Виникнення та особливості станово-представницької монархії

Слабкість центральної влади – характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорам лише на короткий час вдавалося підкоряти собі князівства, приборкувати світських і духовних феодалів. Навіть у власних володіннях німецькі імператори були обмежені у діях, залежні від папи римського і від усієї знаті.

До початку ХІІІ ст. королівська (імператорська) влада була ще значною. Управління будувалось за двірцево-вотчинною системою. Владу на місцях здійснювали графи. З часом вони привласнили собі спадкоємні права. Посилення влади герцогів, графів та єпископів привело до децентралізації дер-жави.

Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., яка була видана імператором Карлом V (королем Чехії).

Згідно з положенням Золотої булли папу римського було усунуто від виборів німецьких імператорів, визнавалась повна політична самостійність курфюрстів, до того ж вони одержали, так звану, регалію – виключне право видобутку дорогоцінних металів і чеканки монети.

У буллі було врегульовано порядок обрання імператора. Право його обрання було визнано за трьома духовними курфюрстами (Майнцським, Кельнським і Трірським) та чотирма (Богемія, Пфальц, Саксен Вютенберг і Бранденбург) світськими землями.

“Золота булла” узаконила приватні війни, крім війни васалів проти сеньйорів. Нею було заборонено союзи міст. Рішення всіх важливих справ імперії передавалось колегії кур-фюрстів, яка повинна була скликатись щорічно.

Державний лад

Вище управління Німеччини зосереджувалось у руках колегії курфюрстів, які обирали імператора і були його радниками.

Час від часу збирався рейхстаг, що складався з трьох курій: курфюрстів, князів і імперських міст.

Дрібне дворянство не мало у рейхстазі свого представництва.

Не мало його і селянство.

Рейхстаг скликався імператором двічі на рік, інколи – один раз в декілька років.

Рейхстаг вирішував питання щодо встановлення земського миру, організації загальноімперських військових заходів, війни і миру, відносин з іншими державами, обкладання імперськими повинностями, територіальних змін у складі імперії і князівствах, змін в імперському праві.

Рішення рейхстагу виконувались засобами окремих зе-мель, які входили у склад імперії, що не завжди призводило до їх чіткого виконання.

У перервах між засіданнями імператор міг видавати при участі членів своєї ради укази, але вони набували силу закону лише після затвердження їх рейхстагом.

Імператорська влада була слабкою.

Імператор не мав загальноімперського війська, загальноімперського суду.

Влада князів в окремих землях спочатку не була необмеженою.

Там існували ландтаги – станові представництва духовенства, дворян і міщан, іноді зустрічаються у цих зборах і представники вільного селянства.

За структурою ці збори були двох- або трьохпалатними.

Компетенція ландтагів у різні періоди їх розвитку була різною.

Ландтаг вважався верховним судом князівства, поки не виникли особливі суди, до яких пізніше перейшла юрисдикція лантагів.

І тоді він у деяких державах став апеляційною інстанцією для цих судів.

Ландтаг також вирішував справи, що не входили в юрисдикцію судів (наприклад, політичні).

Вони втручались в управління державою, впливали на формування князівської ради, а також на призначення вищих чиновників.

Найбільш важливим правом ландтагів було пра-во встановлення податків.

Із зростанням державних потреб і зменшенням доменів князям усе частіше потрібно було звертатись до ландтагів за грошовими субсидіями.

Вони надавали грошові суми на утримання війська, що давало можливість втручатися в управління армією, будівництво оборонних споруд та ін.

Таким чином, ландтаги, у певній мірі, обмежували владу князів, і були, по суті, більш станово-представницькими органами, ніж рейхстаг, що дає підстави вважати, що станово-представницька монархія в Німеччині розвивалась у межах окремих князівств, а не в межах усієї імперії.

Велику роль у Німеччині відігравали міста. Управління містом залежало від його правового статусу. Великою самостійністю користувались імперські міста, близько до них стояли вільні міста, менше прав було у князівських міст. У XІІІ–XІV ст. більшість міст одержали політичні вольності і були самоуправлінськими одиницями. Законодавча влада в містах здійснювалась радою, яка складалась з комісій окремих галузей міського господарства. Виконавча влада належала магістрату з одним чи декількома бургомістрами.

У другій половині XІV ст. стали виникати союзи міст, необхідні для боротьби з дрібними рицарями і князями, які намагались всіляко притісняти міста.

Суспільний лад

З розвитком феодалізму відбуваються зміни в станово-класовій структурі суспільства. Встановилась доволі значна різниця між верхніми шарами – аристократією і нижчим дворянством.

Із аристократії виділилась невелика група світських і духовних феодалів – курфюрстів.

Майже повністю зникло середнє дворянство.

Основну масу нижчого дворянства з XІV ст. складали міністеріали.

Панськими слугами вони вступали у рицарі і, таким чином, ставали вільними і входили у число дворян.

Пізніше, з розвитком капіталістичних відносин, значення рицарства падає.

Німецькі міста поділялись на три види:

· імперські міста, які були безпосередніми васалами короля;

· вільні міста, які не платили податків і мали повне самоуправління;

· князівські міста, статус яких визначався князем, на території якого вони знаходились.

Населення міст було неоднорідним. До панівного класу відносились землевласники і купці. На нижчому ща-блі знаходились ремісники, підмайстри, поденщики.

У поземельних відносинах Німеччини відбулись важливі зміни, викликані проникненням у сільське господарство товарно-грошових відносин.

Ці зміни виразились у послабленні кріпосної залежності селян, які одержали самостійність.

Найбільш заможні вільні селяни, орендували великі земельні ділянки у феодалів, сплачуючи за оренду грошовий чинш.

Великі орендатори з часом ставали дрібними поміщиками.

Разом з тим залишалась велика маса залежного селянства, яке було “залежним по землі” і “особисто залежним”.

Перші були прикріплені до землі, яку займали спадково, виконуючи певні визначені повинності. Особисто залежні виконували повинності, розмір яких не був чітко визначений.

Судоустрій Німеччини

Розпад франкської монархії і розвиток феодалізму призвів до утворення в помістях землевласників феодальних судів.

Спочатку землевласник мав право судити лише своїх кріпосних, але пізніше його юрисдикція поширилась на все населення, яке проживало на його території.

Поряд з феодальним, існували церковні суди, юрисдикція яких поширювалась як на певні категорії людей (духовенство і деякі розряди світських осіб), так і на певне коло справ (шлюбно-сімейні справи, духовні заповіти).

Третій вид складали міські суди. Склад міських судів у окремих містах був різним. У деяких суд здійснювався суддею і засідателями – шефенами, в інших – міською радою. У більшості міст суддів обирала міська община.

З укріпленням князівської влади був створений вищий суд у князівствах.

Судові функції мали і управителі округів – амтмани. Крім того, в округах були нижчі суди з різноманітною компетенцію.

У Вестфалії широкого розповсюдження одержали особливі суди – суди фемів.

 

3. Становлення князівського абсолютизму

У кінці XV ст. і першій половині XVІ ст. у Німеччині настає період розквіту господарської діяльності. Але розвиток господарства йшов дещо іншим шляхом, ніж в Англії і Франції.

Ні одне місто в Німеччині не стало господарським центром, яким був, наприклад, Лондон в Англії.

Економічний розвиток Німеччини відрізнявся великою нерівномірністю її окремих регіонів. В Англії і Франції розвиток торгівлі призвів до централізації, у Німеччині – до об’єднання інтересів навко-ло місцевих центрів, що сприяло політичній роздробленості.

У першій половині XV І ст. у Німеччині відбувається реформація, яка до всіх умов, що роз’єднували її, додала ще одну – віросповідання.

Німеччина розділилась на протестантську (північ) і католицьку (південь).

Реформація супроводжувалась соціальними виступами, з яких найбільш важливим було селянське повстання 1525 р.

У результаті повстання було розорене духовенство, дворянство, князівські міста, населення яких брало участь у війні, позбавлялось своїх привілеїв і потрапляло в повну залежність від князів.

Князівська влада посилилась за рахунок послаблення міст, розорення частини дворянства, яке потерпіло від селянського повстання і змушене було шукати опори у князівської влади.

Тридцятилітня війна (1618 – 1648 рр.), яка велась під релігійними лозунгами боротьби католиків з протестантами, вирішувала політичні завдання.

Північно-німецькі князі бо-ролись проти посилення імператорської влади і створення єдиної національної держави.

Боротьба закінчилась перемогою князів, їх влада ще більше посилилась.

Вони стали майже незалежні від імператорської влади: за Вестфальським миром 1648 р. князі набули права укладати союзи не тільки один з одним, але й з іноземними державами.

Політичне єднання, розвиток централізації, чиновництва і суду відбувалися у середині кожного князівства.

Станово-представницькі установи у більшості князівств припинили своє існування, а в інших – переживали занепад.

У XVІІ ст. у князівствах панував абсолютизм, який відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу.

Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій території імперії, а в межах окремих князівств.

Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції, перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії князям.

У другій половині XV ІІ ст. найбільшими абсолютиськими державами були Прус c ія і Австрія, які суттєво відрізнялись одна від одної:

Пруссія була переважно протестантською країною, а Австрія – католицькою.

Хоча прусська держава складалась із декількох окремих держав, її населення було німецьким або онімеченим, тоді як Австрія складалась із земель, заселених різними національностями.

Між обома країнами існував постійний антагонізм, особливо в питанні про те, кому повинна належати керівна роль у Німеччині.

Австрія була менш централізованою державою.

Спроби представників династії Габсбургів подолали сепаратизм, роздробленість князівств тривалий час залишались марними.

Позначались суперечності між австрійським, угорським і чеським дворянством.

При імператорі діяли такі установи: державна рада, королівська канцелярія, військова рада, комерцколегія.

Спроби знищити самостійність провінційних сеймів і ландтагів не дали бажаних результатів. Королівська влада не могла нав’язати провінціям своїх чиновників і була змушена призначати тих, кого рекомендувала місцева знать.

До імперії Габсбургів входили Угорщина, Чехія, частина Італії, в яких проводилась політика онімечування народів, ні-мецька мова вважалась державною, угорців і чехів примушували приймати католицтво.

В австрійського королівства не було навіть загальноприйнятої назви. Для її позначення застосовували своєрідний термін – “спадкоємне володіння дому Габсбургів”.

Внаслідок економічної і військової слабкості Австрії її міжнародний авторитет був невеликий.
Колишня Тевтонська держава Пруссія, навпаки, ставала дедалі сильнішою. На початку XVІ ст. її герцогу, колишньому васалу Польщі, вдалося об’єднати свої володіння з князівством Бранденбурзьким і стати суверенним правителем. На початку XVІІ ст. курфюрст Прусcії дістав титул короля.

Вигідне географічне положення, уміння королів одержувати для себе вигоду із складної міжнародної ситуації, тонка дипломатія, створення сильної армії, жорстоке придушення селянських виступів були основними причинами піднесення Брандербурзько-Прусcької держави.

У внутрішньому управлінні прусським королям вдалося досягти набагато більшої централізації, ніж монархам Австрії. Після усунення Таємної ради було створено три важливих відомства: внутрішніх справ, юстиції, іноземних справ. Найбільше значення мали відомства внутрішніх справ і поліції. Розгалужений поліцейський апарат втручався в життя підданих аж до того, що забороняв жінкам носити модні сукні, пудритись тощо.

Опорою короля були армія і чиновництво.

Чиновницький апарат діяв чітко, організовано і не випадково вважався зразковим для інших німецьких князівств, особливо в умінні здирати податки.

Ландтаги на місцях зберігались, але потрапили під контроль призначуваних королем ландратів.

Бюрократичний апарат монархії був суворо централізованим, особливо у військовій, поліцейській і фінансовій сферах.

Владу поміщиків над селянами король, навпаки, зберіг і розширив.
Пруссія у XVІІІ ст. була схожа на поліцейську державу, в ній утвердилося всесилля бюрократії, воєнщини з безмежною дріб’язковою опікою з боку верховної влади над усіма сторонами життя підданих.

Установлювався абсолютизм і в інших німецьких князівствах. Коли ландтаг Саксонії надумав протестувати проти поборів курфюрста Августа Сильного, останній наказав закрити депутатів у залі і тримати, поки не примиряться.

Влада німецького імператора була примарною.

Німеччина була конгломератом королівств, курфюрств, ландграфств, архієпіскопств, єпіскопств, абатств, володінь духовних орденів, імперських рицарств і вільних міст. Т

акий вигляд мав на практиці князівський абсолютизм.

До 1806 р. у Німеччині було 51 імперське місто, близько 360 князівств і до 1,5 тисячі рицарських володінь, господарі яких також претендували на незалежність, суверенітет.