З давніх-давен вздовж південного берега Балтійського моря, між Лабою (Ельбою) і Віслою, проживали багаточисе-льні слов’янські племена. Вони заснували нинішній Щецин і Колобжег, Любек і Магдебург (Девин). Від їх “Помор’я” ви-никла німецька назва всього району – Померанія. Слов’янські поселення розміщувались і там, де тепер Берлін: тут колись до свого знищення жили стодоряни.
Історія застає прибалтійських слов’ян на стадії розпаду первіснообщинних відносин і формування держави.
Суспільний лад
Основну масу населення складали вільні люди – смарди. Свої обов’язки і свої права вони бачили втому, щоб брати участь у народних зборах (віче), воювати, мстити за кровну образу. На збори вони з’являються озброєними.
Вище смарда стоїть знатна людина – князь, старійшина, княжий дружинник, а в містах Помор’я – купець, землевласник і старійшина одночасно, що розбагатіли на торгівлі. Нижче смарда – напіввільний “ десятник ”, жертва “ подачі ” (так називалась у слов’янському Помор’ї боргова кабала) і раб. Ці обидві групи, близькі за своїм юридичним положенням, складали ядро залежного населення.
Політичний устрій прибалтійських слов’ян був неоднаковим у різних племен.
У Помор’ї раніше, ніж в інших районах цієї країни, встановлюється панування майнової знаті. Вічові збори міського люду стають знаряддям правлячої аристократії. У бодричів перемагає сильна князівська влада, здійснюється територіальний поділ населення, укріплюється система оподаткування, розповсюджується князівська адміністрація.
Виникають ранньофеодальні держави, але лютичі більше за інші племена затримались на стадії додержавного розвитку. Починаючи з Х ст. у них зникає княжа влада, керівництво справами зосереджується в руках народних зборів і старійшин.
“Усіма цими племенами, – пише німецький хроніст Титмар, – які разом називаються лютичі, управляє не один окремий володар. Обговорюючи на віче певні питання, вони одностайно вирішують, що треба зробити, а тих, хто протирічить прийнятому рішенню, б’ють палками…”
Виникнення держави на польських землях належить до VІІ – ІХ ст. Першим безумовним свідченням цього є княжіння Мешко І (960 – 992рр.), якому вдалося об’єднати майже всі польські землі. При Мешко І Польща приймає християнство за католицьким обрядом. У склад панівного класу вливається новий елемент – духовенство.У цей і наступний періоди завершується феодалізація польського суспільства. За рахунок селянських общинних земель виникають княжий домен і велике землеволодіння взагалі. Основна маса вільних селян стає залежною. Серед них розрізняються “ закупи ”, які потрапили в кабалу за невиплату боргу; “ ратаї ” – ті, хто одержував від господаря не тільки землю, але і необхідний інвентар, худобу; “ гості ” – селяни-втікачі і ті, хто втратив зв’язок зі своєю общиною.
Як і в інших ранньофеодальних державах, у Польщі процес закріпачення селянства розтягнувся на три-чотири століття. Завершився він не раніше ХІІ ст. У Х- ХІ ст. виникають перші польські міста Краків, Гнєзно, Вроцлав та інші.
Історія прибалтійського слов’янства завершується у ХІІ ст. У 1160 р. саксонський герцог Лев, скориставшись боротьбою між слов’янськими племенами та підготувавши собі союзників серед слов’янської знаті, яка намагалась встановити феодальні порядки, розпочинає завоювання бодричів. Після цього були захоплені інші райони, включаючи Помор’я.Разом з завоюванням розпочалось фізичне знищення слов’ян і колонізація їх земель німецькими поселенцями.
Державний лад
Мешко І та його наступники опирались на військову дружину. При Мешко І вона нараховувала три тисячі досвідчених воїнів. Відносини між князем і дружиною будуються на основі васалітету, але без лену: одяг, зброю і продовольство дружині дає князь, а дружина за це служить.
Дружина значно посилюється при знаменитому сині Мешко І – Болеславі Хороброму. При ньому завершується об’єднання польських земель в єдину державу. Він першим з династії П’ястів прийняв королівський титул.
Польща зазнавала нападів німецьких феодалів і татар. Її західні землі потрапили в залежність від Тевтонського ордену. Тому боротьба за подолання феодальної роздробленості за централізацію держави відповідала життєвим інтересам країни. На об’єднання країни була спрямована політика королів Пшемислава ІІ, Владислава Локетка, Казимира ІІІ.
У 1331 р. Владислав Локетка відбив напад могутнього тоді Тевтонського ордену. Особливо багато зробив для централізації влади Казимир ІІІ. За часів його правління почалося будівництво укріплених замків, що мали важливе значення для оборони країни. Їх очолювали королівські чиновники – каштеляни. Дворян зобов’язували служити в королівському ополченні. Знать виступала в самостійних загонах. До військової служби залучали селян і міщан. Певну кількість воїнів мало постачати духовенство. Король став карбувати єдину монету – краківський грош. Заохочувалася зовнішня торгівля, за рахунок мита зросли прибутки скарбниці.
Але знать постійно намагалась обмежити королівську владу, що виявилось у обмеженні права короля у виборі спадкоємця престолу. За Будзинським договором 1355 р. польський престол міг переходити тільки по чоловічій лінії (за Салічним законом). Значні поступки знаті зробив Людовік Угорський, підписавши в 1374 р. Кошицький привілей, згідно з яким феодали звільнялись від сплати податків на користь корони, крім двох грошей з ділянки землі або будинку. Дворянство призивали в ополчення лише у разі “нападу ворогів”. Можновладці і шляхта офіційно були визнані привілейова-ним військовим станом.
Згідно з Кошицьким привілеєм, на посаду воєводи, каштеляна, судді, старости король міг призначати довічно осіб лише із місцевих панів і дворян. Під їхній контроль переходило 23 найбільших міста, внаслідок чого король втрачав чергову можливість впливати на місцеве управління.
Кошицький привілей свідчить про слабкість королівської влади. За Владислава ІІ Ягайла в 1430 р. положення Ко-шицького привілею поширилось і на духовенство. Відтоді кандидата на польський престол обирали світські й духовні феодали.
У середині XV ст. посилився політичний вплив шляхти. Згідно з Нешавськими статутами, виданими Казимиром ІV, дворянство домоглось розширення прав своїх сеймів (місце-вих з’їздів шляхти). Без згоди генерального з’їзду шляхтичів король не міг приймати важливі державні рішення. Це правило було закріплене Мельницьким і Радомським привілеями. На місцях утверджувались шляхетські суди. Нешавські стату-ти вилучили з юрисдикції королівського суду розгляд деяких категорій кримінальних злочинів, вчинених дворянами.
Широкі верстви селянства, громадян, частина польського духовенства і дрібне рицарство, що страждало від можно-владців, були зацікавлені в посиленні королівської влади. Проте сейм Польщі тривалий час переживав політичний за-непад. Формально він був станово-представницькою установою, але у ньому не були представлені міщани. Лише Радомська конституція 1505 р. дещо піднесла значення сейму, де переважав вплив шляхти. Дедалі більшу роль стала відігравати посольська зборня, делегати якої обирались на шляхетських сеймах.
На становищі держави негативно позначалась незавершеність процесу централізації. Буржуазія розвивалась пові-льно, міста обкладались непомірними поборами.У 1569 р. на Люблінському сеймі Польща об’єдналась з Литовським князівством, утворивши Річ Посполиту.
У точному перекладі ця нова назва польської держави означала не що інше, як “республіка”, “загальна справа”. Вона й насправді була республікою, але на чолі з монархом.
До Речі Посполитої входили більша частина України, Білорусія та інші землі, захоплені у Русі. Главою Речі Посполитої вважався король.
За Генріховими артикулами 1573 р. виборний король зобов’язувався збирати сейм через кожні два роки. Без згоди сейму заборонялось приймати закони, оголошувати війну або укладати мир. Контроль за діями короля здійснювала постійно діюча рада сенаторів. Якщо король не дотримувався Генріхового артикула, шляхта могла скинути його і обрати нового короля. Затаких умов влада короля мала номінальний харак-тер.
У польському вільному (загальному) сеймі, який складався із сенату й польської зборні, у ХV ст. було введено правило: жодне рішення не вважалось прийнятим, якщо проти нього голосував хоч би один депутат. Право депутата накладати лі-берум вето (вільне вето) вважалося наріжним каменем кон-ституції Речі Посполитої.
Без згоди знаті король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки й витрачати кошти, втруча-тись у роботу місцевих сеймів.У Польщі не склались ні станова, ні абсолютна монархія в тому вигляді, в якому вона існувала в країнах Західної Єв-ропи, ні абсолютизм. У представницьких установах засідали лише дворяни. Міщан туди не допускали. Виборна королівсь-ка влада не мала реальної сили. Ще Радомська конституція позбавила короля права видавати закони й розпоряджатись коронними землями.
Польща XV – ХVІ ст. фактично була дворянською рес-публікою. Особливістю польської держави був період феодальної роздробленості, який затягнувся, і як наслідок – слабкість ко-ролівської влади. Іноді королі Речі Посполитої не мали сил і повноважень для проведення заходів загальнодержавного ха-рактеру. Слабка буржуазія не могла надати ефективної допо-моги королю. Багато сил забирала боротьба з іноземними за-гарбниками.
Удругій половині XVІІ ст. стала очевидною потреба у проведенні державних реформ.
Економічне розорення, політична анархія, феодальні міжусобиці, безперервна боротьба між різними політичними групами призвели до послаблення військової могутності Польщі.
Крок за кроком повертає собі свої історичні землі Росія. Позбавляється гніту польських феодалів Україна.
У 1772 р. три держави – Пруссія, Росія і Австрія – проводять перший розподіл Польщі: значніприкордонні області відійшли до трьох вищеназваних держав.
Тільки після цього польське дворянство вирішило про-вести деякі реформи політичної системи.
3 травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв конституцію Польщі. Конституція зберігала недоторканими привілеї і вольності панівного стану. Правове становище селян майже не змінилось.
До структури й компетенції органів влади було внесено зміни. Ліберум вето відмінили. Виборність короля замінюва-лась виборністю династій. Місцеве управління переходило з відання старост до військово-цивільних комісій. На всій тери-торії Польщі було введено єдину структуру державної влади.
Конституція будувалась за принципом поділу влади. За-конодавча влада зосереджувалась у двопалатному сеймі, що складався з палати послів і палати сенаторів. Палата послів одержала перевагу над сенатом. Вона приймала закони біль-шістю голосів. Виконавча влада належала королю і його раді. Королівський трон став передаватись у спадщину. Судову владу представляли виборні чиновники, але обрання їх, як і раніше, здійснювалось на станових засадах.
Незважаючи на суттєві недоліки, і серед них, перш за все, збереження станових привілеїв дворянства, нова консти-туція могла б відіграти важливу прогресивну роль. Але в краї-ні розгорнулась боротьба між різними політичними групами, яка призвела до нового іноземного втручання. У 1793 р. від-бувається другий розподіл Польщі, цього разу між Пруссією і Росією.
До Росії відійшли Центральна Білорусія і Правобережна Україна – території, які були захоплені Литвою і Польщею. Пруссія захопила корінні польські землі: так звану, Велику Польщу, Гданськ, Торунь.
Другий розподіл Польщі тяжко позначився на економіці держави, і в країні склалась революційна ситуація. У 1794 р. у Кракові розпочалося національно-визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Костюшко.
Повстання Костюшко дало поштовх для нової російсько- пруссько-австрійської інтервенції. Польща виявилась безза-хисною перед могутньою коаліцією і внаслідок третього пе-реділу припинила самостійне державне існування до 1918 р.
Возз’єднання українського і білоруського народів відпо-відало їх національним інтересам та історичній справедливо-сті, але розподіл Польщі в цілому і ті методи, якими він був здійснений, мали реакційне значення для всієї Європи.
Феодальний характер права Польщі видно із Польської правди – першого писаного зводу правових звичаїв. Ця пам’ятка права, складена в ХІІІ ст., була відкрита у 1867 р. Написана Польська правда німецькою мовою як посібник для німецьких суддів-хрестоносців, які мали певні складності при розгляді суперечок між поляками (із-за незнання місцевих звичаїв).
Це була приватна кодифікація, яких було багато в серед-ні віки. Ніякої певної схеми автор Правди не дотримувався. Але він детально виклав багато важливих правил, які стосу-вались майнових відносин, кримінального права і судочинства.
Феодальне землеволодіння в Польщі було в основному у вигляді аллоду. Кожний, кому належало помістя, був його власником. Дворяни, рівні в правах, були зобов’язані рівною службою королю.
Селяни поділялись на три основні групи:
а) повністю закріпачені, так звані панські люди (кмети);
б) напіввільні селяни-кмети;
в) дрібні лицарі.
Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад. Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності.
Польське кримінальне право ще у ХІІ ст. не розрізняє наміру від необережності, але допускає і широко застосовує відповідальність без вини. Сім’я відповідає за зраду одного із своїх членів, село – за труп, знайдений на його території і т.д.
Кваліфікована смертна кара за деякі злочини співіснує зі штрафами, причому застосування тієї чи іншої міри покаран-ня не регламентовано і залежить від рішення князя, короля, суддів. Застосовується обернення в рабство, конфіскація, ви-гнання. За вбивство представників різних станів стягувалась різна сума штрафів.
Багато цікавого містить Польська правда про судовий процес, особливо про ордалії, які застосовувались у вигляді випробувань киплячою водою, розпеченим залізом або у ви-гляді судового поєдинку.
Вирок виносили спочатку в усній формі. Письмова фор-ма вироку з’являється не раніше ХІІІ ст.
У подальшому польський процес переживає ту ж еволю-цію, що і в країнах Західної Європи. Документи і свідки виті-сняють ордалії. Стала допускатись апеляція на вироки і рі-шення, головним чином, у вигляді звинувачення суддів в упередженості.
Виникнення і розвиток феодальної держави у Чехії
Чеська феодальна держава бере свій початок із князівст-ва Само (623 – 658 рр.) – об’єднання чесько-моравських пле-мен. Після його розпаду на початку ІХ ст. виникла Велика Моравська держава, яка за дуже короткий строк досягла зна-чної внутрішньої консолідації і великого зовнішньополітич-ного значення.
Але ця держава існувала недовго. У 906 р. Велика Мора-вія загинула під ударами угорських феодалів. За десять років до її загибелі з неї виділилось Чеське князівство із столицею в Празі. У середині Х ст. в князівстві формується ранньофеодальна держава. Її князям з династії Пржемислів вдалося відстоя-ти свою незалежність, дещо обмежити сепаратизм великих феодалів, встановити дружні відносини з Київською Руссю.
Через століття, в 1055 р. Чеське князівство розпадається на окремі феодальні володіння. У кінці ХІІ ст. Князю Прже-мислу І вдається відновити державну єдність Чехії, але це тривало недовго. Під тиском німецьких феодалів чеські князі змушені були визнати себе васалами Німеччини і тільки в 1419 р. одержали від імператора королівський титул.
Державний лад Чехії розвивався шляхом відомої “дво-рянської демократії” (одночасно з тим, як цей процес здійс-нювався в Польщі), поки не розпочалася велика антифеодальна селянська війна, відома під назвою гуситського революційного руху. Головною силою руху була знаменита таборитська армія. одні воювали, інші надавали продовольство і озброєння.
Спроби німецького імператора і римського папи перемогти гуситів обертались поразками хрестоносних армій. Пожежа антифеодальної війни погрожувала перекинутись на Німеччину і Польщу.
Імператор і папа вирішили піти на поступки. Коли досягли згоди з консервативною частиною гуситів, вони видали, так звані, “Празькі компактати“, в яких, крім різних церков-них настанов, проголошувалась свобода віросповідання, від-мінялась церковна юрисдикція у кримінальних справах. Але ті вимоги, за які бились таборити не були задоволені.
“Празькі компактати“ внесли розлад у ряди союзників (багатих бюргерів та дрібних дворян), і вони перейшли на бік імператора. У битві при Ліпанах Табір був переможений і у 1436 р. імператор Сигізмунд в’їхав у Прагу, щоб стати чесь-ким королем.
У 1627 р. Чехія взагалі припинила своє самостійне дер-жавне існування, ввійшовши до складу Австрії.
Державний лад
У ХІІ ст. в чеському князівстві існувала двірцево-вотчинна система управління. На чолі князівських міст і маєтків стояв каштелян (градський жупан). До його обов’язків на-лежало збирання ополчення і командування ним, стягування податків, встановлення правосуддя. Його помічником був владир – управитель князівських маєтків. Разом з членами градської він розглядав судові справи. Контроль за виконан-ням судових рішень і збір мита покладались на помічника. Чиновниками нижчого рангу були старші й молодші урядни-ки (підкоморії, підсудки, секретарі).
Наприкінці XІV ст. центральна влада стала обтяжливою для великих феодалів і вони неодноразово виступали проти неї. У боротьбі проти магнатів король опирався на земанів (дрібних феодалів), проте цієї сили при слабкості міщан було недостатньо.
У період станово-представницької монархії (XV – поча-ток XVІ ст.) уЧехії скликався сейм, на якому засідали пани, володарі й міщани. Останні були представлені депутатами. При королі діяла Земська рада, де за участю панів розгляда-лись найважливіші справи, утому числі й судові. Місцеве управління залежало від знаті.
Суспільний лад
У ХІІ ст. уЧехії остаточно утвердився феодальний лад. Зростання великого землеволодіння супроводжувалось захо-пленням общинних земель. Феодальна знать в особі панів і земанів вимагали для себе імунітетних грамот, які і підтвер-джували їхнє право на адміністративне управління у своїх вотчинах, право вершити суд і розправу над селянами, збирати податі на свою користь тощо. Раніше вільні общинники (ді-дичі) потрапили в кріпацьку кабалу. Крім грошових платежів (чинша) на селян покладалась барщина, тривалість якої вста-новлював поміщик. Із селян стягували податки для держави, побори на користь духовенства та ін.
Серед чисельних привілеїв, якими користувалися чеські феодали, було право “мертвої руки”, згідно з яким майно по-мерлих селян переходило до їх панів.Однією з ранніх пам’яток права Чехії та Моравії кінця ХІІ ст. є Статути Конрада Оттона. Повний текст не зберігся, але за уривками видно, що це записи норм звичайного права. Статути призначались для використання правителями облас-тей (жупанами), які виконували адміністративні й судові фу-нкції.
Статути звільнили духовенство від юрисдикції світської влади. Вони зберегли ордалії. Феодали могли посилати на ор-далії своїх залежних людей.Більшість статей була присвячена процесуальному пра-ву. Але є окремі статті про злочини і покарання. Той, хто здійснив крадіжку у знатної людини, карався смертю з конфі-скацією майна.
Усі найбільш значні збірники середньовічного чеського права – приватні. Чеське дворянство не бажало ніякої офіцій-ної кодифікації, бо розуміло, що вона може обмежити суд, який знаходився в руках дворянства.
У відомому приватноправовому збірнику другої полови-ни ХІV ст. “ Ряд земельного права” (ст.93) яскраво виступає класова нерівність. У ст. 35, 36, 37 цього збірника, зокрема, говориться: “Якби рівний рівного ударив по щоці…, і тоді той, кого вдарили, має, у свою чергу, вдарити (обідчика) по кожній щоці і кулаком у ніс (ст.35). Але якщо нижчий вищого за народженням ударить по щоці, тобто владика шляхтича, йому повинні відрубати руку, і опісля вони мають пообіцяти, що ніхто нікому мстити не буде (ст.36). Якщо ж холоп вда-рить владику або шляхтича по щоці…, то повинен бути від-даний (високородному) на милість з головою, щоб зробив з ним що хоче” (ст.37).
Особливі системи права, крім земського, складали в Че-хії міське право, гірниче право, сільське право та ін.
До важливих джерел чеського права слід віднести і зем-ські книги (земські дошки), куди заносились рішення земсь-кого суду з кримінальних і цивільних справ. Рішення ці мали силу прецеденту.
Судовий процес у земському суді також детально регла-ментується в приватних кодифікаціях. Справа порушувалась за скаргою потерпілої сторони, яка повинна була назвати прі-звище винного і поставити перед властями вимогу провести розслідування.
На суді позивач (обвинувач) виступав першим. Перш за все, він просив дозволу мати адвоката. Далі адвокат просив, щоб були призначені два пани, які йому, і самому позивачу “шептали на вухо” поради під час розгляду справи. Потім цю ж саму процедуру здійснював відповідач (обвинувачений).
Якщо відповідач не зізнавався, то повинен був привести докази своєї невинності. Тобто, тягар доведення лежав на ньому. Коли пояснення обвинуваченого були для суду непереконливими, призначався судовий поєдинок. Але перед цим обидві сторони мали проголосити клятву, і той, хто збивався, програвав справу.
У судовому поєдинку дворяни бились мечами, а селяни і міщани, які не мали права носити зброю, бились палицями. Переможець відрубував переможеному голову.Коли обвинувачений тричі не з’являвся у суд, то потер-пілий міг вбити його, де б не зустрів.
Коли у вбитого не було родичів чоловічої статі, дозволя-лось виходити на поєдинок його дружині або дочці (звичай давав при цьому жінці суттєві переваги).
