Утворення Української народності

Українська, російська, білоруська народності почали формуватися задовго до утворення єдиної Давньоруської держави на основі трьох груп східно – слов’янських племен – Південно – Західної, Північно – Східної і Західної при взаємодії з іншими не слов’янськими народностями. Цей процес продовжувався і в рамках єдиної Київської держави та у час роздробленості Русі на окремі князівства.

Територією формування Української народності були землі Південно – Західної Русі - Київщина, Переяславщина, Чернігово – Сіверщина, Волинь, Поділля, Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина. Провідну роль у формуванні Української народності відігравала Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина, і Чернігово-Сіверщина) головним центром якої залишався Київ.

На цих територіях продовжували існувати землі-князівства, в яких розвивались економіка і культура. А на західному терені Південно – Західної Русі кілька століть існувала велика етнічна українська держава – Галицько – Волинське князівство.

На основі взаємодії південно – західних східнослов’янських племен формувалася українська мова.

Територія, на якій формувалась українська народність продовжувала мати назву Русь. Народ називав себе Руссю, людьми руськими, русинами, а свою мову – руською. У ХІІ ст. з’являється термін „Україна”, який стане етнонімом наших земель. Вже напри кінці ХІІ на початку ХІІІ ст. Україною літописці називали різні території Південно – Західної Русі. З часом назва „Україна” пошириться на всі етнічні українські землі.

Формування української народності продовжувалось і в ХІV ст. Але умови цього формування були надто складними, оскільки українські землі були захопленні різними державами і в українців не існувало єдиної української держави.

У XV – XVI ст. територія розселення українців просувалася на південний схід на Нижнє Подніпров’я і Побужжя, де формується українське козацтво й утворюється Запорізька Січ, а також на схід – на лівому березі Дніпра, де в XV – XVI ст. українські переселенці разом з російськими служилими людьми, засновують слободи, й виникає Слобідська Україна.

Однією з найважливіших з ознак народності, а потім і нації є мова. У XV – перш. пол. XVI ст. в основі місцевих діалектів і в наслідок спілкування з мовами сусідніх народностей (російської, білоруської, польської, литовської, молдовської, татарської та ін.) склалася українська мова з характерними для неї граматичними правилами і лексичним складом. (Закінчення першої особи множини – „мо”: проводимо, чинемо; вимова „і” замість „о”, „е” – кінь, твій, шість).

Спільна територія, єдина мова, розширення економічних і політичних зв’язків між окремими українськими землями, потреба відстоювати свою національну окремість перед численними іноземними загарбниками, зумовили складання самобутньої української культури виявилось насамперед в усній народній творчості, літературі, живопису, архітектурі та ін.

У самобутній українській культурі проявлявся психічний склад української народності. Виробляються спільні ознаки побуту, житла, характерні риси українського народу, такі як любов до рідної природи, землі, волелюбність, відвага і мужність, працьовитість, гострий гумор, поетичність, терплячість, відчуття власної гідності, небажання підпорядковуватись авторитетам, співчутливість до чужого горя.

В пісенних джерелах вперше назва „Україна” подається від 1187р. в Київському літописі. З подальшим формуванням і розвитком української народності, назва Україна спочатку закріпилась за Середнім Подніпров’ям, а потім стало етнічним, національним іменем. В XV – XVIІ ст. назва „Україна” фігурує в багатьох офіційних документах, мемуарах, художніх творах.

З XVІ ст. З’являється ім’я – Малая Русь. В перше з ним зустрічаємося в грамотах останнього Галицько – Волинського князя Юрія Болеслава (1325-1340), що титулував себе – „король всієї малої Русі”. Пізніше назва Малої Русі здебільшого вживалася в офіційних документах. Народні маси називали свої землі українськими, свою країну – Україною, а себе українцями.