Підготовка до семінарського заняття.

Студенти повинні працювати самостійно з першого ж дня навчання. Уміння самостійно працювати саме не приходить до людини - його потрібно набувати під керівництвом і за допомогою викладачів, старших товаришів і рекомендацій педагогічної літератури.

Що ж треба розуміти під самостійною роботою студентів?

Під самостійною роботою студентів ми розуміємо активну працю студентів, спрямовану на свідоме, творче, міцне, глибоке засвоєння певної науки в процесі слухання лекцій, під час семінарських занять, роботи в бібліотеці, кабінеті, лабораторіях, під час стажування, в процесі виконання курсових і дипломних робіт, підготовки і здачі курсових та державних іспитів, за допомогою всіх інших форм навчання.

Самостійна робота студентів над засвоєнням дисциплін навчального плану забезпечує:

- міцне, глибоке і свідоме засвоєння науки;

- надає змогу творчо застосовувати одержані наукові знання на практиці;

- виховує ініціативу, організованість, наполегливість, впевненість у своїх силах, самостійність суджень і т.д.;

- розвиває увагу та інтерес до науки.

Успіх самостійної роботи вирішують:

- уміння раціонально планувати і розподіляти свій час;

- оволодіння навиками гігієни та культури розумової праці;

- обов'язкове засвоєння техніки ведення виписок, складання конспектів, тез і т.д.

Набування знань студентами у вищій школі - активний процес.

 

 

Оскільки людина пізнає об'єктивну дійсність у процесі праці, в процесі практичної діяльності, оскільки практика є джерелом знань, критерієм істини і результатом пізнання, то очевидно, що студенти повинні набувати знання на основі самостійної праці.

 

Книга - головне джерело наших знань. Для роботи над книгою необхідні відповідні уміння, навички, досвід, які набуваються в процесі навчання.

При виборі книг для самостійного опрацювання слід керуватися рекомендаціями викладача, переліком літератури в навчальних програмах, методичних листах і окремих завданнях, а також власними інтересами, які

 

виникають у ході опрацювання літератури. Необхідно навчитися знаходити потрібну книгу самостійно, досконало оволодівати правилами користування каталогами, бібліографічними показниками і довідниками -адже це стане в пригоді на все життя.

Приступаючи до читання книги, слід добре усвідомити мету цього читання.

Мета читання може бути різною:

а) загальне ознайомлення із змістом книги;

б) вибір додаткових відомостей, фактів, даних;

в) пошуки визначень, понять, доказів і термінів;

г) знаходження матеріалу для вирішення певних практичних завдань;

д) закріплення і запам'ятовування програмного матеріалу.

Перед початком роботи доцільно відновити у пам'яті те, що було прочитано раніше.

Перший крок у роботі з книгою - загальне знайомство з нею: хто автор, про що говориться у книзі і в якій послідовності.

Потім слід уважно прочитати вступ чи передумову. В них подаються загальні відомості про автора, визначається цінність і завдання роботи.

Зміст знайомить читача з основними розділами книги,їх

послідовністю.

В кінці книги або окремих сторінок наводяться, звичайно, примітки, які пояснюють ті чи інші положення, містять доповнення, цитати, переклади слів з іноземної мови, коментарії, короткі відомості про названих у тексті осіб, окремі факти тощо.

В кінці деяких книг, переважно наукового змісту, в стислій формі узагальнюються основні, викладені в ній, думки і положення.

Перелік використаної або рекомендованої літератури наводиться в кінці книги в бібліографії. У багатьох книгах в кінці подаються іменні або

 

 

систематизовані предметні покажчики, хронологічні таблиці.

Як правило, перше читання книги є попереднім, у

ході якого знайомляться з її змістом, основними думками і положеннями, аргументами доказами автора, знаходять основні, найбільш яскраві приклади, ілюстрації. Це не означає, що перше читання може бути поверховим.

Рідко буває, щоб науковий матеріал був зразу добре осягнутий і зрозумілий. До основних і важких для розуміння місць слід повертатися повторно, пропускаючи те, що легке, що не має прямого відношення до теми роботи. Вибіркове читання найбільш важливих місць може повторюватись кілька разів. Воно має велике значення для засвоєння змісту книги. Терпіння і готовність перечитувати не тільки окремі місця, а й всю книгу, поки все не стане зрозумілим, - головна умова успішної роботи з книгою.

Важлива також певна наступність у оволодінні матеріалом. Засвоїв добре одне, значить, можна переходити до іншого. Треба домагатися доброго

усвідомлення і запам'ятовування матеріалу, не гнатися за кількістю перегорнутих сторінок. Як кажуть, краще менше, та ліпше.

Щоб зрозуміти книгу, треба знайти головну думку, логічні зв'язки між окремими положеннями і глибоко вникнути в них. Ні в якому разі не зазубрювати, а усвідомлювати. Важливе значення має відтворення головних думок і положень у довільних формулюваннях на письмі і проговоренні.

До фактів потрібно підходити критично, відбирати головні з них, розкривати існуючі між ними істотні зв'язки, стосунки, залежності, без узагальнення і усвідомлення фактів неможливе просування вперед у навчанні.

При читанні слід оволодівати термінами, пов'язаними, як правило, з важливими поняттями. Не повинно лишатися жодного незрозумілого слова. Тому потрібно завжди користуватися словниками і довідниками. Слід уважно також розглянути схеми, таблиці, в яких зосереджується звичайно важлива частина матеріалу.

Читання книги, статті, роботи рекомендується проводити в стислі строки, не розтягувати на довгий час.

Вивчаючи зміст книги, не потрібно запам'ятовувати все без винятку.

Необхідно навчитись виділяти і фіксувати в свідомості основні думки і положення.

Заучувати матеріал слід в декілька прийомів. Таке заучування є найбільш продуктивним.

Ефективність засвоєння матеріалу визначається уважністю, глибиною процесу мислення, здатністю відтворювати головне, коментувати його, приводити в чітку систему почерпнуті знання, використовувати їх при розв'язанні практичних завдань.

Вивчення підручника слід поєднувати з роботою над першоджерелами. У підручнику стисло викладаються основні положення програмного курсу, а в першоджерелах, у монографіях грунтовно висвітлюються окремі питання.

 

Опрацювання додаткової літератури рекомендується проводити вибірково, тобто читати і конспектувати не все підряд, а з метою знаходження нових фактів, ілюстрацій, кращого усвідомлення окремих положень.

Нерідко, вивчаючи те чи інше питання, доводиться повертатися до раніш вивченої літератури. Це дає можливість глибше і грунтовніше вивчити матеріал.

Форми ведення записів прочитаного.

Записувати прочитане доцільно під час повторного читання: адже спочатку тяжко зорієнтуватися, що головне в тексті, що другорядне. Записують головне, записують - дослівно, своїми словами, у формі плану, тез, конспекту, на окремих картках.

Записи не повинні бути дуже детальними. Недоцільно детально записувати або переписувати весь матеріал, бо це забирає багато часу і не дає потрібних наслідків. Лаконізм і стислість - позитивні риси записів.

Прийнято основні теоретичні положення, аргументи, яскраві думки автора записувати дослівно, у формі цитат. Цитати беруться в лапки, в кінці цитати зазначається автор, назва літературного джерела і сторінка. Ніяких змін і доповнень до цитат робити не дозволяється. Цитати можуть бути з пропусками, на місці яких ставлять три крапки, неповними, проте це робиться так, щоб не обірвати і не спотворити висловлюваних в них думок.

Цитати звичайно використовують для підтвердження власних думок або аргументів, коли потрібно послатися на авторитетне джерело.

Інколи цитування використовується як засіб викладу тексту. У такому випадкові цитати розміщуються у строгій послідовності, під спільними заголовками.

Велике значення для засвоєння змісту книги має складання її плану, стислий виклад основних думок і положень у формі тез або конспекту.

ПЛАН- перелік основних питань змісту книги або окремих її розділів. Щоб скласти план, потрібно виділити основні думки і положення автора із всього змісту книги. План може бути простим і складним, в якому кожний пункт конкретизується. Запис плану привчає виявляти і стисло формулювати головні думки автора. За допомогою плану легко пригадати прочитане.

ТЕЗИ — основні положення наукової праці, книги, статті, доповіді. Тези бувають простими і складними. Складні тези на відміну від простих включають докази, аргументації і факти.

 

 

В тезах головна увага зосереджується на висновках, основних думках і положеннях, які потрібно доказувати або розвивати. Цим визначається їх форма - конкретність, стислість, розчленування і категоричність.

Тези складаються після ґрунтовного вивчення і глибокого усвідомлення змісту книги, її окремих частин.

КОНСПЕКТ- короткий письмовий виклад змісту книги, статті,

лекції, доповіді тощо. Він допомагає краще запам'ятати і усвідомити матеріал, що вивчається, дозволяє повертатися до

нього повторно. Конспект має зберігати зміст усіх основних думок і положень книги.

Чим стисліше конспект, тим уважніше треба ставитися до формулювань, підбору слів і виразів. Конспект складається відповідно до послідовності змісту книги, припускає умовні позначення, скорочення, пропуски другорядного, ілюстративного матеріалу. Проте він повинен бути логічним, цільним, щоб всі його частини пов'язувались і узгоджувались між собою, йшли у певній послідовності.

До конспекту можна включати матеріал із декількох джерел одночасно. У цьому випадку визначається і конспектується головне джерело і одночасно вносяться доповнення по окремих питаннях з інших джерел, пов'язані з основним текстом.

Немале значення мас зовнішня сторона запис. Писати треба чітко, зрозуміло, користуючись різним шрифтом, нумераціями, різноманітними засобами виділення, підкреслюваннями, так щоб легко було користуватися записами. На полях потрібно робити свої власні заголовки, або ж приводити заголовки книги, назви параграфів, окремих пунктів.

Найбільш важливі положення слід підкреслювати або писати крупним шрифтом.

Можна фіксувати матеріал і в формі вільного запису, який буде включати і цитати, і стислий виклад, і плани, і тези.

Крім того, записи роблять і на окремих картках. Це дуже зручно, бо такі картки з окремих тем і проблем можна збирати тривалий час і використовувати на любій роботі. Картки легко поновляти, виключаючи непотрібний застарілий матеріал, заміняючи його свіжим, новим. Ось зразок такої виписки:

Російська Федерація Площа 17,1 млн. кв. км. Кількість населення 148 700 тис. /Абетка українського політика. Довідник. Київ. Смолоскип, 1997. ~С. 152./

 

 

Є спеціальні бібліографічні картки, на яких спочатку стоїть прізвище автора, потім назва твору, місто і назва видавництва, рік видання, кількість сторінок. Далі йде стисла анотація твору, з короткою характеристикою. Складаються картки поступово, одночасно з вивченням робіт.

Висловлені міркування загалом стосуються конспектування різноманітних літературних джерел.

Підготовка до семінарського заняття.

Семінарське заняття - форма навчального заняття, при якій викладач організує дискусію навколо попередньо визначеної проблеми, до якої всі студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань.

Підготовка студента до семінару складніша, ніж до лекції, бо семінар - такий вид занять, де студенти говорять, а викладач слухає та спрямовує процес.

Щоб оволодіти матеріалом теми семінару, студенту треба:

- уважно та старанно прочитати відповідну тему в підручнику, виписуючи для себе весь цікавий матеріал та формулюючи питання;

- прочитати відповідну тему в особистому конспекті лекцій;

 

- старанно прочитати та вивчити план семінарського заняття;

- відповісти самому собі на всі запитання плану семінару, і, якщо потрібно, знову перечитати підручник та іншу літературу за темою;

- скласти план особистої відповіді на кожний пункт семінарського плану - письмово чи усно;

- прочитати спеціальну літературу за темою індивідуального завдання (якщо таке є), зробити конспект прочитаного матеріалу;

- скласти конспект чи текст доповіді і підготуватись до можливих запитань;

 

- для того щоб та чи інша думка була доступніша, щоб мова була образною, яскравою, емоційною, студенту рекомендується відібрати приклади з художньої літератури і мистецтва;

- не слід відкладати підготовку до семінару на останній день.

Таким чином, конспект - це не самоціль, це підсумок праці по вивченню необхідної літератури та певна форма закріплення того, що засвоєно. Самостійна робота студентів по опануванню наукових знань - одна з вирішальних передумов високої успішності студента.

 

 

План семінарського заняття №1

Тема: «Філософія, її походження, проблематика та функції».

 

Час: 2 години

І.Навчальні питання.

1.1 Онтологічні та світоглядні передумови виникнення філософії.

1.2 Особливості філософського знання.

1.3 Предмет філософії. Основне питання філософії.

1.4 Основні функції філософії.

ІІ. Реферати (доповіді, повідомлення).

Теми рефератів.

2.1 Філософія як теоретична форма світогляду.

2.2 Місце філософії у системі культури.

2.3 Сенс і призначення філософії.

 

ІІІ. Література.

3.1. Обов’язкова:

-Філософія. Навчальний посібник. (За ред. І.Ф. Надольного) К.: «Вікар», 2011.

- Щерба С.П., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. – Навч. посібник. – «Кондор». – 2003.

- Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I – II рівнів акредитації, 4-те видання. – Львів: «Магнолія 2006», 2008.

- Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник (За ред. І.В. Бичка) К.: 1993.

3.2. Додаткова:

- Введение в философию: учебник для вузов в 2 ч. – М.: 1991.

- Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. – М.:1991.

- Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: 1988.

- Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.:1990.

- Джанатова Л.С., Шпеко М.К. Навчально – методичний посібник з філософії. – Васильків: 1996.

 

 

Методичні поради.

 

Вивчення першого питання теми слід розпочати з усвідомлення: життєдіяльність людини – це складний процес свідомого, цілеспрямованого, перетворюючого впливу на оточуючий світ і на саму людину з метою забезпечення свого власного існування. З ускладненням взаємозв’язків людини з умовами свого буття, взаємин між самими людьми виникла потреба в удосконаленні способів бачення і розуміння аналізованих явищ. Зросла необхідність у використанні світогляду як

 

духовно-практичного способу освоєння людиною світу та самовизначення в ньому. Слід звернути увагу на складну внутрішню структуру світогляду, в якому поєднуються інтелектуально-розумові та чуттєво-емоційні компоненти (світовідчуття, світорозуміння, світопереживання).

Розглядаючи питання про структуру світогляду, зверніть увагу на проблему співвідношення знання та віри, рівень ціннісності знань. Важливо зрозуміти роль та місце у структурі світогляду таких складових, як віра, надія і любов. Вивчаючи процес перетворення знань у переконання людини, необхідно осмислити роль сумнівів у світогляді та життєдіяльності людини, звернути увагу на наявність у духовному житті догматизму та скептицизму. При цьому не слід забувати: світоглядне сприйняття формувалось за конкретно-історичних умов. Ми мусимо враховувати існування різних історичних типів світогляду, серед яких першим була міфологія. Будучи першою формою світогляду, міфологія містила в собі зародки усіх наступних форм суспільної свідомості (релігійні почуття, моральні переконання, естетичні і філософські та інші погляди).

Слід брати до уваги й то що міфологія започаткувала деякі світоглядні форми, але вона не змогла забезпечити усвідомлення всієї складності соціального життя, дійсного ставлення людини до світу і до самого себе. Саме наростаюча потреба в теоретичному осмисленні складного людського буття, сутності самої людини, її взаємозв’язку зі світом і знайшла реалізацію у філософії, що виникла.

Далі слід підкреслити: безпосередньою основою історичного розвитку філософії явився світогляд, який був важливим фактором у здійсненні наукового аналізу суб’єкт-об’єктної структури сутнісного, у формуванні онтологічного підходу до розкриття об’єктивної та суб’єктивної реальності, створенні необхідних філософських категорій.

Приступаючи до розгляду другого питання, слід мати на увазі, що внаслідок зародження філософії відбувається розклад первісного синкретизму та універсальності філософсько-теоретичного знання. З розвитком суспільного життя, і особливо внаслідок нагромадження наукових знань, відбувається процес відокремлення від філософії певних наук. Водночас філософія виділяється у самостійну науку.

Далі слід перейти до уточнення специфіки філософського знання, зважаючи на його поліфонічний характер, в якому поєднуються такі його риси, як плюралістичність, діалогічність, толерантність у формуванні різних наукових концепцій і теоретичних положень. Водночас філософське знання може існувати і як «моністичне», «монологічне» і навіть догматично-категорічне (не толерантне) знання /див. підручник «Філософія. Курс лекцій» за ред.. І.В. Бичка. – К.: 1993. – с. 16/.

 

Саме така множинність філософського знання характеризує його як знання світоглядне, проникнуте ціннісним сенсом і змістом.

Але не можна забувати і про інші особливості філософського знання. Зокрема, в ньому завжди присутні дві протилежні точки зору, згідно з якими свідомість людини спрямована: 1/ «назовні» - від людини

2/ «всередину» - до людини. У другому випадку людина виступає не як частина світу, а як буття особливого роду.

Розглядаючи питання про предмет філософії, необхідно визначити, що предметом філософії є – найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї духовної культури.

Інакше кажучи, предметом філософії є не світ сам по собі, не людина сама по собі, а відношення «людина – світ». Оскільки предметом і об’єктом філософського осмислення дійсності є відношення «людина – світ», уся історія розвитку філософської думки являє собою процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. На різних етапах історії розв’язання питання про сутність світу та людини, про їх взаємозв’язок наповнюється конкретним змістом. Але загальною особливістю розв’язання цієї проблеми було прагнення з’ясувати питання про природу світу, проте що лежить в його основі – відношення духу до природи, свідомості до матерії чи мислення до буття. Ця проблематика і становить сутність головного питання всієї філософії. В історії розвитку філософії це питання розв’язувалось далеко неоднозначно. Значною мірою воно визначалось особливостями формування суспільства, його пізнавальних форм і засобів. Специфіка вирішення давньої проблематики залежало також від того, на якій стороні відношення "людина - світ" акцентувалася увага: на людині чи на природі. Це знайшло свій вираз у розв’язанні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість, у вирішенні першої сторони основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до об’єктивного буття. Різні відповіді при вирішенні цього питання зумовили виникнення двох основних напрямків – матеріалізму та ідеалізму. Охарактеризуйте соціально-історичні та гносеологічні причини виникнення цих двох напрямків. При цьому важливо уяснити, що і матеріалізм, і ідеалізм у різні історичні епохи набували різних форм і видів. Ми говоримо що матеріалізм наївний і зрілий, стихійний і філософсько-осмислений, метафізичний та діалектичний. Ідеалізм буває двох різновидів – об’єктивний і суб’єктивний. Розкрийте смисл історичних різновидів матеріалізму та ідеалізму.

Окрім цих двох способів розв’язання головного питання філософії є ще дуалізм, який визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як два самостійних начала. Це специфічна спроба подолати протиріччя між матеріалізмом і ідеалізмом.

 

До сфери головного питання філософії належить і вирішення питання про здатність і можливість людини пізнавати навколишній світ, про межу його пізнання, про його природу та сутність. Це друга сторона головного питання філософії. В історії філософії існує як позитивна так і негативна відповідь на це питання. Необхідно спинитися на характеристиці агностицизму як філософського напряму, який забезпечує можливість пізнання світу.

Певної уваги заслуговую питання про структуру та стан світу, яке знайшло своє відображення у двох основних концепціях – діалектичній і метафізичній. А звідси і відмінність в історії філософії двох методів пізнання реальності та дійсності – діалектики і метафізики. Вивчаючи ці дві концепції зверніть увагу на цікаве і оригінальне висвітлення цього питання у навчальному посібнику за редакцією І.В.Бичка "Філософія. Курс лекцій".

Опрацьовуючи питання про основні функції філософії, зверніть увагу на їх взаємодію у плані сутності та специфіки філософського знання. У функціях філософії знаходить свій логічний зв'язок цілий ряд питань: В чому полягають особливості пізнавальної функції філософії? В чому суть перетворюючої функції філософії? Для чого потрібна філософія людини, її життєдіяльності людині. Яку роль вона відіграє в детермінації характеру її ставлення до світу і до самої себе? Який сенс буття людини в світі? Охарактеризуйте пізнавальну, світоглядну, методологічну і культурно-виховну функції філософії і покажіть зв'язок їх між собою.

 

 

План семінарського заняття №2

Тема:«Європейська філософська традиція від античності до нових часів».

Час: 4 години

І. Навчальні питання

1.1 Давньоіндійська та давньокитайська філософія про взаємовідношення "людина - світ".

1.2 Антична філософія Греції та Стародавнього Риму.

1.3 Філософія середньовічного суспільства.

1.4 Зміст епохи Відродження та його філософське вираження в ант­ропоцентризмі. Ідеї нової космології. Пантеїзм і геліоцентризм онто­логічного осмислення світу.

1.5 Нова спрямованість філософії епохи ранніх буржуазних револю­цій:

а/ методологія наукового пізнання; сенсуалізм та раціоналізм як протилежні шляхи пошуків абсолютного достовірного знання;

б/ проблеми буття; тлумачення поняття субстанції та її атрибу­тів;

в/ суб'єктивно-ідеалістичні теорії ХУШ ст. 1.6 Антитеологічна й критична спрямованість філософських і со­ціальних ідей Просвітництва. 1.7 Особливості механістично-натуралістичної та атеїстичної по­зицій французького матеріалізму ХУІІ1 ст.

ІІ. Реферати.

2.1 Давньоіндійська філософія і сучасність.

2.2 Гуманізм Відродження і сьогодення.

ІІІ. Література.

3.1. Обов’язкова:

-Філософія. Навчальний посібник. (За ред. І.Ф. Надольного) К.: «Вікар», 2008.

- Щерба С.П., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. – Навч. посібник. – «Кондор». – 2003.

- Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I – II рівнів акредитації, 4-те видання. – Львів: «Магнолія 2006», 2008.

 

 

- Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник (За ред. І.В. Бичка) К.: 1993.

3.2. Додаткова:

- Введение в философию: учебник для вузов в 2 ч. – М.: 1991.

- Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. – М.:1991.

- Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: 1988.

- Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.:1990.

- Джанатова Л.С., Шпеко М.К. Навчально – методичний посібник з філософії. – Васильків:1996.

Методичні поради

Процес становлення та первісного розвитку філософії, що відбу­вався у трьох центрах стародавньої цивілізації: Індії, Китаї та Греції, характеризується разючим паралелізмом ряду філософських по­ложень.

При вивченні цієї теми особливу увагу рекомендується звернути на найдавніші пам’ятки індійської літератури - "Веди". В образній мові “Вед" відображений стародавній міфологічно-релігіозний світог­ляд, в якому вже на той час виникли деякі філософські уявлення про світ, людину, моральне життя. Завершують Веди Упанішади, які, влас­не, і являють собою їх філософську частину, яка виникла близько 1000 р. до н.е. Ведичні боги і обряди наділяються в Упанішадах новим філософським змістом.

Далі слід перейти до безпосереднього вивчення індійської філо­софії, яка розвивалась фактично в межах шести класичних систем: ве­данта, санкх`я, йога, ньяя, вайшешіка, міманса. При цьому потрібно мати на увазі, що ці напрями орієнтувались на авторитет "Вед", че­рез що вони відносились деякими авторами до ортодоксального напряму.

Водночас розвивався і неортодоксальний напрям. У цьому плані бажано ознайомитись з філософією чарвака, або локаята, а також з

джайнізмом і буддизмом /останній інколи відносять до ортодоксальної течії/.

 

Вивчаючи філософію стародавнього Китаю варто звернути увагу, на те, що виникнення її зафіксоване у стародавніх міфологічних текстах "п'ятикнижжя". Найбільш раннім текстом вважається "І дзінь" /книга перемін/, в якій подано класичний приклад дофілософського і філософ­ського розроблення субстанціально-генетичної тотожності природи. "Книга перемін" входить до так званого конфуціанського канону, який продовжував традиції стародавніх натурфілософських текстів, що ко­ристувалися загальною увагою. До цього канону належать "Щу цзін" /книга історії/, "Ші цзінь" /книга пісень/, "Лі цзінь" /книга ритуа­лу/ та "Чун цю" /книга літописів/.

Зокрема книга "Лунь кой" носила яскраво виражений етично-гума­ністичний характер. Головними поняттями цього комплексу стають бла­гопристойність людини, її гуманність, почуття відповідальності, вір­ність та відданість.

У книзі знайшли також вираження і специфічні риси китайської філософії: обожнення неба, землі та всієї природи.

Важливо з’ясувати для себе й інший філософський напрям - дао­сизм. На відміну від конфуціанства в даосизмі природа, космос і люди­на підпорядковуються не волі неба, а світовому закону "Дао". Даоси вчили, що існує підпорядкованість усієї життєдіяльності людини за­кону "Дао", неможливість діяти проти нього. "Дао" - це основа спільності людини і оточуючого її світу. Ці та інші уявлення даосів про всесвіт відображені у трактаті "Дао де цзінь" /вчення про дао і де/, написаному Лао-цзи.

Вивчаючи друге питання, важливо зрозуміти, що на відміну від філософії Давнього Сходу, західна філософія розглядала світ в йо­го русі від початкової нерозчленованості хаосу до чіткого виділен­ня його

 

елементів. Перші давньогрецькі філософи займалися пошуком першооснови світу. Зокрема, у Фалеса - це вода, у Анаксімандра - апейрон, у Анаксімена - повітря. Сама ж першооснова - у їхній уя­ві - являла собою не просто речовину, а щось таке, з чого виникає природа і всі живі істоти, які її населяють. Згодом Демокріт ство­рив і вчення про матеріальні неподільні частки - атоми, як основу світу. Атомарну природу, за Демокрітом, має також і простір, який складається із особливих атомів-амер.

Наприкінці У ст. до н.е., у період розквіту давньогрецької фі­лософії, виникає та набуває розвитку тенденція до дослідження людини. Зосередившись на розглядуваній проблемі, софіст Протагор висловив свою знамениту фразу «Людина є міра всіх речей». Лінію софістів у вирішенні цієї проблеми як головної теми філософських роздумів про­довжив Сократ. Він став першим в історії моралістом-просвітителем, який вибрав предметом своєї філософії саме моральне буття людини.

Далі можна перейти до вивчення поглядів Платона, який послідов­но та цілеспрямовано розвиває ідеалістичну філософію. Для пояснення буття Платон створив вчення про існування безтілесних форм речей, називаючи їх видами або ідеями, які,ототожнюються з буттям.

Освоюючи філософію Арістотеля, слід пам^’ятати, що Арістотель був енциклопедичним вченим, основоположником науки логіки і ряду галузей спеціального знання. У філософії Арістотель вирізняв: І/ тео­ретичну частину вчення про буття, його частини, причини і начала, 2/ практичну - про людську діяльність, 3/ поетичну - творчість.

Предмет науки, з його точки зору, є щось загальне, яке осягає­ться розумом. Уся природа сприймалася Арістотелем у вигляді послі­довних переходів від матерії до форми і навпаки. Однак у матерії він вбачав лише пасивне начало, а всю активність приписував формі, до якої зводив початок

 

руху і мету. Кінцевим джерелом будь-якого руху в Арістотеля є Бог -нерухомий першодвигун.

Далі слід перейти до ознайомлення з наступним періодом розвит­ку філософії.

У третьому питанні теми важливо звернути увагу на такі пробле­мирозвитку середньовікової філософії: особливості формування філо­софії цього історичного періоду; християнсько-середньовічнаапологе­тика і патристика; схоластика, реалізм і номіналізм; сутність і іс­нування; віра і знання; воля та розум.

Особливістю середньовічної філософії є те, що вона виступила як синтез двох традицій: античності і християнського одкровення, 3 ог­ляду на це рекомендується уважно прочитати праці Августина - найвидатнішого філософа періоду патристики, який упровадив до системи вчень християнської філософії ряд ідей неоплатонізму. Його вчення умовно поділяють на три частини: проблеми філософські /онтологія, гносеологія/, теологічні, філософії історії. Онтологія Августина побудована навколо вчення про Бога як принципу буття і наближається до неоплатонізму. Однак Августин тлумачив неоплатонічні ідеї, виходя­чи не з об’єкта, а із суб’єкта. Буття Бога, на думку Августина, мож­на вивести безпосередньо із самодостовірності людського мислення.

Відмінною рисою мислення Августина була особлива увага до двох проблем: динаміки людської особистості та динаміки загальнолюдської історії. Чимало положень його теорії можна знайти у трактаті "Спо­відь" /див.’.Антология мировой философии. Т. І, Ч. I, -.К,: УМК ВО, 1991/. '

Пояснення догм віри ставило перед середньовічними філософами складні питання про відношення одиничного до загального. Залежно від способу їх вирішення філософія виробила ряд точок зору, основ­ним серед яких стали: номіналізм /Расцелін, Іоан Дунс Скотт;Оккам/ і реалізм /Ансельм Кантерберійський, Фома Аквінський/.

 

Схоласти виходили з тези про першість віри по відношенню до знань. Проте обговорення деяких релігійних догматів викликало потре­бу нової постановки філософських питань. У другій половині ХП ст. були перекладені на латину твори Арістотеля, які швидко по тому бу­ли визнані як філософська основа християнства. Синтез арістотелізму та католицької теології здійснив Фома Аквінський, Він намагався під­вести під теологічні принципи доводи логіки і здорового глузду. Оз­найомитись з поглядами Фоми Аквінського допоможе вивчення його праці ”Про суще та сутність” /див,: Антология мировой философии. Т, І, Ч. І, * К,: УМК ВО, 1991/.

Розвиток середньовічної філософії демонструє її цілковиту за­лежність від теології.

 

Розгляд філософії епохи Відродження та Нового часу слід починати із визначення суспільно-еконо­мічних та духовних особливостей двох епох - Відродження /ХУ-ХУІ ст./ та Нового часу /ХУП-ХУШ ст./ - надзвичайно важливих для розвитку пострелігійної культури Західної Європи. Епоха переходу від феодаль­ного суспільства до капіталізму і епоха економічного та політичного становлення буржуазії знайшли своє відбиття у гуманізмі та просвіт­ництві, раціоналізмі та сенсуалізмі, атеїзмі та механістично-нату­ралістичному розумінні людини та суспільства.

Розгляд провідних ідей таких представників гуманізму Відроджен­ня, як Е.Роттердамський /1466-1536 рр./, Т.Мор /1478-1535 рр./, Т.Кампанелла /1566-1639 рр./, М.Монтень /1533-1592 рр./, Н.Макіавеллі /1469-1527 рр./, Леонардо да Вінчі /1452-1519 рр./ та ін., дав підстави стверджувати, що визначальними рисами цієї епохи є повер­нення до цілісного світосприйняття,

 

характерного для античності та утворення ідеалу гармонійної людини, людини як мікрокосму.

З’ясовуючи особливості філософії Відродження, зверніть увагу на філософську систему М.Кузанського /І40І-І454/, в якій Бог, на відмі­ну від ортодоксальних християнських уявлень, присутній скрізь у сві­ті, "пронизує" собою усе буття, є самим життям світу /див.: Введе­ние в философию. Ч. І. - М.: Политиздат, 1969. - С. 142-144/.

Геліоцентризм знайшов найбільш яскравий вираз у вченні Дж.Бруно /1548-1600/, М.Коперника /1473-1543/ /див.: Введение в философию.

Ч. І. - М.: Политиздат, 1989. - С. 145-146/.

Процес формування нової буржуазної культури /ХУП-ХУШ ст./ супро­воджувався зміною світоглядних орієнтирів та способів мислення. Це знайшло своє специфічне відображення у розвитку філософії. Практич­но-гуманістичний характер ренесансної філософії відступає на другий план. Єдність людини та природи все виразніше поляризується на "су­б’єктивне" /людське/ і "об’єктивне" /природне/. У теоретичній дія­льності ра перший план висуваються механіка, математика та інші га­лузі природничого знання. Філософія за своєю формою, тематикою, ме­тодами тощо прагне будуватися за образом і подобою природознавства* Саме звідси беруть свої витоки механіцизм і своєрідний "математизм" філософії Нового часу. Устремління до філософського узагальнення та обгрунтування завдань, висунутих розвитком наукового знання, на пер­ший план ставлять питання методології та гносеології. Саме ця проб­лематика розподілила філософів Нового часу на сенсуалістів і емпіри­ків, з одного боку, і раціоналістів та інтуїтивістів - з іншого.

Визначивши раціоналізм та сенсуалізм як філософські напрями, слід спинитися на докладнішій характеристиці позицій видатних раціо­налістів - Р.Декарта /1596-1650/, В.Спінози /1632-1677/ та сенсуалі­стів /емпіриків/ - Ф.Бекона /І56І-І626/, Дк. Локка /1682-1704/. Роз­глядаючи це питання,

 

 

необхідно підкреслити, що перші не можуть бути категорично оцінені лише як ідеалісти, а другі - лише як матеріалісти* Поряд з ідеалістами Р.Декартом і Г.Лейбніцем /І646-І7І6/ на позиціях раціоналізму стоять матеріалісти Б.Спіноза та Т.Гоббс /1588-1679/, а поряд з матеріалістичним: емпіризмом і сенсуалізмом ф.Бекона, П.Га- сенді /1592-1655/, Дж.Локка утворюється побудована на принципах сен­суалізму суб’єктивно-ідеалістична система представника англійського консерватизму Джорджа Берклі /1685-1753/.

Філософська інтепретація буття /проблеми онтології/ у філософії Нового часу значною мірою визначалась тим, як той або інший філософ вирішував питання наукового знання. Так, саме спроби послідовно "об’єктивістськи" тлумачити реальність приводять у філософії Р.Декарта до розриву світу на дві зімкнені /принципово несполучені між собою/ зони - духовну та матеріалістичну. Для з’ясування дуалістичного вчення Р.Декарта про дві субстанції треб* ознайомитися з його пра­цею "Міркування про метод..*" /див*: Антология мировой философии.

Т. І. Ч. 2. - К. і УМК ВО, 1991. С. 62-67/.

Висуваючи програму подолання "дуалістичного бар’єру", Б.Спіноза розробляє вчення про єдину субстанцію з невід'ємно притаманними їй атрибутами: протяжністю та мисленням* Виводячи філософську думку з дуалістичної кризи, Б.Спіноза наголошує на моністичному принципі тлумачення світу і проводить послідовно матеріалістичну лінію у фор­мі пантеїзму /див*: Антология мировой философии* Т. І. Ч* 2* - К.і УМК ВО, 1991. - С* 52-67/.

І«Лейбніц, всупереч Спінозі, прагне максимально врахувати індивідуальність, унікальність реального існування. Ідея множинності субстанцій» викладена Г.Лейбніцем у праці "Монадологія"» дає можли­вість глибше осмислити проблему свободи та творчості.

 

Розгляд далі слід почати із загальної характеристики просвітництва як ідейного антифеодального руху буржуазії. Праг­нення до царства розуму, вимоги встановлення прогресивних суспіль­них порядків» віра в людину та прогрес - ось головні риси, притаман­ні усім представникам цієї філософії. Ідеї Вольтера /1694-1778/ щодо рівності людей та причин соціальної нерівності цікаво порівняти з позицією його молодшого сучасника Ж.Ж.Руссо /І7І2-І778/ /див.: Антология мировой философии. Т. І. Ч. 2. - К.: УШ ВО, І99І. - С. 152- 164/.

Далі необхідно з’ясува­ти, чому у філософії французьких матеріалістів одне з центральних місць посідає проблема людини. Матеріалістичне розв'язання цієї проблеми у працях Ж.О.Ламетрі /1709-1781/, Д.Дідро /І7ІЗ-І784/, К.А.Гельвеція /І7І5-І77І/ та П.А.Гольбаха /1723-1789/ протиставляєть­ся релігійно-філософській антропології. І хоча їх позиція відрізняє­ться значним механіцизмом, вони тлумачать людину не просто як меха­нізм, а як інструмент природи, здатний відчувати і мислити. Важливо також підкреслити, що спрямованість на матеріалістичне тлумачення суспільного життя привела французьких матеріалістів до соціального натуралізму.

 

План семінарського заняття №3

Тема: «Філософська думка в Україні, її місце в історії світової культури».

Час: 2 години

І. Навчальні питання.

1.1 Соціально – історичне середовище життя українського народу і формування філософської думки.

1.2 Основні етапи формування філософської думки В Україні.

ІІ. Реферати (доповіді, повідомлення).

2.1 Реферат: «Загальна характеристика основних етапів розвитку української філософії».

ІІІ. Література.

3.1. Обов’язкова:

-Філософія. Навчальний посібник. (За ред. І.Ф. Надольного) К.: «Вікар», 2008.

- Щерба С.П., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. – Навч. посібник. – «Кондор». – 2003.

- Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I – II рівнів акредитації, 4-те видання. – Львів: «Магнолія 2006», 2008.

- Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник (За ред. І.В. Бичка) К.: 1993.

3.2. Додаткова:

- Введение в философию: учебник для вузов в 2 ч. – М.: 1991.

- Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. – М.:1991.

- Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: 1988.

- Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.:1990.

- Джанатова Л.С., Шпеко М.К. Навчально – методичний посібник з філософії. – Васильків:1996.

 

 

Методичні поради

Вивчення цієї теми варто розпочати з розгляду питання про поход­ження слов'ян, їх культуру та етичні особливості. Аналізуючи духовну культуру східних слов'ян, їх світогляд, слід показати, що у міфології прадавніх слов'ян сформувались основні світоглядні установки, які пізніше утворили основу світогляду народу, увійшли до ментальності русичів, зумовили багато в чому їх погляди на світ і своє місце в ньому, а також відповідну ціннісну орієнтацію давніх предків україн­ців. Ці погляди, давались взнаки навіть тоді,

 

 

коли, їх альтернативою стала така розвинена ідеологічна система, як християнство.

Головними світоглядними мотивами слов'янської міфотворчесті були родючість Землі, творчі сили людини, таємниця народження та смерті, зв'язок між індивідом і родом. Дослідники слов'янської міфології вка­зують на її спорідненість з міфологією інших індоєвропейських наро­дів. Означене свідчить про те, що основні тенденції становлення сло­в'янської міфотворчості відповідали такому розвитку свідомості давніх слов’ян, який закономірно підводив їх до сприйняття і формуван­ня філософського типу світогляду.

Предметом історико-філософської науки є розвиток філософської культури. Це частина загальної духовної культури суспільства. Вона має кілька вимірів: перший з них - най загальні ший - загальнолюдсь­кий; другий - конкретно-історичний - відносно певного історичного часу, і третій - конкретно-особистісний - стосовно історії даного народу, певної етнічно-національної спільноти. Саме в цьому остан­ньому значенні і набував свого особливого статусу історія філософі в Україні.

Формування філософської думки українського народу відбувалось у певному соціально-історичному середовищі. Воно включає історичний час існування народу та географічний простір його розселення. Але ці зовнішні фактори не можуть однозначно визначити історичну долю того або іншого народу. Ця визначеність багато в чому залежить від того, чи мав цей народ свою державність і в якій формі ця держав­ність була представлена.

Важливо враховувати й те, що соціально-політичні зміни, які від­бувалися в країні, впливали на розвиток духовного життя народу, фор­мування його суспільної свідомості.

Створення у X ст. могутньої феодальної держави з центром у Киє­ві дозволило не лише об'єднати східнослов'янські племена у протибор­стві з численними зовнішніми ворогами, а й зберігти етнічну та ду­ховну

 

 

своєрідність народу, піднестися до рівня тогочасної європейсь­кої культури. А хрещення князем Володимиром у 988 р. України-Руси започаткувало перехід від прадавніх язичницьких вірувань до європей­ського феодального суспільства.

Доцільно показати, якої нової якості набуває соціально-історич­не життя українського народу після татаро-монгольської навали і за часів козаччини, які складнощі супроводжували формування філософсь­кої самосвідомості українського народу у ХУ-ХУП ст. та у пізніші ча­си, як впливали на цей процес зв'язки України з іншими народами.

Опрацьовуючи це питання, зверніться до рекомендованої літерату­ри, зокрема до "Історії філософії України" /К., 1987/ та навчального посібника "Філософія, Курс лекцій" /за ред. І,В.Бичка/.

Особливу увагу потрібно звернути на друге питання плану семінар­ського заняття, де йдеться про основні етапи формування філософської думки в Україні.

Історико-філософський процес в Україні охоплює майже тисячоліт­тя. У ньому розрізняються три основних періоди, які відбивають змі­ну панівних типів мислення відповідно до певної історичної доби.

Суттєвою особливістю розвитку філософської думки в Україні бу­ло те, що майже з самого початку вона формувалась У надрах релігій­ного типу світогляду. Це зумовило переважання ідеалістичної філосо­фії, особливо на початкових етапах її розвитку. Вітчизняна філософ­ська думка за своєю формою була переважно теїстичною. Що ж до зміс­ту, то вона формувалась у протиборстві між офіційною християнською ідеологією з прадавньою світоглядною культурою.

На першому етапі розвитку філософська думка ототожнювалась з мудрістю, яка розумілась як узагальнення великого життєвого досвіду на шляху до істини. Вивчаючи розвиток філософської думки цього пе­ріоду, слід ознайомитеся з "Антологією світової філософії" у шести томах /М., 1969. - Т.

 

 

І/, а також з філософськими поглядами Іларіо­на Київського /див.: Антология мировой философии. Т. 1. Ч. І. - К.,

І991/.

Сама мудрість, а відтак і філософія у тогочасній свідомості все більше поділяється на зовнішню /світську/ і внутрішню /божест­венну/.

Теїстичне розуміння Бога поступово замінюється на пантеїстичне, філософський Бог зливається з природою і вже не вимагав аскези. Це стало наслідком як розвитку філософської думки, так і впливу євро­пейського Відродження, реформаційно-гуманістичної ідеології, яка прийшла в Україну у ХУІ-ХУП ст. і супроводжувалась реабілітацією природи, тіла, почуття людини. Важливо підкреслити позитивний вплив на розвиток філософської думки цього періоду змін у різних сферах духовного життя, зокрема освіти /створення 1632 р. Києво-Могилянської колегії, яка у ХУШ ст. одержала статус Академії/.

Другий етап у розвитку філософської думки охоплює час з кінця ХУШ до закінчення першої чверті XIX ст. Філософію цього періоду мож­на розглядати як філософію Ренесансу, тобто як відмову від схоласти­ки і перехід на наукові засади.

У ХУП-ХУШ ст. ця тенденція поглиблюється. На зміну пантеїзму приходить деїзм з антифеодальною ідеологією Просвітництва. Посилює­ться інтерес до земних справ людини. На розвиток філософської думки цього етапу чималий вплив справили Феофан ІІрокопович, Стефан Яворський, Григорій Сковорода.

Пізніший період філософії зрілого Просвітництва припадав на кінець ХVIII - початок XIX ст. Він охоплює кілька проміжних етапів» а саме: етап дворянської революційності /декабристи/, різночинський етап /революційний і національно-визвольний рух/, який включав дія­льність Кирило-Мефодієвського братства, до лівого крила якого входив і Т.Г.Шевченко, народництво, представників революційно-демократичної ідеології.

 

Третій етап розвитку філософської думки в Україні бере початок у другій чверті XIX ст. Незважаючи на багатогранність філософських доктрин, вони обертались навколо двох полюсів - філософії "тотально­сті" /цілісності, колективності/ і філософії "індивідуальності". Ра­зом з тим і один, і другий напрями включали в себе проблематику основ­них течій новоєвропейської філософської думки.

Для філософії другої половини XIX - початку XX ст. в Україні, як і в Росії, була характерна боротьба матеріалізму та ідеалізму.

Значний доробок у розвиток філософської культури в XIX ст. внес­ли такі великі письменники, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Ук­раїнка, а також ряд видатних вчених і політичних діячів: Сергій Подолинський, Володимир Вернадський, Михайло Драгоманов, Микола Вердяєв, Михайло Грушевський та ін.

З початком робітничого руху і поширенням ідей марксизму оригіна­льна філософська думка поступається місцем популяризації ідей науко­вого соціалізму, природничо-наукового матеріалізму та позитивізму.

Отже, історія філософської думки в Україні має своїм предметом вивчення, формування, становлення та розвиток теоретичної самосвідо­мості українського народу впродовж усієї Його багатовікової історії від прадавніх часів зародження філософських ідей у міфологічних пог­лядах і закінчуючи сьогоденням, коли йдеться про з'ясування сутності менталітету українського народу, його національну самобутність, сис­тему історично вироблених духовних цінностей і місце серед інших народів.

 

 

План семінарського заняття №4

 

Тема: «Філософія ХХ століття».

Час: 2 години

І. Навчальні питання.

1.1 Загальна характеристика некласичної філософії ХХ століття.

1.2 Розвиток позитивістської думки у ХХ столітті.

1.3 Психоаналітична філософія.

1.4 Філософська антропологія.

1.5 Екзистенціальна філософія.

ІІ. Реферати (доповіді, повідомлення).

2.1 Реферат: «Розуміння мови у неопозитивізмі».

ІІІ. Література.

3.1. Обов’язкова:

-Філософія. Навчальний посібник. (За ред. І.Ф. Надольного) К.: «Вікар», 2008.

- Щерба С.П., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. – Навч. посібник. – «Кондор». – 2003.

- Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I – II рівнів акредитації, 4-те видання. – Львів: «Магнолія 2006», 2008.

- Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник (За ред. І.В. Бичка) К.: 1993.

3.2. Додаткова:

- Введение в философию: учебник для вузов в 2 ч. – М.: 1991.

- Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. – М.:1991.

- Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: 1988.

- Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.:1990.

- Джанатова Л.С., Шпеко М.К. Навчально – методичний посібник з філософії. – Васильків:1996.

 

Методичні поради

Розкриваючи перше питання семінарського заняття, треба пригадати умови виникнення позитивізму у XIX ст. та суттєві риси його перших двох різновидів. Це тенденції, які були закладені цим напрямом роз­витку філософії. Насамперед це абсолютизація позитивного, наукового знання, яке було розвинуто у XX ст. Головні різновиди позитивістсь­кої філософії XX ст. - неопозитивізм і постпозитивізм.

 

 

У філософії XX ст. триває боротьба матеріалізму й ідеалізму. При цьому слід брати до уваги те, що на цей час склалось багато філософ­ських шкіл і різних вчень некласичного напрямку, які, продовжуючи вивчення світу в цілому, все більше звертають увагу на важливі проб­леми науки, людини, релігії, суспільного життя. У цьому зв’язку набули поширення неопозитивізм, екзистенціалізм, неотомізм, технокра­тизм, емпірична соціологія, фрейдизм та ін.

Головним питанням неопозитивізму став аналіз мови науки. Мова - це та реальність, яка безпосередньо надана людині у процесі пізнава­льної діяльності. На відміну від філософських категорій, істинність яких людина спроможна перевірити, об'єктом дослідження може бути мова як носій знання, елементи якої піддаються перевірці. Це може бути і природна мова, але передусім це штучна мова, мова науки. Звідси ви­пливає головний принцип неопозитивізму - принцип верифікації /сфор­мульований Л.Вітгенштейном і М.Шліком/. Зміст його: осмислення є ви­словлюванням, зміст якого може бути емпірично, тобто чуттєво, пере­віреним. При цьому осмисленнями можуть бути як істинні, так і хибні висловлювання. У своєму розвитку неопозитивізм призводить до так зва­ного логічного позитивізму, який робить наголос насамперед на форма­льному дослідженні висловлювань.

Іншим напрямом розвитку позитивістського знання є постпозитивізм, який намагається подолати недоліки логічного позитивізму і на­самперед абсолютизацію принципу верифікації та формального аналізу мови. Головний наголос постпозитивізм робить на дослідженні методоло­гії та історії науки. Об'єктом постпозитивізму є принципи побудови наукового знання та його історії. Тому і питання, яким приділяє пе­реважну увагу постпозитивізм - це принципи виникнення наукової теорії та проблем взаємодії альтернативних теорій. З іншого боку, постпози­тивізм - на відміну від неопозитивізму - визнає не лише емпіричне, а й теоретичне знання. Слід показати, що розвиток позитивізму у постпозитивістських концепціях

 

призвів до включення соціологічних питань до сфери інтересів цього напряму сучасної філософії.

У другому питанні семінарського заняття здійснюється перехід від проблем філософії науки до проблем людини. Психоаналіз - це дуже впливова течія сучасної філософії. Можна сказати, що ця теорія зай­має проміжне положення між суто філософською теорією та психологією.

Розглядаючи природу людини, засновник цього напрямку Зігмунд Фрейд вважав, що незважаючи на те, що людина зобов'язана тим, що вона існує_?як людина саме в культурі, вона має природну, біологічну сутність. Для з'ясування концепції Фрейда слід показати відмінність людського "Я" від її особистості, проаналізувати структуру особисто­сті, структуру психічного. Необхідно виділити і головні інстинкти, що містяться у несвідомому та керують людською поведінкою, йдеться про вплив сексуальності й агресивності на життєдіяльність людини.

Але психоаналіз не обмежується концепцією його засновника. Для того, щоб мати більш-менш повне уявлення про це вчення, треба розгля­нути також концепції найближчих колег та учнів Фрейда.

Так звані неофрейдисти відмовились від абсолютизації класичного психоаналізу. В цьому можна пересвідчитися через праці молодшого сучасника Фрейда - К.Г.Юнга. Головна категорія його конструкцій - ка­тегорія колективного несвідомого, в якому він виділяє певні глибин­ні образи - архетипи, які забезпечують апріорну готовність до сприй­мання.,й осмислення світу. Засновник неофрейдизму А.Адлер, повертаєть­ся до індивіда, але потяги, що зумовлюють поведінку людини, Адлер пояснює їхньою суспільною спрямованістю.

З точки зору власне філософії, а не психології, найбільш цікавим з послідовників Фрейда є Е.Фромм. На відміну від Фрейда він переходить до "соціопсихологізму", намагається зрозуміти взаємозв’язок психоло­гічних і соціальних факторів у суспільному розвитку. Фромм досліджує насамперед

 

конфліктні ситуації, у які потрапляє людина у суспільст­ві, а також внутрішні конфлікти особистості. '

Третє питання стосується також проблем людини. Вельми цікавим напрямом антропології є концепція П.Тейяра де Шардена, яка засвідчує характерну для XX ст. рису розвитку і філософського, і наукового знання, а саме використання методів, притаманних богослов’ю. Зважаючи на це, слід спробувати з’ясувати несподіване тлумачення космогенезу як христогенезу.

Опріч цього слід звернути увагу на праці німецьких філософських антропологів XX ст. - таких, як Гелен, Плеснер, Шелер, які наводять цікаву картину природи та сутності людини, її місця у Космосі /Шелер/

Четверте питання стосується одного з найвпливовіших напрямів фі­лософії XX ст. - філософії існування.

Приступаючи до вивчення цієї проблеми - проблеми екзистенціаль­ної філософії, слід звернути увагу на те, що екзистенціалізм має різ­ні форми власного існування. Це німецький, російський і французький різновиди цього напрямку філософії. Далі - релігійний та атеїстичний різновиди. До речі, у французькому нерелігійному варіанті є власне екзистенціалізм /Сартр/ і філософія абсурду /Камю/.

Проте, незважаючи на усю цю різноманітність, екзистенціальна філософія розглядає усі проблеми з точки зору людського існування.

У Сартра навіть існування людини є первинним відносно її власної сут­ності.

Отже, сучасна філософія має різні напрями власного розвитку, але у половині XX ст. намічається тенденція до антропологізації філософського знання - навіть у філософії науки. Ця тенденція свід­чить про те, що людина все більше і більше усвідомлюється як головна цінність Всесвіту.

 

План семінарського заняття №6

Тема: «Проблема буття у філософії».

Час: 2 години

 

І. Навчальні питання.

1.1 Науково – філософське поняття буття та матерії.

1.2 Рух – спосіб існування об’єктивної та суб’єктивної реальності. Простір і час як форми буття сущого.

1.3 Людська практика – специфічний спосіб саморуху реальності.

ІІ. Реферати (доповіді, повідомлення).

2.1 Реферат: «Етапи історичного розвитку філософського розуміння матерії».

ІІІ. Література.

3.1. Обов’язкова:

-Філософія. Навчальний посібник. (За ред. І.Ф. Надольного) К.: «Вікар», 2008.

- Щерба С.П., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. – Навч. посібник. – «Кондор». – 2003.

- Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I – II рівнів акредитації, 4-те видання. – Львів: «Магнолія 2006», 2008.

- Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник (За ред. І.В. Бичка) К.: 1993.

3.2. Додаткова:

- Введение в философию: учебник для вузов в 2 ч. – М.: 1991.

- Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. – М.:1991.

- Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: 1988.

- Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.:1990.

- Джанатова Л.С., Шпеко М.К. Навчально – методичний посібник з філософії. – Васильків:1996.

 

 

Методичні поради

Що являє собою світ? Від правильної відповіді на це запитання залежить спрямованість діяльності людини. З огляду на це особливого значення набуває перша тема даного розділу, в якій насамперед слід усвідомити зміст категорій: буття, матерія, рух, простір, час.

Насамперед важливо зрозуміти: ці категорії взаємопов’язані, але кожна з них має і відносну самостійність.

 

 

У наш час буттєві питання перебувають у центрі уваги людства і людини зокрема. Проте зміст буття нерідко, з одного боку, ототожнюють з матерією, а з іншого - намагаються вивести з акту свідомості.

Для розкриття поставленого питання слід розв’язати ряд філософсь­ких проблем. Одна з них припускає розгляд природи, людини, суспільст­ва, які однаково існують, але мають різні форми свого існування. Зав­дяки своєму існуванню вони утворюють цілісну єдність матеріального буття та людського духу.

Важливо також з’ясувати форми буття - зокрема, такі, як буття речей /тіл/, процесів, явищ, буття людини, буття духовного та соціа­льного.

Всебічно усвідомивши рівні та форми буття, виникає можливість дійти висновку, що буття є реальністю всього існуючого світу у ціло­му і кожного утворення зокрема.

Наукове поняття матерії є теоретико-методологічною основою су­часного природознавства т суспільних наук, які, в свою чергу, сприя­ють дальшому вивченню світу та його властивостей. Вивчаючи властиво­сті матерії, слід осягнути, що головна з них - бути об’єктивною реа­льністю. До інших властивостей належать субстанціальність, активність, несотвореність, незнищуваність, здатність відображати, структурність тощо. Кожну з названих властивостей необхідно глибоко усвідомити, адже вони відкривають шлях до всебічного розкриття світу.

Структурність матерії, зокрема, дозволяє виділити три великі системи: нежива матерія, жива і соціально-організована матерія. Вод­ночас ці системи самі є рівнями розвитку матеріального світу. Не можна забувати й того, що структурні ознаки матерії допомагають вста­новити її види і насамперед такі, як речовина та поле.

Вивчати друге,питання бажано у зв'язку з попереднім. Структур­ність матерії, про що вже йшлося, передбачав взаємодію між елемен­тами, що її утворюють. У свою чергу, взаємодія структурних елементів матерії веде до

 

зміни властивостей, відносин, стану предметного сві­ту. Водночас зміна і є нічим іншим, як рухом матерії.

Встановивши, що рух невіддільний від матерії, рекомендується розкрити його властивості, до яких належать об'єктивність, незнищуваність, загальність, абсолютність та відносність, суперечність тощо.

Знання властивостей руху допомагає мати чіткіші уявлення про йо­го типи. Перший з них вказує на те, що рух пов'язаний із збереженням сталості предмета, його якості. Що стосується другого типу руху, то він має два різновиди. Перший з них являє собою якісні зміни, які не виходять за межі певного виду матерії. Другий тип є процесом перехо­ду від одного рівня матерії до іншого.

Слід зрозуміти, що існують і якісно різні форми руху матерії. Насамперед потрібно встановити, що таке форма руху. Сучасна наука дає таку відповідь: це способи існування і функціонування різних систем реального світу на відповідних структурних рівнях. Кожна форма руху включає адекватні групи процесів, які підлягають загальним законам.

Одна з перших наукових класифікацій форм руху була здійснена у XIX ст. До числа таких форм увійшли механічна, фізична, хімічна, біо­логічна та соціальна /суспільне життя/.

При вивченні взаємозв'язку форм руху треба уникати як відриву нижчих форм від вищих, так і механічного зведення перших до других. Внаслідок такого відриву немає змоги пояснити їх походження, ігнорує­ться якісна відмінність вищих форм руху від нижчих.

Будучи об'єктивною реальністю, матерія має ознаку субстанціаль­ності. Важливо зрозуміти, що ця сутнісна ознака матерії підкреслює її /матерії/ абсолютну самодостатність, те, що вона не потребує чо­гось зовнішнього для свого існування та саморуху.

У цьому самому питанні потрібно уяснити, що рух матерії відбу­вається як у просторі, так і у часі. Поняття простору та часу слід розглядати у

 

взаємозв’язку, оскільки вони невід’ємні одне від одного. Вивчаючи простір як загальну форму буття матерії, важливо усвідомити, що він виражав протяжність матеріальних утворень, а також співвід­ношення кожного з них з іншими, оточуючими його предметами, тілами, розташування їх один поряд з одним.

Час є також загальною формою буття матерії, але він - на відмі­ну від простору - виражає тривалість існування матеріальних утворень і співвідношення кожного з них з попередніми та наступними матеріаль­ними утвореннями.

Маючи спільні властивості, простір і час характеризуються і пев­ними особливостями, які також важливо осмислити.

Третє питання цього заняття є підсумковим. Воно підводить до висновку, що знання основних форм існування рухомої матерії має не лише науково-теоретичне, а й практичне значення.

У зв’язку з цим особливу увагу рекомендуємо приділити людській практиці, осмислити специфічність її саморуху. Являючи собою мате­ріальну діяльність людей, вона справляє вплив на усі інші види дія­льності: наукову, політичну, релігійну тощо.

 

 

 

План семінарського заняття №5

 

Тема: «Закони і категорії діалектики».

Час: 2 години

І. Навчальні питання.

1.1 Діалектика як наука. Історія і принципи діалектики.

1.2 Закони діалектики.

1.3 Категорії діалектики.

ІІ. Реферати (доповіді, повідомлення).

2.1 Доповідь: «Ідея загального зв’язку і розвитку – вихідні принципи діалектики».

ІІІ. Література.

3.1. Обов’язкова:

-Філософія. Навчальний посібник. (За ред. І.Ф. Надольного) К.: «Вікар», 2011.

- Щерба С.П., Тофтул М.Г. та ін. Філософія: короткий виклад. – Навч. посібник. – «Кондор». – 2003.

- Петрушенко В.Л. Основи філософських знань: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти I – II рівнів акредитації, 4-те видання. – Львів: «Магнолія 2006», 2008.

- Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник (За ред. І.В. Бичка) К.: 1993.

3.2. Додаткова:

- Введение в философию: учебник для вузов в 2 ч. – М.: 1991.

- Мир философии. Книга для чтения. В 2 ч. – М.:1991.

- Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие. – М.: 1988.

- Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.:1990.

- Джанатова Л.С., Шпеко М.К. Навчально – методичний посібник з філософії. – Васильків:1996.

 

 

Методичні поради

Розглядаючи перше питання семінару необхідно визначити діалектику як вчення про єдність протилежностей або іншими словами як науку про загальний зв’язок і розвиток.

Як і будь яка інша наука, діалектика має свої принципи, закони і категорії.

 

 

При підготовці першого питання конче потрібно ознайомитись з основними історичними етапами формування та розвитку діалектики: ан­тичної діалектики /Геракліт, Зенон Елейський, Сократ, Платон/; ідеа­лістичної діалектики німецької класичної філософії /Гегель/; діалектики російських мислителів XIX ст. /Герцен, Чернишевський/. Історія діалектики приводить до вельми повчальних висновків відносно сутно­сті принципів, законів та категорій її, доводить правоту діалектико-матеріалістичного розуміння цих форм наукового мислення як відобра­ження у свідомості суб'єкта, що