Відчиняй двері.

 

5

 

Я збрехав би, якби сказав, що моє серце не перестрибнуло на більшу швидкість, коли я обернув ручку і потягнув. Я не мав поняття, що можу там уздріти (хоча мені нібито пригадується на мить уявлена картина з мертвими котами, вже оббілованими, готовими до електричної м’ясорубки), але, коли Ел простягнув руку повз моє плече й увімкнув світло, я побачив…

Авжеж, просто комору.

Маленьку й акуратну, як і решта його харчевні. Вздовж обох стін ішли полиці, заставлені великими, ресторанного розміру консервними бляшанками. У дальнім кінці, де дах закруглювався донизу, містилося деяке знаряддя для прибирання, хоча мітлу і швабру довелося покласти на підлогу, бо ця частина трейлера-будиночка була не вищою за три фути. Підлогу вкривав той самий сірий лінолеум, як і по всій харчевні, але замість легкого запаху смаженого м’яса тут панував запах кави, овочів і спецій. Присутній тут був також якийсь інший запах, слабенький і не вельми приємний.

— Гаразд, — сказав я. — Це комора. Чистенька і повністю екіпірована. Ти отримуєш 5 за комірний менеджмент, якщо є така дисципліна.

— Що ти чуєш за запах?

— Спеції, переважно. Кава. Можливо, ще якийсь освіжувач повітря, я не певен.

— Ага-ага, я користуюся «Ґлейдом». Якраз через той, інший запах. Ти хочеш сказати, ніби більше нічого не чуєш?

— Йо, щось тут є іще. Схоже ніби на сірчаний дух. Нагадує мені палені сірники.

Воно мені також нагадало ядучі гази, які випускала моя родина після зготованих мамою з бобів суботніх вечер, але мені не хотілося про це говорити. Невже протиракова терапія провокує пердіння?

— Це сірка. І дещо інше, але й зблизька не Шанель № 5. Це запах фабрики, друже.

Чим далі, тим божевільніше, але я на це лише зауважив (делікатним тоном, гідним абсурдної вечірки з коктейлями):

— Справді?

Він усміхнувся знову, показавши ті провалини, де всього лиш учора були зуби.

— Щось ти занадто чемний, якщо уникаєш сказати, що Ворумбо було закрито ледь не за часів президента Рузвельта. Що фабрика фактично згоріла майже впень наприкінці вісімдесятих, і все, що там залишилося стирчати дотепер, — він кивнув великим пальцем собі за спину, — всього лиш фальшива фабрична крамничка. Стандартна приманка для зупинки подорожніх у туристичний сезон, точно така ж, як «Кеннебекська фруктова компанія»[27] під час фестивалю «Моксі». А ще ти думаєш, що вже майже пора вхопитися за мобільний і викликати людей в білих халатах. Такий маємо розклад, друже?

— Я не збираюся нікого викликати, бо ти не божевільний. — Сам я цього не дуже був певен. — Проте тут усього лиш комора, і це правда, що фабрика Ворумбо за останні чверть століття не випустила й шматка тканини.

— Так, ти правий, нікому ти не подзвониш, бо я хочу, щоб ти віддав мені свій мобільний телефон, гаманець і всі гроші, які маєш в кишенях, включно з монетами. Це не грабунок; ти все отримаєш назад. Ти це зробиш?

— Скільки це забере часу, Еле? Бо перш ніж я зможу поставити останню крапку в класному журналі завершеного навчального року, мені треба перевірити ще кілька учнівських творів.

— Часу це забере, скільки ти забажаєш, — відповів він, — бо тут це забирає тільки дві хвилини. Це завжди забирає дві хвилини. Поклади собі десь годину і добре навкруг роздивися, якщо хочеш, хоча на твоєму місці я б цього не робив, принаймні не першого разу, бо це буде шок для всього організму. Сам побачиш. Ти мені довіряєш? — Щось він таке угледів у виразі мого обличчя, бо, стиснувши губи, за якими ховалися залишки його зубів, промовив: — Прошу, Джейку. Я тебе дуже прошу. Як помираючий благаю.

Я не мав сумнівів, що він збожеволів, але водночас був певен, що він каже правду про свій стан. Очі в нього, здавалося, запали ще глибше за той короткий час, що ми там балакали. Крім того, він знесилився. Якихось дві дюжини кроків від столика, за яким ми сиділи в одному кінці харчевні до комори в протилежному її кінці, а його вже хитало. А ще та закривавлена хустинка, нагадав я собі. Не забувай про закривавлену хустинку.

Ну й ще… подеколи легше просто погодитися, ви так не вважаєте? «Попустися, хай веде Господь», — люблять повторювати на тих зустрічах алкоголіків, куди вчащає моя екс-дружина, хоча я вирішив, що наразі це буде: попустися, нехай веде Ел. До якогось моменту, у всякому випадку. Та годі вже, сказав я собі, більш марудною за цю справою в наші дні є звичайна посадка на літак. А Ел навіть не вимагає в мене, щоб я роззувся і поставив черевики на конвеєр.

Я відстебнув з пояса телефон і поклав його на ящик з банками консервованого тунця. Туди ж я додав гаманець, кілька окремо складених паперових банкнот, долар з дріб’язком монетами і низку ключів.

— Залиш собі ключі, вони не важливі.

Для мене вони були важливими, але я утримав язик на припоні.

Ел поліз собі до кишені і видобув звідти пачку банкнот, значно товщу за ту, яку я поклав поверх картонного ящика.

— Заначка. На випадок, якщо тобі захочеться придбати якийсь сувенір чи там щось. На, бери.

— Чому б мені для цього не скористатися моїми власними грошима? — я гадав, що це зауваження звучить цілком слушно. Немов уся ця божевільна розмова мала хоч якийсь сенс.

— Не переймайся цим зараз, — кинув він. — Досвід сам надасть відповіді на більшість твоїх запитань, і то краще, ніж це зробив би я, навіть аби почувався супер, а я зараз перебуваю по абсолютно інший бік світу від суперового стану. Бери гроші.

Я взяв пачку й великим пальцем перебрав банкноти. Згори лежали однодоларові, і вони здавалися цілком годящими. Далі я дійшов до п’ятірки, і вона виглядала годящою і в той же час негодящою. На ній понад Ейбом Лінкольном був напис ЗАБЕЗПЕЧЕНО СРІБЛОМ [28], а лівіше портрета велика синя цифра 5. Я подивився банкноту на просвіт.

— Це аж ніяк не фальшивка, якщо ти зараз саме про це думаєш, — голос в Ела звучав втомлено-насмішкувато.

Може, й так, на дотик ця п’ятірка була такою ж справжньою, як і на вигляд, але на ній не проступав портрет.

— Якщо й справжня, тоді це стара купюра.

— Джейку, просто поклади гроші до кишені.

Я послухався.

— Ти не носиш з собою кишенькового калькулятора? Чи ще чогось електронного?

— Нічого такого.

— Ну, я гадаю, тоді ти готовий вирушати. Обернися лицем до задньої стіни комори. — Перш ніж я встиг це зробити, він ляснув себе по лобі, вигукнувши: — Ох ти, Господи, де дівся мій розум? Я забув про того, про Жовту Картку.

— Про кого? Що воно таке?

— Є там такий, містер Жовта Картка. Це просто я так його називаю, бо не знаю його справжнього імені. Ось, візьми оце. — Порившись у себе в кишенях, він вручив мені п’ятдесятицентову монету. Я таку останній раз бачив казна-коли. Либонь, ще в дитинстві.

Я зважив монету на долоні:

— Не думаю, що мені варто її в тебе брати. Це, мабуть, цінна річ.

— Авжеж, цінна, коштує рівно півдолара.

Його пройняв кашель, і цього разу ним трусило, наче під ураганним вітром, проте, коли я зробив крок до нього, він відмахнувся. Він сперся на ящик, поверх якого лежали мої речі, сплюнув у жмут серветок, поглянув, скривився, а тоді зіжмакав їх у кулаці. Його виснаженим обличчям котився піт.

— Напад гарячки. Клятий рак розладнав разом з усім лайном всередині мене також і мій внутрішній термостат. Щодо Жовтої Картки. Це просто п’яничка, нешкідливий, але він не такий, як решта. Таке враження, ніби він щось знає. Гадаю, це просто випадковість — бо він завжди ошиватиметься неподалік від місця твого виходу, — проте я вважаю необхідним попередити, щоби ти був з ним обачним.

— Зайве стараєшся, — сказав я. — Мені ніхера незрозуміло, про що ти взагалі тут розводишся.

— Він скаже: «Маю жовту картку від зеленого фронту, давай сюди бак, бо сьогодні подвійна ціна». Зрозуміло?

— Зрозуміло, — лайно дедалі глибшає.

— І він таки дійсно має якусь жовту картку, заткнуту за бинду його капелюха. Либонь, то всього лиш картка якоїсь таксомоторної компанії, а може, знайдений десь у риштаку купон з «Червоного & Білого»[29], але його мозок геть залитий дешевим вином, тож, схоже, він вважає ту картку чимсь на зразок «Золотого квитка» Віллі Вонки[30]. Отже, ти скажеш: «Зайвого долара не маю, але ось, тримай півбака», і віддаси йому цю монету. Далі він може сказати… — Ел підняв угору один зі своїх тепер вже кістлявих пальців. — Наприклад, він може  спитати: «Навіщо ти тут?» Не думаю, що дійсно спитає, хоча це й можливо. Там так багато всього, чого я не розумію. Та хоч би там що він не казав, ти собі йди від тієї сушарні — він завжди перебуває біля неї — і далі, до брами. Коли ти вирушиш геть, він, либонь, скаже: «Я знаю, що ти маєш зайвого долара, ти, дешевий байстрюче», але не звертай уваги. Не озирайся. Перейдеш колію і опинишся на перехресті Лізбон-і Мейн-стрит. — Ел подарував мені іронічну посмішку. — А там уже, друже, весь світ належить тобі.

— Сушарня? — мені ніби ледь пригадувалося щось  біля того місця, де тепер стояла ця харчевня, я гадав, що то дійсно могла бути сушарня старої фабрики Ворумбо, проте чим би та будівля колись не була, її там давно нема. Якби в задній стіні комори цього вигідного «Алюмінера» було віконце, крізь нього видно було б хіба лиш мощене цеглою заднє подвір’я й крамницю під назвою «Твої Мейнські одяганки». Я там зробив собі подарунок, придбавши парку «Норт Фейс»[31] невдовзі після Різдва, а отже, з чималою знижкою.

— Та кинь ти думати про ту сушарню, просто не забудь, що я тобі кажу. А тепер знову обернися — ага, так — і зроби два-три кроки вперед. Невеличкі. Дитячі. Уяви собі, ніби в цілковитій темряві ти з верхнього майданчика намагаєшся намацати ступнею перший щабель сходів, отак, обережно.

Я зробив, як він наполягав, почуваючись при цім найбільшим у світі бовдуром. Один крок… нахиляю голову, щоб не тернутися нею об низобіжну алюмінієву стелю… два кроки… тепер навіть трішки пригнувся. Ще кілька кроків, і мені доведеться опускатися навколішки. От цього вже я робити не збираюся, навіть на прохання помираючого друга.

— Еле, це дурощі. Якщо тобі насправді не треба, аби я виніс звідси ящик фруктових коктейлів або кілька отих упаковок конфітюру, мені тут робити більше нема чо…

І саме в цю мить моя ступня спала донизу, як ото бува, коли починаєш спуск по сходах. От лишень ця ж сама ступня так само міцно залишалася стояти на темно-сірому лінолеумі підлоги. Я її ясно бачив.

— От ти й натрапив, — промовив Ел. Хрипіння пропало з його голосу, принаймні тимчасово; слова ці прозвучали м’яко, задоволено. — Ти знайшов шлях, друже.

Та що це я таке знайшов? Що насправді я відчував? Сила навіювання, гадав я, є найближчим з пояснень, оскільки неважливо, що я відчуваю, бо власну ступню я бачу на підлозі. Хіба…

Знаєте, як ото в сонячний день заплющиш очі і бачиш залишковий образ того, на що щойно був дивився? Схоже було і зараз. Дивлячись на свою ступню, я бачив її на підлозі. Але коли я моргнув, — на мілісекунду до того або після того, як заплющилися мої очі, напевне сказати не можу — я побачив свою ступню на якійсь сходинці. І там не світила слабенька шістдесятиватова лампочка. Там яскраво сяяло сонце.

Я застиг.

— Рушай далі, — мовив Ел. — Нічого поганого з тобою не станеться, друже. Просто йди далі. — Він жорстоко закашлявся, а потім якось так безнадійно прохрипів: — Мені конче треба, щоби ти це зробив.

Я так і зробив.

Господи помилуй, я це зробив.

 

Розділ 2

 

 

1

 

Я зробив ще один крок уперед і зійшов ще на одну сходинку. Власні очі продовжували запевняти мене, що я залишаюся на підлозі у коморі харчевні Ела, проте я стояв прямо, але головою вже не торкався стелі комори. Що, звісно, було неможливим. У відповідь на сенсорне збурення безпорадно повівся мій шлунок, я відчував, що сендвіч з яєчним салатом і шматочок яблучного пирога, які я з’їв на ланч, ось-ось готові натиснути на кнопку катапультування.

Ззаду мене — трохи віддаля, ніби він стояв не за якихось п’ять футів, а за п’ятнадцять ярдів — долетів голос Ела:

— Заплющ очі, друже, так буде легше.

Щойно я це зробив, умент зникло сенсорне збурення. Відчуття було таке, наче в мене виправилась косоокість. Чи, мабуть, точнішим порівнянням буде — ніби я одягнув спеціальні окуляри в 3-D кінотеатрі. Я посунув уперед праву ступню і спустився ще на одну сходинку. Там таки були сходинки, з відімкнутим зором моє тіло не мало щодо цього сумнівів.

— Ще дві, і можеш розплющити очі, — промовив Ел. Голос його долинув ще більш звіддалік, ніж до того. Не від дверей комори, а з іншого кінця харчевні.

Крок униз лівою ступнею. Знову правою, і раптом у мене щось наче луснуло в голові, точно як ото буває, коли летиш у літаку і раптом змінюється тиск. Темне поле моїх заплющених повік перетворилося на червоне, а шкіра відчула тепло. Сонячне світло. Жодних сумнівів щодо цього. А той сірчаний дух погустішав, пересунувшись по шкалі нюхових відчуттів від ледь присутнього до активно неприємного. І щодо цього також не виникло жодних сумнівів.

Я стояв уже не в коморі. Я взагалі перебував поза харчевнею Ела. Хоча й не існувало дверей з комори у зовнішній світ, я опинився  надворі. На подвір’ї. Але воно більше не було вимощеним цеглою і його не оточували інші торгівельні заклади. Я стояв на брудному, потрісканому бетоні. Кілька величезних металевих контейнерів стояли проти глухої білої стіни, де мусила б міститися крамниця «Твої Мейнські одяганки». Вони були доверху чимсь заповнені й накриті великими, мов вітрила, джутовими ряднами.

Я обернувся, щоб подивитися на великий сріблястий трейлер, у якому містилася харчевня Ела, але трейлер зник.

 

2

 

Цим місцем мусило бути неоглядне, наче з якогось роману Діккенса, одоробало шерстеткацької фабрики Ворумбо, і фабрика ця працювала на повний хід. Я чув гуркіт фарбувальних і сушильних машин, шух-ШВАХ, шух-ШВАХ величезних шерстеткацьких верстатів, котрі колись займали весь другий поверх (у крихітному музейчику Лізбонського історичного товариства на Верхній Мейн-стрит я бачив фотографії тих машин, біля яких поралися жінки у хусточках і комбінезонах). Білувато-сірий дим курився з трьох високих коминів, котрі потім завалилися під час великої бурі наприкінці вісімдесятих.

Я стояв біля великої, пофарбованої зеленим будівлі у формі куба — це й є сушарня, вирішив я. Вона займала половину подвір’я і височіла футів на двадцять. Я щойно зійшов сюди сходами, але тепер там не було жодних сходів. Шляху назад не було. Я відчув напад паніки.

— Джейку, — почув я знову голос Ела, але дуже слабенько. Здавалося, він досягає моїх вух лише завдяки якомусь акустичному трюку, як той голос, що долітає з вітром з іншого кінця довгого, вузького каньйону. — Ти зможеш сюди повернутися таким же способом, як потрапив туди. Намацай сходинки.

Я підняв ліву ступню, опустив, і відчув сходинку. Паніка в мені стишилася.

— Давай, — донеслося слабенько. Голос, що, либонь, живиться власним відлунням. — Роздивися там трохи, а тоді повертайся.

Спершу я не зрушив з місця, просто так і стояв там, витираючи собі губи долонею. В очах було відчуття, наче вони вилазять з орбіт. Скальпом і вузенькою смужкою шкіри від потилиці й донизу серединою спини побігли мурашки. Мені було лячно — ледь не до жаху — але балансування в цьому стані, намагання не піддатися паніці (наразі) переважила потужна цікавість. Я бачив власну тінь на бетоні, чітку, наче вирізану з якоїсь чорної тканини. Я бачив лусочки іржі на ланцюгу, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Я чув отруйний запах газів, що викидали ті три димарі, такий сильний, що мені аж очі різало. Якийсь інспектор Агенції з охорони довкілля нюхнув би разок цього лайна і закрив би весь цей бізнес, не минуло б у Новій Англії й хвилини. Однак… я не думав, щоб десь поблизу були інспектори АОД. Я навіть не був певен, чи вже придумали АОД. Я тільки знав, де я перебуваю: штат Мейн, місто Лізбон-Фолз, самісіньке осереддя округу Андроскоґґін[32].

Питання полягало в іншому: коли я тут?

 

3

 

Напису на табличці, що висіла на ланцюгу, я не міг прочитати — вона була обернена лицем від мене. Я зробив крок туди, але тут же розвернувся. Заплющив очі й посунув уперед, нагадавши собі, що мушу робити дитячі кроки. Стукнувшись лівою ступнею об нижню приступку сходів, що вели назад до харчевні Ела (тобто я мав на це щиру надію), я лапнув себе за задню кишеню і витяг звідти складений аркуш паперу: пам’ятку від високодостойного очільника мого факультету: «Гарного вам літа, і не забудьте про робочий день у липні». Я на мить загадався, як би він сприйняв, аби Джейк Еппінг у наступному навчальному році започаткував шеститижневий курс з назвою «Література про подорожі в часі». Відірвавши смужку від верхньої частини аркуша, я зіжмакав її і впустив на першу з невидимих сходинок. Він, звісно, упав на землю, але головне — позначив потрібне місце. Час був полуденний, тепло й тихо, і я гадав, що папірець не здує, але все ж таки знайшов невеличкий уламок цементу і використав його в ролі прес-пап’є, для більшої певності. Камінець приземлився на сходинці, тобто на шматку пам’ятки. Бо ж не було там жодної сходинки. Уривок якоїсь старої поп-пісні проплив у голові: «Спершу там гора, а далі нема, а потім знову є» [33].

Роздивися трохи — казав мені Ел, і я вирішив, що саме це й зроблю. Я міркував собі так: якщо я досі не зсунувся з глузду, то все зі мною, либонь, буде гаразд і бодай трішки далі. Тобто допоки не побачу процесію рожевих слонів або НЛО, зависле над автосалоном Джона Крафтса. Я переконував себе, що нічого особливого не трапилося, такого просто не могло трапитися, але мені ці вправи були, мов з гуски вода. Нехай тривають суперечки філософів і психологів, що є реальністю, а що нею не є, натомість більшість з нас, людей, котрі живуть звичайним життям, розпізнають оточуючий нас світ через сприйняття його фактури. Зі мною все відбувалося насправді. К бісу все інше, а сам лише цей клятий сморід вже не міг бути галюцинацією.