Взаємодія суспільства і природи існувало не тільки в далекому минулому, не тільки спочатку розвитку людського роду, цей взаємозв'язок безупинно відтворюється на кожнім етапі суспільної історії, у кожен хв його існування. Діалектика природи і суспільства є процес безупинно розвивається в ході його розгортання розширюється коло тих природних явищ, що використовуються людиною в його життєдіяльності, поглиблюється рівень тих природних закономірностей, що людина ставить собі на службу. Люди можуть свідомо ставити собі мети, змінювати відносини з природою, а можуть і не ставити. Але незалежно від цього, якщо вони люди, якщо вони живуть, діють, забезпечують собі умови існування, перетворять і удосконалюють своє життя, вони тим самим уже вступають у взаємозв'язок із природою.
Як природа безупинно і постійно впливає на суспільство, так і суспільство безупинне і постійно впливає на природу. Ця взаємна спрямованість носить об'єктивний характер, без безупинного і живого взаємозв'язку з природою людство просте не може існувати. Стало бути, постійна турбота суспільства про цей зв'язок, її постійне підтримування в рамках визначеного оптимуму є пріоритетною задачею суспільства, людства.
Взаємодія природи і суспільства містить у собі вплив природи на суспільство і суспільства на природу. Природа виступає джерелом засобів життя. Вона поставляє людині їжу, забезпечує його водою, постачає матеріалами для будівництва жител, забезпечує відповідний тепловий режим і т.д. Природа виступає і як джерело засобів праці. Вона постачає людину металом, вугіллям, електроенергією і т.п. Роль природи як джерела засобів існування і як джерела засобів праці наповняється конкретним змістом у кожну історичну епоху стосовно до кожної соціальної спільності.
Природа впливає на розвиток суспільства і як його середовище. Кліматичні умови людського життя, рослинний і тваринний світ, географічний ландшафт, температурний режим і його цикли — усе це істотно впливає на життя суспільства.
Природа у всім своєму різноманітті ставить перед людським суспільством найрізноманітніші задачі. Наявність рік і морів спонукує розвивати рибальство й інші морські і річкові промисли, родючі ґрунти створюють умови для розвитку землеробства, запаси нафти в земних надрах стимулюють створення й удосконалювання засобів її видобутку і переробки. Природа, володіючи визначеними багатствами, створює плацдарм для розвитку визначених якостей суспільної людини, її багатства прямо переломлюються в багатстві якостей людини.
Разом з тим природа спонукує людину до розвитку й удосконалювання і тоді, коли визначених багатств у тім чи іншому регіоні ні, коли вона не може задовольнити визначені запити людини. У даному випадку дефіцит природних можливостей спонукує людини до пошуку компенсаторних механізмів, ініціює звертання до інших якостей природи і розвиток обміну між людськими співтовариствами, що живуть у різних регіонах. Цей імпульс, що йде в чомусь від слабості природних можливостей, також у визначеній мері впливає на розвиток суспільства.
Природа у всій розмаїтості своїх форм, як при наявності величезних і сприятливих ресурсів, так і при відносній бідності деяких з них, завжди впливає на суспільство, на його розвиток і удосконалювання.
Вплив природи на суспільство завжди носило глобальний характер. Земля — загальний будинок усього людства; сонячне тепло, місячне світло однаково охоплюють усіх землян, атмосферна оболонка Землі, її кисневий шар, її функція щита проти шкідливих космічних випромінювань — ці і подібні явища природи універсальні, вони не знають границь держав, не знають національних і інших розходжень, вони однаково впливають на усіх.
Як багатопланово вплив природи на суспільство, так багатогранно і вплив суспільства на зовнішню природу. Насамперед, суспільство у визначеній мері руйнує сформовані природно-природні комплекси, взаємозв'язки в природі. З земних надр витягаються природні ресурси, вирубуються ліси, перегороджуються греблями ріки, так чи інакше скорочується, знищується визначена частина тваринного і рослинного світу і т.д. Усі ці вторгнення людського суспільства в природу, продиктовані інтересами його життєдіяльності, необхідністю задоволення потреб людей, у визначеній мері деформують природний світ, дуже істотно змінюють природний плин властивих йому процесів.
Суспільство в ході своєї діяльності не просто змінює природно-природні зв'язки і комплекси. Деформуючи, руйнуючи, воно разом з тим і творить. Замість викорчовування лісів створюються ріллі і пасовища, засіяні культурними рослинами, пристосовані для вирощування домашніх тварин, замість неупорядкованого руху рік створюються нові контури рік, перегороджені греблями, на твердінь земну наносяться “соціальні зморшки” іригаційних систем, транспортних комунікацій, на місці природних територій створюються міста, села, селища і т.д. Усі ці зміни вписуються в раніше існували природні комплекси і взаємозв'язки, стаючи їхньою складовою частиною.
Суспільство впливає на природу і відходами своєї виробничої й іншої діяльності. Наприклад, процесу витягу кам'яного вугілля людство зобов'язане не тільки життєдайною енергією, але і териконами відпрацьованої породи. Гербіциди й інші хімічні засоби впливу в сільськогосподарському виробництві не тільки полегшують праця, підвищують врожайність сільськогосподарських структур, але й отруюють природну сферу. При цьому, з ростом масштабів виробничої діяльності людини, у міру росту самого людства руйнівний вплив на природу цих відходів людської цивілізації різко зростає.
Взаємодія природи і суспільства завжди процес суперечливий. Протиріччя ці стосуються немає тільки результатів даної взаємодії, вони закладені в самій основі взаємодії, вони іманентні йому. Ці протиріччя зв'язані як з особливостями суспільства і характером його впливу на природу, так і особливостями природи і характером її перетворень.
Природа виконана життєвої і творчої моці. Але з багатства і щедрості природного потенціалу аж ніяк не випливає, що природа так вуж прагне віддати людині, запропонувати йому в готовому виді свої дарунки. У процесі еволюції, що іде своїми коренями в неозору товщу тисячоріч, усі явища природи зцементувалися в міцну систему, що не так-те легко розірвати, знайшли свої власні функції, що не так-те просто переінакшити і звернути на службу іншим цілям. Природа творча насамперед стосовно самої себе й у цій самостійності має велику частку опірності.
Опір природи впливу людини є величина що розвивається. Безмежні можливості природи, не зупинимо ріст потреб людей. Тому кожна нова вершина оволодіння природою — це власне кажучи початок нового витка у взаєминах суспільства і природи. І на цьому новому витку — новий опір природи. Причому весь досвід історії людської цивілізації показує, що освоєння кожного нового шару природи дається людству усі з великою напругою сил.
Природа пручається людині не тільки своєю силою, на визначеному етапі розвитку суспільства з'ясовується, що природа пручається людині і своїй слабості. У ході історичного розвитку зростає міць, зосереджена в руках людини. Цього буває досить, щоб кардинально змінити природне середовище: викорчувати лісу, перетворити швидку ріку за допомогою системи гребель у систему “морів” і т.д. Усі ці приклади свідчать про міць людини і про визначену “слабості” природи. Але ця “слабість”, що начебто б забезпечує людині безмежний простір для переробки природи, раптом на визначеному етапі перетворюється в її опір: викорчуваний ліс зруйнував гідрорежим ґрунту, змінив біосферу місцевості, відкрив дорогу суховіям і т.д. Виявилося, що перемога людини чревата настільки негативними — у перспективі — наслідками для нього, що істотно переважують той короткочасний позитивний ефект, що був досягнутий спочатку. Коли ці негативні наслідки усвідомлюються, приходить розуміння того, що “слабість” природи аж ніяк не означає, що з нею можна робити усе, що завгодно. Ця “слабість” змушує людину серйозно подумати, перш ніж пуститися в чергову авантюру перетворення природи.
Природа у своєму протистоянні людині ставить перед ним як би два бар'єри: з одного боку, це закритість природи, зцементованість її зв'язків, нерозгаданість її законів; з інший, навпроти, відкритість природи, її пластичність і ранимість. Людству завжди необхідно дотримувати міру в подоланні цих бар'єрів. Якщо воно послабить свій напір, пізнавальну міць — воно багато “недобере” у природи, скоротить можливості свого розвитку. Якщо ж воно “перебере” у своїй передсвітній запопадливості, то в кінцевому рахунку також прийде до негативного для себе результатам, зрубавши сук, на якому сидить. [2]
