Людвігові чотирнадцятому – ура!

Екгольм Ян

Людвігові чотирнадцятому – ура!

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

Чи знаєш ти Ларсонів? Ні, не тих, що часом приходять до вас у гості. Це я про хитрих Ларсонів. А коли ще сказати, що хитрі Ларсони мешкають у норі, то ти й здогадаєшся, про кого мовиться. Авжеж – про найбільшу, найхитрішу лисячу родину в цілому лісі.

Звичайно, ти й гадки не мав, що хтозна–скільки разів ходив над лисячою норою. А пам’ятаєш кам’янистий пагорбець із розлогими кущиками ялівцю, де навесні найраніше розтає сніг, а влітку найдужче припікає сонце?

Отож на тому місці, глибоко в піску, тато Ларсон улаштував своїй родині житло. Коли б ти зазирнув туди, то найперше побачив би кухню. Під однією стіною там стоїть чималий дерев’яний ящик – то комора. Мама Ларсон складає туди й порожні бляшанки, що їх порозкидали в лісі всякі недбайливці. Тими бляшанками лиси користуються замість тарілок, блюдечок і мисок. Є в кухні й стіл, що його змайстрував із дощечок сам тато Ларсон. Майже така сама завбільшки й вітальня. Щовечора в ній збираються всі Ларсони. А поряд міститься дитяча кімната, де стоять ліжечка, застелені ялиновим гіллям, щоб було по–справжньому тепло й гарно. До нори є три входи: перший – біля здоровенного пня, другий – під замшілим каменем, а третій – такий потайний, що тільки тато Ларсон знає, де він. І лише як родині загрожуватиме небезпека, й не можна буде вибратися нагору через ці два виходи, отоді в пригоді стане потайний.

Може, тобі здається, що нора завелика? Таж і Ларсонів багатенько! Найперше, звичайно, тато Ларсон, добрий крутій, що виходив цілий із безлічі пригод. Тепер він трохи підтоптався й сподівається, що його діти швидко виростуть і самі підуть добувати собі їжу. За татом іде мама Ларсон. Вона зрідка залишає нору, бо їй треба сидіти вдома, готувати їсти й глядіти дітей. А це вам неабищо – піклуватися про чотирнадцятьох лисенят! Найстарший і найдужчий серед них – Лабані.

Л а 6 а н – дослівно «шельма», «пройда»

Недавно він закінчив лисячу школу і виявив такий хист до хитрощів, як і його тато. Менших Лабанових братиків звати Леопольд, Лаге, Лассе–Молодший та Лассе–Старший, Ленарт, Лео та Лукас, а сестричок Лаура, Лінея, Ловіса, Лідія та Лоттен.

Усі вони ще ходять до лисячої школи, щоб навчитися усяких хитрощів. Це вже тринадцятеро лисенят, та ось нарешті и Людвіг Чотирнадцятий. Він іще не доріс до школи й скидається на невеличкий руденький клубочок із біленьким кінчиком на хвості. Але не думай, що Людвіг Чотирнадцятий мазунчик. Він любить гратися зі старшими братиками й сестричками. Ото як заведуть борюкатися та кусати одне одного за хвостики, зчинять такий гармидер і такий галас, що мама Ларсон каже, ніби у них над норою земля ходором ходить.

А ще лисенята залюбки слухають, як тато Ларсон розповідає про свої пригоди. Про те, як він обводив круг пальця мисливців та гончих псів, як підкрадався до людських осель добувати їжу і який він завжди був хитрий.

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

Найдужче тато Ларсон полюбляв розповідати про зустрічі з псом Максиміліаном, що жив у найближчій до лісу садибі.

– Той Максиміліан майже такий хитрий, як я, – казав тато Ларсон. – Цікаво, а хто з вас, діти, найперший обведе його круг пальця?

– Найхитріший за всіх я! – завжди кричав Лабан.

– Ні, я... я... – одне перед одного скавуліли Леопольд, Лассе–Молодший, Лассе–Старший і геть усі лисенята.

Якось усіх їх перекричав Людвіг Чотирнадцятий:

– Я найперший обведу Максиміліана круг пальця! Я!

Тоді лисенята так зареготали, що аж гикалка на них напала.

…Але цього вечора в Ларсонів було напрочуд тихо.

– Йдіть собі в свою кімнату й – ні пари з вуст! – суворо звеліла мама Ларсон лисенятам.

Тато Ларсон сидів у кріслі, що було змудроване зі старенького дитячого візочка. Він так зажурився, що навіть не помітив мами Ларсон, яка саме підійшла до нього з чималою чашкою його улюбленого горобинового напою.

– Охо–хо! Охо–хо! – застогнав тато Ларсон. – Та мені ж соромно показуватися комусь на очі!

– Охо–хо! Охо–хо! – підхопила мама Ларсон. – Що скажуть родичі?!.

– Бідолашний наш дідусь, – зітхнув тато Ларсон. Найхитріший на весь ліс у нашому роду лис і має такого правнука!

– Бідолашний дідусь, він цього не переживе, – приказувала мама Ларсон і витирала сльози в кутиках очей. – Тобі якось треба його напоумити.

Що ж воно сталося? Невже хтось із Ларсонів ускочив у біду?

Так, для мами й тата Ларсонів це була біда. Виявляється, один їхній син не хоче бути хитрим! Це Людвіг Чотирнадцятий. Він не хотів учитися дурити інших і не любив, коли тато хвалився своїми хитрощами.

– Охо–хо, – ще раз зітхнув тато Ларсон–А поклич– но сюди Людвіга. Я з ним побалакаю.

Тато Ларсон підвівся з крісла і подивився на шматок березової кори, що висіла на стіні. Там було виведено чорничним соком: «ХИТРОЩАМ – СЛАВА! ЛАРСОНАМ–УРА!»

Людвіг Чотирнадцятий зайшов до вітальні навшпиньки.

– Ви мене кликали, тату? – спитав він.

– Мій любий, коханий синочку, – лагідно почав тато Ларсон. – Ти ще не вмієш читати, але, може, вже знаєш, що написано на цій табличці?

Людвіг Чотирнадцятий вильнув хвостиком.

– З давніх–давен ці слова були гаслом для нашої родини, – вів далі тато Ларсон. – Усі ми відомі своїми хитрощами. А кращої слави лисові й не треба.

– Отже, я дурненький, – сказав Людвіг Чотирнадцятий і задер писочок. – Нехай так, але я не вчитимусь дурити інших. Це негарно, коли б ви знали, як це негарно!

Тато Ларсон почухав за вухом і спитав:

– Хто тобі такого набалакав?

Мої найліпші друзі, зайчата Юке–Ю і Туфе–Ту, – відповів Людвіг Чотирнадцятий. – У них дома є книжка, в якій написано, що всі повинні бути добрими.

Тато Ларсон почухав і за другим вухом, бо не знав, що йому сказати на це.

– Воно–то правда, що ми повинні бути добрими до інших звірят, – нарешті промимрив він. – Але це не означає, що нам не треба дурити. Напевно, у зайчат є й та книжка, в якій написано, що лиси мають бути хитрими?

– Мене це не цікавить, – зухвало проказав Людвіг Чотирнадцятий. – Я не хочу хитрувати, шахраювати, прикидатися і погано поводитися. Я хочу бути з усіма добрим і приязним.

– Але ж ти щодня хочеш їсти, – спробував по–іншому тато Ларсон. – То частенько треба й хитрувати.

– Я куплю собі їсти у крамничці, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– Але найкраща їжа та, що в людських дворах, – нагадав тато Ларсон. – А як не схитруєш, то туди й не прокрадешся.

– Тоді я не їстиму тієї їжі, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

Тато Ларсон зітхнув. Горе та й годі!

– Йди до своєї кімнати, трохи ще пограйся і лягай спати, – засичав він і зі злості, і заходився постукувати по долівці своїм довгим пухнастим хвостом. – З нього пуття не буде! – гукнув тато Ларсон мамі Ларсон, яка стояла на кухні й вилизувала після обіду посуд. – Уяви собі, щоб лис не хотів хитрувати й дурити інших!

– Може, він помудрішає, як підросте, – спробувала втішити його мама Ларсон.

Тато Ларсон дістав із нагрудної кишені свого кожушка годинничок.

– Незабаром уже й осінь, – мовив він. – Без хитрощів Людвіг Чотирнадцятий не зуміє добувати їжу. А нам нема коли полювати ще й для нього. Що ж нам робити?

– Мабуть, він грається не з тими дітьми, – відповіла мама Ларсон. – Його друзі занадто добрі й приязні. Ти чув, що він про них розказував? Вони вчать нашого малого Людвіга всяких дурниць.

Тато Ларсон підхопився з крісла, мов ошпарений.

– А й справді! – вигукнув він. – Людвігові треба заборонити гратися з чужими дітьми!

– То що ж він – буде зовсім сам? – заперечила мама Ларсон.

– У нього он скільки братиків і сестричок, – правив своєї тато Ларсон.

– Вони ходять до школи, – нагадала мама Ларсон.

– Один брат уже закінчив школу, – усміхнувся тато Ларсон, – І він його навчить таких хитрощів, що й не вженешся.

Тато Ларсон прочинив двері до дитячої кімнати й гукнув:

– Лабане! А йди–но сюди!

Найстарший син нечутно підійшов до батьків. Він поширшав у плечах і вмів хитро мружити очі.

– Мені потрібна твоя допомога, – сказав тато Ларсон. – Ти добре склав екзамени в лисячій школі і скоро станеш зовсім дорослий.

Лабан скорчив гримасу, вишкірив зуби й спитав:

– А ви не знаєте, як мене прозвали в школі?

Цього ні тато, ні мама не знали.

– Лабан Хитрий, – похвалився юний лис. – Усі мене бояться і знають, що хитрішого за мене не знайдеться на кілька миль навкруг.

– Ти гордість нашої родини! – вигукнув тато Ларсон і поплескав сина по плечі. – Тепер тобі доведеться показати весь свій хист. Ти повинен допомогти Людвігу Чотирнадцятому і вибити йому з голови шкідливі думки. Ти ж, мабуть, чув його теревені про те, що він не хоче хитрувати?

Лабан ураз скис.

– Виходить, мені треба гратися з тією малечею? – образився він.

– А хіба краще мати брата, який тебе соромить на кожному кроці? – спитав тато Ларсон.

Лабан похитав головою.

– Щоб бути справжнім лисом, треба дурити інших, – поважним тоном вів далі тато Ларсон. – У нашій родині завжди були тільки справжні лиси. Ану, що написано отут на корі?

– «ХИТРОЩАМ–СЛАВА! ЛАРСОНАМ–УРА!» – випалив Лабан.

– От і добре, синку, – всміхнувся тато Ларсон. – Ти зробиш із Людвіга Чотирнадцятого справжнього лиса й навернеш його до хитрощів.

Лабан потягся й по хвилі мовив:

– Обіцяю вам, тату, робити все якнайкраще. І піклуватися про всіх своїх братиків та сестричок. Ви ж знаєте, як мене прозвали – Лабан Хитрий.

– Не дери носа! – перебив його тато Ларсон. Найхитріший у родині я. І я сам навчу Людвіга Чотирнадцятого найзвичайнісіньких хитрощів. А ти гляди, щоб він не грався в лісі з чужими дітьми. Особливо з такими, які забивають йому голову дурницями. Зрозумів?

– Зрозумів, тату, – відповів Лабан. – Із завтрашнього ж ранку Людвіг Чотирнадцятий гратиметься тільки зі мною.

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

 

Другого дня рано–вранці Лабан збудив свого братика Людвіга Чотирнадцятого.

– Вставай–но! – невдоволено гукнув Лабан. – Будемо гратися.

Людвіг Чотирнадцятий протер сонні очі, позіхнув і сказав:

– А я не хочу з тобою гратися. Всі мої друзі вважають, що ти справжній Лабан Хитрий.

Лабан на радощах аж розцвів.

– Та невже? – спитав він. – Приємно чути! Але я тобі сказав – уставай! Мені треба тебе багато чого навчити.

– А я тобі сказав, що не хочу з тобою гратися, – стояв на своєму Людвіг Чотирнадцятий і заходився лизати руде хутро. – Ми з Юке–Ю і Туфе–Ту збиралися в лісі гуляти в піжмурки.

– Не зустрічайся більше з тими дурними зайчиськами! – звелів Лабан, – Тато не хоче, щоб ти грався з чужими дітьми. Краще я вчитиму тебе, як стати хитрим і розумним.

– Можеш учити мене, як стати розумним, – погодився Людвіг Чотирнадцятий, – Але затям собі – дурити інших я не буду!

– Гаразд, побачимо, – промимрив Лабан. – Ходімо.

І братики вийшли з нори.

Погуляли чи не погуляли з годинку, а тоді Лабан і каже:

– Дивися, Людвігу, оце – лисички, – і показав лапкою на гриби. – Ач які руденькі!

– Е, мене не одуриш! – засміявся Людвіг Чотирнадцятий, – І Лаура, і Лінея, і Ловіса, і Лідія, і Лоттен – у школі. Чого б їм бути тут?

– А ти тупіший, ніж я думав, – урвав його Лабан. – Я кажу не про наших сестричок. Так називаються оці руденькі гриби... Ой, наморочуся я з тобою!..

Цілий день лисенята кружляли лісовими стежинами. Лабан розказував Людвігу Чотирнадцятому, де які дерева, кущі, рослини, ягоди, квіти. Навчав і ще всякої всячини. Надвечір Лабан спитав:

– Може, ти ще щось хочеш дізнатися чи підемо додому? У мене вже пересохло в роті й бурчить у животі.

– Я ще хочу подивитись, як живуть люди, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– Не можна! – замахав Лабан передніми лапами. – Це небезпечно!

– Невже ти боїшся? – глузливо сказав Людвіг Чотирнадцятий.

Тоді Лабан, недовго думаючи, махнув лапою:

– Гайда!

Вони зупинилися аж біля глибокої канави на узліссі. Зовсім недалечко від огорожі, збитої з тонких кругленьких жердок.

– Оце дрюччя зветься огорожею, – півголосом пояснив Лабан. – З одного боку – бачиш? – поле, там росте овес. Той самий, з якого мама варить нам кашу.

– Краще б я побачив поле, де мама бере рисову кашу. – прошепотів Людвіґ Чотирнадцятий, – рисова каша смачніша за вівсяну.

– Дурень та й годі, – засичав Лабан, – Дивись, а з другого боку стоять людські будівлі. В найбільшій, отій, що з вікнами, мешкають самі люди. А ще є для корів і для коней. А ліворуч у довгастій повітчині живуть кури і курчатка.

Лабан аж облизався. Людвіг Чотирнадцятий прикипів очима до будівель, що виднілися вдалині.

– А де живе оте страховисько Максиміліан, про якого завжди розповідає тато? – по хвилі спитав він.

– Я добре не знаю, – відповів Лабан. – Але як підкрадуся до огорожі, то буду перший із татових дітей, хто одурить пса.

– Я обдурю його швидше за тебе, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

Лабан зареготав.

– Ти? – здивувався він. – Ти ж не хочеш хитрувати! Ось я тобі покажу, як це робиться. Нумо закладімося, що я одурю першого, кого зустрінемо, вертаючись додому.

– Не хочу, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

– Я однаково когось обдурю, – стояв на своєму Лабан. – Хоча б для того, щоб показати тобі, який я хитрий...

Неподалік від нори Ларсонів по стежині стрибало двоє зайченят – Юке–Ю і Туфе–Ту. Як тільки вгледіли, що їхній товариш Людвіг Чотирнадцятий іде зі своїм старшим братом Лабаном, зайченята хотіли чкурнути геть, та не встигли. Людвіг Чотирнадцятий гукнув їм:

– Гей, де це ви були?

– У крамничці. Купили медяників, – відповів Туфе–Ту і показав паперовий пакунок.

– Ойо–йой, – раптом загаласував Лабан. – Ойо–йой, моє бідне горло!

– У тебе болить горло? – здивувався Юке–Ю.

– Ще й як болить, – мовив Лабан. – Ойо–йой! Ми оце з Людвігом Чотирнадцятим щойно від лікарки Сови. Вона сказала, що в мене страшна недуга. І поможуть проти неї тільки одні ліки.

– Які ж? – поцікавився Туфе–Ту.

– Медяники, – зітхнув Лабан. – Мед такий приємний, такий солодкий, такий смачний, що від нього легшає на горло.

– То ви квапитесь у крамничку по медяники? – спитав Юке–Ю.

Лабан прикинувся, наче він плаче.

– Я не можу купити медяників, – схлипнув Він. – Мої кишенькові гроші вийшли, а більше мені тато не дасть. Так і мучитимусь із хворим горлом!

Зайченята довго дивились на Лабана.

– Справді? А ти не дуриш? –завагався Юке–Ю.

– Чого б це я дурив найкращих друзів Людвіга Чотирнадцятого! – обурився Лабан. – Правда ж, Людвігу!

З цими словами Лабан ущипнув Людвіга Чотирнадцятого за кінчик хвоста. І замість сказати «ні» Людвіг Чотирнадцятий щосили зойкнув:

– Ой!

– Що ти кажеш? – в один голос поспитали Юке–Ю і Туфе–Ту.

– Мій братик хоче сказати «ага», але часом він страшенно затинається, – заходився пояснювати Лабан. – Хоче сказати «ага», а в нього виходить «о–о–о».

– То Лабан каже правду? – спитав Туфе–Ту у Людівіга Чотирнадцятого.

Лабан ще раз ущипнув Людвіга Чотирнадцятого за кінчик хвоста.

– Ой! – знов застогнав Людвіг Чотирнадцятий.

– Самі ж чуєте, що він каже «ага», – мовив Лабан. – А чого це ви думаєте, що ми вас дуримо? Тепер мені треба мовчати. Я вже так набалакався, що знов заболіло горло. Ойо–йой, коли б мені хбч кілька медяників!

Зайченята стояли й щось собі міркували. Тоді Юке–Ю сказав:

– Тільки через те, що ти брат Людвіга Чотирнадцятого, на тобі наші медяники. Будь ласка, бери цілий пакунок.

– Дякую, дякую, дякую! – зрадів Лабан. – Ви найкращі друзі на весь ліс. Присягаюся, що ніколи вас не забуду.

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

 

Зайченята побігли, а Лабан ударив себе лапою в груди й зареготав:

– Хитрощам – слава! Так чинить лис, коли йому заманеться медяників. Чи, по–твоєму, дурити – погано?

Та Юке–Ю і Туфе–Ту відбігли ще не дуже далеко, почули Лабанові слова й заквапились назад.

– Ми гадали, що ти справжній товариш... – дорікнув Юке–Ю Людвігові Чотирнадцятому.

– А ти нас обманюєш, – докинув Туфе–Ту. – Ми більше не гуляємо з тобою.

Обойко зайченят знов зникли з очей, а Людвіг Чотирнадцятий зажурився,

– Як ти міг утнути таке з моїми найкращими товаришами?! – обурився він. – І тобі не соромно, Лабане?

– Мені не буває соромно, – захихотів Лабан. – Навіщо дурненьким зайченятам медяники? Тобі теж не годиться мати таких друзів. Згадай, що казав тато? – Він розгорнув пакунок і прицмокнув, – Ох і пахнуть! Та я проковтну оце все одним духом!

– Ну й бовдур же ти! –сказав Людвіг Чотирнадцятий.

Лабан уже засунув лапу в пакунок. Він пильно подивився на брата і невдоволено мовив:

– Це я бовдур? Я, найхитріший у лісі лис?! Що ти верзеш?

– Бувши тобою, я приберіг би медяники, поки ми прийдемо додому, – мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Уяви собі, як заздритимуть наші братики й сестрички, коли ти наминатимеш медяники, а вони тільки облизуватимуться.

Лабан замислився.

– Часом ти буваєш дуже мудрий, – похвалив він Людвіга Чотирнадцятого. – Я послухаюся твоєї ради, пакунок сховаю вдома, а ввечері усе поїм.

Біля входу в нору Лабан зупинився й спитав:

– Людвігу, а може, ти шиєш мене в дурні, щоб самому ум’яти медяники?

– Хіба може таке лисеня, як я, одурити самого Лабана Хитрого? – відповів Людвіг Чотирнадцятий. – Та я й не люблю медяників. Не бійся, не поїм.

Лабан сховав пакунок собі під ліжко. Тільки Людвіг Чотирнадцятий знав де. А коли лисенята вкладалися спати, Лабан голосно сказав:

– Мабуть, поласую я медяниками! Так закортіло чогось солоденького!

– У тебе немає жодного медяника, – озвався Леопольд. – Я знаю, що ти вже давно протринькав свої кишенькові гроші.

– Так, медяника у мене немає, – погодився Лабан. – Зате є цілий пакунок медяників. Бо я хитрий.

– Дуриш, – мовила Лаура. – Поки я не побачу пакунка, то не повірю.

Лабан глянув на сестру й прицмокнув губами:

– Вірте чи не Вірте, а пакунок є.

Лабан засунув лапу під ліжко. Лап–лап, а пакунок мов крізь землю провалився.

– Ха–ха–ха! – засміялися лисенята. – Що, наласувався?

Лабан заліз під ліжко, але пакунка не знайшов. І виліз страшенно розлючений.

– Хтось поцупив мої медяники! – злісно крикнув він. – Нуте, роззявляйте пащі! Від кого пахне медом, той і злодій.

Лисенята послухались. Лабан обійшов усіх – Леопольда, Лаге, Лассе–Молодшого, Лассе–Старшого, Леннарта, Лео, Лукаса, Лауру, Лінею, Ловісу, Лідію та Лоттен. Але ні від кого не пахло медом. Нарешті дійшла черга до Людвіга Чотирнадцятого. Лабан зупинився навпроти нього й засичав:

– Це ти злодій! Тільки ти бачив, де я сховав пакунок. Але ти казав, що не любиш медяників, і обіцяв не істи.

– А я й не їв твоїх медяників, – мовив Людвіг Чотирнадцятий, чесно дивлячись братові у вічі.

Лабан миттю обнюшив і його. Але й від Людвіга Чотирнадцятого не пахло медом. Лабан почухав собі спину.

– Я не їв твоїх медяників... – ще раз мовив Людвіг Чотирнадцятий.

Лабан уп’явся в нього лютим поглядом.

–...але я їх віддав, – закінчив Людвіг Чотирнадцятий.

– Кому? – гарикнув Лабан і аж підскочив з несподіванки. – Як ти посмів віддати комусь мій пакунок із медяниками?

– То не твої медяники, – спокійно мовив Людвіг Чотирнадцятий. – Ти відняв їх у моїх найкращих друзів.

– Ті дурні зайченята самі віддали мені пакунок, – засичав Лабан.

– Ти обдурив їх, – сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Через те, що горло в тебе здорове–здоровісіньке, я повернув пакунок Юке–Ю і Туфе–Ту.

Лабан пильно подивився на свого братика.

– Ти ще пожалкуєш, – пригрозив він і зашкріб лапами по долівці.

Лисенята зрозуміли, що Лабан страшенно розгнівався. Але Людвіг Чотирнадцятий не злякався. Він і досі не зводив очей із Лабана. Хтозна, чим би воно закінчилося, та саме цієї миті до них навідався тато. Він стояв за дверима і все чув.

– Діти, вам пора спати, – звелів він.

– Тату, тату! Людвіг Чотирнадцятий мене обдурив, – поскаржився Лабан. – Він...

– Чудово, – урвав його тато Ларсон. – Моя найменша дитина обдурила самого Лабана Хитрого? Це непогано!

Лабанові зробилося соромно, він шаснув до себе в ліжко, підібгавши хвоста. А тато Ларсон сів у вітальні в крісло і замурмотів собі під ніс:

– Принаймні Людвіг не такий уже й дурний. Але дурити своїх братів і сестер?..

 

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

 

Другого ранку Людвіг Чотирнадцятий сам збудив Лабана.

– Вставай–но, – звелів він братові й поторсав його. – Ходім до лісу, будеш мене вчити. Вчора ми так гарно розважалися.

Та Лабан і далі гнівався на нього. Він не міг забути вчорашньої пригоди з медяниками.

– Я не хочу з тобою гратися, – сказав Лабан. – І водитися з такими дурисвітами.

– Сам ти дурисвіт, – образився Людвіг Чотирнадцятий.

– Дурисвіт, та не такий, – просичав Лабан і перевернувся на другий бік. – Я ще посплю.

Людвіг Чотирнадцятий пішов сам. Авжеж, тато Ларсон заборонив йому гратися з чужими дітьми. Але тепер, коли Лабан не схотів з ним іти, Людвіг Чотирнадцятий може навідати своїх товаришів. Найперше він побіг до Юке–Ю і Туфе–Ту. Але вже на порозі його зустріла мама Зайчиха.

– Мої хлопці не гулятимуть із тобою, – рішуче сказала вона.. – Ти і твій брат лише дурите їх. Я знаю, як ви вчора відняли в них медяники.

– То ж Лабан, – заперечив Людвіг Чотирнадцятий і спитав, – Хіба ви, тітонько, не знаєте, що вчора, як смеркло, я віддав їм їхні медяники?

– Ну то й що? Ти з Лабаном заодно, – сказала мама Зайчиха й зачинила двері.

Людвіг Чотирнадцятий зітхнув і побіг далі – до своєї доброї приятельки, до білочки Агне Стрибайко. Білочка сиділа високо на гілці й лущила шишки.

– Гей, Аґне! – гукнув Людвіг Чотирнадцятий і крутнув хвостиком. – Ходи сюди, пограємося.

– Не буду я з тобою гратися! – й собі гукнула Агне. – Моя мама чула від тітоньки Зайчихи, що вчора ти відняв у Юке–Ю і Туфе–Ту два пакунки з медяниками.

– То не я, то не я! – спробував захищатися Людвіг Чотирнадцятий. – Їх обдурив Лабан, а я став зайчатам у пригоді.

Агне Стрибайко, не мовивши й слова, переплигнула на сусіднє дерево. Людвіг Чотирнадцятий ладен був заплакати з горя. «Піду я до Колючки, – майнула в нього думка. – Він завжди такий добрий до мене». Їжачок Колючка мешкав під благеньким куренем неподалік у лісі.

– Агей, Колючко! –гукнув Людвіг Чотирнадцятий, діставшись до благенького куреня. – Ти дома?

– Ні, – почувся голос. – Тобто я дома, але тобі сюди – зась!

– Це ж я, твій товариш Людвіг Чотирнадцятий, – гукав Людвіг. – Іди сюди! Не жартуй!

– Я не жартую і не хочу з тобою товаришувати, – відповів Колючка. – Я гадав, що ти добрий, а тепер довідався, що ти такий самий дурисвіт, як і всі лиси. Думаєш, я не знаю, що ти відняв учора в Юке–Ю і Туфе–Ту три пакунки медяників?

– Це неправда... – почав Людвіг Чотирнадцятий.

– Ні, таки правда, – заперечив Колючка. – Моїй мамі сказала про це мама Аґне Стрибайко, а їй жалілася мама Юке–Ю і Туфе–Ту.

Людвіг Чотирнадцятий зрозумів, що Колючка його не слухатиме. Сумний потюпав він далі. Тепер у нього лишилося тільки двоє товаришів – горностаї Оке та Бенгт. Підійшовши до нори, де вони мешкали, Людвіг Чотирнадцятий погукав:

– Оке! Бенгте! Ходіть сюди, пограємося!

– Не хочу, – відповів Оке.

– Не можу, – відповів Бенгт.

– Нам не дозволяють, – в один голос відповіли Оке та Бенгт горностаї.

– Чого це? – спитав Людвіг Чотирнадцятий.

– Бо Колюччина мама казала нашій мамі, що чула, як мама Агне Стрибайко казала, що вона чула, як казала мама Юке–Ю і Туфе–Ту, що ти видурив у зайчат чотири пакунки медяників, – пояснив Оке.

– Це дуже погано, і тому ти з нами не гратимешся, – додав Бенгт.

– Ми не гратимемося з тобою, – поправив його Оке.

Людвіг Чотирнадцятий витер кінчиком хвоста сльозинку. Що за жорстокість! Він же не хотів хитрувати, намагався бути добрим і допомагав іншим. Людвіг Чотирнадцятий збагнув, що ця недобра слава про нього піде поміж усіма лісовими звірами. Мабуть, до вечора вже подейкуватимуть, що він видурив у Юке– Ю і Туфе–Ту цілу сотню пакунків медяників. Людвіг Чотирнадцятий ліг на величенькому пеньку й замислився. Тато Ларсон заборонив йому гратися з чужими дітьми. А вони й самі не хочуть із ним гратися. Лабан також розгнівався на нього, сидить, мабуть, удома, й мудрує, що б його встругнути братикові. Хоч би тобі один товариш! Що ж його робити? Лишається тільки одне – ЙОМУ ТРЕБА ТІКАТИ З ДОМУ.

Людвіг Чотирнадцятий зіскочив із пенька й подався зовсім незнайомою стежкою в глиб лісу. Він довго блукав між деревами й кущами, через галяви перебігав так хутко, що його не міг побачити ніякий ворог. Він уже думав, що забрів од дому хтозна–як далеко. Вечоріло. І хоч Людвіг Чотирнадцятий мав густе хутро, але трішечки змерз. А ще його змагав голод. Бо як поснідав удома, то й досі нічого не їв. Хіба що за цілий день ухопив ягідку чи корінчик. «Вони вже лаштуються вечеряти, – подумав Людвіг Чотирнадцятий і відчув, який він самотній. – Цікаво, чи вони тужать за мною?» Зненацька немов розвиднилося. Ліс закінчився, і просто перед очима в Людвіга Чотирнадцятого розляглося широченне поле, а десь удалині замерехтіло кілька вогників. Людвіг Чотирнадцятий озирнувся довкола. Ага, він згадав, де він! Це ж тут вони з Лабаном лежали вчора й дивилися на людські будівлі.

– Дивина та й годі, – мовив Людвіг Чотирнадцятий і почухався. – Я промандрував цілий день, а опинився майже дома.

На мить йому закралася думка повернутись до нори й повечеряти у мами Ларсон. Та одразу ж і зникла.

– Раз я надумав утекти, то й утечу, – промурмотів Людвіг Чотирнадцятий. – Якби ще не хотілося їсти, то все було б чудово!

Він подивився крізь огорожу на овес, що ріс на полі. Як це вчора казав Лабан: «З цієї трави мама готує вівсяну кашу». Людвіг Чотирнадцятий не те щоб і любив кашу, але щось же треба вкинути в рота. Він перестрибнув через канаву, проповз попід огорожею і допався до вівсяного волоття. Але вівсяною кашею й не пахло.

– Дурний Лабан одурив мене, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий.

А їсти хотілося так, що аж за душу тягло. Тато Ларсон любив казати: «У людей завжди повно їжі». Та хіба ж Людвіг наважиться підкрастися аж до подвір’я? Він же не вмів хитрувати. А ще – не міг здолати страху. Тож перше ніж на щось зважитися, Людвіг Чотирнадцятий довгенько розмірковував.

– Мені більше допікає голод, ніж страх, – півголосом мовив він. – Щоб дістати їсти, я проберуся до людей.

У вівсі Людвіг Чотирнадцятий почував себе в безпеці. Ніхто з людей не міг його тут побачити. Але, коли поле закінчилося, стало важче. Людвіг Чотирнадцятий поповз по землі між двома рядочками невисоких кущиків. Людвіг Чотирнадцятий почув, що запахло солоденьким і смачним. Тато Ларсон розказував колись, що люди вирощують добрі ягоди, які називаються полуницями. Людвіг Чотирнадцятий здогадався, що втрапив на полуничну грядку. Він нашорошив довгі вуха. У темряві щось забряжчало. А тоді знов запала тиша. Може, Людвігові почулося? Він витягнув шию, щоб роздивитись, як швидше дістатися до людського подвір’я. І ВРАЗ ВІН ПОБАЧИВ ПОТОРОЧУ!

Просто перед ним стояло, розчепіривши руки, високе одоробло в довгому піджаку. Людвіг Чотирнадцятий зроду не бачив живої людини, хіба що намальовану в книжці, яка була в Юке–Ю і Туфе–Ту. Може, ця потороча на полуничній грядці – людина? Людвіг Чотирнадцятий затамував подих, уп'явшись очима в поторочу. І чим більше дивився, тим химернішою вона иому здавалася. Людвіг Чотирнадцятий протер очі. Ні, йому не ввижалося. На голові в неї був крислатий капелюх, але звичайного обличчя з очима, носом, вухами й ротом не було й знаку! Знов почувся брязкіт. Людвіг Чотирнадцятий помітив, як щось блискуче й мерехтливе звисало з розчешрених рук поторочі. Це ніяка не людина, а щось іще страховинніше. МОЖЕ, ПРИВИД?!

Людвіга Чотирнадцятого ніби морозом обсипало. Він забув про будь–яку обережність. Стрілою помчав через полуниці, через овес, стрибнув і... опинився в канаві біля тину.

– Ряту–у–у–уйте! – запищав хтось поруч.

– Ряту–у–у–уйте! – заскімлив і Людвіг Чотирнадцятий.

Він опинився просто на м'якенькій, живій, писклявій, пухнастій грудочці.

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 

Важко сказати, хто злякався дужче, Людвіг Чотирнадцятий чи пухнаста грудочка.

Принаймні Людвіг Чотирнадцятий озвався перший:

– Що за манера налітати на безневинних звірят, – почав сваритися він. – Ось я заявлю на тебе в поліцію!

– Я не налітала на тебе, бо не вмію гаразд літати, – пропищала пухнаста грудочка. –І коли вже на когось заявляти в поліцію, то тільки на тебе. Не я ж сюди впада!

У канаві була напівтемрява, та коли Людвіг Чотирнадцятий придивився, то помітив, що пухнаста грудочка набагато менша за нього. І помалу страх його розвіявся.

– Що ти тут робиш такпізно? І сама–самісінька? – здивувався він. – Така малеча, як ти, вже давно повинна спати.

– Мені страшно йти додому, – жалісливо писнула грудочка. – Запахло лисом, а лиси такі страшні!

Людвіг Чотирнадцятий крізь сміх спитав:

– Хіба ти ніколи не бачила лиса?

– Зроду, – відповіла грудочка. – Тільки на малюнку. Лиси в білих хутрах, з довгими вухами ще й з манюніми м ячиками на хвостиках.

– Ти дивилась не на ті що слід малюнки, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

– Яка ж я дурна! – засміялася грудочка. – Знов переплутала! І коли вже я навчуся розрізняти лиса й зайця? У лиса руде хутро й довгий хвіст. А ще лис дуже хитрий.

– Оце вже схоже на правду, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

– А ти хіба бачив живого лиса? – спитала грудочка.

– Скільки завгодно, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– І ні разу їх не боявся?

– Ні разу, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– То ти хоробрий, – сказала грудочка. – Як же тебе звати?

– Людвіг Чотирнадцятий Ларсон, – відповів Людвіг.

– Ну й кумедне ім’я! – засміялася грудочка.

– Де ж воно кумедне?!– просичав Людвіг Чотирнадцятий. – Ми – найбільша родина на цілий ліс, і випадково мені випало бути чотирнадцятою дитиною. Бач, як усе просто!

– У тебе тільки тринадцять братиків і сестричок? – пропищала грудочка. – Це не так уже й багато, щоб вихвалятись.

– Наче в тебе їх більше, – буркнув Людвіг Чотирнадцятий і трохи розгнівався, бо ця грудочка осмілилась брати його на кпини.

– Я ледве чи й перелічу своїх братиків і сестричок, – відповіла грудочка. –А звати мене Тутта Карлсон.

У канаві запала тиша. Обоє гадали те саме – хто ж ти? Людвіг Чотирнадцятий спитав перший:

– Правда ж, ти пташка?

Тутта похитала голівкою.

– Але ж ти сама казала, що трохи літаєш?

Тутта знов похитала голівкою.

– Ти мешкаєш у цьому лісі?

І знов Тутта похитала голівкою.

– У людей?

Нарешті Тутта кивнула голівкою.

– А якого кольору твоє хутро?

– Я не маю хутра. У мене жовтий пух, – відповіла, Тутта Карлсон.

Людвіг Чотирнадцятий почухав за вухом.

«Що ж воно за жовта пташка, яка не вміє гаразд літати і мешкає у людей? – думав він. – Невже це...» Людвіг Чотирнадцятий гикнув.

– Ти часом не курка? – обережно спитав він.

Тутта Карлсон не квапилася відповідати.

– Ти не чуєш, що я питаю? – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

– Та чую, – пропищала Тутта. – Ні, я не курка. А ти хто такий? Ти мешкаєш у лісі?

Людвіг Чотирнадцятий кивнув.

– Ти свійський?

Людвіг Чотирнадцятий похитав головою.

– Якого кольору твій пух?

– У мене не пух. У мене руденьке хутро, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– А хвіст у тебе довгий?

– Авжеж, – відповів Людвіг Чотирнаднятий.

– Ура! Тодія вгадала! – вигукнула Тутта Карлсон і підступила до нього ближче. – Ти – заєць!

– А от і не вгадала, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

Тутта Карлсон стала як укопана.

– Що ж воно за дикий звір із рудим хутром та довгим хвостом? Якщо не заєць, то...

Тутта затремтіла.

– А т–ти ч–часом н–не х–хитрий л–лис? – затинаючись, спитала вона.

– Ні, – по хвилі відказав Людвіг Чотирнадцятий.

Тутта Карлсон перевела дух.

– Ну й добре! – мовила вона. – А то я страх боюся попасти в небезпечне товариство.

Людвіг Чотирнадцятий усміхнувся. Коли б ця Тута Карлсон тільки знала!.. Проте він недовго утішався. Незабаром запхинькав:

– Я голодний. Цілісінький день не їв.

– Сердешний Людвіг Чотирнадцятий, – мовила Тутта Карлсон. – А що ти найдужче любиш?

– Я їм усе, – відповів Людвіг. – Чуєш, що робиться у мене в животі?

– Придумала! – вигукнула Тутта Карлсон. – Проведи мене додому і допоможи, якщо зустрінемо лиса. А в нас на подвір'ї завжди повно їжі.

– Хіба мені до вас можна? – не повірив Людвіг Чотирнадцятий.

– А чого ж? Не бійся, – запевнила Тута Карлсон. – Перейдемо овес, тоді полуниці і все. Та ти ж прибіг звідти, коли нагнався на мене!

Тут Людвіг Чотирнадцятий згадав, чого він стрибнув у канаву.

–Я більш туди не піду, – затявся він. – Краще вже буду голодний!

Дурненький! – засміялася Тутта Карлсон, – Люди нікому не чинять зла. А коли ти боїшся Максиміліана, то не таке вже він і страшидло.

– Я не боюся ні людей, ні собак, а тільки Привида, що стовбичить у полуницях, – признався Людвіг Чотирнадцятий, – Хіба ти не бачила величезного жахливого Привидяки, що розчепірив руки ще й чимось брязкає? А що за обличчя!.. Страшно й подумати!

Тутта Карлсон знов засміялась, і пух на ній заворушився, як живий.

– Нема чого реготати, – засичав Людвіг Чотирнадцятий. – Коли би не повернув і не сховався в канаві, той Привидяка мене проковтнув би, як горошину. Справді!

– Ходімо, сказала Тутта Карлсон і залопотіла крильцями. – Обіцяю, що той Привидяка тебе не проковтне.

– А ти з ним знайома? – спитав Людвіг Чотирнадцятий і з подиву аж рота роззявив.

Тутта Карлсон не мовила ані слова, а подріботіла попереду Людвіга Чотирнадцятого через овес. Незабаром вони підійшли до грядки.

– Стривай, – зашепотів Людвіг Чотирнадцятий. – Бачиш? Ондечки той Привидяка. Я далі не піду.

– Боягуз, – пошепки відповіла Тутта Карлсон. – Ти боїшся йти за мною? А я думала, що ти хоробрий...

Людвігові Чотирнадцятому не хотілося показувати Тутті Карлсон свого страху, і він мовчки подався слідом. З кожним кроком його серце калатало дужче й дужче. Вони зупинилися біля самої поторочі, що стояла з розчепіреними руками.

– Оце й є твій страхітливий Привидяка, – мовила Тутта Карлсон. – Він навіть не ворушиться.

Якщо це не Привидяка, то, мабуть, Людина, – сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Бачиш, у нього є піджак і капелюх.

Тутта Карлсон захихотіла.

Чи воно всі лісові звірі такі нерозумні? – спитала вона. – Це й, не Привид, і не Людина!

І Людвігові Чотирнадцятому здалося, що він справді нерозумний. Він засоромлено промимрив:

– То що ж воно за проява?

– ЗВИЧАЙНЕ ОПУДАЛО! – Тутта Карлсон знов аж зайшлася від сміху. – А ти думав, що опудало проковтне тебе, як горошину? – пищала вона. – Ось я розкажу про це у нас на подвір’ї!

– То ти ще й базікало? – засичав Людвіг Чотирнадцятий– Хіба я можу знати про всі людські вигадки? Краще роздобудь мені попоїсти, ти ж обіцяла. Адже я стеріг тебе від хитрого лиса.

– Ходімо до тієї хижки, де світиться, – мовила Тутта Карлсон, – Там знайдеться щось від вечері. Лізь за мною в це віконце. Але тихенько, бо всі сплять.

Людвіг Чотирнадцятий обережно проліз у віконце й закліпав очима од світла, що спадало зі стелі. Там справді було тихо, але тільки якусь мить. Тоді хтось у кутку – в крик.

– Ряту–у–у–йте! Лис!

І здійнявся такий шарварок, що Людвіг Чотирнадцятий замалим не оглух.

– Ряту– у– у– уйте! – чулося кудкудакання з усіх боків. – Ряту– у– У– уйте!

Нарешті Людвіг Чотирнадцятий збагнув, куди він потрапив – у КУРНИК! А ще він бачив, що Тутта Карлсон причаїлася за величезним відром.

– Ти мене обдурила, – гукнув він. – Ти курка!

– Н–ні, я к–курча, – затинаючись, мовила вона. – Це ти мені збрехав. Бо ти – хитрий лис.

– Ні, – запхинькав Людвіг Чотирнадцятий. –Я лис, але не хитрий.

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

 

За хвилину в курнику знов запала тиша. Усі зацікавлено дивилися на Людвіга Чотирнадцятого. Багато курчат уперше в житті бачили живого лиса.

– Ти ба, лисеня прийшло до нас у гості, – закудкудакала курка Лаура. – А ти справді не хочеш нас поїсти? Я знаю твого татуся, то він далеко не такий добрий.

– Я нікого з вас не з'їм, але я страшенно голодний і залюбки чимось би підживився, – відповів Людвіг Чотирнадцятий– Тутта Карлсон обіцяла мене нагодувати.

– Бідолаха! – засокотала Лаура. – Авжеж, ми тебе нагодуємо. Он, мабуть, у тому черепку на дні щось лишилося...

Далі Людвіг Чотирнадцятий не слухав. Він жадібно накинувся на черепок.

– Добре, що квапишся, – мовила Лаура. – Наїсися й тікай собі. Бо Кукуріка–Петрус не любить таких гостей.

– Кукуріка–Петрус – це наш півень, – пояснила Тутта Карлсон. – Його ще немає, та ось–ось прийде. Тож не гайся, скоріше!

Але було вже запізно! Через віконце зайшов Кукуріка–Петрус у своєму барвистому пір’ї.

– Кукуріку! Кукуріку! Годинник показує чверть на дев’яту! – проспівав він і запишавєя. – Кукуріку! Ку–куріку!..

Побачивши Людвіга Чотирнадцятого, Кукуріка–Петрус замовк, а тоді щосили загорлав:

– Ряту–у–у–уйте! У хаті лис! Максиміліане, сюди! На поміч! Рятуймо жінок і дітей!

Людвіг Чотирнадцятий зовсім забув, що пес Максиміліан майже такий самий хитрий, як і тато Ларсон.

– Ряту– у– у– уйте! – закричав і собі Людвіг Чотирнадцятий. – Ряту– у– у– уйте! Я не хочу, щоб мене зловив Максиміліан!

Тоді кури одна з– поперед одної заходилися розказувати Кукурікові–Петрусу, що Людвіг Чотирнадцятий добрий лис.

І знов зчинився шарварок, Півень кукурікав, кури кудкудакали, курчата пискотіли, а Людвіг Чотирнадцятии скавулів. Ніхто й не помітив, як відчинилися двері і до курника прожогом ускочила куцолапа такса. Людвіг Чотирнадцятий загледів її гострий писочок між двома зозулястими курочками. «Треба тікати додому», – подумав він і чкурнув був повз таксу, та враз і зупинився, бо на дорозі йому став Хтось Такий, кого Людвіг Чотирнадцятий ніколи в житті не бачив. Той Хтось Такий мав два коричневих стовбури, як у дерева, тільки набагато рівніших і блискучіших. Вище у нього було щось руде, а ще вище – мигнуло щось зелене. Далі Людвіг Чотирнадцятий не зважувався дивитись. Він утямив, ХТО стояв перед ним – ЛЮДИНА! Це була перша Людина, яку побачив Людвіг Чотирнадцятий. Те блискуче, що мало вигляд стовбурів дерева, було не що інше, як новісінькі, гарно почищені чоботи. Руде – то штани, а зелене – піджак.

– Максиміліане–у–курнику–живий–лис–візьми–його! – закричала Людина.

Малий Людвіг Чотирнадцятий не міг утямити людських слів. Для нього то було одне–єдине довжелезне слово. Та хоч би там що, а небезпеку Людвіг Чотирнадцятий відчув.

– Лис–не–повинен–утекти! – знов прокричала Людина. – Хапай–його!

І почалися лови.

Людвіг Чотирнадцятий зроду не бігав так прудко. Та й пес не відставав. Людвіг Чотирнадцятий оббіг хтозна–скільки будівель, ховався в кущах, спробував зачаїтися за тим чи сим, що стояло на подвірї. Але пес винюхував його скрізь. «Треба десь сховатися, бо скоро вже не матиму сили тікати», – подумав Людвіг Чотирнадцятий. Біля однієї великої будівлі він помітив щось схоже на скриньку. Шмигнув туди крізь кругленьку дірку та й уклався долі, щоб одхекатись. «Сюди Максиміліан не добереться, – простогнав він подумки. – Не хочу, щоб мене зловили люди. Ще кортить додому, в ліс». Це був чудовий сховок. Максиміліан навіть не заглянув туди. Кілька разів він пробігав повз скриньку, а Людвіг Чотирнадцятий злякано завмирав. Але скринька чогось не цікавила Максиміліана. Незабаром лови припинились. Максиміліан більше не гавкав. Скрізь залягла тиша.

Людвіг Чотирнадцятий висунув голову надвір і тільки–но хотів вилізти зі сховку, як почулися чиїсь кроки. Він знов хутенько сховався у скриньку і прикипів очима до великих чоботищ.

– Лисеня–таки–втекло–хоч–Максиміліан–весь–час–наступав–йому–на–хвоста, – промовила Людина. – Хит–рі–ті–руді–шельми!

Людвіг Чотирнадцятий зрозумів останні слова і запишався. Оце аби почув тато Ларсон! Людвіга Чотирнадцятого хвалять за хитрощі?

– Ходімо–пити–каву, – вела далі Людина– Ма–буть–лисеня–втекло–до–лісу. Може–тобі–Максиміліане–пощастить– наступного– разу.

Людвіґ Чотирнадцятий перевів подих і тільки вдруге хотів вилізти зі сховку, як знов хтось став на дорозі. Максиміліан! Його чорна шерсть геть спітніла. Червоний довгий язик був висолоплений. Людвіг Чотирнадцятий згорнувся малесеньким клубочком.

– Ху! Що за вечір! – простогнав Максиміліан. – Цього разу лисеня втекло. Але хай начувається, я ще йому всиплю бобу!

По цих словах Людвіг Чотирнадцятий згадав, що не довечеряв.

– У тебе є біб? – зопалу спитав він, та й прикусив язика, тепер він себе виказав.

– Хто це тут базікає? – буркнув Максиміліан.

– Та ж я, лисеня, – кволеньким голоском відповів Людвіг Чотирнадцятий. – Сьогодні ввечері ми вже зустрічалися. Мене звати Людвіг Чотирнадцятий Ларсон... Добрий вечір, добрий вечір... На жаль, я поспішаю додому.

Але вийти Людвіг Чотирнадцятий не міг. Максиміліан стояв просто перед ним. «Зараз він мене вкусить», – подумав Людвіг Чотирнадцятий і заплющив очі. Але ніхто нікого не кусав. Коли Людвіг обережно розплющив очі, Максиміліан не здався йому сердитим. Навпаки, пес лежав і всміхався.

– Ти найхитріший і найхоробріший лис із усіх, кого я ловив, – сказав він.

Людвігові Чотирнадцятому радість аж розпирала груди. Уже вдруге цього вечора його хвалять. От коли б поруч був тато Ларсон!

–Я вибігав усе подвір я, щоб тебе знайти, – вів далі –Максиміліан. – А ти де сховався? У МОЇЙ БУДІ!

– У твоїй буді? – здивувався Людвіг Чотирнадцятий. – Ти тут мешкаєш?

– Авжеж, – відповів Максиміліан. – Зроду б не подумав, що ти тут.

– Я так і знав, – збрехав Людвіг Чотирнадцятий. – Тому й сховався сюди.

Максиміліан зареготав.

– Ну хіба можна на тебе гніватись, – мовив він. – Мабуть же, і ти зголоднів після вечірніх ловів! Хочеш шматочок свіженького м'ясця?

Чи треба було припрошувати двічі? У курнику Людвіг Чотирнадцятий не наївся як слід. І він схопив із Максиміліанового черепка більший шмат.

– Ото якби хто побачив! – Максиміліан і собі відкусив м'яса. – Пес і лис вечеряють укупі, – хіба не чудасія? Як ти казав тебе звати?

– Людвіг Чотирнадцятий Ларсон, – мовив Людвіг.

– Ларсон... Ларсон... – згадував Максиміліан. – А ти часом не знаєш хитрюгу Ларсона з тієї нори, що на ялівцевому пагорбі?

– То мій тато, – сказав Людвіг Чотирнадцятий. – Він часто розказував про тебе, Максиміліане.

– Он як, – мовив Максиміліан і засміявся. – Атож, ми не раз ливили один одного, я не хвалюся, але мушу тобі сказати, що твій тато майже такий самий хитрий, як і я. Пам’ятаю свої останні лови. Тоді я гарненько його вкусив за задню лапу. А другим разом йому перепаде ще більше, так і перекажи.

Вони як за себе кинули все м’ясо. Обоє були стомлені й порозлягалися долі в буді.

– Тобі треба вертатися додому, – мовив Максиміліан і позіхнув. – Приємно отак полежати, але, мабуть, моєму господареві не сподобається наша дружба.

– Мені так далеко, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий і відчув страшенну втому. – Не знаю, чи й утраплю.

– Не так уже воно й далеко, – відповів Максиміліан. – Я проведу тебе до тину. Це буде чудова вечірня прогулянка.

Пес і лисеня покрадьки перейшли подвір'я, грядку полуниць і овес. Біля огорожі Максиміліан сказав Людвігові:

– Тепер тобі недалеко. Біжи цією стежечкою і нікуди не звертай.

– Хіба ти знаєш, де я живу? – здивувався Людвіг Чотирнадцятий.

Максиміліан засміявся.

– Чого б це я не знав, де живе хитрий Ларсон? Я ж там був. І ось що я тобі скажу: віднині ми не приятелі. Внадишся до курника – нарікай сам на себе.

Максиміліан злісно гавкнув, мовляв, це не жарти. А тоді зник з очей. Людвіг Чотирнадцятий і собі чкурнув стежкою. Він ніколи ще не повертався додому так пізно. Що скаже тато Ларсон?

Коли Людвіг зайшов до нори, тато Ларсон сидів у вітальні в кріслі. Він вийняв із нагрудної кишені годинник і кинув на сина сердитий погляд.

– Де це ти цілий день тинявся? – гнівно спитав він. – Давно вже пора спати.

– А мене похвалили за те, що я такий хитрий, – мовив Людвіг Чотирнадцятий.

– Що ж, це приємно, – сказав тато Ларсон, і його гнів помалу вгамувався. – Мені почулося, що десь тут гавкав пес, – провадив він далі. – Чи, може, мені здалося?

– Ні, тату, не здалося. То гавкав Максиміліан, – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

– Он як! Мій найзапекліший ворог Максиміліан! – вигукнув тато Ларсон і замислився. – Я не хвалюсь, але кажу тобі, що він майже такий самий хитрюга, як і я. Пам'ятаю свої останні лови. Тоді я гарненько вкусив його за задню лапу. А другим разом йому перепаде ще і більше, нехай так собі й затямить.

Людвіг Чотирнадцятий усміхнувся. Чия ж воно правда, Максиміліанова чи татова? Той на того каже, а той на того... Нараз до тата Ларсона дійшли Людвігові слова. Він скочив із крісла й закричав:

– То що ти сказав? Ти зустрічався з Максиміліаном?

– Він ганявся за мною після того, як я вечеряв у курнику, але не міг мене знайти, бо я сховався у його буді, хоч він не дуже й розгнівався, і ми з ним їли м’ясо з одного черепка, а тоді він мене трохи провів, і відтоді ми розцуралися, – одним духом випалив Людвіг Чотирнадцятий.

Тато Ларсон підійшов до нього й погладив по голові.

– Ти, мабуть, заснув під ялиною і тобі це приснилось, – лагідно мовив він. – Іди спати до своєї кімнатки.

 

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

 

Другого ранку за сніданком Лабан спитав Людвіга Чотирнадцятого:

– Що ти вчора цілий день робив?!

– Нічого такого, – буркнув Людвіг. – Гуляв, грався, те–се.

– А що «те–се»? – допитувався Лабан. – Ти, часом, не грався з чужими дітьми? Не забув, що казав тато?

Тут до розмови пристав і тато Ларсон:

– Ні, наш Людвіг не грався з чужими дітьми. Він розважався з моїм давнім недругом Максиміліаном.

Усі лисенята повитріщали очі.

– З отим страшелезним псом Максиміліаном? – в один голос закричали вони.

Тато Ларсон засміявся і цитьнув на дітей:

– Годі вам! Людвіг не хоче бути хитрим, а насправді всі хитруни проти нього ніщо. Мабуть, він просто посміявся зі свого старенького татуся. Чи як, Людвігу?

Людвіг Чотирнадцятий тицьнувся писочком у бляшанку з кислячком, яку поставила перед ним мама Ларсон, і мовчав. А мама Ларсон сказала:

– Тепер, діти, гайда до школи! Уже пізно.

– Еге, малечо, покваптеся, – озвався й Лабан. – Покваптеся, то станете такі хитрі, як ваш найстарший брат.

І дванадцятеро лисенят руденькою вервечкою гайнули з нори. Вдома лишилися Лабан і Людвіг Чотирнадцятий.

– Хочеш зі мною погратися? – спитав брата Людвіг.

– Нізащо в світі, – відповів Лабан. – Думаєш, я забув, як ти мене обдурив із медяниками? Я не граюся з тими, хто може підвести.

Людвіг Чотирнадцятий розчаровано подався до виходу.

– Пам’ятай, що тобі заборонено гратися з чужими дітьми, – нагадав Лабан. – Звичайно, ти можеш устругнути те, що й учора – гуляти з Максиміліаном. Він не лісовий звір.

Перше ніж Людвіг Чотирнадцятий Вийшов із нори, він почув лукавий Лабановий сміх. – Коли б вони тільки знали, і тато Ларсон, і Лабан, і всі–всісінькі! –Що Людвіг казав правду!

Але тепер Максиміліан більше не доводився йому приятелем і погуляти з ним не пощастить. Зненацька Людвіг Чотирнадцятий зупинився.

Що ж, Максиміліан йому не приятель, але ж на тому подвірії у Людвіга є подруга –Тутта Карлсон. Після всього, що сталося вчора ввечері, він геть про неї забув.

– Ану ж, збігаю в курник, – півголосом мовив Людвіг Чотирнадцятий,– Я вже дорогу знаю. Привидяки на полуничній грядці не боюся. Аби тільки не здибати Максиміліана. То що мені той Максиміліан?!

Лис по кризі мчить швиденько,

Ще й підспівує тихенько.

Лис по кризі...

Звичайно, криги не було й близько, бо ж стояла середина літа. Але Людвіг Чотирнадцятий знав напам’ять лише оцю єдину пісеньку. Він добіг до огорожій канави, де того разу зустрів Тутту Карлсон. Людвіг Чотирнадцятий пробрався попід огорожею і опинився у вівсі. Коли овес кінчився й почались полуниці, він поповз на животі, щоб ніхто з людей його не помітив. Людвіг Чотирнадцятий радів, що побачить Туту Карлсон, і весь час співав про лиса, який швиденько мчить по кризі. Неподалік від полуниць він загледів чиюсь постать. «Вона трохи схожа на людину, – подумав він. – Але цього разу мене не одуриш». І Людвіг Чотирнадцятий, співаючи, поплазував далі. Аж біля самої постаті зупинився і промовив:

– Ось я заспіваю вам вашу пісеньку:

Тут живе Опудало на грядці,

Що завгодно, те і витіває:

То сідає, то стає навшпиньки,

А захоче – руки розставляє.

Людвіг Чотирнадцятий сів на задні лапи, а передніми взявся в боки, щоб бути схожим на Опудало з розчепіреними руками.

Тут живе Опудало на грядці...

Пісня урвалась. Бо Людвіг Чотирнадцятий почав придивлятися до постаті на грядці зблизька. Ось пара рудих чобіт. Далі руді штани й зелений піджак, а ще вище – капелюх. Під капелюхом Людвіг Чотирнадцятий побачив і очі, й ніс, і губи, й вуха. Людвіг Чотирнадцятий облизався довгим вузьким язичком.

Це казна–що! Того разу Опудало було без чобіт. Піджачок на ньому був благенький і драний, на обличчі воно не мало ні очей, ні носа, ні рота, ні вух. І враз Людвіг Чотирнадцятий збагнув. Це зовсім не Опудало! ЦЕ ТОЙ САМИЙ ДЯДЬКО, ЦЮ БУВ УЧОРА В КУРНИКУ! Людвіг хотів тікати, але не встиг.

– Ну–ж–ти–й–нахаба! – сказав дядько.

І Людвіг Чотирнадцятий опинився в повітрі. Так високо він ще зроду не був, навіть як вилазив на замшілий камінь біля їхньої нори. Дядько тримав його за шкірки, а це було неприємно. Людвіг жалісливо заскавулів – просився знов на землю.

– Ага–то–це–ти–внадився–до–нашого–курника? – спитав дядько.

А Людвіг подумав собі: «Ну хіба не можна навчитися говорити по–справжньому? Що втямиш із такйх довжелезних слів?!» Людвіг ще раз заскавулів, бо хотів сказати, що то справді він навідувався до курника.

– Але–ти–ніби–не–страшне, – вів далі дядько. – Навпаки–з–тебе–дуже–миле–лисенятко. Я–певен–що–наші–діти–тебе–полюблять.

Дядько поніс Людвіга на подвір я. Там посадив його в клітку зі сталевого дроту.

– Отут–і–житимеш, – сказав він і замкнув клітку на ключ. – Малот–і–Петера–немає–вдома–але–скоро–будуть.

Людвіг Чотирнадцятий замислився: «Малотіпетер! Ну й чудернацьке ім я!» Але добре подумавши, він здогадався, що тих дітей двоє і що звати їх Малот і Петер.

– Максиміліане–ходи–но–сюди! – погукав дядько. – Глянь–кого–я–вловив! Учора–воно–тебе–одурило–а–я–взяв–його–голіруч. Воно–таке–хитрюще–а–тепер–діти–матимуть–з–нього–іграшку.

Людвіг Чотирнадцятий не зрадів, утретє почувши про свої хитрощі. Навпаки, він дуже зажурився. Йому не хотілося бути за іграшку людським дітям. Йому кортіло додому, в ліс. Коли дядько десь пішов, Максиміліан підступив ближче до клітки.

– Чи я не казав тобі, щоб ти тримався звідси чим–далі? – гавкнув він.

– Як ти випустиш мене звідси, то я обіцяю, що ніколи сюди не прийду, – сказав Людвіг Чотирнадцятий.

– Ми більше не друзі, – відповів пес і вишкірив зуби. – Я не вірю в лисячі баєчки. Ви нечувані брехуни.

– Я не брехун, – заперечив Людвіг Чотирнадцятий. – Я зовсім не хитрий.

– Хіба ти не ховався в моїй буді? – дзявкнув Максиміліан. – Ти найхитріший з лисів, кого я стрічав. Ти набагато хитріший за свого тата.

Пес обійшов клітку зусібіч і обнюхав її.

– Тепер побачимо, чи ти й справді хитрий, чи врятуєш свою руду шкуру, – мовив він. – А звідси вибратися нелегко. Мені нема чого тебе стерегти. Щасливих тобі посиденьок!

І Людвіг Чотирнадцятий зостався сам. Він заходився шукати хоч якусь дірку, але скрізь був тільки сталевий дріт. Він спробував замок на зуби, але йому тільки стало боляче.

– Я зроду звідси не виберуся, – зітхнув Людвіг Чотирнадцятий. – Аби я був хоч трішечки хитрий!

Він поклав голову на передні лапки й зажурився своєю неволею. Нараз почувся голосок:

– Гей, що ти робиш у моїй клітці?

Біля клітки стояла Тутта Карлсон.

– А вгадай! – огризнувся Людвіг Чотирнадцятий. – Мабуть, ти думаєш, що я граюся в піжмурки або вбираю різдвяну ялинку?

– Як ти там опинився?– допитувалася Тутта Карлсон. – Клітка ж замкнута.

– Клітка замкнулася тоді, коли в ній опинився я, – заскавулів Людвіг Чотирнадцятий. – Якщо хочеш знати, мене зачинив тут один дядько. Тепер я стану іграшкою для його дітей.

– Як можна бути таким телепнем, щоб попастися дядькові? – здивувалася Тутта Карлсон.

Якусь мить Людвіг Чотирнадцятий мовчав.

– Я думав, що то Опудало, – зніяковіло сказав він.

Тутта Карлсон засміялася.

– Твоя правда, – нарешті мовила вона. – Ти зовсім не такий хитрий, як інші лиси. Хіба можна переплутати живого дядька з Опудалом? Диво та й годі!

Людвіг Чотирнадцятий заплакав.

– Цить, – сказала Тутта Карлсон.

– Я хочу додому, – аж заходився Людвіг Чотирнадцятий. – Не хочу бути іграшкою для дітей!

Почулися людські кроки, і до клітки підійшов той дядько, що зловив Людвіга.

– Не– бійся–ціпонько, – засміявся він. – Лисеня–із–твоєї–клітки–нікуди–не–втече. Погодувати–погодую–але–не–курятиною–як–йому–заманулося.

Дядько поставив у клітку черепок із м'ясом і кістками.

– Невже ти й справді прийшов сюди через те, що закортіло курятини? – занепокоєно спитала Тутта.

Людвіг Чотирнадцятий похитав головою.

– Я йшов, щоб погратися з тобою, – мовив він. – А він мене хап і спіймав.

– Бідолашненький Людвігу! – запищала Тута Карлсон. – І все це через мене! Я визволю тебе звідси, ось побачиш. А поки що бувай!

І Тутта Карлсон зникла. Людвіг Чотирнадцятий залишився сам як палець на дядьковому подвір’ї в клітці для курчат.

 

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

 

Цілий ранок Людвіг Чотирнадцятий лежав у клітці й нудьгував. А після обіду закрутилося–завертілося. Повернулися від бабусі Малот і Петер тай ну дивитися на татусеву спійманку.

– Ой–гарнюще! – скрикнула Малот і хотіла погладити Людвіга Чотирнадцятого.

«Яке там гарнюще!» – подумав Людвіг Чотирнадцятий і хапнув її за руку.

– А–можна–його–на–ніч–узяти–до–себе–в–кімнату? – попросив Петер, – Він–спатиме–у–візочку–для–малотиних–ляльок.

«Отакої! – подумав Людвіг Чотирнадцятий і ще більше засумував. – Лисеня в ляльковому візочку! Сміх та й годі!» Такої ж думки, очевидно, був і дядько.

– Найкраще–лисеняті–сидіти–тут. Лісовим–звірям–у–людських–оселях–незатишно, – сказав він.

Людвігові Чотирнадцятому це здалося вельми мудрим.

– Тату–його–треба–якось–назвати, – мовив Петер.

«Я вже раз названий, та ви зроду не вгадаєте як», – подумав Людвіг Чотирнадцятий.

– Міке! – вигукнула Малот. – Гарне ім я!

Людвіг Чотирнадцятий скривився:

«Пхе, Міке! Звичайнісіньке ім'я. Людвіг у тисячу разів краще!»

– А може, Рудохвіст? – запропонував дядько.

Людвіг Чотирнадцятий дзявкнув. З нього досить уже цих дурниць. Його звати Людвіг. Людвіг! І більш ніяк!

– До–завтрашнього–ранку–ми–придумаємо–йому–по–справжньому–гарне–ім,я, – мовила Малот.

До завтрашнього ранку! Людвіг Чотирнадцятий аж похолов. Увечері він повинен бути вдома. Бо тато Ларсон розгнівається.

– Тату–а–можна–взяти–Максиміліанів–повідець–і–трохи–погуляти–з–лисеням? – спитала Малот.

Людвіг Чотирнадцятий одразу ж повеселішав. Може, коли вони гулятимуть, удається накивати п’ятами?

– Беріть, – сказав дядько. – Але–будьте–обережні. Мені–здається–що–лисеня–трохи–підступне.

Людвіг Чотирнадцятий був як шовковий. Він дозволив, щоб діти наділи на нього Максиміліанів повідець, і слухняно пішов за ними. Максиміліан лежав у своїй буді і все те бачив.

– Ага–тебе–беруть–завидки–що–у–нас–з'явився–новий–свійський–звір? – піддражнив його Петер.

Пес тільки сердито гаркнув. Людвіг Чотирнадцятий сподівався, що після прогулянки діти забудуть замкнути клітку. Але він помилився. Клітку замкнули як слід.

– Від–нас–не–втечеш, – сказала Малот.“Уже–пізно–і–нам–пора–спати. А–завтра–вранці–ми–знов–прийдемо–до–тебе.

«Завтра вранці я вже буду в лісі», – подумав Людвіг Чбтирнадцятий. Але як утекти, він не знав. Та, може ж, Тутті Карлсон спаде щось на думку?

Після вечері з хати вийшла мама Петера й Малот із, чималою мискою в руках. Вона говорила повагом і виразно, тож Людвіг досить добре її розумів, навіть якщо всі слова були для нього суцільним довгим реченням:

– Будь–ласка–вечерю–для–нашого–нового–гостя–подано, – сказала вона. – Діти–дуже–хотіли–щоб–тобі–перепали–найкращі–шматки–що–ними–звичайно–ласує–Максиміліан.

Жінка знов пішла в хату, а Людвіг Чотирнадцятий відчув страшенний голод. Він уже розігнався був спробувати смачного м'яса, як до нього долинув шурхіт із–під кущика, що ріс неподалік.

– Гей, це я, – почувся писк.

Людвіг Чотирнадцятий упізнав Тутту Карлсон. Вона обережно визирнула з–за гілочки.

– Найкращих шматочків не їж, – прошепотіла Тутта Карлсон.

– Хіба вони погані? – перелякався Людвіг Чотирнадцятий. – Вони ж так смачно пахнуть!

Тутта Карлсон задріботіла зі свого сховку.

– Максиміліан на тебе сердиться, – сказала вона. – Діти про нього зовсім забули. Беруть і надівають на тебе його повідець. Ведуть тебе на прогулянку, а найгірше те, що дають тобі найкращі шматки м'яса!

– А чим я йому зараджу? – відповів Людвіг Чотирнадцятий, – Нехай сердиться на дітей.

– І все ж мені здається, що ти повинен віддати Максиміліанові ці ціматки, – сказала Тутта Карлсон.

Людвіг Чотирнадцятий здивовано зиркнув на неї.

– Я сам голодний, – сказав він. – До речі, кого тобі більше шкода – мене, що замкнутий у клітці, чи пса, що гуляє собі на волі?

– І все ж мені здається, що ти повинен віддати м'ясо Максиміліанові, – знов сказала Тутта Карлсон. – Ось послухай...

Вона щось зашепотіла Людвігові на вухо, і тоді він усе зрозумів.

– Ти майже така хитра, як лис, – похвалив він її.

– Хитріша, – сказала Тутта Карлсон. – Я ж не думаю на Опудало, що то Привид, а на Людину, що то Опудало... Але більше я тебе не дражнитиму. Я сховаюся в цих кущах, поки прийде Максиміліан.

Довго чекати їм не довелося. Тільки згас день і спали сутінки, Максиміліан з'явився біля клітки.

– Який я радий, – загарчав він. – Сьогодні спатиму спокійно, бо знаю, що ти замкнений.

– Хіба ти не голодний? – ласкаво спитав Людвіг Чотирнадцятий.

Пес уп 'явся в нього очима.

– Голодний. А що тут дивного? – сказав він, вишкіривши зуби. – Діти віддали тобі найкращі шматки м'яса, які звик одержувати я.

– Знаю, – відповів Людвіг Чотирнадцятий і прикинувся сумним. – Тому я й залишив найсмачніші шматки для тебе. Он глянь у миску. Я не хочу, щоб ти через мене голодував.

Максиміліан підійшов ближче до клітки. Так. Людвіг казав правду. В мисці лежало кілька найкращих шматків м'яса. Максиміліан облизався.

– Будь ласка, їж, – припросив його Людвіг Чотирнадцятий. – Відчиняй дверцята й заходь. Колись ти мене пригощав вечерею, а сьогодні – я тебе.

Максиміліан не повірив йому.

– А що, як ти мене обдуриш? – завагався він.

– Хіба може таке лисеня, як я, обдурити такого хитрющого пса, як ти! – відповів Людвіг Чотирнадцятий.

Максиміліан засміявся. Що за дурниці! Звичайно ж, лисеня хитре, але щоб обдурити старого Максиміліана ще раз.... Ні, це неможливо. Максиміліан одімкнув клітку і, не кваплячись, зайшов усередину.

– Сідай до вечері, – припрошував Людвіг Чотирнадцятий.

Голос його був спокійний, але серце калатало. Ще трішечки...

– Дякую за запросини, дякую за запросини, – мурмотів Максиміліан, – Що є кращого за ситий шматочок м'ясця на вечерю!

Він підступив до миски і раптом... Людвіг Чотирнадцятий миттю вистрибнув із клітки й зачинив за собою дверцята. Тутта Карлсон випурхнула з–під кущика, і вони разом замкнули клітку.

– Агей, що ви робите! – заскавулів Максиміліан. – Я не хочу сидіти під замком у курячій клітці. Ану випустіть мене!

– Смачного, – засміявся Людвіг Чотирнадцятий. – Даруй, що я не можу зостатися й скласти тобі товариство. Мені пора додому. Може, переказати моєму татові вітання від хитрого Максиміліана?

– Цить! – гарикнув пес. – Ось я тобі зараз дам! Ой–йо–йой, ну й сердитий же я!

Людвіг Чотирнадцятий і Тутта Карлсон удвох дісталися до курника.

– Тисячу, мільйон разів дякую за допомогу, – мовив Людвіг.

– Ет, нема за, що, – відповіла Тутта й сором’язливо схилила голівку аж до землі. – Це ж через мене тобі так не щастить!

Людвіг Чотирнадцятий ужеи й забувся чого він сюди йшов. Ага, щоб погратися з Туттою Карлсон!

– Сьогодні ми не погралися, то, може, ще коли зустрінемося? – спитав він.

– Залюбки, – відповіла Тутта Карлсон. – Але чим далі від подвір' я. Бо Максиміліан таки захоче тебе провчити.

– То можна гратися біля огорожі, там, де ми зустрілися вперше, – запропонував Людвіг Чотирнадцятий.

Тутті Карлсон ця пропозиція сподобалась. І перше ніж вона зникла в курнику, де мешкало безліч їі сестер, братів та інших родичів, вони домовилися зустрітись завтра.

Відтак Людвіг Чотирнадцятий поквапився додому. Вже зовсім стемніло, й він розумів, що тато Ларсон страшенно гнівається. Так воно й було. Коли Людвіг зайшов до вітальні, тато Ларсон сидів у кріслі. Він вийняв годинника з нагрудної кишені й насупився.

– Знов пізно, – пробурчав він. – Звісно, лиси на полювання ходять уночі, але ж ти ще дитина і повинен о цій порі вже спати.

– Сьогодні було так багато пригод, – похвалився Людвіг Чотирнадцятий.

– Ну–ну, – усміхнувся тато Ларсон. – Ти бачив мого давнього недруга Максиміліана?

– Авжеж, і не тільки його, – жваво відповів Людвіг Чотирнадцятий. – Мене спіймав один дядько, і я став дитячою іграшкою, а тоді мене замкнули в клітці, а тоді ми з Туттою Карлсон обдурили Максиміліана і...

– Людвігу, дитино моя, – урвав йоґо Ларсон, – Щось тобі сниться багато снів.

Людвіг Чотир