Про здоров'я і повноту духовного життя вчителя. Кілька слів про радість праці

ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ

...Серцеві й нервові розлади, ослаблення серця — якраз із цього боку непомітно підкрадається до вчителя недуга, яка не тільки обме­жує, а часто-густо й зовсім припиняє його творчу працю, змушує перед­часно йти «на спочинок». Учителеві треба берегти серце й нерви. Працювати нам треба так, щоб до 60-річного віку бути здоровим, жит­тєрадісним. Важко уявити собі щось трагічніше для вчителя, ніж відчу­вати себе повним розумових сил, задумів і безсилим фізично.

Але як берегти серце й нерви? Не відвертатися ж від усього того, що вимагає особистого емоційного ставлення, не виховувати ж у собі

байдужість. Тут насамперед треба враховувати специфічні професійні умови нашої праці. Наша робота — це робота серця й нервів, це бук­вально щоденна й щогодинна витрата величезних душевних сил. На­ша праця — це повсякчасна зміна ситуацій, що викликає то посилене збудження, то гальмування. Тому вміння володіти собою, тримати себе в руках — одне з найнеобхідніших умінь, від якого залежать і успіх діяльності педагога, і його здоров'я. Невміння правильно галь­мувати щоденні й щогодинні збудження, невміння володіти ситуація­ми — ось що передусім висотує серце, виснажує нервову систему вчи­теля.

Але як же виховувати в собі це вміння? Насамперед треба знати своє здоров'я, знати особливості своєї нервової системи й серця. Нер­вова система людини за самою природою своєю дуже гнучка, і вчителеві треба вміти довести цю гнучкість до ступеня мистецтва влади над емо­ціями. Я виховував у собі це вміння тим, що не допускав, щоб проросло насіння таких негативних моментів, як похмурість, перебільшен­ня чужих вад, гіперболізація «ненормальних» дитячих намірів і дій — це важко передати словами, але це великий недолік нашої культури, технології педагогічної праці — погана звичка вимагати від дитини те, що можна вимагати тільки від дорослого, робити маленьку дитину чи то резонером, чи то байдужим вмістилищем істин і повчань. Я завжди прагну не викликати в собі збудження, не нагнітати його, а давати йому розрядку. Що для цього потрібно, як уникнути повсякчасного приму­шування стримувати самого себе? Найрадикальнішими засобами є, по-перше, спрямування енергії всього колективу, зокрема й учителя, на справу, яка вимагає духовної єдності, колективної творчості, трудової зосере­дженості всіх і кожного, взаємного обміну інтелектуальними цінностя­ми. Досвід переконав мене, що саме така колективна діяльність ніби розслабляє ті пружини, які вчитель часто змушений стискувати, щоб загальмувати збудження, не дати вирватися назовні роздратуванню. Якщо не послаблювати ці пружини, якщо стискувати, як кажуть, серце в кулак, воно висотується, роздратовується, стає надто неспокійним, неврівноваженим стражем емоційних небезпек, які виникають у нашій праці щоразу, коли чи то дається повна воля почуттям, чи то, навпаки, почуття гасяться, пригнічуються.

Я пішов з дітьми до лісу. Є в нашому колективі маленький такий, пустотливий, жвавий, рухливий, як ртуть, кирпатий, веснянкуватий, си­ньоокий Юрко. У той час, коли діти, зібравшись на галявині, слухали моє напучення: куди ми підемо далі, як не загубитися й не заблукати в лісі, Юрко побіг у лісову гущавину, заховався десь у яру і — чути вже всім нам — гукає... З першого погляду може здатися, що хлопчик усе це чинить з недобрим наміром: внести розлад у наш лісовий похід. Але — кажу я сам собі — не можна перебільшувати дитячих намірів. Адже Юрко — маленька дитина, другокласник, і не може бути в нього

таких далекосяжних намірів. Ось я не буду нервуватися, не буду серди­тися й дратуватися, а влаштую з усього цього дуже цікаву гру. «Давай­те, діти, замовкнемо й заховаємося від Юрка. Не ми його, а він нас шукатиме». Тихенько, щоб і трава під ногами не шелестіла, ми проби­раємося до відомої тільки мені лісової печери, ховаємося в ній. Діти із захопленням розглядають своє сховище. Юрко гукнув кілька разів і замовк. Ось він уже в іншому місці — наслідує пісню іволги, набли­жається до тієї галявини, де ми сиділи. Ось він гукнув, і в його голосі я вже почув тривогу. Ось він уже на галявині. Уже не гукає й не наслідує співу птахів, а стурбовано кличе нас: «Де ви? Відгукніться!».

Замість того щоб примушувати себе стримувати збудження, знайдіть діяльність, яка покаже зовсім в іншому світлі те, що викликає збудження, роздратування, змушує тримати пружину гальмування в стиснутому стані. Зробіть неприємне, дратівливе — смішним, і ви станете волода­рем думок і почуттів колективу.

Другий засіб знімати збудження й роздратування, послабити пру­жину гальмування — це гумор. Найнапруженішу ситуацію, яка здатна викликати інколи дуже тривале роздратування, можна розрядити, якщо ви маєте почуття гумору. Веселого, бадьорого, нерозпачливого вчителя діти люблять і поважають уже тому, що й вони — народ веселий, який володіє почуттям гумору. Вони вміють у кожному вчинку, у кожному життєвому явищі бачити рисочку смішного. Уміння незлобливо, доб­розичливо висміювати негативне, жартом підтримувати й заохочувати позитивне — важлива риса хорошого вчителя й хорошого учнівського колективу.

Відсутність в учителя почуття гумору зводить мур взаємного неро­зуміння: учитель не розуміє дітей, діти не розуміють учителя. Свідомість того, що діти тебе не розуміють, дратує вчителя, і це роздратування — той стан, з якого вчитель часто не знаходить виходу. Повірте, дорогий мій колего, що добра половина конфліктів, які роз'їдають живе тіло школи, отруюють життя учнівському колективові, виникає через взаєм­не нерозуміння...