Культурное, религиозное и языковое разнообразие

1.

Інститут

Колись другорядне питання захисту прав людини в рамках європейської спільноти посідає відтепер чільне місце, зокрема при визначенні напрямків європейської інтеграції. Його важливість було урочисто підкреслено 1973 р. Європейським парламентом, а 5 квітня 1977 р. у спільній заяві Парламентської Асамблеї, Ради Міністрів і Комісії Європейської Співдружності було викладено урочисте зобов'язання дотримуватися Європейської конвенції з прав людини (далі — Євроконвенція). У 1989 р. Європейський парламент прийняв Декларацію основних прав і свобод, яка, проте, не має формально обов'язкового значення. Визначальну ж роль в утвердженні принципу захисту прав людини, а також у визначенні його змісту та поля застосування відіграв створений у рамках Європейського Співтовариства Європейський Суд Справедливості (далі — СС). Першим кроком у цьому напрямку стала справа Stauder (1969 р.), де СС ухвалив, що права людини входять до системи загальних принципів права спільноти, які захищаються СС. Пізніше, у справі Nold (1974 р.), СС вказав, що право Спільноти, яке він має тлумачи-ти, виходить зі спільних конституційних традицій держав-членів і при формуванні цінностей Спільноти він буде брати до уваги конвенції та угоди, укладені з державами-членами, а також Євроконвенцію³

Права людини ще не склалися остаточно як самостійний інститут права нинішнього ЄС. Поки що до нього входять не стільки окремі норми, приписи, скільки принципи. Цей інститут є унікальним як за своїм походженням, так і за розвитком. Власне, дещо узагальнено все ж можна констатувати, що фази розвитку цього інституту прав людини відповідають основним етапам європейської інтеграції, причому договір про ЄС (як одна з останніх “цеглин” структури цього міжнародно-правового утворення) заклав якісно новий напрямок інтеграції: оскільки сфера економічних інтересів доповнюється політичними (ст. 2 договору), співробітництвом у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах (розд. VI договору), на порядок денний висуваються питання, пов'язані з захистом прав людини не тільки громадянами ЄС, а й громадянами третіх країн (притулок, імміграція). Важливим нововведенням сучасного “спільного європейського будівництва” є запровадження громадянства ЄС, що, на думку деяких авторів, сприятиме відповідному перетворенню інституту прав людини. Зокрема висловлюється припущення, що політичні та особисті права тлумачитимуться у такому сенсі, аби “забезпечити формування спільних ідеалів та зростання почуття довіри до органів Європейського Союзу. Ідеологія “ринкової” людини доживає свої останні дні”⁵.

Що стосується власне нормативного закріплення прав і свобод людини, то слід зазначити, що в рамках ЄС немає єдиного кодифікованого акта загальнообов'язкового характеру, в якому б містився їх розгорнутий перелік. Проте це не означає відсутності інших юридично обов'язкових актів цього міждержавного утворення, в яких закріплювалися б окремі права людини. До таких актів належать, зокрема, відповідні положення Установчих документів ЄС (статті 17—21 договору про утворення Європейського Економічного Співтовариства), регламенти і директиви Ради Міністрів та Комісії ЄС.

У системі принципів, які лежать в основі визначення прав людини в ЄС, можна виділити такі їх групи:

— принципи, зафіксовані в установчих актах ЄС (насамперед принципи вільного пересування та недискримінації), що створюють на користь його громадян суб'єктивні права, які, на думку СС, мають “основоположний” характер у системі договору⁶;

— принципи, які не зафіксовані в жодних установчих документах ЄС, але сформульовані СС у процесі здійснення юрисдик-ційної діяльності. До них належать, зокрема, принципи добросовісності, пропорційності, правової забезпеченості, які беруться до уваги СС при вирішенні питання щодо відповідності актів органів ЄС основним правам людини та при їх тлумаченні.

Джерела

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966 p., Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;

(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p., Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

 

Хартія

Розроблена й ухвалена в результаті спеціальної процедури, яка не має аналогів у історії Європейського Союзу. Вона складалась з кількох етапів:

§ Європейська Рада в Кельні (3-4 червня 1999) доручила завдання виробити Хартію Конвенту

§ Конвент з представників національних урядів, парламентів, європарламентаріїв та представника Комісії, вперше зібрався в грудні1999 року, а в жовтні 2000 року представив проект Хартії

§ Європейська Рада в м. Біарріці, Франція, (13-14 жовтня 2000) одностайно ухвалила проект і передала його на розгляд Європейському Парламенту і Комісії

§ Європейський Парламент дав свою згоду 14 листопада, а Європейська Комісія – 6 грудня

§ 7 грудня 2000 року в Ніці президенти Європейського Парламенту, Ради та Комісії підписали і проголосили Хартію від імені своїх інституцій

Хартія з основних прав передбачає весь набір громадянських, політичних, економічних та соціальних прав осіб - резидентів Євросоюзу. Ці права поділено на 6 розділів: гідність, свободи, рівність, солідарність, права громадян, правосуддя. Можна відзначити окремі новації, які внесені до Європейської хартії: це, зокрема, заборона клонування людської істоти, захист персональних даних, включення до неї права індивіда на мир і зобов'язання Євросоюзу захищати це право тощо. Європейська хартія щодо багатьох прав збігається з Європейською конвенцією, але оскільки Євросоюз не є членом Європейської конвенції, то безпосередня дія Європейської хартії є обмеженою. Вона (дія) спрямована на органи та установи Євросоюзу, стосується спільних рішень Євросоюзу та їх реалізації в національних законодавствах (CT. 51 Європейської хартії). Поряд з основними класичними правами в ній є такі, що не належать до сфери відповідальності Євросоюзу (право на працю тощо). Крім того, оскільки існує дещо відмінний погляд деяких країн-учасниць на економічні та соціальні права, це може викликати труднощі при реалізації деяких прав, включених до Європейської хартії. Частина 3 статті 52 Європейської хартії встановлює, що обсяг прав, передбачених нею, і їх розуміння повинні бути такими, як і в Європейській конвенції, хоча це положення не застерігатиме право Євросоюзу забезпечити ширший захист. Якщо така функція була б покладена на Європейський Суд (що діє як інституція в рамках Євросоюзу), то на даному етапі їх захист був би доволі проблематичним. Фізичні та юридичні особи можуть звертатися з позовом до Європейського Суду лише в обмежених випадках: 1) коли вони оскаржують законність актів, які прямо й безпосередньо стосуються таких осіб (CT. 230 Угоди про заснування Євросоюзу); 2) коли йдеться про бездіяльність інститутів у формі неприйняття щодо таких осіб актів обов'язкового характеру (CT. 232 Угоди про заснування ЄС). Європейський Суд уповноважений вирішувати лише питання права, які передані йому на розгляд, а не питання фактів, а також застосовувати право до фактів. Це належить до компетенції національних судів. З цього випливає єдиний висновок, що норми Європейської хартії вважатимуться нормами прямої дії і застосовуватимуться в національних судах країн учасниць Євросоюзу безпосередньо.

Для набуття чинності Європейська хартія повинна бути формально інтегрована в основоположні документи Договір про ЄС та про ЄЕС. Без цього вона не зможе бути підставою для судових позовів із захисту закріплених у ній прав. На даному етапі вона розглядається Європейським Судом як джерело права Євросоюзу в рамках статті 2 Договору про ЄС, також вона може застосовуватись як орієнтир при укладанні рамкових угод чи угод про співробітництво між Євросоюзом та іншими країнами.

Більше того, особливо вітали прийняття Європейської хартії європейські федералісти, які вважають, що Хартія з основних прав для європейських громадян є вирішальним досягненням і буде першою частиною реальної Європейської конституції [7]. Хартія стає юридичне зв'язуючим документом, інтегральною частиною договорів і не нагадує просту декларацію, оскільки в рамках Європейського Союзу вже було кілька декларацій з основних прав.

Існує також інша думка стосовно Європейської хартії вона не може бути в основі Конституції Євросоюзу, але сам процес її прийняття (участь представників Європарламенту, національних парламентів, об'єднань громадян в її підготовці) передбачає нову процедуру і метод, за допомогою яких Конституція Євросоюзу може бути прийнята.

Таким чином, відповідаючи на запитання, чи є Європейська хартія з основних прав спробою встановити нові стандарти чи відокремитися від решти Європи, можна констатувати, що цей документ свідчить про намагання до тіснішого внутрішнього об'єднання в рамках Євросоюзу. Якщо проаналізувати ті інтегративні процеси, які протягом кількох десятиліть відбуваються в Європі, можна відзначити тенденцію поступового перетворення Євросоюзу з організації в федеративне утворення. За таких умов Європейська хартія може стати джерелом внутрішнього, національного права. Це, в свою чергу, потребуватиме створення власної процедури захисту прав осіб та приведе до дублювання безпосередньої участі кожної держави в Європейській конвенції і опосередковано через Євросоюз. Тобто в особи може виникнути альтернатива, до кого позиватись до держави чи до Євросоюзу, й вирішувати дилему хто порушив право особи: конкретна держава чи інституція Євросоюзу.

2.

Принцип рівності (заборона дискримінації)

Принцип рівності означає, що жоден громадянин ЄС не може бути дискримінований з огляду на його громадянство, стать, расу, етнічне походження, релігію, переконання, фізичні чи психічні недоліки, а також вік чи сексуальну орієнтацію.

Цей принцип виникає з положень договорів, правових актів та вироків Європейського Суду, наприклад у справі Яна Вільяма Кована (Ian William Cowan), czy Габріель Дефрен (Gabrielle Defrenne).

Перелік підстав, на основі яких заборонено дискримінацію, не є вичерпним. Застосовувати обмеження можна, але тільки на основі закону і тільки з підстав, прийнятних у дем. сусп-ві. Адже необмежене застосування принципу рівності може призвести до створення ситуацій несправедливості. Рівність і свобода особи — два важливі компоненти демократії, їх треба органічно поєднувати. У 2-й пол. 20 ст. прийнято низку баз. міжнар. актів універс. рівня (ООН, МОП, ЮНЕСКО), які містять положення про заборону конкретних видів дискримінації по категоріях населення або окр. видах діяльності: Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965, Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань 1981, Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960, Декларація про расу і расові передсуди 1978, Конвенція МОП про рівну винагороду чоловіків і жінок за рівноцінну працю 1951, Конвенція МОП про дискримінацію у галузі праці й занять 1958 та ін. док-ти.

Право на рівність і недискримінацію у тих чи ін. формах та різною мірою захищається на регіон, рівнях (Організація американських держав, Організація африканської єдності). В європ. регіоні найбільш потужним, дійовим визнаним інструментом є Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950. Вона містить перелік прав і свобод, які нею захищаються від дискримінації, і встановлює механізм суд. контролю за дотриманням цих прав. Перелік же підстав, які можуть вважатися дискримінаційними при порушенні прав, не є вичерпним, і це надає Європейському суду з прав людини широкі можливості при кваліфікації того чи ін. дискримінац. порушення. 4.XI 2000 у Римі було відкрито для підписання Протокол № 12 до вищезгаданої Європ. конвенції про захист прав і осн. свобод людини 1950. В цьому док-ті підтверджується вірність європ. спільноти принципу рівності людей перед законом, пролонгується перелік заборонених підстав дискримінації. Надзвичайно важливо, що Протокол захищає від дискримінації не лише права і свободи, гарантовані Конвенцією, а й усі права, передбачені законом д-ви. Отже, застосування нац. закону міжнар. юрисдикційним органом — Європ. судом з прав людини — стане (після набуття чинності Протоколу № 12) ще однією гарантією захисту і послідовного впровадження принципу справедливості й недискримінації. У сучас. міжнар. праві осн. масив норм з прав людини адресовано всім людям. Права, що закріплюються цими нормами, не можуть бути обмежені або змінені. Водночас діють інститути і групи норм (особливо це властиво міжнар. трудовому праву), якими для певних категорій людей у зв'язку з потребами їхнього існування надаються особливі права. Йдеться, напр., про жінок, дітей, трудящих-мігрантів, біженців, представників деяких професій (шахтарі, моряки тощо) та ін.

 

По хартії

Глава III. Равенство

Статья 20

Равенство в правах

Все люди равны в правах.

Статья 21

Недопущение дискриминации

1. Запрещается дискриминация любого рода, в частности, по признаку пола, расы, цвета кожи, этнического или социального происхождения, генетических характеристик, языка, религии или убеждений, политических и иных взглядов, принадлежности к национальному меньшинству, имущественного положения, происхождения, ограниченной трудоспособности, возраста или сексуальной ориентации.

2. В сфере применения Договора, учреждающего Европейское сообщество (994_017) и Договора о Европейском Союзе (994_029) и без ущерба для особых положений указанных договоров любая дискриминация по признаку гражданства запрещается.

Статья 22

Культурное, религиозное и языковое разнообразие

Европейский Союз уважает культурное, религиозное и языковое разнообразие.
Статья 23