В Основному законі України − Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., визначено майже всі головні засади для сприяння поліпшенню екологічної ситуації в Україні. Наприклад, у ст. 50 Конституції передбачається, що «кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди». Також у цій самій статті кожному гарантується «право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення», і така інформація «ніким, не може бути засекречена». На жаль, донині все це є декларативним стосовно сучасного екологічного стану України, але дуже важливим з правового погляду.
У ст. 16 Конституції України визначаються такі обов'язки держави: «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу».
Застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища в Україні передбачається здійснювати у таких напрямах:
– складання та затвердження екологічних нормативів природокористування (щодо надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);
– складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарських структур.
За роки незалежності в Україні практично створено нове природоохоронне законодавство, тобто прийнято й затверджено такі основні закони та нормативно-законодавчі акти:
- Конституція України, прийнята 28 червня 1996 p.;
- Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. № 1264 -XII;
- Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру» від 8 червня 2000 р. № 1809-ІІІ;
- Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2000 p. № 2245-ІІІ;
- Закон України «Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами» від 14 вересня 2000 р. № 1947-ІІІ;
- Закон України «Про тваринний світ» від 13 лютого 2001 р.№ 2894 ІІІ;
- Закон України «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 р. №3055-ІІІ;
- Закон України «Про питну воду і питне водопостачання» від 10 січня 2002 p. № 2918-Ш;
- Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р. № 3852-ХІІ;
- Водний кодекс України від 6 червня 1995 p. № 213/95-ВР;
- Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-ІІІ;
- Кодекс України «Про надра» від 27 липня 1994 р. № 133/94-ВР. [17]
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України і Державний комітет природних ресурсів України формують, забезпечують та реалізують державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів. Ці органи здійснюють нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання та відтворення. Ще зовсім недавно цю функцію виконувало Міністерство екології й природних ресурсів, яке згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» від 15 вересня 2003 р. (зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента від 6 березня 2004 р.) було реорганізоване у дві державні установи:
- Міністерство охорони навколишнього природного середовища України − спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності;
- Державний комітет природних ресурсів України − спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.
Основними завданнями Міністерства охорони навколишнього природного середовища України і Державного комітету природних ресурсів України є:
- проведення державної екологічної, науково-технічної та економічної політики, спрямованої на збереження та відтворення безпечного навколишнього середовища для існування живої та неживої природи;
- забезпечення безпеки функціонування та розвитку ядерного комплексу в мирних цілях, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу внаслідок забруднення навколишнього середовища;
- досягнення стійкого соціально-економічного розвитку та гармонійної взаємодії суспільства і природи,захист екологічних інтересів України.
Контроль за дотриманням вимог екологічного законодавства здійснюють також інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади: Державний комітет лісового господарства України (Держкомлісгосп), Державний комітет земельних ресурсів (Держкомзем), Державний комітет України з водного господарства (Держводгосп), Державний департамент рибного господарства Міністерства аграрної політики та ін. їх головні завдання полягають у:
- підвищенні ефективності екологічного контролю з метою забезпечення неухильного дотримання чинного природоохоронного законодавства;
- постійному вдосконаленні законодавчо-нормативної бази;
- поширенні сучасних методів і технологій ведення моніторингу;
- поліпшенні методичного та довідково-інструктивного забезпечення природоохоронної діяльності;
- контролі за використанням та охороною земель, надр, у тому числі підземних вод;
- контролі за використанням та охороною поверхневих вод, морського середовища і природних ресурсів внутрішніх морських вод, територіального моря, континентального шельфу;
- контролі за використанням та охороною атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, в тому числі боротьбою з браконьєрством;
- контролі за використанням й охороною територій та об'єктів природно-заповідного фонду;
- контролі за поводженням із небезпечними речовинами, в тому числі токсичними промисловими і побутовими відходами, за дотриманням норм радіаційної безпеки;
- контролі за додержанням норм екологічної безпеки під час переміщення через державний кордон транспортних засобів та вантажів.
Україна прийняла філософію принципу «Сплачує той, хто забруднює», згідно з яким субсидування скасовується, а підприємства мають сплачувати екологічні платежі залежно від обсягів забруднювальних речовин, які їх утворюють. Основне джерело екологічного права Європейського Союзу — директиви, яких у цій сфері прийнято дуже багато, вони стосуються широкого кола питань. Директиви є зручним способом урегулювання проблем за допомогою права Співтовариства у державах-членах, але держава сама вибирає способи імплементації певних положень у внутрішнє законодавство.
Стратегічні напрями формування екологічної політики пропонуються Програмами дій з навколишнього середовища. За час проведення Європейським Співтовариством екологічної політики було прийнято шість таких програм. Першу прийняли у 1972 р., а у 2002 р. — шосту програму дій Співтовариства в сфері навколишнього середовища терміном на 10 років. Вона стосується регулювання еколого-правової політики в таких сферах: зміна клімату; природа і біологічне різноманіття; навколишнє середовище, здоров'я та якість життя; природні ресурси і відходи. Ця програма ґрунтується, зокрема,
на принципі «забруднювач платить», принципі попередження і превентивних дій, а також принципі усунення джерел забруднення.
Ухвалено Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв'язку з ратифікацією Україною Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Розроблено низку законодавчих і нормативних актів з метою реалізації в Україні вимог Монреальського протоколу щодо речовин, які руйнують озоновий шар. Запроваджено ліцензування експорту й імпорту озоноруйнуючих речовин. Відпрацьовуються механізми законодавчо-нормативного регулювання взаємодії природоохоронних органів з іншими уповноваженими у цій галузі органами виконавчої влади, включаючи правоохоронні органи. Набув чинності й виконується Закон України «Про програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки».
Відповідно до європейських вимог національна екологічна політика має постійно вдосконалюватися і розвиватися. Те, що було прийнято у 90-х роках минулого століття, нині потребує актуалізації з урахуванням нових глобальних, європейських і національних реалій, рішень Всесвітнього саміту в Йоганнесбурзі. Проблема полягає у бракові постійно діючого національного законодавчого механізму актуалізації стратегічних рішень з екологізації розвитку держави, інтеграції цілей екологічної політики з цілями соціально-економічної, інноваційної та інших політик розвитку.
18 березня 2004 р. набув чинності Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». У цій Програмі визначається механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі, що включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, потрібні для ефективного правотворення та правозастосування.
Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis
communautaire з урахуванням критеріїв, які висуває Європейський Союз (ЄС) до держав, що мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС — пріоритетна складова процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що, у свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Acquis communautaire (acquis) правова система Європейського Союзу, до якої належать акти законодавства ЄС (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського Співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки й Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ. Адаптація законодавства − процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність до acquis communautaire. З метою гармонізації природоохоронного законодавства України з європейським прийнято низку нових законодавчих актів:
- Закон України «Про екологічну мережу України» від 24 червня 2004 p. № 1864-IV;
- Закон України «Про екологічний аудит» від 24 червня 2004 p. № 1862-IV;
- Закон України «Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату» від 4 лютого 2004 р. № 1430-ІУтощо.
24 червня 2004 p. був прийнятий Закон України «Про екологічний аудит», за яким визначаються основні правові та організаційні засади здійснення екологічного аудиту; він спрямований на підвищення екологічної обґрунтованості та ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Положення цього закону поширюються на всіх суб'єктів господарювання незалежно від форми власності та видів діяльності.
Екологічний аудит здійснюється у процесі приватизації об'єктів державної власності, іншої зміни форми власності, зміни конкретних власників об'єктів, а також для потреб екологічного страхування, у разі передачі об'єктів
державної та комунальної власності в довгострокову оренду, в концесію, створення на основі таких об'єктів спільних підприємств, створення, функціонування і сертифікації систем управління навколишнім природним середовищем, а також виконання господарської та іншої діяльності.
15 березня 1999 р. Україна підписала Кіотський протокол до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату. Згідно з угодою Україна бере на себе зобов'язання підтримувати рівень викидів парникових газів до 2008—2012 pp. на рівні 1990 р. (так само як і Росія та Нова Зеландія), в той час як Швейцарія, більшість країн Центральної і Східної Європи та Європейський Союз мають зменшити викиди на 8, США — на 7, Канада, Угорщина, Японія та Польща — на 6 %. 4 лютого 2004 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату» [16].
Отже, до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні належать такі:
- гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
- поліпшення екологічного стану басейнів річок України та якості питної води;
- стабілізація та покращення екологічного становища в містах та промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
- будівництво нових і реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;
- запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного становища;
- формування збалансованої системи природокористування,
- екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві» сільському господарстві та на транспорті.
