Особливості емпіричного дослідження.
Наукове пізнання є процес, тобто система знання, що розвивається, і яка включає в себе два основних рівні – емпіричний і теоретичний. Вони хоча і пов'язані, але відрізняються один від одного, кожен з них має свою специфіку. У чому вона полягає?
На емпіричному рівні переважає живе споглядання (чуттєве пізнання), раціональний момент і його форми (судження, поняття та ін) тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому досліджуваний об'єкт зображується переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і проявів, доступних живому спогляданню і виражаючих внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, опис спостережуваних і експериментальних даних, їх систематизація, класифікація та інша фактофіксуюча діяльність – характерні ознаки емпіричного пізнання.
Іноді стверджують, що емпіричне пізнання відображає лише зовнішні властивості і відношення предметів і процесів. Але це невірно, бо тоді ми ніколи не виявимо їх внутрішніх зв'язків, істотних, закономірних відношень.
Емпіричне, дослідне дослідження спрямоване безпосередньо (без проміжних ланок) на свій об'єкт. Воно освоює його за допомогою таких прийомів і засобів, як опис, порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція, а його найважливішим елементом є факт (від лат. factum – зроблене, завершене).
Будь-яке наукове дослідження починається зі збору, систематизації та узагальнення фактів. Поняття «факт» має наступні основні значення:
1) Деякий фрагмент дійсності, об'єктивні події, результати, пов'язані або із об'єктивною реальністю («факти дійсності»), або зі сферою свідомості і пізнання («факти свідомості»).
2) Знання про будь-яку подію, явище, достовірність якого доведена, тобто синонім істини.
3) Пропозиція, що фіксує емпіричне знання, тобто отримане в ході спостережень і експериментів.
Теоретичне пізнання та його структурні компоненти: проблема, гіпотеза, теорія, закон.
Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій - понять, умовиводів, законів, категорій, принципів. Мислення на основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтез (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного) тощо.
Структурними компонентами теоретичного рівня наукового пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні [3].
Теорія (грец. - спостереження, дослідження) -найрозвинутіша форма наукового пізнання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.
У сучасній методології науки розрізняють такі головні елементи теорії.
1) вихідні засади - фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми;
2) ідеалізований об'єкт - абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей і явищ;
3) логіка теорії націлена на з'ясування структури та зміни знання;
4) сукупність законів, тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.
Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об'єкта. Різноманітність видів реальних взаємозв'язків є засадою існування багатьох форм законів, які можна розподілити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загальні.
Проблема (грец. - задача) - форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання. Проблема є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поставити проблему. Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом розвитку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.
Гіпотеза - (грец. - основа, припущення) - форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення. Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування.
