Феномен давньогрецької філософії. 6 страница

Серце у філософії Юркевича — це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр її душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Ця праця спрямована проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, адже у такому разі нівелюється проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». За такого підходу сутність душі уявляється відкритою, прозорою, ясною. Її легко пояснити, як це роблять у царині природознавства. Йдеться про те, що сутності не надається значнішого змісту, ніж явищу. Однак якби людина володіла лише мисленням, то багатогранний світ відкривався б її свідомості як правильна, але безжиттєва математична величина. Вона бачила б цю величину наскрізь, проте не зустріла б буття істинного, живого, яке вражало б її красою форм, таємничістю потягів і повнотою змісту. У справжній душі, за переконанням Юркевича, такого однобічного мислення не існує. Якби мислення людини не мало іншого призначення, окрім відображення сторонніх для духу явищ, людина у своєму знанні речей не могла б проникати в глибину.

На думку Юркевича, мислення не розкриває всієї повноти духовного життя людини, так само, як досконалість мислення не визначає досконалості людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина», той досягне не більше за того фізіолога, котрий з´ясовував би явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору (протяжність, фігура, колір тощо). Отже, діяльність людського духу поширюється глибоко всередину тілесного організму. Сутність душі і її зв´язок із тілом має бути багатим і різноманітним. Душа отримує враження не від просторових рухів мозкової маси, а від своєї доцільної діяльності. Думки й слова людини є виявами загального почуття душі, породженням сердечного настрою. Саме в серці людини, як наголошував Юркевич, міститься основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають тієї особливості, яка вирізняє душу однієї людини серед інших.

Філософ дійшов висновку, що світ як система життєдайних, сповнених краси й знаменності явищ, існує й відкривається спершу для глибокого серця, а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що їх розв´язує мислення, виникають не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі справедливим було б положення: людина має знати тільки те, що гідне моральної й богоподібної істоти. Істина стає благом, внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона «лягає» на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, адже тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

Отже, «філософія серця» Юркевича містить дві принципово важливі думки: 1) серце може виражати, знаходити й своєрідно розуміти такі душевні стани, що за своєю духовністю й життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає змогу себе відчувати й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм духовного життя. Тобто розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя виникає раніше за розум, який є його вершиною, а не коренем. Закон для душевної діяльності, як зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського духу.

Лекція № 8.

ТЕМА 8. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ.

Семінар № 8.

Сучасна світова філософія.

1. Філософія позитивізму та неопозитивізму.

2. Філософія неотомизму.

3.Філософія екзистенціалізму.

РЕФЕРАТИ

1. Філософські концепції представників неопозитивізму.

2. Філософські погляди представників неотомизму.

3. Філософія Н. Бердяєва.

4. Філософія Л. Шестова.

5. Філософія М. Хайдеггера.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лосский Н. О. История русской философии. М.: Наука, 1991.

2. Бичко І.В. Пізнання і свобода: спроба екзистенційного аналізу // Творче, практичне і критичне мислення. – Житомир: Журфонд, 1997.

3. Западная философия: итоги тысячелетия. Екатеринбург, 1997.

4. Пунченко О.П. Гносеологические основания философской критики. – Одесса: Астропринт, 2000.

5. Нарский И.С. Анализ современной философии буржуазного общества // Диалектический материализм. – М.: Мысль, 1989.

6. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. – К.: Либидь, 1996.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

При підготовці до першого питання семінару студент повинен визначити різні форми неопозитивізму. Джерела 1, 5, 6. Також необхідно розібратися з початку що таке позитівістськи ідеї, засновником яких був О.Конт та ін.

Серед різних шкіл і течій сучасної філософської думки в західному світі є сцієнтистський тип філософствування. До нього належать різні форми позитивізму. До останнього примикає структуралізм, що склався в 20-х рр. XX ст. як конкретно-наукова методологія в гуманітарному знанні і одержав у подальшому різні філософські й ідеологічні інтерпретації. Як комплекс наукових і філософських ідей, пов'язаних із застосуванням структурного методу, структуралізм набув у 1960-х рр. найбільшого поширення у Франції.

Позитивізм як суб'єктивно-ідеалістична філософія позитивного знання виник у 20-40-х рр. XIX ст. у Франції, а потім — в Англії. У своїй еволюції він пройшов такі історичні форми:

1) позитивізм першої половини XIX ст.; емпіріокритицизм або махізм, що виник на рубежі ХІХ-ХХ ст.;

2) неопозитивізм XX ст.;

3) постпозитивізм.

У зазначених формах позитивізму по-різному інтерпретувалося основне питання філософії, завдання нової, позитивістської філософії.

Представники "першого позитивізму" (О. Конт, Г. Спенсер, Дж. С. Мілль та інші) вважали, що люди неспроможні розв'язати основне питання філософії. В основу свого філософствування вони ставили позитивні науки, розглядаючи їх як єдине у своєму роді знання. Обмежуючись констатацією фактів, позитивні науки відповідають лише на запитання "як?".

Якщо ранні позитивісти висували з цілою низкою застережень припущення про існування якоїсь реальності за межами чуттєвих даних, то представники "другого позитивізму" (Р. Авенаріус, Е. Мах, П. Юшкевич, В. Базаров та інші), які зводили філософію до теорії пізнання, стверджували, що пізнавальний процес — це ніщо інше, як зв'язування між собою відчуттів і уявлень, що не досягає ніякої іншої "реальності", крім самих відчуттів.

На зміну "другому позитивізму", що припинив своє існування як філософська школа, прийшов неопозитивізм, який виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі в 20-ті рр. XX ст. Він представлений двома течіями — логічним позитивізмом з лінгвістичною філософією.

Логічний позитивізм сформувався на основі Віденського гуртка, що виник при кафедрі філософії індуктивних наук Віденського університету в 1922 р. Віденський гурток, організований М. Шліком, об'єднував молодих учених (Р. Карнапа, О. Нейрата, В. Крафта та інших), які скептично ставилися до можливостей традиційної філософії. Висунута ними програма розвитку "наукової філософії" мала позитивістську направленість. З філософами Віденського гуртка співробітничали: група Г. Рейхенбаха з Берліна, Б. Рассел, А. Айєр, Л. Вітгенштейн (Англія), Ф. Франк (Чехославаччина), А. Бламберг, Е. Нагель (США), К. Айдукевич (Польща) та інші. Віденський гурток розпався в 1938 р. після загарблення Австрії фашистською Німеччиною.

Виникнення неопозитивізму пов'язано з успіхами математичної логіки в її застосуванні до дослідження основ математики.

Логічні позитивісти відносять до наукових висловлювань лише ті, що є судженнями про факти або логічними висновками з таких суджень. Більшість же висловлювань з традиційної філософії позанаукові, оскільки вони, мовляв, не піддаються дослідній перевірці. Завдання нової, "позитивної" філософії неопозитивісти вбачають у тому, щоб за допомогою логічного аналізу мови науки очистити її від позанаукових, насамперед філософських, положень.

Теоретики неопозитивізму для розмежування висловлювань, що мають науковий зміст і позбавлені його, ввели принцип верифікації (перевірки). Відповідно до цього принципу, визнаються змістовними ті висловлювання, що прямо або посередньо піддаються зведенню їх до деяких базових атомарних пропозицій, які фіксують безпосередній досвід суб'єкта. Якщо зазначене зведення може бути здійснене, то це означає, що таке висловлювання має сенс.

Суб'єктивно-ідеалістичний характер логічного позитивізму знайшов вираження в іншому основному принципі — конвенціоналізмі.

Згідно з цим принципом, у складі науки неодмінно існують довільні угоди (конвенції), які нібито утворюють початкові положення логічної структури науки і її філософсько-світоглядні основи.

На зміну логічному позитивізму в 1930-х рр. прийшла лінгвістична філософія.

Якщо більшість логічних позитивістів були не тільки філософами, які займались аналізом мови науки, але й спеціалістами-логіками, математиками, які зробили значний внесок у розробку логічного апарату науки, важливих проблем математичної логіки, то представники лінгвістичної філософії (Л. Вітгенштейн, Г. Райл, Дж. Остин, П. Строган та інші) зосередилися на аналізі повсякденних національних мов, нерідко дублюючи питання мовознавства.

Вони вважають, що повсякденна мова має дезорієнтуючий вплив на мислення, породжуючи в ньому філософські псевдопроблеми.

У 1960-х рр. посилилась критика основних положень "третього позитивізму" з боку опозиційно настроєних представників цієї течії, які висунули низку нових ідей, що були покликані сприяти подоланню кризової ситуації, яка склалася в неопозитивізмі. На зміну йому прийшов "четвертий позитивізм", або постпозитшізм. Його провідними представниками є К. Поппер, І. Лакатос, Т, Кун, П. Фейєрабенд, С. Тулмін та інші.

Англійський філософ і соціолог К. Поппер у полеміці з представниками логічного позитивізму ввів замість принципу верифікації принцип фальсифікації як критерій розмежування "метафізичних" та емпіричних висловлювань, ненаукового та наукового знання. Пояснюючи сутність цього принципу, Поппер підкреслює, що твердження чи системи тверджень є ненаукові не тільки тоді, коли їх неможливо підтвердити, але також і тоді, коли їх у принципі немає можливості спростувати (сфальсифікувати), тобто коли вони сумісні з будь-якими фактами. Якщо ж висунуте положення можна спростувати (сфальсифікувати), то його слід відкинути.

Ще одним представником постпозитивізму є І. Лакатос. Він висунув поняття дослідницьких програм, які розглядаються ним як спрямовуюче ядро тієї чи іншої групи теорій. Критерієм цінностей останніх він вважає не їх фальсифікацію, а ступінь їхнього розповсюдження на нові галузі фактів та міру їхніх прогностичних можливостей.

Помітним представником постпозитивізму є американський філософ та історик наук Т. Кун — автор добре відомої книги "Структура наукових революцій" (1962), в якій він подав процес розвитку науки як зміну "парадигм" (зразків) у період наукової революції, що характеризуються докорінними стрибкоподібними змінами в природничонауковій картині світу і методах його пізнання, та звичайні періоди в розвитку науки, коли вона еволюціонує на основі звичних теорій шляхом кількісного прирощення знань. Проте Кун не бачить зв'язку між зміною "парадигм" і процесом все більш глибокого пізнання людьми об'єктивного світу. Поява нових "парадигм", на його думку, обумовлена випадковими, психологічними мотивами: джерело "парадигм" він вбачає в системі поглядів, прийнятих "науковим товариством". Кун вважає "парадигми" чужими одна одній, непорівняними. Тим самим він заперечує наступність між старим рівнем знань та їх новим рівнем, досягнутим після здійснення наукової революції.

Австрійський філософ-постпозитивіст П. Фейєрабенд у книзі "Проти методу. Нарис анархістської теорії пізнання" (1975) виступає з критикою поглядів К. Поппера та різкими нападками на науку, яка, на його думку, уподібнюється "релігії", оскільки "дійсність" проголошена вченими їх новим "богом". Він закликає визволити суспільство від задушливої влади ідеологічно окам'янілої науки. Свою "анархічну" теорію пізнання Фейєрабенд намагається створити шляхом поєднання двох принципів — "сталості" та "проліферації" (розмноження ідей). Перший принцип орієнтується на збереження раніше прийнятої теорії, навіть у тому випадку, якщо вона дискредитована новими фактами і породжує труднощі в науці і практиці. Від здачі до архіву таку теорію, на його думку, можуть врятувати конвенціоналістичні "приставки". Згідно з принципом "поліферації", для розвитку науки, вважає Фейєрабенд, можуть бути використані будь-які положення вчених, а також висловлювання богословів, казкарів, божевільних тощо. Виходячи з цього принципу, він рекомендує не скупитися існуючими в науці концепціями та положеннями, протиставляти їм будь-які інші погляди.

В другому питанні студент має уявити, що у сучасній релігійній філософії, зокрема католицькій та протестантській, існує низка шкіл релігійного типу. Мова йде насамперед про неотомізм, неоавгустинізм, неопротестантизм та персоналізм. Джерела 3, 5 у списку літератури.

Найбільш впливовою та представницькою школою сучасної релігійної філософії є неотомізм, в якому відроджена й модернізована схоластична система філософа XIII ст. Фоми Аквінського (Томаса Аквіната). У 1914 р. Ватиканом було сформульовано 24 основних положення томістської філософії, обов'язкових для всіх прибічників томізму. Сьогодні існує ціла низка центрів, у яких здійснюється розробка неотомізму. Найбільше розповсюдження неотомізм знайшов в Італії, Іспанії, Бельгії, Німеччині, Франції, Польщі, США, в деяких католицизму.

Неотомісти визнають реальність бога-творця, незалежну від людського розуму. В той самий час дійсний світ вони вважають результатом творіння бога. Неотомізм, таким чином, являє собою релігійно-філософський різновид об'єктивного ідеалізму. Основне питання філософії про відношення матерії і свідомості виступає в неотомізмі як питання про відношення бога і створеного ним світу.

Згідно з неотомістською класифікацією форм знання як "перша філософія" виділяється метафізика. ЇЇ об'єктом та головним принципом неотомісти вважають "чисте буття", яке отримане шляхом абстрагування від усього конкретного змісту світу. Це — нескінченне, трансцендентне буття, яке осягається розумом.

З метою наповнення "чистого буття" конкретним змістом, подолання розриву між скінченним і нескінченним, іманентним і трансцендентним буттям, в кінцевому підсумку, між богом і створеним ним світом теоретики неотомізму звертаються до схоластичного постуліровання "самоочевидних понять", з яких шляхом формальної логіки виводяться усі можливі наслідки.

Основу неотомістської онтології складає вчення про акт (дійсність), потенцію (можливість).

Багатоманітність видів створеного буття розкривається в неотомістській натурфілософії за допомогою гілеморфізму — прямуючого до аристотелізму вчення про те, що кожне конкретне утворення (субстанція) складається з пасивної матерії та активної духовної форми. Активні форми, які присутні в акті творення, в процесах становлення конкретних речей і явищ перетворюють пасивну матерію з потенції в акт, надають їй конкретного вигляду. Духовні форми, актуалізуючи пасивну матерію, створюють всю багатоманітність видів матеріального буття. У відповідності зі ступенем досконалості творчих форм природні об'єкти утворюють ієрархію видів і способів буття. Найнижчий рівень цієї ієрархії складають тіла неживої природи, потім — рослини та тварини органічного світу. На найвищому ступені природного буття знаходиться людина, сутність якої, згідно з неотомізмом.

Важливе місце в сучасному неотомізмі належить проблемі особи і суспільства. Неотомістська філософська антропологія розрізняє в єдиній людині індивідуальну, особисту та незмінну суспільну природу. Людина як індивід, представник свого роду, підпорядкована лише в земних справах суспільству і його інститутам. У той самий час як окрема людина в своїх потойбічних прагненнях височить над суспільством, так, на думку Ж. Маритена, — особа — це "світ духовної природи, який має свободу вибору, і є незалежною від навколишньої дійсності. Ні природа, ні держава не мають доступу до світу особистості без її дозволу". Людська особа, володіючи самосутністю, формує "субстанціональне буття", яке складається з душі та тіла. По відношенню до тіла душа є формостворюючим принципом і основою особи. Пріоритет особи по відношенню до суспільства визначається тим, що вона за допомогою "розумної душі" прилучається до "абсолютного буття" бога.

Становлення персоналізму відбувається в кінці ХІХ ст. в США (Б.П.Боун (1847-1910), Едгар Шеффілд Брайтмен (1884-1953)), а у першій чверті ХХ ст. у Росії (Лев Шестов – справжнє прізвище Лев Ісаакович Шварцман (1866-1938), Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948), Микола Онуфрійович Лосський (1870-1965)), і у Франції (Еммануєль Мун’є (1905-1950), Жан Лакруа (1900-1986), частково Габрієль Марсель (1889-1950) та Мерло-Понті). На появу персоналізму зробили вплив марксизм, екзистенціалізм, неотомізм, релігійно-містична філософія. На Заході прийнято вважати, що вся філософія після Ф.Ніцше має персоналістичну спрямованість. Вважається також, що філософська антропологія є формою прояву персоналізму.

Основні проблеми персоналізму – питання свободи та морального виховання людини, коли особистість розуміється як вища цінність, першоелемент буття. Причому, людська особистість є первинною творчою реальністю, а світ, який оточує людину – прояв творчої активності Бога. Якщо особистість прагне до Бога (Добра, Любові, Досконалості), вона знаходиться на правильному шляху.

Моральне самовдосконалення, правильне етичне, релігійне, виховання призводять до суспільства гармонійних особистостей. Але при цьому стверджується перевага індивідуальних цінностей порівняно з будь-якими іншими цінностями. Особистість стає персоною у процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Створення персоналістської цивілізації на принципах першопочаткового християнства пов’язані з самовдосконаленням особистості і активною участю християн в земному житті з її переустрою на гуманістичних засадах (Е.Мун’є).

Неоавгустінізм – один з різновидів сучасної католицької філософії та, поряд з неотомізмом і тейярдизмом, займає у ній визначне місце. Неоавгутінізм, однак не являє собою якоїсь цілісної філософської течії, і складається з чисельних, частіше розрізнених і навіть конкуруючих між собою неоавгустінських шкіл, таких, наприклад, як: “філософія духу” Р. Ле Сонна, “філософія дії” М. Блонделя, католицький екзистенціалізм Г. Марселя (1889-1973), персоналізм Ж. Лакруа (1900-1986) та ін.

Представники неоавгустінізму вслід за Августином Аврелієм (Блаженним) (354-430) – родоначальником напрямку неоплатонізму християнської філософії (августінізм), у своїх філософських пошуках спираються на наступні принципи: визнання достатності внутрішнього людського досвіду (наприклад, інтуїції) для осягнення зовнішнього світу; визнання визначаючої ролі емоційно-інтуїтивних засобів у гносеології; визнання визначаючої ролі безпосередніх відносин між Богом та людиною в онтології; визнання визначаючої ролі вивчення проблем окремої особистості. З останнього принципу витікає положення про те, що кожна особистість маже право і створює свою філософську істину. Не дивлячись на це, представники неоавгустінізму центральною проблемою філософії вважають відношення Бога та людини. Бог виступає об’єднуючим початком у продовженні дуалізму людини (занурюючись у надра власного “я”, людина виявляє неподолану прірву між особистістю та світом).

Так, Моріс Блондель (1861-1949) – засновник “філософії дії” та його послідовники уявляють християнство у якості динамічного вчення, що сприяє активізації людини з освоєння та перетворення світу. У пориві здійснення дії людина долає власну недосконалість. Однак, будь-який порив, і викликані ним різні форми діяльності визначаються тарнцендентною силою. “Філософія дії” таким чином сприяє тому, що людина усвідомлює необхідність засвоєння істин Одкровення та повного засвоєння істин віри. І оскільки як у філософії, так і в теології існує низка межових проблем (проблема людини, проблема життя і смерті, проблема щасті та любові та ін.), то завдання філософії – привернути людину до сприйняття релігійних догм, а теології – сприяти тому, що положення релігії зробити внутрішніми переконаннями людини.

На відміну від прихильників неотомізму протестантські автори більше вільні у виборі філософських засобів для захисту власної версії релігійного розуміння сенсу історії. В концепціях неопротестантизму християнське бачення історії поєднується із досить довільними позичаннями у різних теоретиків світської історіософської думки. І все ж пошуки прихильників цього напрямку приводять їх в кінці до моделі трактування сенсу історії, багато в чому подібної до тої, що створена "розуміючою" історіософією неотомізму. Неопротестантська історіософія спирається на погляди Лютера і Кальвіна, в концепції яких Бог виступає не як "нерухомий двигун", а як істота, що постійно втручається в хід світової історії, намагається підготувати кінцеву перемогу "града Божого" через земну діяльність людей в світі, які керуються його волею. Найбільш відомими представниками неопротестантизму є Р. Нібур та П. Тілліх.

У працях Нібура чітко виявляється бажання примирити "світський" та "сакральний" виміри "драми історії". Нібур проголосив, що людина -- це "істота, яка знаходиться у постійному діалозі із собою, оточуючими та Богом, згідно із біблійним поглядом на світ". Всі три іпостасі людського буття нерозривно пов'язані і, доповнюючи одна одну, створюють можливість для розуміння смислу історії в єдності її "сакрального" та "світського" вимірів.

Для Нібура характерний потяг утвердити правомірність "розуміючої" установки в межах протестантського бачення історії. Вiн заперечував із релігійних позицій ідеї історичної необхідності та соціального прогресу. "Драма" історії, на його думку, створюється людиною, що вступає в діалог із іншими людьми, яка живе в певній соціальній ситуації й здатна до її "правосходження". Історична доля людини, що задає її розуміння смислу історії, виникає в поєднанні свободи індивіда та певних суспільних обставин. Крізь "обрій" своєї долі, згідно Нібуру, людина осягає смислову наповненість історії. Звідси робиться висновок про неможливість наукового пізнання історії. Історія має цілий спектр смислів, вона ніби "розпадається" на безліч "історій". Знайти цілісне бачення історії Нібур вважає можливим тільки через звернення до "сакрального", тобто на шляху віри.

Ідеї Нібура розвивав інший представник неопротестантизму Тілліх. Всі його побудови скеровані на доведення не тільки взаємодоповнюваності, але й повної нероздільності "світського" та "сакрального" компонентів смислу історії. Філософсько-історичні погляди Тілліха органічно випливатимуть із його намагання обґрунтувати постійну присутність Бога в світі, заперечуючи ніцшеанський вислів про його смерть в західній культурі.

Філософсько-теологічні побудови Тілліха мають "екзистенціальну" орієнтацію: людина в них є кінцевою істотою, що постійно запитує, в силу своєї внутрішньої природи, про "вищу реальність" божественного буття. Погляди Тілліха приймають форму пантеїстичного розчинення Бога в світі. Бог знаходиться за межами творіння і одночасно в ньому.

Тілліх обґрунтував своє розуміння смислу історії створеною ним релігійно-філософською концепцією діалектики "життя", під якою розуміється не тільки органічна сфера, але й все "створене буття", співпричетне в його становленні "божественному духу". "Життю" невідоме несуперечливе існування, адже в ньому проходить постійне зіткнення протилежних начал. Магістральні тенденції "життя", згідно з Тілліхом, зводяться до самоінтеграції, самовиробництва та самопереживання. Але їм протистоять полярні тенденції -- дезінтеграції та руйнування. Діалектиці "життя", рухомої присутністю "божественного духу", відомі, таким чином, "позитивні" та "негативні" сторони розвитку, а безконфліктність досягається лише за межами "створеного буття". У розробленому Тілліхом релігійно-філософському варіанті діалектики видно спробу примирити тезу про суперечливість як джерело руху та твердження про фінальну передбаченість долі світобудови Богом.

Людина, згідно концепції Тілліха, є вершиною розвитку космічного цілого, що найбільш повно виражає всевладність "божественного духу". Образ "вічної людини", найважливішими функціями духу якої є релігія, мораль та культура, необхідний філософу для його подальших роздумів про долі всесвітньої історії. При цьому релігійний вимір людського буття є головним та визначальним, що задає не лише "вічні" орієнтири моралі, а й вихідний імпульс культурно-історичної творчості.

Як і Тібур, Тілліх підходить до аналізу сенсу історії з позиції номіналізму. Для нього єдино реальними є конкретні дії індивіда, що втілює власну свободу в певній історичній ситуації, яка є унікальною та неповторною. Тому неможливими є в історії закономірності та соціальний прогрес.

Іллюзорною є для Тілліха й ідея єдності людства. Історія не знає політично об'єднаного людства, але вона є процесом, що в силу внутрішньої логіки розвитку направлений до все більшого єднання країн та народів світу.

Смисл історії Тілліх, наслідуючи традицію Августина, шукає через боріння в ній "граду світського" та "граду божого". Саме присутність "града божого" в історії, що знаходить свою кульмінацію у втіленні Христа, надає універсальний смисл діалектиці суспільного розвитку.

Фіналістична інтерпретація історії задає, у розумінні Тілліха, її передбачувану зверху внутрішню мету. Вона виводиться із загальних тенденцій динаміки "життя". Внутрішня мета історії, стверджує Тілліх, виявляється трагічним чином нереалізованою в земному житті людини, хоча "град божий" всебічно сприяє її втіленню. Філософ виступає із критикою всіх типів соціального устрою -- тільки остаточна перемога "міста Божого" у "вічному житті" після завершення історії і є, за Тілліхом, "щасливим фіналом", який долає всі протиріччя.

Ідеї Тілліха мали вплив на протестантську "теологію процесу", для якої характерна пантеїстична установка, намагання подати "драму історії" як фрагмент загальної еволюції космосу, що рухається завдяки "божественному духові"

Для підготовки третього питання студенти повини знати, що у 20-х рр. XX ст. у Німеччині виник новий філософський напрям екзистенціалізм. Літературні джерела для більш поглибленного вивчення 3, 4, 5.

Термін "екзистенціалізм" походить від слова екзистенцій, що означає існування, а в цілому як напрям у філософії екзистенціалізм є філософією існування. Він виник під впливом суттєвих соціальних змін, які пов'язані із формуванням нового світогляду. У цей час на зміну світогляду впливали і Перша світова війна, і революція в Росії, і революційні виступи у країнах Європи, Азії, Америки. Обмірковуючи їхню сутність і значення, філософи екзистенціального напряму відкривали для себе і своїх читачів цінність ідей ірраціоналізму, незалежність істинного людського існування від зовнішніх соціальних умов. Ці ідеї не могли не похитнути старого світогляду, оскільки відомо, що він глибоко корениться в соціальних умовах свого часу. Виникнення і розповсюдження філософії екзистенціалізму є яскравим прикладом, що підтверджує правильність цього положення.

Після Другої світової війни ця філософія швидкими темпами заповнила той вакуум, що утворився в соціальному мисленні щодо проблем буття людини. Філософія екзистенціалізму розповсюджена в більшості країн Західної Європи, в США, Південній Америці, Японії, Індії.

Ставлячи в центр дослідження проблему людського існування, екзистенціалісти намагаються начебто "надати людяності" категорії буття, перейти від сутності буття взагалі до проблем людського існування. Реалізація такого значення філософії вимагала розробки нових філософських понять, якими оперує екзистенціалізм.

Поняття "екзистенція" і "екзистенціали" широко використовуються матеріалістичною філософією соціального руху. Тут під екзистенціалами в самому широкому значенні розуміються специфічні детермінанти людської діяльності. Поведінку людей визначає багато факторів. Серед них норми (право, традиції), цінності (моральні, художні, релігійні тощо), інститути (власність, держава, технології тощо). Терміном "екзистенціал" визначається динамічна синкретичність інтелектуальних почуттів, логіки й інтуїції, пристрастей, уподобань, потреб, емоцій, особистого стану духовності. Екзистенціали — якості людини як "онтологічного елемента світу" (М. Лосський), атрибути його існування як біопсихосоціального феномена. Найважливіші з них голод, спрага, розум, свобода, страх, віра, сумнів, надія, любов, відчай, ненависть, солідарність, заздрість, жорстокість, терпимість тощо. У їхньому взаємопроникненні функціонують сучасні суперечності людини, знаходиться антропологічна іпостась об'єктивної і суб'єктивної діалектики.