Лекція 4. ПРОБЛЕМА ЗАГАЛЬНОГО І КОНКРЕТНОГО: ФІЛОСОФІЯ ТА ТЕОЛОГІЯ, РОЗУМ І ВІРА
Мета заняття: Вміти розпізнавати загальне у конкретному
Епікуреїзм, стоїцизм, передумови формування філософії Середньовіччя
Епікурейство, Епікуреїзм — філософсько-етичне вчення і школа давньогрецької філософії, заснована Епікуром в Афінах, яка досить широко впливала на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, а також Стародавнього Риму.
Епікур спирався на головні положення філософії Демокріта, оскільки вчителем Епікура був його послідовник Навсіфан. Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — нарівні з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».
Система філософських поглядів
Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів від детермінованого руху є специфічнім відображенням факту появи у людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — як «соціальний атом» — набуває в собі (а не в космічному світопорядку, який розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення. Загалом, головна увага Демокріта звернена на закони існування об'єктів (людина теж лише об'єкт), у Епікура — до суб'єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного волевиявлення.
Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти уникати незадоволення, страждань. Йдеться саме про «уникання» страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.
Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Аристотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.
Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі — рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).
Епікур створює життєствердну етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична й утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, але й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.
Carpe diem (лат. лови день) — крилатий вислів латиною, що означає «використовуй момент, який маєш зараз», гасло епікурійців. Фраза походить із однієї з од Горація. Повністю рядок звучить: «carpe diem, quam minimum credula postero» — «лови день, довіряючи якомога менше майбутньому».
Гедонізм — філософський напрям етики, який вважає радість від фізичного задоволення вищим благом і умовою щастя у житті. Поняття гедонізму (у визначенні Епікура) використовується для опису матеріально орієнтованого, корисливого погляду на життя.
Філософія гедонізму
Основоположником гедонізму вважається Арістіпп (435—355), сучасник Сократа. Арістіпп розрізняє два стани душі людини: задоволення як м'яке, ніжне і біль як грубий, поривчастий рух душі. При цьому не робиться відмінності між видами задоволення, кожне з яких в своїй суті якісно схоже на інше. Шлях до щастя на думку Арістіппа лежить в досягненні максимального задоволення і уникненні болю. Сенс життя за Арістіпом полягає саме у фізичному задоволенні.
Утилітарист Джеремі Бентам називає такий підхід обачністю гедонії. Генрі Сидгвік (Henry Sidgwick) в своєму описі утилітаризму XIX сторіччя розрізняє між етичним і психологічним гедонізмом. Психологічний гедонізм є антропологічною гіпотезою про прагнення людини збільшити власні радощі. Таким чином перспектива задоволення або уникнення розчарування є єдиним мотивом вчинків людини. Етичний гедонізм є у свою чергу нормативною теорією або групою теорій про те, що людина повинна прагнути до задоволення — або власного (егоїзм гедонії) або загального (універсальний гедонізм або утилітаризм). На відміну від Сидгвіка, прихильника універсального гедонізму, Бентам писав:
Природа поставила людину під владу двох суверенних владик: страждання і радощі. Вони вказують, що нам робити зараз і вони визначають, що нам робити завтра. Як мірило правди і брехні, так і ланцюжки причин і наслідків лежать біля їхнього престолу.
Головний парадокс гедонізму
Для отримання більшої насолоди необхідно себе обмежувати. Цю формулу вивів Епікур.
Сучасне осмислення гедонізму
Перебуваючи в Росіїї, Іцхак Адізес в одному з своїх інтерв'ю щодо причин світової економічної кризи 2008—2009 років, сказав наступне:
Нові покоління не так надихатимуться матеріалістичними цінностями, як ми. Чому? Стандарти життя зростають, а якість життя погіршується. У всіх є машини, але вихлопи забруднюють довкілля, що у свою чергу призводить до зростання захворювань. Не знаючи Росії, ризикну сказати, що раніше ви більше співали і сміялися. А ваші батьки були щасливіші за вас. Бідніші, але щасливіші.
- Більше — не означає краще. Хіба краще для вас, коли ви більше їсте? Зростання економіки подібне до стихійного лиха, воно знищує все довкола: воду, повітря, землю. Я упевнений, що ми вимірюватимемо успіх не економічним зростанням, а зміною людських цінностей. Тобто такими соціальними індикаторами як рівень злочинності, вагітність серед неповнолітніх, кількість розлучень і інфарктів. Економічне зростання як таке не потрібне. У нас в США ніхто не вмирає з голоду, навпаки, голодують, аби стати здоровими.
Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив як самостійний учитель. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове (фруктові) дерево(а), а етика — плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.
Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.
У межах стоїцизму встановлюється розрізнення трьох основних галузей філософського знання: вчення про природу (фізика), вчення про пізнання та мислення (логіка) і вчення про належне життя (етика). Світ розглядався в стоїцизмі як організоване ціле, пройняте животворним логосом, який виступає іманентною породжуючою силою і законом, що скеровує світовий розвиток. Останній мислиться як циклічний процес із періодичними спалахами світового вогню, виявленнями творчого Бога-Логоса. Душа людини розглядалася як частина світової душі; після смерті вона відділяється від тіла і втрачає особистісні ознаки. Через прилученість усіх людей до Логоса вони є громадянами єдиної світової держави - "космополісу". Але вони мають брати участь і в громадському житті реальних держав - якщо тільки це не змушує їх до аморальних вчинків. За неможливості жити і діяти розумно і морально вважається виправданним самогубство. Головною метою людини проголошується доброчесне життя у згоді з природою, Логосом. Ідеал стоїцизму - мудрець, що досяг душевної незворушності (атараксії) і завжди діє у згоді із природним законом, відповідно до накреслень долі. Надалі поняттям "стоїцизм" стали позначати моральну позицію, котра передбачає витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від сподівань на винагороду (щастя), гідну поведінку за будь-яких обставин.
Періодизація стоїцизму
Стародавня Стоя: III–II століття до н. е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336–264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.), Хрісіпп (бл. 281–208 рр. до н. е.) та Персей (бл. 307–243 рр. до н. е.).
Середня Стоя: II–I століття до н. е. Основні представники цього періоду — Панетій (бл. 180–110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135—51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.
Пізня Стоя: I—II століття н. е. Основні представники періоду — Сенека (4 р. н. е. — 65 р. н. е.), Музоній Руф, Епіктет (50 — 138), Марк Аврелій (121–180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.
Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців. Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними стати.
Середньові́ччя — період європейської історії від 5 століття (падіння Римської імперії і Велике переселення народів) до епохи Відродження та Реформації, кінець 15 століття — початок 16 століття. За усталеною періодизацією раннє середньовіччя швидше відбулося у Західній Європі, аніж у Східній (близько 9-11 ст.).
Середньовіччя як загальносвітовий період в історичному розвитку країн Азії, Північної Африки, Америки є дискусійним питанням. Зараз панує думка, що середньовіччя як явище є суто регіональним, але цим словом часто користуються для опису подій, що сталися 500–1500 років тому незалежно від регіону та специфіки.
Термін «середньовіччя» виник в Італії у XIV–XVI ст. у колі істориків і літераторів, прогресивних людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на древню (стародавню), середньовічну і нову. Середньовіччя в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплює час від краху Західної Римської імперії в V ст. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV–XVI століть), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі зв'язують не з усім періодом, а з V–XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха — Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.
Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (саме ввели термін) і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх «темними віками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю, було втрачено чимало досягнень культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи, зародилися національні культури.
Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом всього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 після завоювання турками-османами її історія перервалася.
Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранніх феодальних монархій. Основа економіки — сільське господарство й доморобництво. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами — феодалами (феод — назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, що виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала — не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздрібненості. Селяни, яких пригноблювали, не припиняли боротьби в різних формах — від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Виникають самостійні міські комуни, вони стають опорою королівської влади. З'являється новий клас — міська буржуазія (власне саме слово «буржуа» утворене від німецького «бург» — місто). Відповідно, виділяють і основні періоди:
Раннє Середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);
Високе Середньовіччя (XI–XIV ст.);
Пізнє Середньовіччя (XIV–XVІ ст.), коли розпочалася централізація держав під королівською владою.
Французький історик Жак Ле Ґофф пропонує концепцію Довгого Середньовіччя (IV–XIX ст.), коли, на його думку, існував безперервно існували фундаментальні структури, що дають змогу вловити зв'язок між цими п'ятнадцятьма сторіччями. Цей тривалий період історик пропонував поділити на проміжні періоди:
високе Середньвіччя IV–IX ст., що є водночас пізньою античністю та часом зародження феодальної системи; власне Середньовіччя історик пропонує виділяти із VIII–X ст.;
центральне Середньовіччя Х — ХIV ст., період найбільшого розвитку, до якого варто звести Середньовіччя у вузькому значенні;
пізнє Середньовіччя ХIV — ХVІ ст., що є періодом кризи, Великої Чуми.
Новий час ХVІ — ХVІІІ/ХІХ ст., постсередньовіччя, або часи абсолютної монархії та відмирання феодальних структур. Цей період завершується Французькою революцією та глибинними змінами всього суспільства що відбулося в ХІХ ст.
Ще один підхід: Поняття „Середньовіччя” (лат. Medium aevum) вперше почало вживатися християнами в значенні тривалого проміжку часу між першим і другим пришестям Христа.
