2.1 Основні засоби державного регулювання господарської діяльності
Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.
Основними засобами державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГКУ):
- державне замовлення, державне завдання (ст. 13 ГКУ);
- ліцензування, патентування і квотування (ст. 14 ГКУ);
- сертифікація та стандартизація (ст. 15 ГКУ);
- застосування нормативів та лімітів;
- регулювання цін і тарифів;
- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій (ст. 16 ГКУ).
- регулювання системи оподаткування (ст. 17 ГКУ);
- обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання (ст. 18 ГКУ);
- державний контроль і нагляд за господарською діяльністю (ст. 19 ГКУ);
- захист прав суб'єктів господарювання та споживачів (ст. 20 ГКУ);
- державне регулювання об'єднань підприємств (ст. 21 ГКУ).
2.2 Характеристика окремих засобів державного регулювання господарської діяльності
У відповідності зі ст. 13 ГК Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.
Державні замовлення здійснюються на основі державних контрактів.
Державний контракт – це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання – виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.
Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.
У випадках, передбачених Господарським Кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.
Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.
Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.
У відповідності зі ст. 14 ГКУ ліцензування та патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.
Правові основи ліцензування та патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання.
Основним нормативно-правовим актом, що регулює ліцензування, є Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06. 2000 р.
Процедура патентування деяких видів підприємницької діяльності, здійснюється згідно з п. 267.1.1 ст. 267 Податкового кодексу України.
Платниками збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності, що передбачає обов'язкову наявність торгового патенту є суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці), їх відокремлені підрозділи, які здійснюють види підприємницької діяльності, передбаченої ст. 267 Податкового кодексу України та постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних побутових послуг» від 29.12.2010 р. за № 1258.
У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
У відповідності зі ст. 15 ГК у сфері господарювання застосовуються: державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови.
Міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).
Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:
суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;
учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;
виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;
виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо вимог стандартів.
При виготовленні продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж встановлені нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
З метою попередження надання послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я, майна громадян і навколишнього природного середовища, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.
Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом.
У відповідності зі ст. 16 ГКУ держава може надавати дотації суб'єктам господарювання:
- на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування;
- на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів;
- на імпортні закупівлі окремих товарів;
- послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення;
- а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності;
- на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект;
- а також в інших випадках, передбачених законом.
Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.
Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом.
У відповідності зі ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.
З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:
- оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;
- стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;
- усунення подвійного оподаткування;
- узгодженість з податковими системами інших країн.
Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.
Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, які відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.
Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання регламентовано ст. 18 ГКУ.
У відповідності зі ст. 18 ГКУ держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших суспільних інтересів.
Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються Господарським Кодексом та іншими законами.
У відповідності зі ст. 19 ГК держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:
- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності;
- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за дотримання суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
- цін і ціноутворення – з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
- монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
- земельних відносин – за використанням та охорони земель;
- водних відносин і лісового господарства — за використанням і охороною вод і лісів, відтворення водних ресурсів і лісів;
- виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю;
- за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічної безпеки;
- щодо дотримання стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
- споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;
- зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.
У відповідності зі ст. 20 ГКУ держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:
- визнання наявності або відсутності прав;
- визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;
- визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;
- відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;
- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
- присудження до виконання обов'язку в натурі;
- відшкодування збитків;
- застосування штрафних санкцій;
- застосування оперативно-господарських санкцій;
- застосування адміністративно-господарських санкцій;
- установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;
- іншими способами, передбаченими законом.
Державне регулювання діяльності об'єднань підприємств (торгово-промислових палат) здійснюється на підставі ст. 21 ГКУ.
У відповідності зі ст. 21 ГКУ в цілях сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господарство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні можуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною організацією, створеною на засадах членства, що має статус юридичної особи.
Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань.
Порядок утворення та діяльності торгово-промислових палат встановлюється законом.
Суб'єкти господарювання – роботодавці мають право на об'єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав.
Організації роботодавців є самоврядними статутними організаціями, що утворюються на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту законних інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднуватися у спілки та інші статутні об'єднання роботодавців.
Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавців визначаються законом.
