Г. С. Сковорода, його життя і філософія

Народився він 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині у сім’ї козака, а помер у неділю на світанні 9 листопада1794 р. у селі Пан-Іванівка, де й був похований і де нині є літературно-меморіальний музей його імені. До Києво-Могилянської академії батько віддав Сковороду восени 1734 р., де він навчався до 1741 р. Не закінчивши навчання, Сковорода на три роки попадає до Петербургу у складі придворної хорової капели. У 1744–1745 рр. продовжує навчання у Академії, однак наприкінці серпня 1745 р. виїхав з експедицією генерала Федора Вишневського до угорського міста Токай. Восени 1750 р. Сковорода прибув до Києва, а десь на рубежі 1750/51 р. почав у Переяславі викладати курс поетики у місцевому колегіумі. У жовтні 1751 р. повернувся знову до Академії і до 1753 р. навчався у класі теології, пройшовши 4-річний курс за два роки. Навесні 1753 р. він їде до села Каврай домашнім учителем сина поміщика С. Томари, а вже з 1759 року працює викладачем Харківського колегіуму. протягом 25 років мандрував Слобідською Україною та писав свої твори.. Філософські твори Г. С. Сковороди складають 14 діалогів, 5 трактатів, а також переклади. Філософське значення мають також вірші (збірка “Сад божественних пісень”), байки (збірка “Басни Харьковские”) та листи. Центральною темою філософських пошуків Сковороди є обґрунтування цілісного етичного вчення, міркування про щастя людини. Метафізичною основою цього вчення є концепція “двох натур”. Все, що існує, має дві натури – видиму, доступну відчуттям, і невидиму, доступну тільки інтелектуальному спостереженню. У понятті Бога Сковорода схилявся скоріше до пантеїстичного його визначення.Мету пізнання Сковорода вбачає в осягненні сутності, внутрішнього смислу речей. Через чуттєве пізнання зовнішнього людина здатна проникнути у невидиме, головне. Однак пізнання природи не є самоціллю, самопізнання людини – ось остаточна мета. Людина у її співвідношенні зі світом займає головне місце у творчості Сковороди. Науку про людину і її щастя Сковорода вважав найвищою серед усіх наук. світ його ловив, а Сковорода його уникав, хоч і не дуже насправді. Та ловив і Сковорода світ, його начало і суть, однак чи вхопив? І не в тому річ. А в тім, щоб достойно прожити життя у вічному, радісному пошуку.

14. Розвиток філософії у Харківському та Київському університетах в Україні позначився відкриттям у Харкові у 1805 р. університету, який нині носить ім’я В. Н. Каразіна (1773–1842). Каразін В. Н., ініціатор заснування університету в Харкові, був один з видатних українських просвітників. Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Ризький (1760–1811). У 1807 р. став доктором філософії.в 1790 р. видав книжку “Умослов’я, або Розумовафілософія”.Першим же професором філософії Харківського університету був Іван Єгорович Шад (1758–1834). Шад виступав проти різкого протиставлення Кантом теоретичного й практичного розуму, хоч і використовує встановлене Кантом розрізнення розсудку й розуму. Розсудок обмежується сферою досвіду й феноменів, фіксує протилежності, прагне поєднати їх тільки формально з допомогою загальних понять. Розум же має справу не з досвідом, а з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. У логіці Шад виступав проти кантівського протиставлення суб’єкта і об’єкта, стверджуючи, що дійсним принципом логіки є їх тотожність. У натурфілософії Шад проводив думку про розвиток у природі через дію протилежних сил: притягання й відштовхування (нежива природа), подразливість і сприйняття (жива природа), бажання й мислення (розумна природа, тобто людина). У роботі “Природне право” Шад розвиває ідею про державу як організм. Основою існування держави повинна бути природа людини. за час роботи Шада в університеті значно збагатилось філософське життя. наступником Шада на кафедрі філософії був його учень А. І. Дудрович (1782–1830). Професором Харківського університету (1819–1837) з класичної філософії був і ще один німець за походженням Й. Х. Кронеберг (1788–1838), прибічник шеллінгіанства. Він накреслив систему культури, у якій центральне місце займала філософія.Ідеї позитивістської філософії на межі XIX–XX ст. пропагували випускники Харківського університету Л. І. Мечніков та М. М. Ковалевський. Відкриттяу 1834 р. Київського університету. відомі професори є О. О. Козлов(1831–1900), О. М. Гіляров (1855–1938), Г. І. Челпанов (1862–1936).О. О. Козлов викладав філософію у Київському університеті з 1876 по 1886 рік. Головні його твори – “Своє слово”, “Філософські етюди”, “Філософія як наука”. Свою філософську систему називав “панпсихізмом” і будував, спираючись на ідеї монадології Лейбніца. Буття, вважав він, є нічим іншим як сукупністю станів свідомості суб’єкта і включає три компоненти: субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. О. М. Гіляров посідав кафедру філософії у Київськім університеті з 1891 р. Філософію він вважав не наукою, а особливою духовною діяльністю для створення цілісного світорозуміння з метою задовольнити всі духовні потреби людини. Г. І. Челпанов працював у Київськім університеті з 1891 по 1907 р., де видав цикл лекцій “Мозок і думка”. Спростовував панпсихізм. Фізичні й психічні явища розглядав як відмінні й незалежні, найбільше уваги зосереджував на проблемах гносеології.

15. Вчення П.Д. Юркевича про буття та “ідею”. “Філософія серця” П. Юркевича.

Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) був сином священика з Полтавщини, закінчив Київську Духовну Академію, працював там професором, викладаючи історію філософії. Твори Юркевича “Ідея”, “Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого”, “Розум по вченню Платона і досвід по вченню Канта”. «Ідея» має принципове значення для розуміння загальнофілософської позиції Юркевича, його підходів до вирішення онтологічних і гносеологічних питань. Речі і явища, що складають дійсність, знаходяться у безперервному русі і розвитку. Та «об’єктивна сила», що визначає походження явищ і виступає як закон і умова їх розвитку, може бути названа ідеєю. У Юркевича ідея є ближчою до платонівського розуміння. Тобто у Платона ідеї – прообрази земних речей, вони дійсно існують у Занебессі і не мають відношення до людини.

Людина осягає дійсність через такі форми пізнання як уявлення, поняття і ідея. В уявленні ми маємо справу з суб’єктивним образом явища, тобто до певної міри наші сприйняття – це психічні явища до рівня свідомості. У понятті досягається рівень свідомості.Два співвідносні виміри поняття «ідея»: онтологічний і гносеологічний. «гносеологічний» тобто осягнута людським духом «об’єктивна ідея». Юркевич є також найбільш виразним продовжувачем лінії української філософської думки у напрямку кордоцентризму. У роботі “Серце і його значення у духовному житті людини” виступає проти того, щоб розум вважати основою духовного життя людини. Центром духовного і душевного життя людини є серце. У серці започатковуються вольові наміри людини, пізнавальні дії душі, численні почування, тривоги й пристрасті. У серці зосереджується моральне життя людини.