Поняття, періодизація римського права та його значення в історії розвитку юриспруденції.

Тема 1. Поняття, система та предмет римського приватного права.

1. Поняття, періодизація римського права та його значення в історії розвитку юриспруденції.

2. Предмет римського приватного права.

3. Система римського права. Цивільне право, право народів, преторське право.

Рецепція римського приватного права.

Поняття, періодизація римського права та його значення в історії розвитку юриспруденції.

Сучасна європейська цивілістика сягає своїм генетичним корінням часів Давнього Риму. Стародавній Рим створив самобутню культуру, одним із основних надбань якої є римське приватне право, що є взірцем високої правової культури. Вершиною розквіту римського приватного права було ІІІ століття нашої ери, однак і сьогодні основні засади римського приватного права широко використовуються людством. Виникнення, формування і функціонування римського права не вкладається в класичну схему: культура поєднана з мораллю, релігією, державою, які в сукупності утворюють право.

Римське право займає в історії людства визначне місце, оскільки воно пережило народ, який його створив. Воно зародилося в той період, коли Рим представляв собою незначну общину серед інших подібних їй общин середньої Італії. Як і весь примітивний склад життя общини, римське право на перших порах являло собою нескладну, багато в чому архаїчну систему, проникнуту патріархальним та вузько національним характером. Однак, борючись за своє існування, маленька римська община поступово збільшується, поглинаючи сусідні общини, поширюється на території всієї Італії, захоплює сусідні острови, зміцнюється її внутрішня організація, і таким чином утворюється держава, яка об’єднала під своєю владою вагому частину населення світу, а відголоски розробленого нею права актуальні і сьогодні. Інтерес до римського приватного права пояснюється тим, що попри значну кількість наукових праць і досліджень римського права, воно здатне зберігати невичерпний потенціал для нових наукових досліджень.

Виділяють наступні етапи розвитку Римської держави: 1) Архаїчний період (період рексів 753-509 роки до н.е.); 2) республіканський (509-30 роки до н.е.); 3) період імперії 30 р.до н.е.- 476 р. н.е.). Цей період поділяється на ранню імперію (принципат 30 р.до н.е.-285 р. та домінат 285-476).

Розвиток держави безумовно є невід’ємним від розвитку права. Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на декілька основних періодів: 1) архаїчний період або період докласичного римського права (753 – 367 роки до н.е.); Характерними ознаками права цього періоду є архаїчність і формалізм. У цей період відбувається головних джерел римського права, перехід від звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому судової практики. Джерелами права є звичаї, правові звичаї, царські закони. 2) передкласичний (докласичний) період (367 – 17 роки до н.е.). Розвиток права в цей період пов’язаний з правотворчою діяльністю претора. Основними джерелами права у цей період є постанови народних зборів, едикти преторів. 3) класичний період (17 роки до н.е. – 284 рік н.е.). До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридично завершеного виду та системи і стають зразком для приватного права взагалі. 5) посткласичний період (284 – 476 роки н.е.) характеризується процесом спрощення та уніфікації різних класичних правопорядків, правотворча діяльність зосереджується повністю у раках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Єдиним джерелом права стають постанови імператора, які одержали назву імператорських конституцій. 6) Юстиніанівський період (526 – 565 роки н.е.). В цей період завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені безцінні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

Першопочатково римські правові приписи були тісно пов’язані з fas, (порядком відносин з богами), що пізніше знайшло відображення в царських законах. Для римлян, як і для більшості народів, характерний розподіл систем правової регуляції на релігійне право і право людське. Релігійне право – похідне від волі богів, людське право – результат свідомої творчості людини. Fas органічно включає в себе як релігію, яка набуває правової форми, так і елементи приватного та публічного права, воно спирається на волю богів, тому воно, за визначенням, є незмінним, істинним і священним, якщо лише надприродні сили не захочуть змін.

Ius – це установи людські тому це право мінливе і здатне до змін, це позначення таких взаємин особи, через які воля однієї особи панує над волею іншої. «Людське» або світське право є свідченням того, що із права можливо створити незалежний від суб’єктивно-індивідуальних бажань зовнішній механізм, яким може управляти кожен, хто вивчив його конструкцію. Римлянам вдалося створити таку систему правової регуляції, яка може бути названа абстрактним правом: окремий випадок підкоряється всезагальному правилу.

Особливої уваги заслуговує такий вид права як природне. Римляни замислювалися, що існує об’єктивна правова регуляція, незалежно від волі народів та окремої людини. Природне право – вищий і вічний закон, даний самою природою або богами. Можна виділити чотири моменти розвитку ідеї природного права, що їх виділяють римські юристи: 1) природне право може диктуватися інстинктом природи; 2) природне право – це сукупність норм життя, які встановлюються об’єктивною природою; 3) природне право дане в природному розумі; 4) природне право є універсальне, незмінне і справедливе для всіх. Для Цицерона закон є сила самої природи, критерій права і безправ’я. Тому при обґрунтуванні права необхідно виходити із цього вищого і загального для всіх часів і народів закону, котрий виник раніше від будь-яких писаних законів і будь-яких держав. Точка зору Цицерона щодо природного розуму як основи права зазнала впливу ідей Платона, Арістотеля, Панетія та Полібія.

За способами існування римське приватне право поділялося на писане та неписане право: як у греків. Писане право складається із законів, рішень плебса, рішень сенату, постанов імператорів, едиктів посадових осіб та із відповідей юристів.

Писане право – будь-який правовий припис, який має письмову форму фіксації. Найстародавнішими пам’ятками саме писаного закону є відомі Закони ХІІ таблиць.

Неписане право – це правові правила і норми, які не мали письмової фіксації та існували у формі звичаїв або постанов і розпоряджень уповноваженої на те особи (осіб) в усній традиції. З наявного масиву письмово незафіксованих одноосібних правових приписів найбільш відомі закони Ромула. Хоча, за свідченнями Діонісія, пізніше вони були записані. Але загалом, в часи Ромула у римлян ще не існувало практики письмової фіксації права.

Правова технологія – це один із способів конструювання позитивного права в межах конкретної держави. Організація права в Римі – як правова технологія – має часову прив’язаність і просторову локалізацію, і вона часто підпорядковується досягненню конкретних цілей: підкорення окремого індивіда Римській державі через об’єднання громадян політичними та юридичними узами.

Римська правова технологія – це: а) за формою – сфера конструювання позитивного права в межах конкретного історико-географічного середовища: елліністичний період європейської культури територіально визначений кордонами Риму; 2) за сутністю – процес конструювання національної правової системи, під час якого використовується вся система юридико-правових засобів, характерних для даної правової культури.

Аналіз становлення та розвитку римського приватного права засвідчує існування та практикування певної сукупності технолого-правових процедур, доречних та виправданих у межах конкретної соціокультурної ситуації при збереженні загальноприйнятих настанов на тлі римської правової ідеї. Для римського приватного права такими настановами були: 1) відданість ідеї порядку; 2) публічність, котра як принцип існування соціуму тісно пов’язана із функціонуванням такої форми соціального облаштування, як община; 3) індивідуалізм побудов римського приватного права є наслідком змін світоглядних орієнтирів античної людини: в центрі приватноправових конструкцій стоїть одноосібний суб’єкт власності, який самостійно бере участь в обороті та одноосібно несе відповідальність - це репрезентувалося найбільш важливими правовими інститутами: інститутом індивідуальної приватної власності та інститутом договору; 4) світскість римського приватного права виявляється в тому, що воно створене людиною для людини, принаймні про таку рису римського права можна вести мову стосовно його існування впродовж перших трьох століть н.е., коли воно досягло свого найвищого розвитку; 5) раціоналізм римського приватного права виявляється в розсудливих, заформалізованих і безликих положеннях. В межах римського приватного права набули поширення правила і процедури вирішення конфліктів, які не могли не ґрунтуватися ні на чому іншому, як на раціоналізмові; 6) утилітаризм – римське приватне право як технологія було процесом творення права, за допомогою якого римляни вирішували конкретні життєві проблеми. Засадничим моментом римської правової регуляції є справедливість – як світоглядне, морально-правове явище, я яка є методологічним принципом систем позитивного права як Риму, так і сучасних європейських держав, а водночас, справедливість є одним із ключових орієнтирів правової технології. Римське право з часів свого виникнення прагнуло справедливості, тому той, хто не ставив це метою в своїй діяльності, не міг бути юристом. Римські юристи сприймали справедливість як начало рівності всіх у сфері права і перед законом.