Подальший етап проведення соціологічного дослідження полягає у безпосередньому зборі первинної соціологічної інформації, або, кажучи мовою соціологів,- проведенні польового етапу дослідження. В процесі польового етапу дослідження для збору соціологічної інформації можуть застосовуватися різні методи (див. схему). Кожний із них має свої особливості, пред'являє певні вимоги.
Опитування – як метод пізнання соціальних явищ та процесів -має давні традиції в соціології. Не тільки соціологи, а й журналісти, педагоги, психологи, працівники багатьох інших сфер використовують цей метод для отримання інформації, яка їх цікавить. Опитування – незамінний прийом отримання інформації про суб'єктивний світ людей, їх прагнення, мотиви діяльності, думки. Він приваблює дослідників тому, що вважається майже універсальним методом. Соціологу дуже часто необхідна інформація про такі явища і процеси, які недоступні прямому спостереженню і які не знаходять необхідного відображення в різних документах, у соціальному аналізі. Питати можна про все, чого не можна побачити чи прочитати. Мистецтво цього методу полягає у тому, щоб знати, про що питати, як питати, які ставити запитання, і як бути впевненим у тому, що можна вірити отриманим відповідям.
В основі методу опитування лежить система запитань, пропонованих опитуваному, відповіді котрого і створюють необхідну інформацію. Існує два різновиди опитування, пов'язаних із письмовою або усною формою спілкування інтерв'юера із респондентом: анкетування та інтерв'ю. Кожний варіант опитування являє собою один із найбільших різновидів соціально-психологічного спілкування, обумовленого рядом обставин: змістом анкети чи інтерв'ю (перелік питань), якістю роботи анкетера чи інтерв'юера, ситуацією опитування, умовами його проведення та ін.
Об'єктом інформації можуть бути найрізноманітніші сторони життя людей, їх суб'єктивне ставлення, оцінка подій і т. ін. Як ставити запитання і які це мають бути запитання, щоб отримати достовірну інформацію? Це залежить від змісту, характеру інформації і мови (лексики) анкети.
Анкетні опитування. Найбільш розповсюджений на практиці вид опитування – анкетування. Воно може бути груповим або індивідуальним. Групове анкетне опитування широко застосовується за місцем роботи, навчання. При індивідуальному анкетуванні анкети роздаються на робочих місцях, за місцем навчання, проживання, а термін їх повернення заздалегідь обумовлюється. Сьогодні анкетне опитування залишається одним із найбільш оперативних способів збору первинної соціологічної інформації.
Велика роль у підвищенні якості техніки збору інформації відводиться складанню інструментарію, серед видів якого є соціологічна анкета. Створенню анкети передує довготривалий етап розробки програми досліджень, оскільки в анкету закладаються основні гіпотези, сформульовані завдання, які необхідно вирішити в ході соціологічного дослідження. Кожна анкета – це результат творчих дій, які вимагають знань із соціології, психології, математики, соціолінгвістики. Це, свого роду, сценарій бесіди із респондентом.
Основу структури анкети становить система об'єднаних єдиним дослідницьким задумом питань та можливих відповідей, метою яких є вияв кількісно-якісних характеристик об'єкта та предмета аналізу. Щоб анкета могла успішно та ефективно виконати своє призначення, необхідно знати та дотримуватися ряду правил та принципів її конструювання, знати особливості тих питань, з яких вона складається.
Перш за все, будь-яке питання в анкеті повинно бути однаково зрозумілим для різних соціально-демографічних груп респондентів: і молодих, і людей похилого віку, і для людей із вищою та початковою освітою, горожанам та селянам.
Структура та послідовність питань в анкеті по суті виявляють установку соціолога на розвиток комунікації із респондентом (опитуваним): пробудження інтересу, довіри, впевненості. З цієї точки зору питання в анкеті мають бути коректними, контактними. Доведено, що люди з відносно високим рівнем освіти здатні оцінювати ймовірну достовірність своїх даних, тоді як респонденти з низьким рівнем освіти не можуть цього зробити. Тому виникає проблема компетентності опитування.
Анкети можна побудувати у такій послідовності:
1. Вступна частина (де вказується, хто і для чого проводить опитування, як будуть використовуватись дані, гарантії конфіденційності, подається інструкція щодо заповнення анкети).
2. Основна частина анкети, (котра містить блоки питань до опитуваних: вступні запитання, основні, заключні).
3. Паспортний блок «паспортичка» (блок запитань демографічногохарактеру).
4. Подяка.
Основна частина анкети (блоки питань) має також власну послідовність будови, композицію. Питання в анкеті ранжируються від найбільш простих та нейтральних за змістом. Вони забезпечують зав'язку співбесіди, спонукають співбесідника до діалогу. Більш складні питання, що потребують аналізу, роздумів та активізації пам'яті, розміщуються в середині анкети. Питання можуть об'єднуватися в блоки за тематичним та проблемним принципами. При цьому перехід до нового напрямку співбесіди повинен супроводжуватися поясненнями, елементами уваги.
Серйозна увага звертається і на графічне оформлення анкети, її лексику. Основними критеріями оцінки мови є:
· складність граматики і структури речення (запитання повинні містити (оптимальна кількість) від 5 до 20 слів);
· рівень складності запитань (їх слід формулювати дохідливо, зрозуміло, однозначно);
· оцінка складності формулювання відповіді для опитуваного (з врахуванням рівня компетентності респондента).
Всі питання, що використовуються в анкетах, можна класифікувати за такими критеріями: за змістом (про факти поведінки, щодо особистості людини, її ставлення до конкретних процесів, явищ), за формою (відкритого та закритого типу, прямі та допоміжні), за функцією (основні та неосновні).
Запитання в анкеті поділяються на: закриті та відкриті. Закритими називаються ті запитання, на які в анкеті наводяться варіанти відповідей. Прочитавши їх, опитуваний тільки позначає той варіант відповіді, який збігається з його думкою. Такого типу запитання дозволяють більш точно інтерпретувати відповідь, а рамки оцінок та суджень опитуваного визначаються набором варіантів відповідей. В свою чергу, закриті запитання можуть бути альтернативними та неальтернативними. Перші передбачають вибір респондентом лише одного варіанта відповіді. Неальтернативні питання допускають вибір респондентом кількох варіантів відповідей.
Закритого типу запитання зручніше формулювати для вияву фактів і відносин, що обумовлюють заздалегідь відомий перелік можливих варіантів відповідей.
На відміну від закритих, відкриті питання не нав'язують респондентові варіант відповіді, а дають можливість висловити власну думку в усій повноті. Саме тому, за їх допомогою можна зібрати більш багату та змістовну інформацію. Вони ефективні на стадії пробних досліджень і дозволяють дати відповідь у вільній формі.
Щодо альтернативи застосування закритих та відкритих запитань, то слід пам'ятати: респонденти більш охоче відповідають на відкриті питання тоді, коли вони мають розвинуту систему уявлень з даної проблематики і вважають себе компетентними. Якщо ж предмет опитування малознайомий або ж складний для аналізу, то респонденти, як правило, ухиляються від відповіді або відповідають досить невизначено, не за суттю. В цьому випадку застосовуються відкриті запитання. Існує також напівзакритий варіант системи відповідей, коли подається перелік як основних варіантів відповіді, так і створюється можливість для подання власної, іншої відповіді.
Прямі і непрямі запитання. У першому варіанті передбачено відповідь, яку слід розуміти в такому ж смислі, як розуміє опитуваний. Але такого типу прямі запитання в ряді випадків залишаються без відповіді або дають неточну інформацію, бо опитувані не схильні висловлюватись відверто. У такому разі наводяться непрямі запитання (сформульовані в непрямій формі). Часто одне пряме запитання замінюється на кілька непрямих.
Приклад:
Пряме запитання:
За яку партію ви будете голосувати?
Непрямі запитання:
Якій із партій, на Вашу думку, можна довірити політичну владу в країні?
Яка із політичних партій Вам найбільше імпонує?
Основні запитання анкети спрямовані на збір інформації про явище, яке підлягає вивченню. Неосновні – на вияв відвертості відповідей, вони уточнюють, доповнюють дані, отримані в основних запитаннях. До таких відносять питання-фільтри, контрольні питання та ін. Число питань в анкеті не може бути необмеженим. Досвід показує, що після 40-50 хвилин опитування увага респондента понижується. Це стосується і запитань з однотипними відповідями, типу «так», «ні». Тому деколи в структуру анкети вводять так звані «галоп-питання», «питання-уловки» та інші, котрі «пробуджують», активізують увагу респондента. Формулювання питань має відповідати дослідницькому завданню і можливостям респондента. Для цього питання необхідно «перевірити» за деякими основними інструментальними критеріями: чи стосується дане питання всієї сукупності опитуваних; чи досить чітко пояснено респонденту техніку заповнення анкети; чи не перевищує запитання рівень компетентності опитуваного; чи не викликає запитання негативних емоцій в опитуваного. Це і буде гарантом дієздатності запитань та анкети. За способом проведення анкетного опитування воно поділяється на індивідуальне, групове, поштове та пресове.
Поштове опитування є різновидом анкетування і правомірно розглядається як належний засіб збору первинної інформації. У найбільш загальному вигляді він полягає у розсипці анкет і отриманні на них відповіді поштою. Важлива перевага поштового опитування – простота організації. Однак, водночас поштове опитування має і свої недоліки. Основний із них – неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети та повертають їх дослідникам), що і понижує надійність отриманої інформації (частка повернених анкет -близько 20-25%). Як правило, збільшення кількості повернених анкет досягається розсипкою респондентам повідомлень. Вони повинні «настроїти» людину на участь в опитуванні. У повідомленні вказується, яким чином дослідники отримали адресу потенційного респондента, чому буде присвячене опитування, яку мету ставлять перед собою дослідники, тощо. Висилка повідомлень підвищує повернення анкет здебільшого ще на 10%. При розсипці анкет слід ще й відіслати конверт зі зворотною адресою для полегшення роботи респондента. Пресове опитування іноді відносять до різновиду поштового. У такому разі анкета друкується в газеті чи журналі. В силу пасивності процедури залучення потенційних респондентів до опитування, невисока, частка повернення анкет, найімовірніше, близько 1% від усієї сукупності передплатників або читачів.
Інтерв'ю. Порівняно із анкетуванням, інтерв'ю у практиці соціологічних опитувань використовується значно рідше – через більшу складність та неоперативність його проведення. Інтерв'ювання має свої переваги та. недоліки, порівняно із анкетуванням, тому при плануванні дослідження доводиться вирішувати: чому надавати перевагу, враховуючи найменші затрати часу та засобів, і необхідність отримання найбільш важливої та достовірної інформації.
Основна різниця між анкетуванням та інтерв'юванням – у формі контакту дослідника з опитуваним. Інтерв'ю – це співбесіда, яка проводиться за певним визначеним планом, обумовлює прямий контакт інтерв'юера (той, хто опитує) з респондентом (кого опитують), причому запис відповідей проводиться письмово або, з дозволу респондента, на диктофон.
Є велика безліч різновидів інтерв'ю. У прикладній соціології розрізняють кілька видів інтерв'ю: формалізоване, фокусоване та вільне. За змістом бесіди розрізняють так звані документальні інтерв'ю (уточнення фактів, вивчення подій), інтерв'ю думок (виявлення оцінок, поглядів, суджень). Особливо виділяється інтерв'ю із спеціалістами-експертамгі. Щодо техніки проведення розрізняють вільні нестандартні і формалізовані інтерв'ю.
Формалізовані (стандартизовані) інтерв'ю – найбільш розповсюджений різновид інтерв'ювання. Проведення його вимагає детально розробленої процедури (загальний план, послідовність та конструктивність запитань, відповідей). При використанні цього виду опитування інтерв'юер зобов'язаний чітко дотримуватися формулювань питань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, як правило, пропонують закриті запитання. Інтерв'ю із відкритими запитаннями передбачає дещо менший ступінь стандартизації його проведення.
Дещо менший ступінь стандартизації має фокусоване інтерв'ю, метою якого є збір думок, оцінок щодо певної конкретної ситуації, явищ, їх причин та наслідків, і виявити інформацію про реакцію суб'єкта на задану дію (тому його і називають фокусованим, спрямованим).
Вільні інтерв'ю – це довготривала співбесіда інтерв'юера із респондентом без суворої деталізації питань, але проводиться за загальною програмою. Цей вид опитування застосовується тоді, коли дослідник приступає до визначення проблеми дослідження.
Від застосування того чи іншого виду інтерв'ю певною мірою залежить і точність отриманої інформації. Переважно при інтерв'юванні виявляється вплив інтерв'юера на якість отриманих результатів-даних. Такого роду впливове явище не усвідомлюється учасниками інтерв'ю в психологічному та поведінковому контексті як на вербальному (розмова, спілкування) рівні, так і в неявних формах (емоційний тон, міміка, поведінка). Тому, чим більш стандартизованим є інтерв'ю, тим більше у дослідника можливості знизити вплив інтерв'юера. Водночас досвід показує, що і в опитувальному листі трапляються вади, недоробки, і в силу свого вміння інтерв'юер прагне і повинен їх відчувати та виправляти. Тому інтерв'ю одночасно може мати елементи пілотажності (апробації).
Залежно від особливостей процедури інтерв'ю може бути інтенсивним (глибоким, тривалим).
За способом організації розрізняють групові та індивідуальні.
Останнім часом, у великих містах, де досить високий рівень телефонізації, застосовується телефонне інтерв'ю. Його основні переваги: оперативність і низька вартість. Телефонні інтерв'ю використовують для швидкого опитування та для зондування соціального настрою. Але інтерв'юер при цьому повинен мати спеціальну підготовку (уміння володіти інтонацією, голосом, відчувати стан опитуваного тощо). Крім того, оптимальна тривалість такого типу інтерв'ю – до 15 хвилин, після чого інтерес та увага до діалогу значно знижується.
Особливості інтерв 'ю. Ідеальне інтерв'ю нагадує живу співбесіду двох рівнозацікавлених людей. Один із учасників інтерв'юер - професійний дослідник, другий – респондент, який обстежується. Формалізоване інтерв'ю нічим не відрізняється від опитування в анкеті, тільки записи інтерв'юер веде у ході розмови.
Структура (основні фази) ведення співбесіди (інтерв'ювання):
1) встановлення першого контакту (мета створити сприятливу атмосферу для розмови);
2)закріплення контакту і перші запитання за планом інтерв'ю;
3) перехід до основних запитань;
4)швидке встановлення контакту (в разі його втрати), встановлення причини втрати контакту:
- респондент не володіє інформацією або йому важко згадати;
- опитуваний не зрозумів мети запитання і характеру очікуваної від нього відповіді;
- респондент не хоче відповідати тому, що не настроєний на відвертість;
5) закінчення інтерв'ю, подяка співбесідникові, підбиття підсумків співбесіди.
Експертне оцінювання
Це – особливий різновид методу опитування, де вимоги, які застосовуються в масових опитуваннях, неприйнятні. В процесі масового опитування джерелом соціологічної інформації, яка дає оцінку тим чи іншим сторонам об'єкта дослідження, виступають і представники цього ж об'єкта. При експертному опитуванні ситуація інша. Експерти майже ніколи не виступають представниками об'єкта дослідження.
На початку, заходи та процедури експертних оцінок розроблялися головним чином для застосування футурологічної діяльності (передбачення, прогнозування), економічного планування, питань управління та наукознавства. Методологічна обумовленість застосування експертних оцінок в соціології найбільш проявляється при розгляді діагностичного аспекту експертизи. Тому, як правило, експертне оцінювання (опитування) широко використовується в розвідувальних та пробних дослідженнях для отримання попередніх даних про об'єкт, предмет аналізу, для уточнення гіпотез та завдань основного дослідження, для розробки прогнозу і доповнення та з'ясування певних процесів та явищ. Як правило, досліджують і такі ситуації, що пов'язані зі спробою прогнозувати зміну того чи іншого соціального явища, процесу, з необхідністю уявити стан предмета, який становить інтерес, або дати оцінку таким сторонам діяльності і характеристикам людей, за якими їхня самооцінка може виявитися хибною. Подібна інформація може надходити тільки від компетентних осіб – експертів, які мають глибокі знання про предмет або об'єкт дослідження.
Практика застосування експертних методик (як для вирішення проблем прогнозування, управління, так і в традиційних сферах соціологічного дослідження) показала, що вони такою ж мірою і важливі і надійні, як і метод масових опитувань з його розширеною методикою забезпечення репрезентативності. Експертні методики містять ряд експліційованих (спільних, схожих) понять: експертні системи, діагностика, експертне опитування та оцінювання, думки, сценарії. Але в соціології традиційно в експертизі акцентується на ролі опитування. Таким чином, експертне опитування посідає тут центральне місце. У свою чергу воно специфіціюється в двох основних формах експертної роботи: експертного опитування (з усіма різновидами – від індивідуального інтерв'ю до колективного генерування ідей та методу Дельфі) і діагностики.
Важливий момент при проведенні такого роду опитування – відбір експертів, передусім за рівнем їх компетентності. На першому етапі відбору як критерій доцільно використовувати дві ознаки: рід занять та стаж діяльності за профілем, що нас цікавить. За необхідності потрібно брати до уваги також і рівень, характер освіти, досвід, вік. Як завжди, перший список може бути досить широким, однак у подальшому його доцільно «звузити», оскільки не кожна людина здатна виступити в ролі експерта. Але основним серед усіх критеріїв відбору експертів є їх компетентність. Для її визначення застосовуються – з тим чи іншим ступенем точності – методи самооцінки експертів, оцінки результатів минулої діяльності кандидатів у експерти та колективні оцінки авторитетності експертів.
Метод самооцінки обумовлює оцінку кожним із кандидатів в експерти власної компетентності (як правило, за 5-бальною шкалою), включаючи показники, які характеризують ступінь його участі в досліджуваній проблемі. Використовують також різного роду довідники, типу «хто є хто», списки членів професійних груп і т. ін. Це допомагає визначити, де даний кандидат навчався, працював, якими аспектами професійної діяльності він займався. Критеріями відбору спеціалістів до експертної групи може служити також і кількість опублікованих праць і т. ін. Якщо кандидати в експерти знають один одного, то ефективним може бути метод колективної оцінки кожного із них іншими. Хоча деякі спеціалісти вважають, що колективні оцінки менш точні, ніж самооцінки, все-таки аналіз розходжень між ними дозволяє здійснити більш обумовлений підбір експертів.
Не менш ефективним виявляється метод «снігового нальоту»: відібрані на першому етапі експерти називають компетентних спеціалістів, котрі, в свою чергу, включаються в процес відбору; ці ж відібрані експерти рекомендують інших спеціалістів. Цей процес завершується стабілізацією сукупності рекомендованих експертів, коли їх список перестає поповнюватися новими прізвищами. Після складання попереднього списку проводиться їх оцінка шляхом соціометричної процедури, де критерієм оцінки спеціаліста є частота рекомендацій його іншими експертами.
До експертної групи повинні входити спеціалісти, які здатні провести експертизу із врахуванням різних сторін досліджуваної проблеми. Тому до експертної групи бажано залучати спеціалістів, котрі представлять різні наукові напрями.
У прикладній соціології розроблено цілий ряд прийомів опитування експертів, які використовуються для отримання різного роду оцінок, в тому числі і прогностичних. Основний інструментарій експертних опитувань – анкета або бланк-інтерв'ю, які розроблені за спеціальною програмою. Відповідно до цього процедура опитування полягає або в анкетуванні, або в інтерв'юванні експертів. На відміну від масового опитування, програма опитування експертів не настільки деталізована і має переважно концептуальний характер. В ній, передусім, однозначно формулюються явища, які підлягають вивченню, та передбачаються у вигляді гіпотез можливі варіанти їх наслідків.
Продуктивним способом організації групової експертної оцінки є колективне обговорення індивідуальної думки або виділення із експертної групи найбільш кваліфікованих авторитетних експертів з метою корекції оцінок. Суттєвим моментом узгодження думок в процесі групового вибору є селекція найбільш мотивованих висновків. Експертне оцінювання – це не просто формулювання, відбір і обробка висновків експертів. Воно визначається насамперед роботою експертів щодо забезпечення аргументації висновків, їх мотивації та демонстрації того, чому надається перевага. Висновки (думка) – це свого роду ідейна позиція в системі різних варіантів особистої інформації, аналіз якої сприяє висуненню гіпотез та встановленню істини.
Простою формою застосування експертного методу (без процедури опитування) є формування спеціальних груп для вироблення спільного рішення із заданої проблеми. Іншою формою експертної оцінки є нарада, на якій колективний «розум», вищий за найрозумнішого із учасників. У випадках, коли не відомі навіть найбільш загальні підходи до проблеми і час не дозволяє проводити трудомісткі дослідження, ефективним може бути застосування методу «мозкової атаки» або «мозкового штурму» («брейнстормінг»), що є різновидом наради, яка відрізняється від класичної рядом особливостей. Вироблення групового рішення в процесі «мозкової атаки» проводиться так:
формулюється узагальнено проблема, при цьому підкреслюється її ядро;
формуються дві групи учасників, з яких одна генерує ідеї, а інша відбирає цінні і потрібні; формується група спостерігачів-секретарів; починається «атака» із оголошення проблеми, яку необхідно вирішити;
всі ідеї фіксуються таким чином, що вони мають бути в полі зору всіх учасників;
ведучий підтримує всі висловлені ідеї, стимулюючи азарт розумового змагання;
група оцінки відбирає найбільш цікаві (перспективні) ідеї і на певному етапі формує нове, більш вузьке завдання, яке ближче до мети (цикл може повторюватися кілька разів).
Найбільший успіх «мозгового штурму» буде забезпечений за дотримання таких умов:
· до кожної групи має входити до десяти чоловік із приблизно рівним соціальним статусом;
· бажано, щоб експерти знали ім'я один одного;
· нарада має проходити в невимушеній, зручній обстановці;
· спостерігачі (котрі фіксують перспективні ідеї) для зручності повинні знаходитися поза групою.
При проведенні брейнстормінгу слід виходити з того, що потрібно отримати якомога більше будь-яких притаманних даній проблемі ідей і ні в якому разі не висловлювати ціннісного судження ні щодо зроблених пропозицій, ні щодо їх авторів. В даному випадку кількість ідей важливіша за якість. Учасники засідання не повинні перебивати один одного. Ідея, висловлена одним, може послужити поштовхом для нової ідеї (навести на думку) іншого.
Досить часто в прикладній соціології застосовують такий метод експертного прогнозу, як «метод Дельфі». Це – один з найбільш ефективних експертних методів. Свою назву метод отримав від старогрецького міста Дельфі, в якому жили мудреці, котрі передбачали розвиток майбутніх подій. Провіщання дельфійських мудреців принципово відрізнялися від пророчень звичайних жерців, бо вони обнародувалися лише після ретельного обговорення на раді і досконального ознайомлення всіх членів ради із обставинами справи. Збагачений сучасними знаннями старовинний метод оцінки майбутніх подій та становища шляхом опитування експертів почали називати методом Дельфі. Суть цієї форми експертного оцінювання – у проведенні ряду послідовних конфіденційних опитувань групи експертів з досліджуваної проблеми у кілька турів. Його мета – формування узгоджених думок на основі багаторазового опитування одних і тих же експертів. Після першого опитування та узагальнення результатів підсумки повідомляються учасникам експертної групи. Потім проводиться повторне опитування, в ході якого експерти або підтверджують свою точку зору, висловлену на попередньому етапі, або змінюють свою думку в узгодженні із думкою більшості. Так повторюється кілька разів. В ході такої процедури формується більш-менш узгоджена оцінка.
Дельфійський метод можна застосовувати як для прийняття рішень прогностичного характеру, так і для оцінки їх здійснення. Суттєвим недоліком методу Дельфі є його висока трудомісткість та тривалість процедур.
Експертне опитування передбачає дотримування таких правил та вимог:
вказати, сутність якої проблеми вивчається, і мотив звернення до експерта;
дані, що підтверджують компетентність експерта (галузь знань, стан, кваліфікація);
інформація про зміст пропонованих питань;
правильне формулювання кожного проблематичного питання;
допоміжні зауваження коментарі, пропозиції.
Від якості конкретних експертних оцінок залежить надійність рішень, що приймаються на їх основі, що великою мірою залежить і від якісного складу експертів, ретельності розробки процедури експертизи, рівня проведення опитування та обробки її результатів. (Більш детально див. спеціальну літературу).
Спостереження
Під спостереженням в соціології розуміють пряму реєстрацію фактів очевидцем. Соціологічне спостереження, оскільки воно пов'язане із прямим безпосереднім сприйняттям подій, а то і участі у ньому, має багато спільного із тим, як людина в повсякденному житті сприймає, аналізує, пояснює, запам'ятовує й узагальнює події, характеристики, очевидцем котрих вона була. Соціологічне спостереження як метод збору наукової інформації – це завжди спрямоване, систематичне, безпосереднє простеження значущих соціальних явищ, процесів, подій. Воно слугує певним пізнавальним цілям. Спостереження дозволяє широко, багатомірно охопити події, здійснюється одночасно із розвитком досліджуваних подій, явищ та процесів. Саме при ньому відкривається можливість безпосередньо сприймати поведінку людей в конкретних умовах і в реальному часі. На відміну від звичайного, наукове спостереження характеризується тим, що воно:
підпорядковане чіткій дослідницькій меті і чітко сформульованим задумам;
спостереження проводиться за обдуманою заздалегідь процедурою; всі дані спостереження фіксуються в протоколах або щоденниках за визначеною схемою;
інформація, отримана шляхом спостереження, має бути піддана контролю на обґрунтованість і стійкість. Спостереження різняться і класифікуються залежно від ступеня формалізованості (структуризоване і неструктуризоване), становища спостерігача (ступінь участі спостерігача в досліджуваній ситуації). Розрізняють включене і просте спостереження, за місцем проведення, умовами організації – польове і лабораторне, за регулярністю проведення – систематичне і несистематичне.
Структуризоване спостереження відповідає високому ступеню стандартизації, а для фіксації результатів використовуються спеціальні бланки та документи, досягається точність інформації. Його застосовують за наявності достатньої інформації про об'єкт дослідження. На протилежність йому неструктуризоване спостереження є менш формалізованим. При його проведенні відсутній чіткий план дій спостерігача, застосовують його переважно у розвідувальних пошукових дослідженнях.
Включеним спостереженням називається такий його різновид, коли дослідник безпосередньо включений в досліджуваний соціальний процес, контактує, діє разом із досліджуваними. Дослідник імітує входження в соціальне середовище, адаптується в ньому, аналізує події ніби зсередини. (Прикладом класичного застосування такого виду спостереження в соціологічній практиці служить діяльність гарвардського соціолога У. Уайта, який досліджував мафіозний клан Корневіль в Чикаго протягом 3 років). Характер «включеності» дослідника може бути різним: в одних випадках він зберігає інкогніто, в інших спостерігач не приховує своєї мети, ролі, функції. Повністю включене спостереження дозволяє розглядати досліджуване явище ніби зсередини, очима очевидців.
У простому спостереженні спостерігач реєструє події, знаходячись «на стороні».
Польовим називається спостереження, коли воно проходить в умовах для спостереження (місцях та приміщеннях для зборів, засідань, мітингів). Коли ж завдання полягає у розробці та експериментальній перевірці нової методики, принципів та підходів пізнання, застосовують лабораторну форму спостереження.
Систематичні спостереження проводять регулярно протягом певного періоду. Серед несистематичних спостережень виділяють такі, з якими спостерігачеві доводиться мати справу як із заздалегідь незапланованими явищами.
Постає питання: Що ж спостерігати?
На це питання, дає відповідь програма дослідження, стратегія дослідження, стан гіпотез, емпіричні факти, індикатори.
При відсутності чітких гіпотез, коли дослідження проводиться за формулятивним (розвідувальним) планом, застосовується просте, безструктурне спостереження; його мета – придумати гіпотези для більш чіткого опису об'єкта, що спостерігається. Орієнтири такого спостереження зводяться до того, що спостерігаємо і фіксуємо, а саме:
- загальна характеристика соціальної ситуації (мета, причина виникнення та розповсюдження, масовість тощо);
визначення типовості спостережуваного об'єкта в даній ситуації щодо інших об'єктів (відбиття соціальних протиріч, ідеї, гасла, спрямованість діяльності);
суб'єкти або учасники соціальних дій (кількість людей, котрі беруть участь у даній ситуації, соціально-демографічна структура групи, характер взаємин, розподіл ролей між ними);
мета діяльності і соціальні інтереси суб'єктів, груп (випадковість або закономірність спостережуваної ситуації, сумісність чи протилежність цілей, інтересів);
структура та особливості діяльності з точки зору зовнішніх побуджень, внутрішніх засобів, цілей, результатів (характер діяльності, стимули, спрямованість, психологічна атмосфера в групі);
регулярність та частота спостережуваних явищ (час, тривалість,повторюваність даної ситуації, її унікальність та типовість).
Якщо основна мета спостереження – діагностика ситуацій, то втручання соціолога в хід подій спотворить реальну картину, будуть отримані ненадійні дані. Якщо ж мета дослідження – практично-прикладна і полягає головним чином у прийнятті управлінських та організаторських рішень – активне втручання не тільки можливе, а й корисне. Саме таким цілям служить стимулююче включене спостереження.
При цьому спостерігаються ситуації, коли учасник подій, що вивчаються, ніби провокує нестандартні ситуації і досліджує реакції об'єкта.
Надійність (обґрунтованість, стійкість) даних підвищуватиметься, якщо виконувати такі правила та вимоги:
максимально детально класифікувати елементи подій, які підлягають спостереженню;
якщо основне спостереження здійснюється кількома особами, вони зіставляють свої враження і оцінки, розуміння подій, тим самим підвищується стійкість даних спостережень; один і той же об'єкт слід спостерігати в різних ситуаціях, що дозволяє побачити його з різних боків;
необхідно чітко розрізняти і реєструвати зміст, форми вияву спостережуваних подій, їх характеристики (інтенсивність, регулярність, періодичність);
важливо стежити за тим, щоб описи подій не сплутували з їх власною інтерпретацією.
Оцінюючи інших, спостерігачі схильні судити про людей, дії за своїми власними рисами характеру. Тобто, особисті риси спостерігача певною мірою можуть вплинути на враження (через призму особистого «я»), оцінку спостережуваних явищ – цього не слід забувати.
У цілому метод спостереження – як метод збору даних – або наводить на гіпотези і служить трампліном для використання більш складних методик, або застосовується на заключній стадії масових досліджень для уточнення й інтерпретації основних висновків.
Соціометричні процедури
Практика застосування методів опитування спричинила розробку ряду специфічних методик з вивчення соціальних явищ. При вивченні малих груп і міжособистісних відносин застосовуються різні соціологічні методики, зокрема ефективні соціометоричні методики.
Соціометричний метод – це метод опитування, спрямований на вивчення міжособистісних відносин шляхом фіксації взаємних почуттів, симпатії або неприязні серед членів групи (або, іншими словами,-призначений для діагностики емоційних зв'язків тобто симпатій або антипатій між членами групи). Як правило, такі методики застосовуються для того, щоб охарактеризувати колектив, виявити позитивний статус індивіда, експансивність (міра прагнення до встановлення соціальних відносин з іншими), структуру групи, спільність, спаяність групи.
Термін «соціометрія» походить з латинського «socius» – товариський, співучасник та «metrum» – вимір. Основна заслуга у створенні певної методології соціометричних досліджень та їх процедур належить американському психологові Дж. Морено.
Обґрунтованість та плідність застосування соціометричних методів у прикладних соціологічних дослідженнях пов'язані, передусім, з правильним розумінням такого складного соціального утворення, як мала група – основний об'єкт мікросоціології. Технічний апарат соціометрії знаходить застосування в різних сферах мікросоціології, дозволяє пом'якшити конфлікти, активізувати діяльність у професійному колективі, зміцнити його і т. ін. Характерною критеріальною рисою будь-якої групи є відчуття згуртованості, котре цементує відносини членів групи. В одних випадках, це розуміння мети спільних дій, в інших -певний емоційний потяг, у третіх – тимчасове узгодження на використання конкретних засобів, методів, вирішення завдань.
Мала група має суттєву ознаку: суспільні відносини виступають у формі безпосередніх особистісних контактів, оскільки її чисельність обмежена. Існує безліч різних причин для класифікації малих груп. Вони різняться за часом існування, ступенем повноти контактів, особливостями цілей, їх формальністю та неформальністю і т. ін.
Одним з ключових понять при дослідженні особливостей міжособистісних стосунків малої групи є «статус» та «роль», котрі визначають місце індивіда в системі життєдіяльності групи, в розвитку групових процесів, його функції. Саме на вивчення соціальних ролей всередині малих груп, на вимір структури взаємин в групі в цілому і спрямовані соціометричні методи.
У більш спрощеному процедурному відношенні соціометрія – це поєднання опитувальної методики і математичної обробки різних персональних та групових індексів (сума належних кожному індивіду симпатій, антипатій, ігнорувань). Все починається із створення та вибору так званого соціометричного критерію – питання, яке ставиться до всіх членів досліджуваної групи, з метою з'ясування специфіки взаємин між ними. Оскільки взаємини між людьми завжди складні, мінливі та суперечливі, вибір критерію є важливим завданням, бо він повинен бути індикатором взаємин.
Соціометричний критерій, будучи одним із питань анкети або інтерв'ю, своєю будовою та змістом повинен відповідати багатьом вимогам. Він повинен:
· націлювати індивіда обрати або відхилити іншого члена групи на основі заданого завдання спільної діяльності;
· бути цілком зрозумілим, простим для членів групи;
· включати елементи, які генерують емоційно-психологічні відносини;
· запевняти індивіда в практичній спрямованості опитування, в можливості взяти участь у створенні або реорганізації групи.
Основними елементами проведення соціометричних процедур є:
· вибір – виражене будь-ким бажання співпрацювати з іншими;
· відхилення – (або негативний вибір) – виражене будь-ким бажання уникнути співпраці з іншим;
· опущення – залишення будь-ким поза увагою іншого (відсутність вибору або відхилення).
Суттєвим для соціометричного опитування є те, що вибір або відхилення однією людиною іншої здійснюється щодо певної змістовної діяльності. Конкретна ситуація, яка характеризується контактом осіб і представлена як основа вибору або відхилення, називається соціометричним критерієм.
Соціометричний критерій формулюється у вигляді запитання: «З ким із членів колективу (групи, бригади і т. д.) Ви б хотіли разом працювати, діяти?» Виходячи з цього, соціометричні критерії поділяються на виробничі, невиробничі, прогностичні.
Виробничі – дозволяють з'ясувати міжособистісні відносини на рівні виробничої (службової) діяльності.
Невиробничі – дозволяють з'ясувати відносини на рівні позавиробничої (позаслужбової) діяльності.
Гностичні – дозволяють з'ясувати структуру очікування відносин згідно з уявленнями людей.
Далі критерії розподіляються на позитивні та негативні – згідно з характером запитання: «З ким би хотіли співпрацювати...?», «З ким би не хотіли співпрацювати....?»
Крім того, соціометричні критерії поділяються на два основних класи: комунікативні та гностичні.
Комунікативні використовуються для опису та заміру реальних або уявних відносин у групі, вияву того, як кожний член групи бачить своє безпосереднє оточення.
Гностичні – призначені для відображення уявлень людини про свою роль, позицію у групі і ставлення до нього.
З іншого боку, соціометричні критерії поділяються на офіційні та неофіційні. Перші дозволяють зробити замір міжособистісних відносин на рівні формальної структури групи, виробничих відносин, суто службових обов'язків. Неофіційні ж відкривають перед дослідником сферу неформальних стосунків типу: «З ким із колег Ви хотіли б поділитися особистими переживаннями?»
Ще один різновид соціометричних питань – критерії ранжирування. Вони створюють можливість для ранжирування суб'єктом власних стосунків до членів групи.
Наприклад: «Укажіть за порядком, з ким би Ви хотіли спільно..? В першу чергу.., в другу чергу.., в третю чергу... і т. п.».
Процедура соціометричного опитування складається з кількох етапів:
підготовча фаза (визначення проблеми, вивчення характеристики колективу);
фаза контакту (прямий контакт з членом колективу, викликається довір'я до себе; підвищення психологічної готовності членів колективу; встановлення змісту соціометричних критеріїв; фаза польова (проведення опитування: інструктування респондентів, роздача соціологічних карток, заповнення їх опитуваними, збір карток); фаза обробки інформації;
фінальна фаза (отримання висновків, рекомендацій; обробка отриманої інформації включає в себе побудову соціоматриць, соціограм, розрахунки соціометричних індексів). Соціометричні опитування проводяться, як правило, сторонньою особою (соціологом) без присутності адміністрації, членів колективу і т. д., оскільки порушується конфіденційність (анонімність), відвертість. Кожному опитуваному вручається соціометрична анкета та список членів групи. Соціометрична анкета (карточка), як і будь-яка соціологічна анкета, починається із звернення, в якому пояснюється мета опитування, прохання про участь в опитуванні. Далі викладається інформація про особливості заповнення картки-анкети. Результати опитування передусім заносяться в соціоматрицю, яка компактно розміщує первинну інформацію і полегшує математичну обробку даних. Матриця представляє собою таблицю, в якій рядками розміщують відповіді кожного опитуваного.
Кількісними характеристиками міжособистісних стосунків, які відповідають виділеним критеріям, є соціометричні індекси або коефіцієнти. Вони відображають як індивідуальні соціально-психологічні властивості особи, так і характеризують групу в цілому. Для цього соціологія використовує цілий арсенал математико-статистичних методик, прийомів. При обчислюванні індексів слід акуратно підраховувати односторонні позитивні та негативні вибори або зв'язки, додаючи кількість попарних виборів (взаємопозитивні та взаємонегативні). В кінці підраховують міру спаяності групи (індекс когерентності).
Експеримент у соціології
До числа найбільш своєрідних та складних методів збору соціологічної інформації належить експеримент. Експеримент у соціології – це спосіб отримання інформації про кількісні та якісні зміни діяльності та поведінки соціального об'єкта під дією певних факторів. (Соціальний об'єкт – людина, група, колектив). Отримати відповіді на безліч запитань, які не можна отримати на основі багатьох методик, може допомогти тільки експеримент, який здатний в силу своїх можливостей «провести» певну ситуацію і видати цінну інформацію. Основна мета його проведення – перевірка тих чи інших гіпотез, результати яких мають вихід на практику, на різні за характером управлінські рішення. Особливістю експерименту як методу отримання соціальної інформації є те, що його проведення потребує розробки та висунення гіпотези про наявність причиново-наслідкового зв'язку.
За специфікою поставленого завдання розрізняють науково-дослідні та практичні експерименти. В ході науково-дослідного експерименту перевіряється гіпотеза, яка містить нові дані наукового характеру. А в ході практичного – перевіряється отримання даних з метою подання практичних рекомендацій в тій чи іншій галузі.
Загальна логіка експерименту полягає в тому, щоб за допомогою вибору певної експериментальної групи, для якої створюють незвичайну експериментальну ситуацію (під дією певних факторів), простежити напрямок, величину і стійкість змін характеристик, що цікавлять дослідника. При цьому характеристики групи чи умов поділяються залежно від характеру їхньої дії на: нейтральні (які «не беруть участі» в експерименті), факторні (які вводяться або змінюються самим дослідником), контрольні (за яким звіряють величину та особливості змін). За таким же принципом і розрізняють групи, які беруть участь в експерименті: контрольні (які не підлягають впливу змін, а вважаються еталоном при порівнянні) та експериментальні (які підлягають впливу змін). Причому контрольні Та експериментальні групи з усіх соціальних параметрів повинні бути однаковими.
За характером експериментальної ситуації експерименти поділяються на: польові та лабораторні. У польовому експерименті об'єкт (група) перебуває у природних умовах свого функціонування (учнівська, студентська група). В лабораторному експерименті експериментальна ситуація (а також і експериментальні групи) формуються штучно. Як в польовому, так і в лабораторному експерименті як допоміжні методи збору інформації використовують також опитування та спостереження.
Розрізняють експерименти лінійні, паралельні та послідовні. Лінійний експеримент характеризується тим, що аналізу піддається одна і та ж група, яка одночасно є і контрольною (її первинний стан), і експериментальною (її стан після зміни однієї або кількох характеристик). Тобто ще до початку експерименту чітко фіксуються всі контрольні, факторні і нейтральні характеристики об'єкта. Після цього змінюються факторні (експериментальні) характеристики групи або умови її функціонування, і через певний проміжок часу знову замірюється стан об'єкта за його контрольними характеристиками.
Одним із найбільш простих та поширених є так званий паралельний експеримент. В ньому одночасно беруть участь дві групи: контрольна та експериментальна. Як зазначалося, їх склад повинен бути однаковим за всіма характеристиками. Характеристики контрольної групи залишаються постійними протягом всього періоду експерименту, а експериментальної – змінюються. Доказ гіпотез при такому експерименті опирається на порівняння стану двох об'єктів спостереження в один і той же час. За результатами експерименту контрольні характеристики двох груп зрівнюються і робиться висновок про причини та величини змін, які мали місце в ході експерименту.
Для успішного проведення експерименту велике значення має правильний відбір його учасників. У соціологічній практиці, як правило, розрізняють такі методи відбору експериментальних груп:
метод випадкового відбору (випадкова, ймовірна вибірка);
метод попарного відбору (відбір двох за однаковими характеристиками груп; як правило, застосовується при паралельному експерименті);
метод структурної або квотної вибірки (обрана група являє собою мікромодель генеральної сукупності; як правило, застосовується при лінійному експерименті).
Підготовка та проведення експерименту обумовлює послідовне вирішення ряду питань:
визначення мети експерименту;
вибір об'єкта (групи) для експерименту та виділення предмета експерименту (найсуттєвіші проблемні сторони);
визначення умов експерименту та створення експериментальної ситуації;
визначення завдань та формулювання гіпотез;
вибір індикаторів та способу контролю протікання експерименту;
фіксація результатів та перевірка ефективності експерименту.
Логіка експерименту завжди визначена пошуком причин та характеру змін соціального явища чи процесу.
2. 6. Аналіз документів (традиційний, кількісний)
Цей метод вважається одним із найстаріших, відколи з'явилася документальна інформація. Документальною в соціології називають будь-яку інформацію, фіксовану в друкованому чи рукописному тексті, на магнітній стрічці, на фото-кіноплівці, в електронних носіях. (У такому разі значення терміна відрізняється від загальноприйнятого: як правило, документом називаємо лише офіційні матеріали).
Аналіз документів – один із широко застосовуваних і ефективних медодів збору первинної інформації. Документи із різним ступенем повноти відображають духовне та матеріальне життя суспільства і передають не тільки подію та фактологічний бік соціальної дійсності, але і фіксують мову викладу, характер опису та відображення соціальної дійсності.
Різновиди документів. До них у прикладній соціології, в першу чергу, відносять, як вже вказувалося, різні друковані та рукописні матеріали, а також теле-, кіно-, фото-, звукові записи. За останні роки набули великого розповсюдження електронна система та мережа «появи», збереження і поширення документальної інформації - Інтернет.
Існує ряд критеріїв для класифікації документів. Розрізняють офіційні і неофіційні матеріали. Принципове значення для дослідника мають офіційні документи, які відображають переважно суспільні зв'язки. Такого типу документи складаються та затверджуються державними та громадськими інституціями. Велику користь приносить вивчення неофіційних документів. Серед них виділяють особисті документи: листи, записки, мемуари, щоденники, художня творчість тощо. Вони дозволяють пізнати глибокі соціальні механізми багатьох процесів, зрозуміти мотиви поведінки людей, збагнути ті чи інші конкретні явища.
За формою викладу розрізняють письмові та статистичні документи. За функціональними особливостями – інформаційні, культурно-виховні, регулятивні.
В окрему групу входять матеріали засобів масової інформації. Це -важливе джерело документальної інформації, яке відображає всі сторони життя суспільства. Публікації газет та журналів синтезують інформацію документів різних типів: цифрову, словарну, мистецьку та іншого типу інформацію. Аналіз змісту різноманітних матеріалів, преси та теле- і радіопередач дозволяє глибше усвідомити проблеми суспільного життя.
Інформацію, яка міститься в документах, поділяють на первинну та вторинну. Тому розрізняють первинні та вторинні документи. Первинні – складені на базі прямого спостереження або опитування, на основі безпосередньої реєстрації відбулих подій. Вторинні – являють собою обробку, узагальнення або опис, зроблений на основі даних первинних джерел.
Окрім цього, можна класифікувати документи за їх прямим змістом, наприклад: літературні дані, історичні, наукові архіви, архіви соціологічних досліджень тощо.
Ще одна основа для типології документів – їх цільове призначення. Виділяють документи, створені незалежно від дослідника, і документи цільові, підготовлені відповідно до програмних вимог дослідження. До першої групи належать всі документи, існування яких не обумовлено технікою проведення соціологічних досліджень (офіційні документи, статистичні дані, матеріали преси, листування). Друга група документів включає записи спостережень, матеріали інтерв'ю, різного типу звітні соціологічні матеріали.
Самостійним етапом аналізу документів виступає відбір джерел інформації та комплектування вибіркової сукупності матеріалів аналізу. Опорою цьому служить програма дослідження. Якісна сторона вибірки документів обумовлюється критеріями різновидів документів. Кількісна сторона вибірки визначається матеріально-технічними можливостями та організаційними умовами діяльності дослідника.
При аналізі документів постає проблема достовірності документів та інформації. На практиці не слід плутати надійність, оригінал документа із достовірністю повідомлених в ньому подій. Особливо це важливо у юриспруденції. Ні печатка, ні підпис на документі не гарантують надійності документальної інформації. За будь-яким текстом -завжди «стоять» люди, їх інтереси та цінності, що прямо чи опосередковано відображається в змісті документа. Тому, приступаючи до роботи, потрібно визначити надійність самого документа і достовірність його змісту. В першому випадку мається на увазі автентичність (достовірність, справжність) джерела інформації та його зв'язок із предметом дослідження. В іншому – правдивість у висвітленні фактів, точність у передачі автором описуваних ним подій.
Як засіб перевірки надійності, достовірності інформації і одночасно аналізу їх змісту є «зовнішнє» та «внутрішнє» дослідження документів. Як зовнішній аналіз виступає вивчення обставин виникнення документа, його історичного та соціального контексту. Внутрішній аналіз – це і є власне вивчення змісту документа, всього того, про що свідчить текст джерела, і тих об'єктивних процесів та явищ, про які йдеться в документі.
В усіх випадках первинні дані надійніші за вторинні. Тому офіційний особовий документ, отриманий із перших рук, більш надійний і достовірний, ніж неофіційний, і до того ж складений на основі інших документів. При використанні вторинних документів важливо встановити їх першоджерело.
Особливу точність, суворість повинен виявляти дослідник при роботі із особовими документами, такими, як: автобіографії, щоденники, лист. Ось кілька умов, що сприяють виникненню довіри до інформації, що містять особові документи:
можна вірити повідомленням, якщо вони аж ніяк не зачіпають інтересів автора документа;... або завдають певної шкоди авторові;
більш достовірні ті дані, які в момент реєстрації автором були загальновідомими;
достовірні деталі події, які несуттєві з точки зору автора документа, а також дані, до яких автор ставиться недоброзичливо;
З точки зору психології, перевірка оригінальності документа, аналіз мотивів, побуджень, умов його складення, цільової установки автора, ситуації, в якій він діяв, характер його оточення – ось ті фактори, від яких залежить достовірність інформації із особових документів.
Отже, розглянемо методи аналізу документів. В усьому різновиді дослідних прийомів, які використовуються при вивченні документів, виділяють два основних: якісний та кількісний. Ці два підходи до вивчення інформації, хоч і розрізняються багато в чому, однак і доповнюють один одного.
Перший метод – традиційний, якісний або класичний. Під ним розуміється вся багатомірність розумових операцій, спрямована на інтерпретацію даних, які складають зміст у документах. Традиційний аналіз – це ланцюжок розумових, логічних побудов, спрямованих на виявлення суті аналізованого матеріалу. Здійснюючи традиційний аналіз, соціолог (юрист, журналіст) має відповісти на такі запитання:
Що являє собою документ?
Хто його автор?
Яка мета створення документа?
Яка надійність самого документа?
Яка достовірність зафіксованих у ньому даних?
Яка дія (резонанс), реакція на документ?
Який оціночний зміст документа (характер, спрямованість)?
Які висновки можна зробити про факти, які є в документі?
Традиційний аналіз прагне ніби до кінця проникнути» в глибину документа, вичерпати його зміст. Велику роль при цьому відіграє досвід дослідника, глибина його знань про предмет та інтуїція. Основна складність при роботі із документами – вміння читати дані мовою гіпотез дослідження. Адже документ був складений зовсім не для того, щоб перевірити гіпотези соціолога. Тому, щоб аналізувати документальні матеріали по суті, соціолог передусім повинен виконати складну роботу пошуків у документі індикаторів (ознак, ключових понять, досліджень).
У багатьох випадках застосовують кількісний аналіз (контент-аналіз) – другий тип аналізу документів. Суть цього методу зводиться до того, щоб знайти (і підрахувати) такі ознаки, риси, властивості документа, які із необхідністю відображали б певні суттєві сторони змісту. Контент-аналіз – це квантифікація тексту, перевід у кількісні показники масової текстової інформації із подальшою статистичною обробкою.
Основні методи цього аналізу були розроблені у 40-х роках XX ст. американськими вченими Д. Лассуеллом, Б. Берельсоном, перші вітчизняні спеціалісти в цій галузі – Б. Грушин, М. Лаурістін).
Контент-аналіз розпочинається з вияву смислових одиниць, в якості яких використовуються:
· поняття, виражені в словах, окремих термінах;
· тема, виражена в цілих смислових абзацах, частинах тексту, радіопередачах;
· імена історичних осіб, політиків, видатних вчених і діячів мистецтва;
· цілісна громадська подія, офіційний документ, факт, твір, випадок.
Об'єктом аналізу виступає зміст даних, їх тематика і смислові значення, а предметом – картина світу і відображення його засобами масової інформації.
У контент-аналізі існує два методи виміру:
- той, де квантифікація зводиться до визначення частини згадування виділеної смислової одиниці щодо інших категорій;
- у другому випадку за одиницю обчислення обирають фізичну протяжність або площу тексту, заповнену смисловими одиницями: кількість рядків, абзаців, квадратних міліметрів, знаків, колонок у друкованих текстах.
Інформація є основою для прийняття будь-якого управлінського, комерційного, науково-технічного рішення. Інформація – це свого роду опосередковане знання про оточуючу нас дійсність, що стають надбанням людини завдяки переносу їх на матеріальний носій.
Інформація може бути:
кон'юнктурна (економічна), яка характеризує стан будь-якого виду ринку;
комерційна (сукупність даних про попит та пропозиції на певні види товарів та послуг, співвідношення попиту та пропозицій (маркетингова інформація);
науково-технічна інформація (про досягнення науки та техніки, винаходи, наукові дослідження та їх результати тощо);
статистична (про динаміку кількісних та якісних змін у різних соціальних сферах: економіка, демографія тощо);
соціальна (констатація факту про події, явища, їх оцінка та ін.).
Це далеко не повний перелік різновидів інформації. В даному разі нас цікавить інформація соціальна, тобто: знання, повідомлення, дані про ставлення людей, стан та характер розвитку соціальних процесів, умов життєдіяльності, суспільний стан індивідів і соціальних груп тощо. За своїм змістом вона відрізняється від економічної, технічної та інших видів інформації.
Збір та узагальнення соціальної інформації є завданням соціальної статистики. Крім того, складовою соціальної інформації є дані, що отримані в ході аналізу різного роду документів (звітів, протоколів, листів, біографій, літературних джерел), повідомлень засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення, кіно) а також безпосередніх спостережень. У структурі соціальної інформації велике значення належить даним масових соціологічних, соціально-демографічних та інших опитувань. Без такого роду даних знання про закономірності розвитку у будь-якому різновиді соціальної сфери суспільства є неповними. Кількість та якість соціальної інформації залежить від ступеня повноти та адекватності системи показників, інструментарію, процедур, методів, які застосовуються при її зборі та аналізі.
Щоб люди могли реалізувати власну пізнавальну активність, їм необхідно отримувати повну інформацію про конкретні факти і зважену аргументацію, на основі чого можна було б робити власні висновки. З цієї точки зору, інформація характеризується такими ознаками:
· релевантність інформації (вираження того, що всі факти та аргументи повинні мати відношення до заданої основної думки, ідеї);
· широта інформації (різнорідність аргументації, яка використовується для обґрунтування основної думки);
· глибина інформації (ступінь логічної та науково обґрунтованої позиції);
· насиченість інформації (співвідношення максимальної подачі інформації із мінімальним часом її сприйняття).
Дані характеристики оцінки інформації максимально використовуються при аналізі документів у соціологічному дослідженні.
Прикладом вміння подавати інформацію за усіма вищеподаними критеріями є так званий «феномен Сєви Новгородцеві – відомого ведучого англійської радіостанції Бі-Бі-Сі (в минулому радянського музиканта і журналіста). Унікальність його в тому, що він за досить короткий проміжок часу міг цікаво видати максимум інформації, котра чітко сприймалася і запам'ятовувалася.
Тестові методики
У літературі немає одностайної думки про час появи тестів. Одні вважають, що історія тестів налічує понад 4 тисячі років. Інші пов'язують їх появу з іменем американського психолога Д. Кеттела, який в кінці XIX ст. написав роботу про тести.
Однак ті методи, які нагадують тести в більш широкому розумінні, мають давню історію. В Давньому Єгипті, наприклад, тільки той міг бути посвяченим у жерці, хто був здатний витримати перевірку на те, що називається професійною гідністю. У Давньому Китаї перший відбір персоналу для державних посад відбувся в 2200 роках до н. є. у вигляді конкурсів з: музики, стрільби, кінної їзди, мови, писання, поезії та ін. Історія Давнього Китаю найбільш відома використанням тестового характеру. Іспити практикувалися також і в Давній Греції (система відбору у Піфагорській школі, у Спарті, Афінах) та Стародавньому Римі. Таким чином, тест виступав як засіб перевірки вмінь людей.
Період капіталізму із елементами високого рівня спеціалізації та інтенсифікації виробництва дав поштовх розвитку «тестових випробувань», що підтверджується на практиці. Цей час визначався практичною потребою вивчення індивідуальних особливостей людей, бо за цим стояв великий економічний інтерес.
Засновником наукового вивчення індивідуальних відмінностей вважається відомий англійський вчений Ф. Гамільтон. Під час проведення у Лондоні міжнародної виставки медичного обладнання (1884), була створена лабораторія з перевірки фізіологічних та психологічних можливостей і особливостей людини. Цим і скористався вчений: за повною науковою програмою вперше було досліджено близько 10 тис. чол. Пропагандист ідей та методів Ф. Гамільтона американський психолог Дж. Кеттел запровадив близько 50 «тестів» перевірки різних психо-фізіологічних якостей людини, і ввів у психологічну науку термін «розумовий тест» (mental test) у 1889 p.
Початок розвитку сучасної тестології (психометрії) у психологічній та соціальній роботі пов'язують з іменем французького лікаря А. Біне, котрий розробив у співавторстві з Т. Симоном вимірювальну шкалу розумового розвитку, відому під назвою «тест Біне-Симона» (1905).
Вперше масові тестування застосовувалися в США в період першої світової війни (під час «масової мобілізації», в процесі якої було «протестовано» близько 1,7 млн солдат і 40 тис. офіцерів). І вже початок XX ст. характеризувався застосуванням тестів у практиці прикладних досліджень. Тести швидко почали застосовуватися в усіх країнах світу. Одним з чинників інтенсивного розвитку тестів на початку XX ст. було виникнення великої кількості науково-прикладних проблем (соціально-економічні та соціально-психологічні проблеми праці та позаробочого часу працівників).
Увага більшості вчених-психологів була звернена на вивчення психологічних факторів у трудових процесах, у результаті чого виник новий напрям – психотехніка праці. «Вторгнення» математики в психологію привело до заснування психометрії. У соціології автономізувалася мікросоціологія та відокремилася соціальна психологія, що і послужило формуванню соціометрії. В колишньому СРСР тести застосовувалися переважно у двох сферах – у народній освіті та у сфері профвідбору. В США тести використовувалися при прийомі на роботу, у навчальні заклади, для оцінки знань школярів та студентів, в соціально-психологічних дослідженнях.
Тести використовуються переважно в емпіричних дослідженнях, але більшість спеціальної соціологічної літератури («Рабочая книга социолога», праці В. А. Ядова) не відносить тести до методу збору даних, а вважає особливою системою використання опитування та спостереження, іноді – як різновид психологічних процедур. Це -і випробовування, і перевірка, і експеримент.
Поняття «соціологічний тест» визначається як система відібраних соціологічними методами висловлювань для респондента з метою отримання валідної, тобто обґрунтованої, надійної інформації про ознаки та характеристики, які нас цікавлять. Основна, найбільш розповсюджена форма інтерпретації тесту – це перелік спеціально підібраних тверджень, згідно з якими респондент висловлює свою думку.
Тест – це об'єктивне і стандартизоване вимірювання вибору поведінки, яке спрямоване на визначення можливості передбачити саме поведінку. Це і метод вимірювання, і оцінка різних психологічних якостей та станів індивіда. Поява тестових процедур зумовлювалася потребою зіставлення (порівняння, диференціації, ранжирування) індивідів за рівнем розвитку або ступенем вираження різних соціальних та психологічних якостей (інтелект, здібності, темперамент, особистіші якості). Кожен тест, що відповідає головним критеріям надійності та валідносп (відповідності), містить такі компоненти (інакше кажучи – структура тесту):
1. Інструкція до тесту – де викладено мету тесту і порядок, особливості заповнення анкети (рекомендація в кожному твердженні обрати відповідь, обводячи її кружком).
2. Висловлення тесту – набір питань та відповідей.
3. Ключ шкалювання – співвіднесення пунктів завдань зі шкалами
вимірювання якостей, що вказує на те, який саме пункт завдань до якої характеристики належить.
4. Ключ кодування, який дозволяє підрахувати, скільки балів у шкалу додає той чи інший варіант відповіді.
5. Ключ тесту, або інтерпретація отриманих даних.
При формулюванні висловлень тесту корисно дотримуватися таких правил:
висловлення повинні бути у
