Зміст Введення 1. Релятивізм як основа філософії софістів. 2. Молодші софісти 3. Критика софістики Платоном і Аристотелем. Висновок Список використаної літератури

Введення
У другій половині 5 ст. до н.е. в Греції з'являються філософи - софісти. В умовах античної рабовласницької демократії риторика, логіка і філософія відтісняють в системі освіти гімнастику і музику. Риторика - мистецтво красномовства - стає царицею всіх мистецтв. У судах і в народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому з'явилися платні вчителя «мислити, говорити і робити" - софісти.
Старогрецьке слово «софістес» означало знавця, майстра, художника, мудреця. Але софісти були мудрецями особливого роду. Істина їх не цікавила. Вони вчили мистецтву перемагати противника в суперечках і в позовах. Адвокатів тоді не було. А «у судах, - скаже пізніше Платон, - рішуче нікому немає ніякого діла до істини, важлива тільки переконливість». Тому слово «софіст» придбало негожим сенс. Під софістикою стали розуміти вміння представляти чорне білим, а біле - чорним. Софісти були філософами в тій мірі, в якій ця практика отримувала у них світоглядне обгрунтування.
Софісти мало займалися фізикою. Вони першими чітко розділили те, що існує у природі, і те, що існує по встановленню, за законом, розділили закони природи і суспільні закони. В особі софістів філософська світоглядна думка Стародавньої Греції поставила людину у фокус світоглядних пошуків. Свій релятивізм софісти поширили і на релігійні догми. У цілому неспроможний релятивізм має одну позитивну рису - він антідогматічен. У цьому сенсі софісти відіграли особливо велику роль в Елладі. Вони вели мандрівний спосіб життя. І там, де вони з'являлися, догматизм традиції похитнулася. Догматизм тримається на авторитеті.Софісти ж вимагали доказів. Самі вони могли сьогодні довести тезу, а завтра - антитеза. Це пробуджувало думку від догматичної дрімоти. У всіх мимоволі виникало питання: а де все ж істина?
Щодо історичної послідовності можна говорити про «старших» і «молодших» софистах. Презирлива оцінка філософії софістів йде вже від Аристотеля, який в одному зі своїх творів, названому «Про софістичні доказах», розкриває «несерйозність» деяких суджень софістів, що не завжди буває правильно зрозуміло деякими істориками філософії. Розквіт діяльності софістів падає на період Пелопоннеської війни (431-404 до н.е). Під час життя Аристотеля софістика вже занепадає.

1.Релятивізм як основа філософії софістів
Серед старших софістів виділялися Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антифонт, Ксеніад.
Ось як софісти представлені в Сократа і Платона. Молодий Гіппократ ще до зорі будить Сократа, щоб йти послухати знаменитого Протагора. Сократ приходить на світанку, а будинок Протагора вже повний, і сторож ледь його пропускає. Продік лежить, закутаний у ковдри, і його густий бас лунає з-за перегородки відведеного йому приміщення, де він розмовляє з оточуючими його шанувальниками, а Протагор походжає взад і вперед з численними слухачами, багато з яких пішли за ним з інших міст. Він розгулював і, подібно Орфею, приваблював людей своїми промовами. Платон описує, як усі вони зупиняються і чинно розступаються, - коли Протагор, дійшовши до стіни, обертається тому, - щоб, пропустивши його, знову йти за вчителем. Афінські юнаки, літератори, філософи, політичні діячі, вчені здатні проводити цілі дні в бесідах і дебатах, слухаючи софістів. На вулицях, у гімназіях за ними ходять натовпи. Такою була афінська життя духу епохи Перікла. Софісти з'являються звідусіль: Протагор з Абдер, Горгій з Леонтін в Сицилії, Гіппій (друга пол. V ст. До н.е.) з Еліди, Продік з Кеоса.
Софісти навчали фізики, астрономії, математики, красномовству, археології, поетиці - всім мистецтвам і наукам, в тому числі лікуванню. А, наприклад, Антифон (друга пол. V ст. До н.е.) займався тлумаченням снів, намагаючись виявити їх віщий і символічний сенс, він опанував мистецтвом вселяти в душу беспечаліе, практикував лікування стражденних силою слова і, розпитуючи про причини горя і душевних недуг, втішав обтяжених. Софісти прагнули залучати учнів і почали заробляти гроші своїми виступами. Деякі з них вдавалися до артистичним прийомів: одягалися в пурпурні одягу, при читанні лекцій часом ставали на підвищенні і вітійствував, являючи собою надзвичайне видовище. Вони пишалися своїм ораторським мистецтвом і многознание. Наприклад, вони стверджували: «Немає нічого, чого ми б не вміли» або «Ми можемо порахувати, скільки зірок на небі або піски на дні морському».
Протагор був професійним викладачем риторики та еристики - мистецтва мови і мистецтва суперечки.Він одним з перших став брати гроші за навчання філософії.Протагор об'їхав всю Елладу. Був він і в «Великій Греції», де написав закони для міста Фурії. В Афінах, де Протагор був двічі, він за дорученням Перікла розробив проект нової конституції. Однак незабаром він був схоплений і засуджений до смертної кари. Причиною послужила його книга «Про богів», яка була конфіскована і публічно спалена. Зрештою Протагора вигнали з Афін. Він потонув у Мессинской протоці на шляху з Південної Італії в Сицилію.
Протагору належало понад десятка творів. Серед них «Про сущому», «Про науки», «Про державу», «Про богів», «Дебати, або Мистецтво сперечатися», «Істина, або заперечували мови». Жодне з них до нас не дійшло за винятком лише невеликих фрагментів. Найважливішими джерелами наших знань про Протагоре і його вченні є діалоги Платона "Протагор» та «Теетет» і трактати Секста Емпірика «Проти учених» і «Три книги пірронових положень». У цих трактатах прослизає коротка, але разом з тим абсолютно незамінна характеристика найважливіших моментів світогляду Протагора.
В основі релятивізму Протагора, його вчення про відносність знання лежать певні онтологічні уявлення про світ. Протагор - матеріаліст. Згідно Секста емпірико, Протагор думав, що «основні причини всіх явищ знаходяться в матерії». Але головна властивість матерії, по Протагору, - це не її об'єктивність і не наявність в матерії якогось закономірного початку, а її мінливість, плинність. У цьому Протагор спирався, мабуть, на Кратила, який вкрай однобічно трактував гераклітовскій діалектику, підкресливши в ній тільки релятивізм. Якщо Геракліт стверджував, що в одну й ту саму річку не можна увійти двічі, бо на входить течуть все нові води, що не можна двічі доторкнутися до однієї і тієї ж смертної сутності, то Кратил стверджував, що в одну й ту саму річку не можна увійти і один раз. Протагор поширив цей принцип абсолютної мінливості матерії і на суб'єкт, що пізнає: постійно змінюється не тільки світ, а й сприймає його одухотворене тіло. Таким чином, як суб'єкт, так і об'єкт безперервно змінюються. У цій тезі - онтологічне обгрунтування Протагором релятивізму софістів.
Грунтуючись на такому онтологічному релятивізм, Протагор зробив сміливий гносеологічний висновок: якщо все змінюється і перетворюється на протилежне собі, то про кожної речі можливі дві протилежні думки. Діоген Лаерція повідомляє, що Протагор «перший сказав, що про всяку річ є дві думки, протилежних один одному», чому, згідно Клименту, справив великий вплив на розвиток еллінського світогляду: «Слідуючи по стопах Протагора, елліни часто говорять, що про будь-якої речі є дві думки, протилежних один одному».Саме Протагору належить знамените положення: «Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують».
Багато в чому це вірно і до цих пір. У повсякденній промові ми говоримо: «з одного боку» та «з іншого боку». Але все ж таки необхідно при цьому вирішити, яка з сторін ведуча, головна, визначальна. Інакше ми скотимося на позиції релятивізму й агностицизму. Протагор йшов саме в цьому напрямку. Абсолютизував наявність в будь-якій речі і в будь-якому процесі двох протилежних сторін і тенденцій і прийшовши до переконання в можливості двох протилежних думок про речі або процесі, Протагор зробив надмірний висновок про те, що «все істинно».
Це твердження Протагора було піддано критиці з боку Демокріта, Платона і Аристотеля. Аристотель в «Риториці» писав: «[Справа Протагора] є брехня і неістинним, але здається правдоподібність, і [йому немає місця] ні в якому мистецтві, крім як в риториці та еристика». Протагор вчить «робили слабку мова найсильнішої». Головним критерієм істинності будь-якого судження, по Протагору, є вигода. Це переводить його релятивізм з гносеологічної площини в етичну.
Критерій вигоди як міри істини обмежений, бо він діє лише у випадку, коли ми визначаємо, що добре, а що погано. Подібно до того, як немає об'єктивного тепла і холоду, так немає й об'єктивного добра і зла. Звичайно, можуть сказати, що добро те, що добре твоєму батьківщині, і погано те, що йому погано, але держава складається з індивідів і те, що корисно одному з них, шкідливо іншому. Добро і зло відносні. При визначенні того, що добре, а що погано, треба виходити зі своєї користі і вигоди, як особистої, так і, в кращому випадку, державної. Так Протагор обгрунтовував діяльність софістів, які прагнули не до істини, а до перемоги над своїми супротивниками в спорі або тяганини. Природу не можна обдурити, а людину можна. Панування над природою не можна побудувати на обмані, панування одного класу суспільства над іншим можна. Софістика в крайньому її прояві і служить цьому.
Свій релятивізм і скептицизм Протагор спрямовує проти всякого догматизму, в тому числі і проти релігійного. Та книга «Про богів», за яку Протагор так постраждав в Афінах, починалася словами: «Про богів я не можу знати ні того, що вони існують, ні того, що їх немає, ні того, які вони з вигляду. Бо багато перешкоджає знати (це): і неясність [запитання], і стислість людського життя». Однак Протагор вважав, що краще вірити в богів, ніж у них не вірити.
Скептик Тімон Фліунтскій так написав про це у своїх сатиричних «Сіллах»:
Далі й то дізнайтеся, що з Протагором сталося,
Чоловіком дзвінкоголосий, чарівною, красномовним,
З софістів. Хотіли спалити його книги,
Бо він написав, що богів не знає, не може
Визначити, які вони і хто за природою.
Правда була на його боці. Але це на користь
Не послужило йому, і біг він, щоб в надра Аїда
Не пірнути, випивши Сократову хладною чашу.
На відміну від Протагора, який, приєднуючись до іонійської традиції, розвивав релятивістське вчення про відносність знання на прикладі головним чином чуттєвого ступеня пізнання, Горгій, що примикав до італійської традиції, засновував свій релятивізм не стільки на суб'єктивності показань органів почуттів, скільки на ті труднощі, в які впадає розум, намагаючись побудувати несуперечливе світогляд на рівні філософських категорій та понять (буття і небуття, буття і мислення, єдине і багато, мислення і слово і т. п.). І якщо Протагор вчив, що все істинно (бо як кому здається, так воно і є), то Горгій - що все помилково.
Сама назва головного твору Горгія - «Про природу, або Про неіснуючому» - підкреслювало відмінність позиції Горгія від позиції його сучасника еліатів Меліса, вираженої в його праці «Про природу, або Про існуючому». На відміну від елеатів, які ототожнюють мова, мислення і буття і заперечують небуття, Горгій (продовжуючи, втім, їх раціоналістичну лінію) відірвав мова від мислення, а мислення від буття. Він навчав про те, що нічого не існує, а якщо й існує, то незбагненно, а якщо і збагненно, то невисказиваемо і нез'ясовно (для іншої людини).
Говорячи про те, що нічого не існує, Горгій не хотів цим сказати, що існує небуття. «Нічого не існує» означало у нього твердження, що не можна довести ні того, що небуття існує, ні того, що буття існує, ні того, що буття і небуття існують разом. У питаннях права і моралі Горгій - релятивіст. Як і всі софісти, Горгій вчив, що моральні цінності і правові норми умовні, що вони - штучні побудови людей, які не завжди зважають на природою.
Про Гіппій відомо небагато. Платон зобразив софіста Гіппія у двох своїх діалогах: «Гіппій Більший» і «Гіппій Менший». Ненавидячи софістів, Платон представив Гіппія самовпевненим, бундючним, безпринципним і балакучим людиною, надто піклуються про свою зовнішність і перемагає неосвічених людей всезнайство, апломбом і зовні блискучими промовами. Гіппій нахваляється перед Сократом тим, що за короткий час заробив своїм викладанням великі гроші.
Однак у діалозі «Протагор», де поряд з Протагором зображені і деякі інші софісти, Гіппій зображений як учений, оточений учнями, які «розпитували Гіппія про природу і різних астрономічних, небесні явища, а він, сидячи в кріслі, з кожним з них розбирав і обговорював їхні запитання». Але, на жаль, з цього діалогу нічого про ці питання довідатися не можна. Ми бачимо лише протистояння Гіппія-природничників Протагору-громадський, який зневажає науки про природу і хизується тим, що він не викладає їх, а вчить лише чесноти. У самому справі, Гіппій займався астрономією, музикою, геометрією. Він знайшов геометричне визначення кривої. Він викладав мистецтво розвитку пам'яті - мнемоніку. Сам Гіппій міг запам'ятати п'ятьдесят слів у тому порядку, в якому вони йому називалися. Він займався граматикою і мистецтвознавством.
Однак від творів Гіппія нічого не збереглося. Відомі лише слова його, та й то у викладі Платона, в яких Гіппій, як і деякі інші софісти, починає розрізняти природу і суспільство, доти в свідомості перших філософів зливаються (у Геракліта закони суспільства - той же логос, що і закони природи). Гіппій протиставляє закони суспільства законами природи. Він говорить в «Протагоре» Платона: «закон... пануючи над людьми, примушує до багато чого, що огидно природі».
Про софісти Продіка відомо небагато. У «Протагоре» Сократ порівнює Продіка з Танталом, називає його мудрість давніх-давен божественної, а його самого премудрим. Однак похвала Сократом Продіка іронічна. У іншому діалозі Платона «Кратил» Сократ висміює користолюбство цього софіста, який за 50 драхм викладав інакше, ніж за одну (за цю ціну і слухав Продіка бідний Сократ). У «Теетет» (інший діалог Платона) Сократ відсилає своїх не дуже серйозних учнів до Продіка.
Продік займався проблемами мови. Перш ніж філософствувати, треба навчитися правильно вживати слова. Тому, розробляючи синоніміку, він уточнював значення слів, розрізняв відтінки в синонімах (наприклад, «мужність» і «відважність»). У діалозі «Протагор» Продік при обговоренні сенсу деяких рядків з вірша Сімоніда каже, що в них Сімонід сварить Питтака за те, що той не вмів правильно розрізняти слова. У діалозі Платона «Федр» Продік ставить собі в заслугу те, що «лише він один відшукав, у чому полягає мистецтво промов: вони не повинні бути ні довгими, ні короткими, але в міру». У цьому Продік відрізнявся від іншого софіста - Горгія, який з кожного предмета мав напоготові то короткі, то великі промови.
Продік, як і Протагор, займався проблемою походження та сутності релігії, за що отримав прізвисько «безбожник». Справді, «Продік... всяке священнодійство у людини і містерії, і таїнства ставить у зв'язок з благами землеробства, вважаючи, що звідси з'явились у людей і (саме) уявлення про богів, і всіляке благочестя». Секст-Емпірика наводить слова Продіка: «Сонце, Місяць, річки, джерела і взагалі все корисне для нашого життя стародавні найменували богами за користь, одержувану від них, як, наприклад, єгиптяни - Ніл». Далі Секст-Емпірика продовжує: «І тому хліб був названий Деметрою, вино - Діонісом, вода - Посейдоном, вогонь - Гефестом, і так все з того, що приносить користь». Таким чином, Продік, намагаючись науково пояснити походження віри в богів, думав, що релігія виникає внаслідок того, що люди поклонялися корисним їм явищам природи.
Говорячи про старших софістів, не можна не згадати про оригінальні етичних поглядах софіста Антифонта. Для Антифонта, як і для Гіппія, веління природи і вимоги закону антагоністичні. Джерело всіх бід у тому, що закони змушують людей діяти всупереч своїй природі. «[У вчинках, що суперечать природі], полягає [причина] того, що люди страждають більше, коли можна було б менше страждати, і відчувають менше задоволень, коли можна було б більше насолоджуватися, і відчувають себе нещасними, коли можна не бути такими». А це все тому, що «багато [приписи, визнані] справедливими за законом, ворожі природі [людини]». Тут під справедливістю Антифонт розуміє прагнення не порушувати закони держави, в якому перебуваєш громадянином. З антагонізму закону і природи Антифонт виводить, що людина повинна бути лукавих і, роблячи вигляд, що він дотримується законів суспільства і держави, слідувати природі, яку на відміну від людей обдурити не можна: «Людина буде використовувати для себе найбільше користі, якщо він у присутності свідків стане дотримуватися законів, високо шануючи їх, залишаючись ж наодинці, без свідків, [буде слідувати] законам природи. Бо приписи законів довільні (штучні), [веління ж] природи необхідні».

Антифонт пояснює і те, чому не можна не слідувати природі і чому можна обдурити державу: "приписи законів суть результат угоди (договору людей), а не виникли самі собою [породження природи], веління ж природи суть самовознікшіе вроджені початку, а не продукт угоди людей між собою». Таким чином, Антифонт - родоначальник договірної теорії походження держави. Етику Антифонт визначав як мистецтво бути безжурні.
Протиставлення того, що існує за природою, тому, що встановлено людьми, дозволило Антифонт поставити питання про походження рабства. Для Антифонта рабство - громадське встановлення, що суперечить природі. До нас дійшли слова Антифонта про те, що «за своєю природою ми всі в усіх відношеннях рівні, притому [однаково] і варвари, і елліни». Антифонт обгрунтовує цю думку, вказуючи, що «у всіх людей потреби від природи однакові», що «ми всі [однаково] дихаємо повітрям через рот і їмо ми всі [однаково] за допомогою рук». Вчення Антифонта про природний рівність людей йшло врозріз з панівною в Стародавній Греції ідеологією - ідеологією рабовласницької формації. Розповідають, що коли Антифонт відпустив своїх рабів на волю, а сам вступив зі своєю колишньою рабинею в шлюб, то він був оголошений божевільним і позбавлений громадянських прав.
2. Молодші софісти
З молодших софістів, які діяли вже в кінці 5 - початку 4 ст. до н. е.., найбільш цікаві Алкіда, Трасімах, Критий і Калликл.
Один з учнів Горгія, молодший софіст Алкидам розвинув далі вчення Антифонта про рівність людей і протиприродність рабства. Якщо Антифонт говорив про рівність еллінів і варварів від природи, то Алкіда - про те, що рабів взагалі немає. При цьому Алкидам посилається не тільки на природу, а й на авторитет Бога: "Бог створив всіх вільними, природа нікого не створила рабом».
Трасімах походив з Віфінії, з міста Халкидону. За словами Цицерона, Трасімах першим винайшов правильний склад прозової мови. Він володів дивовижним даром слова і увійшов в історію античної риторики як оратор, «ясний, тонкий, винахідливий, що вміє говорити те, що він хоче, і коротко, і дуже докладно».
У своєму «Державі» Платон зображує Трасімаха сатирично. Однак, беручи участь у бесіді про те, що таке справедливість, Трасімах (Фрасімах) висловлює й обгрунтовує глибоку думку про політичну справедливість як вигоді найсильнішого. Якщо полемізує з ним Сократ виходить з абстрактної справедливості, то Трасімах впритул підходить до здогаду про класовий характер права і моралі в сучасному суспільстві. У гострій суперечці з Сократом Трасімах заявляє: «Так от я і кажу, вельмишановний Сократ: у всіх державах справедливістю вважається одне і те ж, а саме те, що придатне існуючої влади. Але ж вона - сила, от і виходить, якщо хто правильно міркує, що справедливість - скрізь одне й те саме: те, що придатне для найсильнішого». Трасімах, правда, говорить не про класи.
Він говорить лише про народ, який порівнює зі стадом, і про можновладців (їх Трасімах порівнює з пастухами). Всі видавані в державах закони, каже Трасімах, спрямовані до користь і вигоду панівного класу можновладців. Трасімах дивиться на соціальну справедливість песимістично: суспільство таке, що справедливий там завжди програє, а несправедливий завжди виграє. І це особливо вірно при тиранії. Тиранічна форма правління робить людину найвищою мірою несправедливого, тобто тирана, найщасливішим, а народ - самим нещасним. Боги ж не звертають ніякої уваги на людські справи. В іншому випадку вони не нехтували справедливістю. Нічого після цього дивуватися тому, що і люди нею нехтують.
Критий жив приблизно в 460-403 рр.. до н. е.. Він був головним з тридцяти тиранів. Після поразки Афін у Пелопоннеської війні спартанці зажадали скасування демократії в Афінах. Була створена комісія з тридцяти чоловік для складання нової антидемократичної конституції. На чолі її виявився Критий - учень старших софістів Протагора і Горгія, а також в якійсь мірі і Сократа.
Ця комісія узурпувала владу і стала правлінням «тридцяти тиранів». Недовге правління цієї олігархії коштувало життя декільком тисячам афінських громадян. Але тирани були розбиті в битві при Муніхіі. В Афінах була відновлена ​​демократія. Однак антидемократ спорудили Кріт і іншому тирану Гіппомаху гробницю, на якій поставили олігархія, що тримається факел і підпалюють Демократію. На гробниці було написано: «Це пам'ятник доблесним мужам, які короткий час упокорювали свавілля проклятого афінського народу». Ми читаємо про це в схолії до афінського політику і оратору Есхіна.
Про Критий говорили, що він «вчився у філософів і вважався невігласом серед філософів і філософом серед невігласів». Родич Крития Платон вивів його в діалогах «Тімей» і «Критій», На відміну від інших софістів, над якими Платон зазвичай іронізував, Критий зображений їм з повагою. Критий був автором ряду творів, що не дійшли до нас.
Крития можна вважати атеїстом, оскільки він заперечував реальне існування богів. Секст-Емпірика повідомляє: «Багато хто говорить, що боги існують, інші, як послідовники Диагора Мелійского, Феодора і Крития Афінського, кажуть, що вони не існують». Але, з іншого боку, в якості політика Критий вважав релігію соціально корисної вигадкою. Секст-Емпірика про це пише так: «Ще Критий... належав до числа безбожників, оскільки він говорив, що стародавні законодавці склали бога як якогось наглядача за добрими вчинками і за гріхи людей, щоб ніхто потай не кривдив ближнього, остерігаючись покарання від богів».
Потім слідує велика витримка з трагедії Крития «Сізіф». Там говориться, що спершу законів не було і люди не соромлячись насільнічалі один над одним. Тому і створені були закони, що встановлювали відплата за їх порушення. Але після того люди стали здійснювати злодіяння таємно. І в такій ситуації «якийсь чоловік розумний, мудрий... для приборкання смертних винайшов богів, щоб злі, їх лякаючись, потайки не сміли б зла ні творити, ні мовити, ні помислити б. Для цієї мети божество придумав він, - є ніби бог, що живе життям вічним, все чує, все бачить, все мислячий, турботливий, з божественною природою. Почує він все сказане смертними, побачить він все зроблене смертними. А якщо ти в безмовності замислити зло, то від богів не приховати тобі: адже думки їм все відомі». Тут же йдеться, що «хтось переконав спершу людей визнати богів існування».
Критий бачив головне знаряддя поліпшення людей у ​​вихованні, стверджуючи, що більшість хороших людей зобов'язані цим не природі, а виховання. Він розглядав державу і релігію як засоби, що роблять поганих від природи людей хорошими, а терор - як засіб управління, без якого не може обійтися жоден уряд.
В одній зі своїх «Елегія» Критий виступав проти пияцтва. Воно розв'язує мова для мерзенних промов, послаблює тіло, розм'якшує розум, застилає очі каламутним туманом і відбиває пам'ять. Раби звикають пиячити разом з паном. Марнотратство руйнує будинок. Це пияцтво на лідійський манер. Його запозичили у лідійців афіняни. Спартанці ж п'ють в міру, щоб у серцях виникло радісний настрій, весела розмова і помірний сміх, що корисно тілу, душі та майна, і що добре уживається зі справою Афродіти. Отже, треба «є і пити відповідно до вимог розуму так, щоб бути в змозі працювати. Хай ні один день не буде відданий непомірного пияцтва».
Софіст Калликл виведений Платоном в діалозі «Горгій» (в інших джерелах не згадується). Деякі вважають, що платонівська Калликл - чисто літературний персонаж. Він запрошує Сократа до себе додому, де вже зупинився Горгій зі своїм учнем Полом. Мета зустрічі - бесіда про предмет риторики. Калликл характеризується Сократом як людина, закохана в демос, як демократ. Сократ у суперечці з софістом Полом доводить, що творити несправедливість гірше, ніж її терпіти, це Пол висміює. Калликл, втрутившись у розмову, звертає увагу Сократа на те, що слід розрізнити природу і звичай. За природою терпіти несправедливість гірше, ніж її творити, але по сталому звичаю - навпаки. Однак терпіти несправедливість - доля раба.
«Але, по-моєму, - продовжує Калликл, - закони якраз і встановлюють слабосильні, а їх більшість... Намагаючись залякати більш сильних, тих, хто здатний над ними піднятися, боячись цього підвищення, вони стверджують, що бути вище інших ганебно і несправедливо, що в цьому якраз і полягає несправедливість - в прагненні піднятися вище інших... Але сама природа... проголошує, що це справедливо - коли найкращий вище гіршого і сильний вище слабкого... якщо з'явиться людина, досить обдарований природою, щоб розбити і скинути з себе всі окови, я впевнений: він звільниться, він втопчет в бруд... всі противні природі закони і, Воспрянув, з'явиться перед нами владикою колишній наш раб, - ось тоді- то й просяє справедливість природи».
Що ж до філософії, предмети любові Сократа, то вона приємна для тих, хто помірно знайомиться з нею в юності, але згубна для людей, що віддаються їй більше, ніж належить: старий-філософ гідний тілесного покарання.
3. Критика софістики Платоном і Аристотелем
У своїх творах Платон виводить різних софістів як брехунів і ошуканців, заради вигоди зневажаючими істину та навчають цьому інших. Так, в діалозі «Евтідем» він виводить двох братів - хитрого і вертляво Евтідема і безсоромного і зухвалого Діонісідора. Ці колишні викладачі фехтування, що стали софістами, спритно заплутують простодушного людини. Вони запитують у нього: «Скажи-ка, є в тебе собака? - І дуже зла. - А чи є у неї щенята? - Так, теж злі. - І їх батько, звичайно, собака ж?»- Запитують софісти. Слід підтвердження. Далі з'ясовується, що і батько щенят належить простакові Ктізіппу. Слід несподіваний висновок: «Значить, цей батько - твій, отже, твій батько - собака, і ти брат щенят». У цьому прикладі видно прийом поганих софістів. Вони довільно перенесли ознаки і відносини одного предмета на інший. Батько щенят по відношенню до своїх щенят - батько, а по відношенню до хазяїна - його власність. Але софісти не говорять: «Цей батько щенят твій», вони кажуть: «Цей батько твій», - після чого вже неважко переставити слова і сказати: «Це твій батько».
З софістами постійно сперечається Сократ. Він відстоює об'єктивну істину і об'єктивність добра і зла і доводить, що бути доброчесним краще, ніж порочним, що порок, при своїй миттєву вигоду, врешті-решт сам себе карає. У діалозі «Горгій» згаданий софіст Пол сміється над моралізмом Сократа, який стверджує, що краще терпіти несправедливість, ніж її творити. У діалозі «Софіст» Платон зло іронізує з приводу софістів. Він вказує тут, що софіст грає тінями, пов'язує несвязанное, зводить до закону випадкове, минуще, несуттєве - все те, що знаходиться на межі буття і небуття (Платон говорить, що софіст надає буття неіснуючого). Софіст свідомо, заради користі обманює людей. Платон ототожнює софіста з ритором. Між оратором і софістом різниці немає зовсім, сказано в Платона. Риторику же Платон трактує різко негативно. Риториці, говорить Платон вустами Сократа, немає потреби знати суть справи, вона зацікавлена ​​лише в тому, щоб переконати, що сторонні знають більше, ніж знають. Платон засуджував софістів і за те, що вони брали гроші за навчання. Саме Платон першим надав слову «софіст», тобто «мудрець», негожим сенс.
Аристотель погоджується з Платоном в тому, що предмет софістики - небуття. Він пише у «Метафізика», що «Платон був до певної міри має рацію, коли вказував, що не-суще - це область софістики. У самому справі, міркування софістів, можна сказати, більше всього іншого мають справу з привхідним», випадковим. Аристотель говорить про софістику як уявної мудрості:«софістика - це філософія уявна, а не дійсна»
Аристотель написав спеціальне логічне твір «Про софістичні спростування», в якому є таке визначення софістики: «софістика - це уявна мудрість, а не справжня, і софіст той, хто шукає користі від уявної, а не від дійсної мудрості».Аристотель розкриває прийоми софістів. Наприклад, софіст говорить занадто швидко, щоб його супротивник не міг усвідомити сенс його промови. Софіст нарочито розтягує свою промову, щоб його противнику було важко охопити весь хід його міркувань. Софіст прагне вивести супротивника з себе, бо в гніві вже важко стежити за логічністю міркувань. Софіст руйнує серйозність противника сміхом, а потім призводить в замішання, несподівано переходячи на серйозний тон. У цьому зовнішні прийоми софістики.
Але для софістики характерні і особливі логічні прийоми. Це перш за все нарочиті паралогізми, тобто уявні силогізми. Софізм - це і є навмисний, а не мимовільний паралогізм. Аристотель встановлює два джерела паралогізм: 1) двозначність і многосмисленность словесних виразів і 2) неправильна логічний зв'язок думок. Аристотель налічує шість мовних паралогізм і сім позамовних паралогізм. Наприклад, амфібол - двозначність словесної конструкції («страх батьків»), омонімія - багатозначність слів (пес - тварина і сузір'я, не мій і німий) і т. д. Не можна відповісти ствердно чи негативно на питання: «Чи перестали ви бити свого батька?»,«Чи дома Сократ і Кай?». Висміює софістів і Арістофан у своїй комедії «Хмари».

Висновок
Моральний релятивізм софістів, їх користолюбство і маніпуляції словами і логічними принципами стали причиною критики їх філософських принципів. Разом з тим софісти зіграли і позитивну роль у духовному розвитку Еллади. Вони - теоретики риторики. У центрі їх уваги - слово. Багато хто з софістів володіли дивовижним даром слова. Софісти створили науку про слово. Великі їх заслуги і в галузі логіки. Порушуючи ще не відкриті закони мислення, софісти сприяли їх відкриттю. У філософії софісти привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо поставили питання про те, як ставляться до оточуючого нас світу думки про нього? У стані чи наше мислення пізнати дійсний світ? На останнє питання софісти відповіли негативно.
Софісти вчили, що об'єктивний світ непізнаванне, тобто вони були першими агностиками. Агностики (від древнегреч. «А» - заперечення і «гносис» - знання) вчать, що світ непізнаванне, що немає істини. Однак агностицизм софістів обмежений їх релятивізмом. Релятивізм - вчення про те, що все в світі відносно. У гносеології (вченні про пізнання) релятивізм означає, що істина відносна, що вона залежить від умов, від місця і часу, від обставин, від людини. Софісти вчили, що істина в кожного своя. Як кому здається, так воно і є. Тому софісти заперечували не істину, а об'єктивну істину. Вони визнавали лише суб'єктивну істину, точніше кажучи, істини. Ці істини віднесені не стільки до об'єкта, скільки до суб'єкта. Тому ми і говоримо, що агностицизм софістів був обмежений їх релятивізмом. Гносеологічний релятивізм софістів був доповнений релятивізмом моральним, етичним. Ні об'єктивного критерію добра і зла. Що кому вигідно, то й добре, то й благо. В області етики агностицизм софістів переростав в аморалізм.

Список використаної літератури
1. Антологія світової філософії. М., 1969. Т.1. ч.2.
2. Асмус В.Ф. Антична філософія. 3-тє вид. М.: Вища школа, 1999.
3. Адо П. Що таке антична філософія? М.: Видавництво гуманітарної літератури, 1999.
4. Голубінцев, В.О. Данцев А.А., Любченко В.С. Філософія для технічних вузів. / Ростов-на-Дону.: Фенікс, 2004.
5. Діоген Лаертський. Про життя, навчаннях і висловах знаменитих філософів. М.: Думка, 1979.
6. Звіревіч В.Т. Філософія стародавнього світу та середніх віків: Навчальний посібник для вищої школи. - М.: Академічний Проект, 2004. - 416 с.
7. Лосєв А.Ф. Історія античної філософії в конспективному викладі. М.: Думка, 1989.
8. Лур'є С. Я. Історія античної громадської думки. Громадські угруповання і розумові руху в еллінському світі. М. - Л., 1999.
9. Лур'є С. Я. Антифонт, творець найдавнішої анархічної системи. М., 1995.
10. Історія філософії в короткому викладі. Пер. з чеськ. І. І. Богута.- М.: Думка, 1995 - 590 с.
11. Спиркин А.С. Філософія. М., 2001
12. Рассел Б. Історія західноєвропейської філософії. Р / Д, 1998.
13. Філософія. Підручник / за ред. Кохановського. Ростов-на-Дону. 1991.
14. Чанишева А.Н. Курс лекцій з стародавньої філософії. М. 1981.
15. Чернишов Б. Софісти. М., 1999.