Мета: виявлення природи правових цінностей, їх змісту й ієрархії, уявлення про право як цінність та його ціннісний критерій.
Ключові поняття: цінність, моральні цінності, екзистенціальні цінності, деонтичні цінності, право, рівність, справедливість, свобода та ін.
План
1. Цінності в праві і право як цінність.
2. Форми буття цінностей.
3. Свобода як цінність. Право як форма свободи.
4. Справедливість як основна правова цінність.
5. Правосвідомість як проблема філософії права.
6. Право і мораль.
1. Цінності в праві і право як цінність.
Теорія цінностей (аксіологія) знаходить відповідне застосування також і в сфері права. Правові цінності та оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми у свою чергу набувають значення цінностей і стають об’єктом оцінки. Їм не можна дати точного і повного пояснення, не прибігаючи до понять аксіології. Як філософська категорія – цінність це те, що почуття і розум людей диктують визнати особливо вагомим з усього і до чого можна прагнути, ставитися з повагою і визнанням як обов’язкового. Спрямованість встановлення суб’єкта і його діяльності на визначену цінність називається ціннісною орієнтацією. Процедура вибору на основі цінності називається оцінкою.
У кожній оцінці як підстави можуть виступати різні сторони діяльності: нормативна (яка знаходиться у відповідності з культурною специфічністю визначеного суспільства), професійна (у відповідності до стандартів і правил даної професії), операційна (набір і послідовність операцій для досягнення певної мети). У конкретному випадку може використовуватися одна з вище названих основ, або їх сполучення, що істотно змінює зміст оцінки того самого явища. Наприклад, діяння, врегульоване правом, є юридичним фактом, що оцінюється з погляду правової норми. Те ж саме діяння може бути переглянуте в операційному плані (наскільки вдало здійснена операція) чи в моральному (якими моральними принципами керувався суб’єкт діяння). Отже оцінки в сфері права відносять до класифікації оцінюваних фактів як цінностей у праві. А нормативно-юридичне закріплення цих оцінок і цінностей значною мірою визначає вже цінність (не цінність) самого права.
Між цінностями, оцінками та нормами існує зв’язок і взаємні переходи. Тому наукам, що мають предметом мораль, право, мистецтво, необхідне їхнє взаємозалежне вивчення і пояснення, а поряд з цим і їх розмежування.
Правотворчість і реалізація права (правозастосування, виконання і дотримання права) являють собою сфери людської діяльності яскраво вираженого оцінювального характеру. У силу цього філософія права включає у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей, оцінки в сфері права і т.д. Так у філософії права утворюється визначений теоретичний напрямок – аксіологічний чи правова аксіологія. Вона в свою чергу спирається на поняття загальної аксіології, на теоретичні положення про цінності взагалі.
Виникнення юридично-аксіологічного підходу пов’язано з появою природно-правових поглядів, з розходженням права природного і права позитивного. Право у своєму аксіологічному вимірі виступає як визначена форма правових цінностей, як специфічна форма правової повинності, відмінна від всіх інших (моральних, релігійних і т.д.) форм повинності і ціннісних форм.
Завдяки цінностям, право, як певний «механізм», одержує свій зміст, тому що свідомість суб’єкта права спрямована на цінності як на свій об’єкт. Завдяки їм знімається момент байдужості в поведінці правового суб’єкта і формуються дозволи, заборони і зобов’язання. Розглянемо які це цінності і як вони пов’язані між собою, а також у чому полягає цінність права.
Статус цінностей у праві можуть набувати різні факти і явища матеріального та ідеального характеру: матеріальні предмети і блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеали, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, вони виступають як ідеальне обґрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, складають мету права та його інститутів. Тому вони, як правило, відносяться до діючого права.
Також особливо великим є значення деяких соціальних цінностей, що з часом набули характер правових цінностей. Як високі ідеали, вони пронизують суспільну правосвідомість і стають основними принципами права. Такими є: свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, світ. Поряд з ними існують і специфічні правові цінності загального значення, такі як ідея права, ідея стабільної законності і т.д. Дані цінності водночас являються ідеалами і реальною людською практикою. У праві вони закріплюються у тій чи іншій їхній якості. Але в ряді випадків суспільна й індивідуальна правосвідомість можуть сприймати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політичної (і правотворчої) програми.
Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища постають цінностями тією мірою, якою вони пов’язані з людською особистістю. Як правові цінності, вони мають вид юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колективних проявах. Самі права людини також здобувають статус важливих цінностей. Кожне з них виражає визначену сторону, прояв, образ існування людини як природної і соціальної сутності. У своїй сукупності вони характеризують людину як вищу цінність, як осередок усіх цінностей.
Отже, правові цінності похідні від поняття особистості і складають образ права у взаємодоповнюючих полярних моментах.
Інструментальна і власна цінність права. У сучасному цивілізованому суспільстві право являється не тільки інструментальною цінністю, тобто цінністю «інструмента» і «засобу» дозволу протиріч у різних сферах суспільства, але також як звільнюючим, розвиваючим засобом, що виступає як цінність. Разом з тим відзначимо, що, по-перше, різні типи культур приписують праву неоднакову цінність. По-друге, цінність кожної правової норми, кожного правового інструмента щораз визначається як конкретне історичне явище. По-третє, цінність права неможлива поза контекстом діяльності суб'єктів права, організаційних сил, що відповідають інститутам по створенню і реалізації права.
У найзагальнішому вигляді власну цінність права можна визначити як вираження соціальноорганізованої форми, проходження якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, внаслідок чого народжуються нові можливості і велика воля для саморозвитку людини і розвитку суспільства. У цій якості право може надавати людям, різним суб’єктам права у виді суб’єктивних прав, новий простір і людські можливості розвитку. При цьому метою права як соціально організованої форми є те, щоб воно не допускало основ для гноблення та нещастя інших людей і могло протистояти цьому, погоджуючи поведінку з мораллю і справедливістю.
Таким чином, критерієм цінності права є особистість, що саморозвивається. Інакше кажучи, право має цінність, якщо воно прямо чи побічно сприяє самоздійсненню і самотворенню людини в історії, якщо насправді сприяє народженню нових можливостей для розвитку людини і суспільства.
Характеристика права як цінності порушує питання про місце цієї цінності в класифікації цінностей взагалі. Розглянемо основні форми буття цінностей у їхньому співвідношенні.
Фундаментальним з теоретичної точки зору є поділ цінностей на предметні і духовні, утворюючи два полюси всієї сфери ціннісного відношення людини до світу. У рамках двох основних класів цінностей, матеріальних і духовних, право відноситься до других, тобто є духовною цінністю, поряд з такими як моральні, релігійні, художні (чи естетичні), наукові, світоглядні цінності. Правові цінності в рамках духовних цінностей є відносно самостійними.
Правові цінності являють собою вид духовних цінностей, що задовольняють потреби соціальних груп суспільства в регулюванні соціальних відносин і вчинків людей. Їх основною і специфічною функцією є регулятивна функція. Тому правові цінності призначені для створення, підтримки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нормального функціонування суспільства. Правові цінності складають елемент системи соціального (соціально-політичного) керування суспільством. При цьому вони є деонтичними цінностями, тобто, відрізняються чітко вираженим характером, що наказує та обумовлює їх приналежність до сфери належного. На відміну від інших деонтичних цінностей вони закріплюються формально й охороняються державою та її органами.
Як деонтичні цінності вони відрізняються й іншою функціональною особливістю – мають ймовірний характер. Ця особливість пов’язана з можливістю свідомого, вольового вибору соціальними (правовими) суб’єктами об’єктивно існуючих в дійсності поведінкових варіантів.
В аксіології права можуть бути виділені три основні форми буття цінностей:
– суспільні цільові цінності й ідеали;
– предметно-втілені цінності;
– особисті (чи екзистенціальні) цінності.
2. Форми буття цінностей.
1. Суспільні цільові цінності й ідеали. Вихідною формою правових цінностей є їхнє існування у виді цінностей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні в правовій свідомості у виді узагальнених уявлень про справедливість, волю, рівність у різних сферах суспільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов’язків, тобто деонтичних правових цінностей.
Під ідеалом звичайно розуміють те, до чого ми прагнемо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найвищій, найбільш зробленій формі. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов'язана з наявністю в природі людини того, що розуміється як «відкритість світу», такого моменту, що у класичній філософії розглядається як момент духу. Цей момент виражається в орієнтації людини на зразки належного, на цінності, на основі яких відбувається постійний вихід людини за власні межі, здійснюється процес удосконалювання.
Ідеал духовного життя перекривається ідеєю права. Право є лише моментом духовного відношення до світу, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного й ідеалу духовного життя, до складу якого входить істина, добро, краса. Вищі цінності виражають унікальні й екстраординарні ознаки щирого, людського у людині, додають правосвідомості глибоку особистісну забарвленість. Вони наповнюють людське життя вищим змістом і виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Таким чином, право для людей, їхні життя і доля, виступає як основа самовдосконалення особистості, і як форма реалізації активності, творчості людини, і як гарантія волі й огородження від зла і несправедливості.
У частині вчення про правовий ідеал правова аксіологія повинна не стільки спрямовуватися «в аксіологічну віддаленість загальнолюдських надзадач, де справедливість зіллється в єдине з істиною і красою», скільки орієнтуватися на створення умов для принципового цивілізованого дозволу соціальних протиріч. Іншими словами це означає збереження суспільством своєї цілісності, недопущення «земного пекла» чи стану варварства. Основною темою вчення про суспільний і правовий ідеал повинно бути не пошук кінцевої формули суспільної досконалості (типу «царство обличчя як цілей» чи «принцип вільного універсалізму»), а вказівка тих дійсних шляхів і засобів, за допомогою яких може бути поліпшений усякий можливий правопорядок.
2. Предметно-втілені цінності
Самі правові ідеали не залишаються лише фактом пануючої правосвідомості, а закріплюються в нормативних актах, конституціях і законах. Вони входять у правову нормативність як ведучий елемент. Таким чином, правові ідеали реалізуються у системі правових відносин – в вигляді взаємин формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб’єктів права, у правових процедурах і механізмах закріпляючих норми і закони в культурі.
Зі зміною суспільних та правових відносин відбувається і переоцінка цінностей: багато чого з того що вважалося абсолютним і непорушним, знецінюється, і навпаки, нові паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, переоцінюються і предметно-втілені цінності.
3. Особистісні, екзистенційні цінності.
Особистісні цінності являють собою ідеальні уявлення про блага, права і межі прагнень, пов’язаних зі схильностями і бажаннями особистості, і виступають у відомій мірі як авторитетні й обов’язкові установки її свідомості.
Так правові цінності, які б вони не були, завжди містять у собі потенційний ідеальний елемент, тобто якщо вони не були включені в реальну людську поведінку, вони не задовольняють цілком людей, соціальні групи, а значить і не перестають бути і цінностями-метами.
Одні правові цінності в тому чи іншому ступені реальні в змісті наявних, освоєних у виді правил норм поводження суб’єктів права, інші є їх цілями й ідеалами. Але існуючі (наявні) правові цінності не можна розуміти як самодостатні, замкнуті в собі. Людська свідомість, особливо в її ціннісних (духовно-практичних) формах, минає існуюче, спрямовуючи до майбутнього, до зміни, удосконалення дійсності.
Таким чином, правові цінності похідні від поняття особистості. Вони складають образ права у взаємозалежному і взаємодоповнюючому полярному моментах. У сучасному цивілізованому суспільстві право являє собою не тільки інструментальну цінність – цінність «інструмента» і «засобу» дозволу різних соціальних протиріч у різних сферах суспільства, але воно також емансипує, розвиває засіб і силу особистості, що виступає як власна цінність права. Правові цінності за своїм характером є деонтичними, що служать для створення, відтворення та зміцнення соціального порядку і дисципліни з метою гармонізації інтересів різних соціальних груп людей. Право в життєдіяльності суспільства і людини виступає: і як основа його самотворення в історії, і як форма реалізації творчості людини, і як гарантія свободи й відмежування від варварства та несправедливості. Аналіз природи правових цінностей ієрархії, а також виявлення цінності права, дозволяє перейти до обґрунтування ідеї права як ідеї волі, і до розгляду права як форми волі.
3. Свобода як цінність. Право як форма свободи.
Тривала історія досліджень, присвячених свободі і поневоленню, праву як свободи, знає безліч підходів до розв’язання цієї проблеми. Свобода при всій своїй удаваній простоті і легкості сприйняття – предмет складний для розуміння, тим більше для втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах і відносинах людей.
Ідея свободи, по відомій думці філософів (Ш. Монтеск’є, Г. Гегеля, М.Бердяєва) багатозначна, вона породжує сплетіння безлічі непорозумінь. Тому потрібно спочатку обумовити, у якому змісті можна розуміти це слово, починаючи з найпростіших і доступних для пізнання значень.
По-перше, насамперед потрібно відокремити «юридичну» свободу від «фактичної» свободи.
Правова свобода – це дозвіл робити визначені дії, не піклуючись про те, чи відповідає цей дозвіл діяти реальній можливості, тобто юридичне визначення залишається формальним, абстрагуючи від реальних умов її здійснення. Фактична свобода зводиться до можливості робити і вибирати те, що хочеш. Це визначення має на увазі необхідність розгляду засобів, необхідних для реалізації свободи і, зокрема, волю користування нашим тілом і речами, що знаходяться в нашій владі. Звичайно вважають, що якщо в людини є свобода вибору, то свободою називається, по-перше сам факт вибору, і по-друге, непередбачуваність того, що саме вона вибере. І чим більший вона має вибір, тим більше свободи. Але філософи говорять щось зовсім інше, більш правильне.
До структури свободи особи входить вибір як момент і елемент, поряд з «внутрішньою свободою» і свободою, що включає у себе два основних компоненти: почуттєвий і раціональний. Однак сама ситуація вибору – це не свобода, а лише передумова вільної дії. По-друге, необхідно врахувати умовний характер відмінності «внутрішньої» свободи від «зовнішньої». Внутрішня свобода – це не схована, не підпільна свобода (ні в соціальному змісті, ні в змісті щиросердечного підпілля). Вона реально виявлена в змісті звільнення людини усередині себе від оковів власних упереджень, уявлень та образів.
Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на цілком відкрите публічне, а не підпільно-культурне існування, відкрито практикуючі свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для розвитку людини і суспільства в майбутньому.
Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе в собі заряд руйнування, зла і несправедливості. У свою чергу цивільне суспільство і державу використовують правові засоби як страхові засоби, що позначають границі і межі, за які зовнішня свобода соціальних суб’єктів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припускає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони заборонного характеру (як частина скульптури), але і сам факт співіснування безліч індивідів з їх суспільними правами і волями. На думку Гегеля жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою й іншими. Жодна людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв’язку між цими свободами.
По-третє, варто виділити: два типи свободи «свободу від» (негативну свободу) і «свободу для» (позитивну свободу)». Перша з них виступає у світі, у якому індивід має визначену зону вибору ідей і дій без можливості наткнутися на обмеження і репресії. «Свобода від» не самоціль, а умова саморозвитку. Не йти зі світу в себе, не відсторонятися, а діяти із себе, самопороджуючи нові форми, що самі себе виражають.
«Свобода для» чи позитивна свобода уможливлює дію відповідно до власної системи цінностей і власних цілей. Друга свобода більш життєва і повніша. У визначених історичних умовах, в яких люди мають значний ступінь «свободи від», вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна здається розумною. Реальні форми втечі від свободи зустрічаються досить рідко. Більш того іноді виникають сумніви щодо принципової можливості називати подібні форми поведінки втечею, іншими словами різновидом страху, свободи. Така поведінка може назватися різновидом втечі, але її також можна визначити як компроміс між цінностями.
Цілком вільна свобода може пізнати себе в трьох образах, у яких власна індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своєї неприборканості завдяки рефлексії розуму, стає щастям чи безтурботністю. Але швидше за усе вона довідається свої суті у праві – реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об’єктивно результативним і загальновизнаним образом, що вправі робити людина, тобто сукупність суспільної і приватної свободи. Саме розгляд права в цьому суспільстві найбільш ясно показує, до якого ступеня самотворення дійшла свобода.
Античне право, визнаючи протилежність вільної людини і раба, було здивовано тим, щоб додати свободі реальний статус, роблячи з рабства одних, умови дійсної волі інших. Але в той же час, античне право показує, що свобода, являючись реальною, залишається лиш привілеєм деяких і не може визначити людську сутність у її загальності. Тому не можна заперечувати визначеного прогресу у свободі людей при переході від античного до сучасного права, тому що останнє вважається загальною приналежністю людини. Античне право продемонструвало обмежену, але конкретну і реальну свідомість свободи; тоді як сучасне право, визначаючи свободу як універсальну цінність, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Відповідно до розповсюдженого визначення, право – «це сукупність умов, при якому сваволя одного обличчя співпадає зі сваволею іншого обличчя з погляду загального закону свободи».
У середньовіччі християнська теологія пов’язує зі свободою рух Духа. Дух є рух, але як спонтанність і порив. У рамках християнського вчення, з боку Бога, вища природа людини показується Ісусом Христом, Богом, що прийняв людський вигляд; з боку людини – його «творчістю із себе», створенням «нового, що не було ще».
Християнське вчення містить у собі позитивну концепцію свободи. Якби не було цього Божого дарунка (свободу) людині, не було б і гріхопадіння в історії людини і нестатку.
В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкодне розкриття здібностей особистості. У природно-правових концепціях Нового часу свобода трактувалася як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслювався її невідчужуваний характер, її властивість споконвічності і безумовно приналежності особистості.
У класичній європейській філософії поряд з обґрунтуванням свободи як властивості, форми світу (не розкладені на елементи), акцентувалася увага на два головних пункти такого роду визначень:
1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підстави мислення і пізнання, можливостей людини в щось вірити і бути;
2) визначення свободи як живого подиху (пульсації) саморозвитку людини в історії, що виступає як процес модифікації свободи.
Філософи (Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель) виводили поняття свободи на тлі розходження внутрішнього і зовнішнього. Явище, що називається вільним, містить підставу самого себе (тобто є самопричинним явищем). А щось, що має підставу поза собою – не вільне, оскільки воно складається в причинному ланцюзі, тобто має причинні обґрунтування і причини пояснення. Саме в цьому змісті великі філософи говорили, що свобода має причину в самій собі і не має причини поза собою. Надалі такий підхід до свободи знаходить свій розвиток насамперед у філософії І. Канта і Г. Гегеля та їх послідовників. Вони визначали право через свободу, споконвічно припускаючи, що людська свобода в принципі не може бути безмежною і має потребу в різних правових формах її реалізації. Відповідно до цього підходу, право цивілізованої держави не зазіхає на первісне право, воно лише окреслює зовнішні границі простору соціальної свободи.
За думкою великих філософів, місія права «по визначенню» і «збереженню» свободи не зводиться до одних тільки встановлених для неї обмежень – вона полягає в тому, що повинні бути належні правові форми і способи, правовий пристрій (позитивне право), що визначають і забезпечують свободу. Таким чином, право повинне існувати як «друга природа» і в такій якості, поряд зі всіма іншими, направляти гру свободи людини.
Звідси випливає одне з теоретичних положень, що має вирішальне значення для розуміння правових питань, можливо, одне з найбільш істотних у філософії права. Саме право по своїй вихідній суті є форма створена людьми, що логічно й історично призначена бути інститутом, покликаним упорядковувати свободу, додавати їй визначеність і забезпеченість, а звідси і людський зміст, істинно людську цінність.
Право не просто загальний масштаб чи рівна міра саме, насамперед, свободи індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права (і правового принципу формальної рівності), там не може бути і якихось дійсно індивідуальних правових та інших (групових, колективних, інституціональних і т.д.) суб’єктів права, дійсно правових законів і правових відносин і в суспільстві в цілому, і в конкретних різних сферах суспільного і політичного життя.
Завершуючи розгляд даного питання необхідно зробити наступні висновки:
По-перше, для людей, вихованих у лоні Європейської культури, свобода являє собою первісне єдине право, сутність свідомості, самодостатню цінність, що не вимагає обґрунтувань.
По-друге, зміст і цінність свободи залежать від структури свідомості особистості, сформованої завдяки актам саморозвитку.
По-третє, свобода є засобом реалізації інших цінностей і благ. Таким способом вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності.
По-четверте, право виступає як форма здійснення свободи, як загальна міра волі індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права.
По-п'яте, правова рівність припускає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна з свободою іншого.
4. Справедливість як основна правова цінність.
Слово «справедливість» походить від слова «право» (правий, правда), а в латинській мові означає justitia (справедливість) – від jus (право). Від своїх джерел, від Вед і Упанішад, від Гесіода і Гомера справедливість трактувалася як «сущий світоустрій», духовна основа історії. Помітимо, що в даному випадку справедливість тлумачилась як деяка матриця природних процесів і людських здійснень. У понятті справедливості, взятої в її світоглядному відношенні, як би укладене питання: чи можуть світ і суспільство бути зробленими, чи можлива в них належна пропорція, домірність і упорядкованість? Справедливість в очах давніх виступала як міра, закон і принцип. Богиня Діке покладається як початок і носій права, правди і справедливості.
Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку, деструкція існуючого. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин, свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони наявні, стають подібними повітрю. Без них не можливо гідно жити.
Право є міра реалізації свободи й у той же час є норма політичної справедливості. Іншими словами право є нормативно закріплена справедливість. Право ґрунтується на ідеї справедливості. За думкою Гегеля право не є добро без блага. Справедливо те, що виражає право, відповідає праву і випливає з духу права.
З часів Аристотеля виділяють два види справедливості: розподільна і та, що врівноважує. Розподільна справедливість як принцип означає розподіл загальних благ за гідністю, відповідно до пропорційного внеску і внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почестями, грошима). Критерієм справедливості, що врівноважує, є арифметична рівність. Сфера застосування цього принципу – галузі цивільно-правових угод, відшкодування збитку, покарання і т.п. Принцип справедливості говорить: не всім те саме, а кожному своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне стало б нерівним.
Співіснування людей на ґрунті взаємного визнання прав і свобод являє собою такий порядок їхнього співіснування, що може бути названий справедливим, чи «справедливістю». Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в цілому.
Справедливість виступає і мірою відносно гідності цінностей, мірою їх рівноваги і субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, що підтримує міру рівноваги правових цінностей і одночасно є визначальним моментом домінування при конфліктному зіткненні цих цінностей.
Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу по обґрунтуванню справедливості і, отже, розробці принципів універсальної справедливості. У зміст універсальної справедливості включаються: а) вимога рівності («діяти однаково в однакових умовах»), що формулюється як вимога неупередженості і заборона сваволі; б) ідея взаємозв’язку вчиненого і розплати за це, що знайшло втілення в «золотому правилі»; в) вимога рівноваги між втратою і придбанням («справедливого обміну»), що має сенс не тільки для господарської діяльності.
Універсальну справедливість характеризує, насамперед, визнання таких правових цінностей, як життя, власність, добре ім'я («честь»), що втілюються у визнанні прав людини, насамперед, її права на свободу, які можна знайти вже в давньому карному праві.
Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що по відношенню один до одного люди мають право на визначений відносний стан рівності чи нерівності, відповідно до якого розподіляються труднощі чи блага. Призначенням справедливості традиційно вважається підтримка і відтворення рівноваги чи рівної міри. Вона застосовується як для критичної оцінки поведінки людини з позиції визначених правил, так і для критики самих цих правил і їх застосування.
Два аспекти справедливості (змістовний і формальний) відбивають дві сторони проблеми справедливості у праві, що стосуються критерію оцінки справедливості чи несправедливості закону, з одного боку, і його застосування в конкретних справах – з іншої. Але незалежно від того, схвалюємо ми чи ні змістовну концепцію справедливості, на якій базується закон, ми можемо і повинні розглядати правову систему з погляду формальної справедливості. Суть формальної справедливості полягає в послідовному (тобто безсторонньому, об'єктивному) застосуванні правил. І саме на ній як безумовних мінімальних вимогах моралі стосовно права робить акцент правовий позитивізм.
Загальним і безумовним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмовлення від привілеїв та імунітету, пов’язаних з національними і релігійними ознаками.
Відповідно до двох вимірів соціального буття – персональним і інституціональним – існують і два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особистості, що відноситься до чотирьох головних ознак людини поряд з розважливістю, мужністю і розумом (мудрістю); б) справедливість, що стосується соціальних інститутів (родина, господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики. Їх можна також позначити, як «суб’єктивна» і «об’єктивна» справедливість.
Без справедливості як якості особистості, без відповідних ціннісних орієнтацій не може функціонувати і справедлива правова система. Так само, для підтримки цих ціннісних орієнтацій на справедливість правові інститути повинні бути відповідним чином організовані.
Якому ж з цих компонентів справедливості варто віддати пріоритет в умовах сучасних трансформацій? При недостатній розвиненості як відповідних установок особистості, так і недостатньої втіленості принципів справедливості в даних інститутах, лише одночасна увага до обох компонентів здатна принести успіх. У той же час, існує і пріоритетний момент, що полягає у виробленні відповідних критеріїв справедливості і їх обґрунтуванню, тобто розробці теорії справедливості.
Якщо розуміти справедливість як вищий принцип людського життя й основу здійснення людської суспільної сутності, то особливої уваги заслуговують три елементи значення поняття «справедливість», що були виділені О. Хеффе: а) справедливість має природу морального обов’язку; б) ближче усього вона знаходиться до обов’язків, що визнаються добровільно і коштують вище простого примусу; в) її міра полягає в дистрибутивній користі – справедливим є корисне кожній людині.
Основними шляхами обґрунтування критерію справедливості є уявлення про природу людини і про основну політичну мету та ідеал суспільства.
Саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як істоти одночасно здатної до самовдосконалення, тобто гідної, так і істоти автономної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш придатним буде такий принцип справедливості, що забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії особистості, міру співвідношення свободи і рівності.
Інституціональний захист людини як суб’єкта ґрунтується на визнанні людської гідності і забороняє приниження гідності як невід’ємного права людини.
На закінчення ми сформулюємо ряд висновків з даного питання:
1. по-перше: поняття цінності розкриває внутрішній, духовний аспект ставлення людини до природи, до інших людей, до самої себе і до Бога. Цінності являють собою ряд «ідеальних об’єктів», між якими спостерігається деякий порядок;
2. по-друге: похідними для розуміння права як цінності, є розуміння його як форми здійснення свободи, як загальної міри свободи індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права;
3. найбільш значущим вираженням права є визнання автономії кожного члена суспільства, його незалежність. Основною правовою цінністю є справедливість, що може розумітися як прагнення діяти відповідно до прав і обов'язків, відплачуючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кожного.
5. Правосвідомість як проблема філософії права.
Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо привести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Такої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. У більшості випадків правосвідомість розкривається як «сукупність поглядів, ідей, що виражають відношення людей, соціальних груп, класів до права, законності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним».
На думку Олександра Спіркіна, правосвідомість – це уявлення і поняття, що виражають відношення людей до діючого права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов’язків; це правові теорії, правова ідеологія. У рамках такого підходу, правосвідомість є ідейним вираженням об’єктивних суспільних відносин, що відбивають у свою чергу пануючі в суспільстві економічні і соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а остання реалізується в праві і правосудді.
Більш обґрунтованим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, якими були виділені такі форми буття правосвідомості:
1. Інституціональна форма буття правосвідомості, що існує у вигляді документів і є у формі живого процесу мислення юристів-професіоналів, що погоджується з обов’язковою нормою, що підкоряється їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це є сфера «законоположень», «юридичного закону», «діючого права»;
2. Неінституціональна форма буття свідомості, чи недокументальна і неофіційна форма правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідомості, зафіксованого в писемній формі заднім числом (теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).
У свою чергу, за способом мислення остання сфера розділяється на дві області:
а) повсякденна правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їхнє суб'єктивне відношення до діючого права, знання про існуючі закони і їхню оцінку, переконання в правомірності чи неправомірності судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навколо діючого права, підтримуючи її чи вимагаючи зміни;
б) теоретична правосвідомість, куди можна віднести юридичні «доктрини», створювані теоретиками права, а також обговорення питань про право, законність, справедливість, про взаємні права й обов’язки суспільства й особистості, про основні інститути законодавства в працях учених-гуманітаріїв.
У тім змісті, що вкладають автори в поняття теоретичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознавства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтованої на винятково діюче право і його законоположення, в основному на ньому і основаної.
Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і призначення, про соціальну доцільність і правомочність регулювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про «виправдання» існуючого права, про його «гуманність» і «справедливість», відповідність «споконвічним правам» людини. Ця область міркувань про право, коли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також «філософією права».
Враховуючи давнє розходження «позитивного» і «природного» права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як «позитивна» і «природна» правосвідомість, чи, що те ж саме – інституціональна і неінституціональна правосвідомість.
Правосвідомість формується в процесі правової соціалізації. Система правової соціалізації діє в суспільстві на декількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіційною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомлене копіювання базових цінностей права, що дозволяє ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі: потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), національні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціальному середовищі. Тому правосвідомість людини багатогранна, вона має багаторівневу структуру і здійснюється в різних формах.
Формами повсякденної правосвідомості є правові почуття, правові навички і звички, правові знання.
Правові почуття пов’язані зі сферою особистісних, суб’єктивно-психологічних переживань, спогадів, передчуттів із приводу ситуацій і подій, з якими зіштовхувалася чи може зіштовхнутися людина.
Особливість правових почуттів полягає в тому, що індивідам, які переживають почуття обов’язку і відповідальності, почуття справедливості і т.п., зрозумілі породжуючи їх причини. Почуття не завжди піддаються точному вираженню в слові, мовних актах, і це, зокрема, ускладнює процес правового виховання.
Як правові навички виступають уміння і здатність робити необхідні для правового спілкування зовнішні дії і поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, обмін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків і т.д.) як затверджені стереотипні прийоми.
Навички в основному звільняють свідомість від необхідності кожного разу спеціально обмірковувати спосіб регуляції таких дій і дозволяють їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконання, на контролі їх результатів.
Правова звичка – це стійка внутрішня потреба й установка свідомості індивіда в постійному дотриманні віднесених до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як дотримання умов договору, виконання обіцяного, надання послуг за надані послуги і т.д. Подібно правовим навичкам, правові звички по своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.
Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у вигляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідомість виступає як визначена форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.
Будучи складною за своєю структурою, правосвідомість разом з тим і багатофункціональна з погляду виконуваних ролей.
У сучасній юридичній літературі частіше використовується трискладова схема, відповідно до якої правосвідомості властиві три основні функції: пізнавальна, оцінювальна і регулятивна.
Такий підхід цілком може слугувати відправним пунктом при аналізі правосвідомості.
Пізнання права, що реалізується в правосвідомості, є соціально обумовленою, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальною діяльністю.
Суб’єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й походженням, майновим положенням, етнічними ознаками, світоглядною позицією і т.д. і т.п. Звідси багатоманітність конкретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання права в різних суб’єктів (індивідів, груп, класів).
Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій («благо», «добро», «користь», «вигода», «шкода», «зло», а також «несправедливо», «неправомірно» і т.д.). Оцінюючий суб’єкт може позитивно чи негативно сприймати право як таке (аспекти, частини, форми) у залежності від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені в праві, його положенню, інтересам і цілям.
Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими розташовує суб’єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.
Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції правосвідомості знаходяться в тісній взаємодії. Органічно з ними зв'язана і доповнює їх регулятивна функція правосвідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об’єктивні ознаки права, а також його оцінок у знання-розпорядження, у програму діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання в конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.
За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві. Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб’єкта як учасника правового спілкування. Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індивіда. Вона сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учасником правового спілкування свого положення, дій і їхніх наслідків у цій сфері соціального життя. Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ.
Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правовими змістами можуть бути названі аксіомами правосвідомості. Дане поняття введене Іваном Ільїним у його роботі «Про сутність правосвідомості». Аксіоми як універсальні очевидності правосвідомості акцентують увагу на тих способах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості виступають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов’язування і самоврядування) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноменологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обґрунтуванням.
І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке складає зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхідний момент духовного життя, знак духовного самоствердження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.
Друга аксіома правосвідомості виражає основний закон духу – автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, це значить усе вирішувати самому і приймати на себе усю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянину в його будівництві життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, «правове визнання і правову гарантованість особистої волі».
Третя аксіома правосвідомості говорить: «в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне духовне визнання людей – повага і довіра їх один до одного». Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відношення духовне, тобто яке припускає здатність до почуття, розуму і волі.
В аспекті відношення до іншої людині правові змісти проявляються у наступних установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаздрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успіху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості перед жалем і пріоритету цивільної порядності перед героїко-патріотичним, сімейними і конфесіональними чеснотами й ін.
Правові змісти будуються навколо єдиного поняття – автономії особистості і являють собою, умову «можливості» права.
На нинішньому етапі суспільного відновлення ці установки виявляються не менш, чи не більш важливими, аніж такі установки, як чуйність і милосердя. Правова держава, і навіть ширше – правове суспільство – це не неспроможна мрія, а орієнтир – імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важливо, щоб більше число людей у суспільстві могло демонструвати в мікросередовищі реальне дотримання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демократизації можуть розвиватися тільки паралельно з формуванням правосвідомості індивідів.
Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням діючих законів, а здатна судити про саме державно встановлене право, піддавати його оцінці, критиці і перегляду. Основу правосвідомості складають почуття власної гідності, здатність до самозобов’язуання і самоврядування, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади – до громадян. Буденно – практичний рівень правосвідомості прагне оцінити діючі закони з позиції їх відповідності моральності і справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає діюче право з позиції його відповідності правовому ідеалу, його соціальному і політичному змісту.
Універсально-цивілізаційне і специфічно-культурне в правосвідомості.
Для нас важливо усвідомити можливості і межі реалізації універсальної ідеї права в українській культурі в процесі модернізації суспільства і реформування правових систем на засадах волі і прав людини.
У вирішенні проблеми співвідношення універсально-цивілізаційного і специфічного-культурного можуть бути виділені дві основні орієнтації:
1. Універсалістсько-ліберальна, котра стверджує, що ідея права універсальна, вона єдина для всіх культур (І. Кант, Дж. Роулз); у крайньому варіанті ця позиція приводить до розподілу цивілізованих народів, що освоїли цю ідею, і нецивілізованих, відстаючих у своєму розвитку народів, якими ця ідея повинна бути освоєна.
2. Партикулярно-комунітаристська, що виходить з принципу множинності і різнорідності культур і їх прагнення зберегти і захистити свою ідентичність; яка стверджує, що ідея права не універсальна і характерна лише для західної культури, іншим же культурам вона далека.
Саме друга концепція самобутності культур актуальна на даний час. Її прихильники стверджують, що кожна культура самодостатня. Треба дати жити усередині своєї культури і зробити усе заради збереження такої екології культури. Однак, захист своєрідності виявляється іноді відібранням прав на волю й інший світ. Представляється, що ближче до істини помірковано – ліберальна позиція, яка, з одного боку, відстоює універсальність самої ідеї права, а з іншого боку, не забороняє необхідність обліку культурно-історичної специфіки, однак відносить цю специфіку не до місця ідеї права, а до проблеми її обґрунтування. Право має єдиний раціональний фундамент, оскільки своєю суттю і підставою має волю.
Для функціонування в рамках визначеної культури право зобов’язане бути визнане як таке, що має в ній значення і цінність, тобто виправдане. На цей процес впливають специфічні риси національного характеру («дух народу»), визначена система цінностей («національна ідея»), а також пов’язані з ними особливості філософського світогляду.
Доля ідеї права в українській культурі не була простою. З одного боку, в історії соціально-філософської і політичної думки інтерес до теми права виявлявся насамперед у формі обґрунтування права українського народу на політичну, економічну, культурну незалежність. З іншого боку, в ній відсутня послідовна систематична розробка цієї теми, особливо в аспекті прав окремої особистості, принаймні в порівнянні з західноєвропейською культурою вона представлена недостатньо. Чи обумовлена дана ситуація лише особливостями історичної долі українського народу і при певному рівні розвитку власної державності напруженість між ідеєю права і культурним контекстом зникне сама собою, чи корені цієї напруженості лежать набагато глибше, в особливостях національного світогляду і, насамперед, національного характеру, правового менталітету?
Для більш адекватного вираження значеннєвого змісту права вводиться поняття правового менталітету. Правовий менталітет містить у собі як нижні поверхи суспільної й індивідуальної психології, у яких містяться потенціали змістоутворення, так і правосвідомість, але не в традиційному змісті, а з погляду її орієнтованості, вибірковості, настроєності, тенденційності, а також культурної специфіки. Саме в такому аспекті ми будемо розглядати тут феномен правосвідомості. При цьому звертаючи увагу на єдність раціональних і ірраціональних основ правової культури.
Очевидною представляється близькість української і російської інтелектуальних традицій, включаючи і традицію правову. Ця близькість обумовлена єдністю культурно-релігійних джерел (православ’я), а також спільністю історії як дорадянського так і радянського періодів (розвиток у рамках єдиного політико-правового й інтелектуального простору) і спільністю сучасного правового дискурсу, обумовленого тотожністю соціальних проблем і способів їхнього вирішення.
Для духовної ситуації XX ст. як у Росії, так і в Україні вони характерні не в меншому ступені, чим для ситуації XIX ст. і «дефіцит правосвідомості в національній свідомості», і «дефіцит правосвідомості у вітчизняній філософії», і «відсутність філософії права в сьогоднішньому значенні цього слова» (правовий нігілізм).
Накопичений досвід об’єднання цивілізаційно-універсального і культурно-специфічного у вітчизняній правосвідомості повинен бути врахований як у нашій сьогоднішній боротьбі за право і правову культуру, так і при вирішенні інших насущних проблем. Однією з таких проблем є пошук шляхів, форм і засобів органічного поєднання і розвитку ідеї права й особливостей національного світогляду українців. Як відправний пункт аналізу міри переплетіння українського національного характеру й ідеї права може бути прийнята концепція рис українського національного характеру Дмитра Чижевського.
Перша риса – «емоціоналізм» – означає перевагу емоційно-почуттєвого елемента над раціональним (пріоритет «серця» над «головою»), що виявляється й в артистизмі української натури, і в емоційно наповненому відношенні до життя, і в ліричному сприйнятті зовнішнього світу. Очевидно, що дана риса значною мірою ускладнює формування правосвідомості, оскільки праву ближче тембр логічних міркувань. Однак вона ж веде до акценту на «внутрішньому» до розвитку здатності до самообмеження, моральній автономії як «клітинки правосвідомості».
Друга риса – «індивідуалізм і прагнення до волі» – є вираженням вольового моменту. Але при зближенні волі з рівністю «воля до волі» веде не тільки до неприйняття деспотизму (вимога обмежень влади є відмітною рисою правосвідомості), але і до негативного відношення до твердої влади взагалі, що межує з анархізмом (це робить правосвідомість майже неможливою). Прагнення до індивідуальної волі в найбільшій мірі відповідає ідеї права, тим більше, що з цією рисою пов'язується «почуття власної гідності і повага до чужої гідності». Таким чином, для української правосвідомості характерне визнання великої цінності суб’єктивного права, безпосередньо не зв'язаного з владою. Прагнення віддалятися від влади існує як стійка тенденція.
Третя риса – «неспокійність і рухливість» – слідом за Чижевським може бути розглянута як похідний результат взаємодії (синтезу) перших двох: емоціоналізму, з його прагненням до нових форм, і індивідуалізму, що не хоче мати ніяких стійких основ поза індивідом і не може відшукати їх у самому собі. У підставі негативних проявів цієї риси – «пихатості», «тенденції до взаємної боротьби, руйнування власних і чужих життєвих форм» і т.д. – лежить невитриманість волі, якою керують почуття, а не розум, їй не вистачає витриманості і цілеспрямованості. Підвищена емоційність приводить до нестабільності, непослідовності вчинків, до недостатньої цілеспрямованості в здійсненні щоденної роботи із самотворення себе в історії.
Нестійкість волі корелює з невизначеністю соціального ідеалу. Даний момент є ключовим для якісної характеристики української правосвідомості. У цьому пункті захована таємниця, або початкова підстава вирішення проблеми української правосвідомості і визначення соціального ідеалу взагалі. Трагедійна напруженість сучасної ситуації саме полягає в тому, що автономна («самозаконна») особистість ще не відкрита в собі кожним і не визнана в інших усіма як базис правового життя.
Таким чином, український національний характер амбівалентний стосовно ідеї права: відсутні як фатальна їхня несумісність, так і схильність українського народу до ствердження права. Є передумови, що можуть стримати розвиток при сприятливих умовах і виявитися невитребуваними в умовах несприятливих. Тому формування правового суспільства в Україні неможливе без масового визнання безумовної цінності права і поновлення цього відношення до щоденної діяльності соціального суб’єкта, а також без такої трансформації соціальних інститутів, що зорієнтувала б їх на стимулювання розвитку в людей «позитивно-правових» якостей і блокування «негативно-правових».
Завершуючи розгляд теми, можна зробити наступні висновки:
1. Правосвідомість – це сукупність правових почуттів, уявлень і установок (змістів), що виражають відношення людей до дійсного права і визначають орієнтацію особистості в сфері правової реальності.
2. Структурно-змістовна складність правосвідомості обумовлена багатозначністю її будівлі. Вона існує в інституціональній і неінституціональній формах буття. За способом мислення остання сфера розділяється на дві сфери: повсякденна і теоретична правосвідомість.
3. Мораль і право являють собою дві універсально значимі нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні сфери в житті суспільства. Мораль і право співвідносно протилежні і знаходяться у відношенні необхідної взаємодоповнюваності.
4. Для функціонування в рамках певної культури право зобов’язане бути визнане в якості такого, що має значення (зміст) і цінність, тобто виправданого. На цей процес впливають специфічні риси національного менталітету і певна система цінностей.
6. Право і мораль.
Сутність права, зміст його норм стане для нас ще зрозумілішим, коли ми розглянемо відношення його до родинної області – моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв’язку з мораллю – одна із самих давніх традицій історії суспільної думки.
Для пояснення сказаного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну значимість права. Космологічні погляди древніх греків і римлян відбивали пануючий у той час цілісний, нерозчленований спосіб пізнання світу. Правомірність і моральність поведінки людини оцінювалися однією загальною мірою «діке» – правом-справедливістю.
Цінність права ототожнювалася з його величезним моральним значенням, що виявляється в необхідності «гарних» законів, «справедливих» правителів, «правильних» форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законослухняність високою чеснотою, а Сократ характеризував її як незаперечний борг громадянина. Платон ставив «помірне користування волею» (тобто право) у якісну залежність від того, «чи є в душі чесноти», а Аристотель підкреслював, що людина, яка живе поза законом і правом, – найгірша із усіх». Таким чином, властиве античності нормативне розходження права і моралі ще не означало їх автономності і диференційованості в якості різних ціннісних систем.
Середні віки стали новим етапом у взаєминах моралі і права. Мораль і право в цей період уже не були синонімами, розрізнялися як внутрішня область і «над індивідуальна сила», тобто відбувалося становлення системи права, автономної від моральних установлень, і подальше теоретичне розмежування права і закону. Закон при цьому не втрачав свого абсолютного і тотального морального значення, а взаємини права і моральності випливали з відповідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовічного суспільства.
Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиний і для етичних, і для правових установлень. Він у самому загальному виді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, божому розуму.
Інше положення речей було характерно для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у визначенні змісту права і його самостійного ціннісного змісту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення й у праворозуміні, і в правозастосуванні.
Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі і права як підстави для їх взаємодоповнення стало предметом дослідження в класичних концепціях просвітньої традиції, представленої такими іменами, як Гоббс, Юм, Монтеск’є, Беккаріа, Вольтер, Руссо й ін. І хоча тема права в цих концепціях як і раніше залишалася темою моральної філософії, право вже осмислювалася не просто як конкретизація і деталізація моральних обов’язків, а як феномен, що здобуває свій вищий зміст і значення в сукупності з етичними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права бачилися в його обумовленості мораллю.
Філософія природного права Нового часу розрізнила нормативний і аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інструментальних функцій права, а другий – вираженням абсолютної цінності права «по поняттю». І в тій мірі, у який право мислилося в контексті свого безумовного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю в статусі різних, але взаємодоповнюючих ціннісно-нормативних систем.
У Канта мораль і право виступають як взаємно припускаючі і взаємно запитуючі один одного: моральність індивіда із самого початку має сенс правоздатності (повної внутрішньої підготовленості до відповідального відправлення громадянських свобод), право ж (у тій мірі, у якій воно є «істинним», чи «суворим правом») означає насамперед визнання публічною владою моральної самодостатності підданих і відмову від патерналістичної опіки над ними.
Очевидно зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою взаємин моралі і права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі в аналізі сучасного права, яке усе більш поєднує буття з автономною особистістю, на перший план виступає мораль, що через «егоцентризм» переводить філософсько-правовий аналіз у площину життєвого процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, заповідей, що прямо виражають значення норми, або внутрішньо до них відносяться.
Найбільш повно спільність ціннісних основ моралі і права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним «дублюючим» регулюванням підкреслюють особливу значимість цінностей, що захищаються. До них відносяться насамперед цінності життя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємодіють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.
У такий спосіб по питанню взаємодії моралі і права можна сформулювати наступні положення. По-перше, з погляду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинне відповідати абсолютним, формальним, загальнолюдським цінностям.
По-друге, мораль і право – це дві універсально значимі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства.
Така характеристика зв’язку моралі і права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціуму, воно не приноситься з зовні і не нав'язується суспільству владою. Виникнення і розвиток права підлегле тим же загальним закономірностям, що і розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, властиве моралі і праву, має загальні ціннісні підстави, що підкреслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.
Ці ціннісні підстави конкретизуються в кожній із систем по-різному. Право будує свої принципи на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквівалентності наданого і одержаного, діянь і відплати, волі як першої умови здійснення правових відносин. Моральні цінності складніше визначити однозначно, цьому заважає сама природа моралі, для якої характерне визнання і «присвоєння» загальних абсолютних законів індивідуальною моральною свідомістю.
По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов'язкового зовнішнього вираження. Право виступає як інституційний регулятор. Як писане право, що входить у життя суспільства у виді визначеної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.
По-четверте, зміст моралі самим безпосереднім чином пов’язаний з обов’язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб'єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визначити юридичні можливості суб'єктів, обумовлену правом волю їх поведінки.
Якщо порівняти формулу «основного закону права» («рівність у волі по загальному законі» чи «дозволь іншим те, що ти дозволяєш собі») із трьома формулами категоричного імператива («стандартною», персонізації й автономії), то співвідношення моралі і права постане у вигляді діалектичної формули єдності, протилежності і взаємодоповнюваності.
Так, мораль і право беззастережно єдині по формулі «ніколи не відносься до іншого тільки як до засобу, але ще і як мети в собі». Та сама установка робить індивіда моральним, а державу – правовою. Мораль і право співвідносно протилежні, оскільки «стандартна формула категоричного імператива» і «основний закон права» являють собою заборонну дозвільну версію того самого нормативного формалізму («барельєфне і горельєфне зображення принципу особистої автономії»). Мораль і право знаходяться у відношенні необхідної додатковості в тому аспекті, що формула автономії неявним образом визнається в «основному законі права».
Рекомендована література
Основна
1. Бачинін В. А. Філософія права: Підручник для юрид. спе.- тей вищих навч. закладів // В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». – 2003.
2. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. Чернівці: Рута, 1999.
3. Лукич Р. Методология права / Р. Лукич. – М.: Наука. – 1981.
4. Нерсесянц В. С. Философия права. Учебник для вузов // В. С. Нарсесянц. – М.: Изд. группа ИНФРА. – М.: Норма. – 1997.
5. Філософія права: Навч. посібник // П. Д. Біленчук, В. Д. Гвоздецький, С. С. Сливка. – К., Атіка, 1999.
6. Філософія права: Навч. посібник// О. О. Бандура, С. А. Бублик, М. Л. Заінчковський та ін.; за заг. ред. М. В. Костицького, Б. Ф. Чміля. – К.: Юрінком Інтер. – 2000.
7. Шкода В. В. Вступ до правової філософії // В. В. Шкода. – Харків: Фоліо. – 1997.
Додаткова
1. Августин Блаженный. О граде Божием: В 4 т. М. А Блаженный. – Мысль, 1994.
2. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму // Б. Андерсон. – К.: Основи, 2001.
3. Арендт Г. Становище людини // Г. Арендт. – Львів: Смолоскип, 1999.
4. Аристотель. Политика //Сочинения в 4-х т. Т.4. // Аристотель. – М.: Мысль, 1983.
5. Арон Р. Демократия и тоталитаризм // Р. Арон. – М.: Мысль, 1993.
6. Бачинин В. А. Философия права и преступления // В. А. Бачинин. – Харьков: Фолио, 1999.
7. Бэкон Ф. Новая Атлантида // Сочинения в 2-х т. Т.2. // Ф. Бэкон. – М.: Мысль, 1978.
8. Берлін І. Чотири есе про свободу // І. Берлін. – К.: Основи, 1994.
9. Бергсон А. Два источника морали и религии // А. Бергсон. – М.: Мысль, 1994.
10. Бормак Г. Западная традиция права // Г. Бормак. — М., 1995.
11. Букреев В. И. Этика права: От истоков этики и права к мировоззрению: Учеб. пособие // В. И. Букреев, И. Н. Римская. – М.: Юрайт, 1998. – 336с.
12. Вассиян Ю. Одиниця і суспільність // Ю. Вассиян. – Торонто, 1957.
13. Вальденберг. О задаче философии права // Вопросы философии и психологии // Ва
