Етнопсихологічні риси українців як підґрунтя української культури.

Дмитро Чижевський – Етнопсихологічні риси українців:

Український вчений М. Шлемкевич у праці «Загублена українська людина» пропонує метафоричну типологію українців (можна провести паралелі зі стадіальною концепцією С. К’єркегора): 1. «старосвітський поміщик» (філістер), що знаходить себе у щасті, як правило, біологічного існування та обивательського матеріального добробуту; 2. «сковородянська людина», сенсом життя якої є особисте самопізнання та духовне самовдосконалення, однак вона не включається у активний соціальний вимір буття; 3. «гоголівська людина» – особа, котра може і здатна щось зробити для спільноти, держави, проте або стала жертвою політичної кон’юнктури, або свідомо обрала шлях служіння національним інтересам іншої держави; 4. «шевченківська людина», котра стверджує цінності моральних ідеалів вільного духу, а також розуму та науки. Звісно, М. Шлемкевич великого значення надає саме «сковородянській людині», вважаючи, що такий тип українця є найбільш репрезентативним у нашому суспільстві, а духовне самозаглиблення й внутрішньо-іманентна саморефлексія є невід’ємними атрибутивними характеристиками української людини.

Серед провідних етнопсихологічних детермінант українців також виокремлюють: інтровертивність (спрямованість психіки на внутрішній світ), Зокрема, на «інтровертності» української культури наголошує В. Янів, вважаючи цю етнопсихологічну константу атрибутивною характеристикою української духовності. Виходячи з теорії інтровертності, можна стверджувати, що «лагідність, ніжність, м’якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет так званого малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об’єднаннях. Кордоцентричність (від латин. cordis - серце) – емоційність – превалювання почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Індивідуалізм українського менталітету отримав у працях дослідників найрізноманітніші епітети: «вибуялий» (В.Янів), «безмежний» (І.Мірчук), «самоізолюючий» (Д.Чижевський), «анархійний» (В.Липинський). Індивідуалізм українця не «доростає» до громадського рівня, а обмежений лише побутовою сферою. Про це свідчать характерні народні вирази: «моя хата скраю, нічого не знаю», «нижче трави, тихше води».

На переконання І. Лисяка-Рудницького, брак «логосу» – це «хронічна слабість української духовності». Цієї ж світоглядної позиції дотримувався В. Липинський. Однак, на думку відомого дослідника етнопсихологічних констант українців Я. Яреми, відсутність чітких раціональних установок та рецесивність зовнішніх виявів українців не вважається недоліком – це водночас ствердження внутрішньо-іманентних вимірів української людини, взірців високої духовності та прагнення моральної досконалості. Отож, незважаючи на «соціальне незацікавлення», українці володіють іншою цінною соціальною здатністю – «спочувати з другими» – здатність до емпатії, співпереживання, «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, – розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж нам» (В.Янів).