Законник Хаммурапі дає можливість уявити суспільну структуру, класовий характер стародавньовавилонської дер-жави, правове становище населення. Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками.
До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення, верхівка знаті, жерці, воєначальники, там-кари та інші чиновники, старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у містах.
Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів при-свячена значна частина законника.
До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми. Останні – це бідняки, що перебували наслужбі в царя, держави, від яких вони отримували засоби виробництва і житло.
Мушкенум (“той, хто падає долілиць”) – вільна людина – мав деякі права, але тільки доти, поки перебував на держав-ній службі і виконував свої обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з авілумом у пи-таннях охорони життя, захисту майна. Авілум за тілесні ушкодження, завдані іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне за рівне) (ст. 196; 197).
Проте якщо авілум виколов око мушкенуму або завдав інші тілесні ушкодження, то він піддавався тільки штрафу (ст. 198).
Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенса-цію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Діти від такого шлюбу були вільними (ст. 175).
Поле, будинок, сад “платника податку”, куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні уго-ди скасовувались. Отже, закон, фіксуючи принижене стано-вище мушкенума, одночасно гарантував захист його майна.
Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на царських, общинних та приватновласницьких.
Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю дітей, після його смерті на-лежало відпустити на волю разом з дітьми, навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх шу-мерівраб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протестувати проти його прода-жу чи дарування іншій особі. У законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.
Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися урабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117).
Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і ший-ні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але, незважаючи на тяжке стано-вище рабів, не вони, а общинники-землероби становили ос-новну масу населення, яке сплачувало податки експлуатува-лося деспотичною державою.
Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управління сільськими общинами, які самостійно вирішували спра-ви із землекористування, зрошення, збору податей, забезпе-чення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі кварталів та-кож скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі старійшини повинна була від-шкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23). Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу.
4. Державний устрій, суд, збройні сили
Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, ви-конавча і судова влада. Але царська влада не була сильною.
Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяль-ність керувалось зверху, богом. Знизу царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими містами. Три свя-щенних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон – мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване стано-вище. Цар не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них солдат, змушувати працювати в храмо-вих господарствах. Недоторканість прав цих міст контролю-вали жерці.
Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління. Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави. Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці. Особи, що керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого розмежування функцій між ними не було.
Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імпе-рії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.
Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відомство очолював вакіль-амуррі.
У провінціях функції місцевого управління і представ-ника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общин-ного управління.
Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність щодо збору податей, мобілізації населення на громадські роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль-тамкари.
У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Од-нак органи общинного управління ще не втратили своїх пов-новажень.
Суд. Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнових спорів між об-щинниками, не скасував звичаєве право.
Суд не був відділений від адміністрації. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях. Судовий розгляд був від-критим. Для з’ясування істини практикувався “божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув, його провина вважалась доведеною.
Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв’язання питання винятково до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоло-вік не втопить дружину – перелюбницю, “то й цар може по-милувати свого раба” (ст. 129).
Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини службових осіб (передусім суддів), чиновників і воєначальників (ст. 1 – 5).
Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, доказову силу його свідчень, значення документів позивача та відповідача. Під час розгляду майнових спорів, особливо щодо угод про купівлю-продаж землі, позику, вантаж, ви-магалося надавати суду розписки, письмові договори та інші документи. Якщо письмові документи у справі відсутні, по-зивач і відповідач повинні були давати клятву перед божест-вом у храмі в присутності свідків.
Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення суддів, очевидно вбачаючи в цьому форму контролю за їх діяльністю та дотриманням законності. Він міг оголосити амніс-тію, помилувати або віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробу-ванням водою). Судді могли примусити будь-якого учасника процесу дати клятву, привести його до присяги.
Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись законів.
Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованою, майже незалежною від жрецтва, а го-ловною підставою судових рішень стало писане право.
Збройні сили. Військова реформа закріпила нову органі-зацію армії, підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство, значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись.
Узаконнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов’язки перед царем позначено терміном “ільк”. Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого ро-бітника. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царсь-кої служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за батька міг продовжити його повнолітній син (ст. 26–31).
Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконно віддав під суд, то винного належало стратити (ст. 34). Таке ж по-карання застосовувалось до командирів, що відбирали у вої-нів їх трофеї.
