Теорія і методика журналістської творчості

Володимир Здоровега

Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Навчальний посібник. - Львів: ПАІС, 2000. - 180 с.

Пропонована книга - один з перших у пострадянських країнах навчальний посібник, присвячений найважливішій частині теорії і практики журналізму: аналізу природи літературної праці у засобах масової інформації.

Значну увагу приділено сутності журналістської майстерності як найважливішого складника професіоналізму співробітника мас-медіа, головним етапам роботи над твором і написанню тексту.

Висвітлено основні потоки та методику збору інформації. Чільне місце виділено аргументації і полеміці, загальній характеристиці жанрів.

Мета видання - посильно сприяти формуванню професіоналів, журналістів нового бачення світу, оригінального мислення, гострого, чесного слова.

ВСТУП

Мас-медіа будь-якої країни, яка вважається цивілізованою, тримається на трьох китах. Перший з них - економіка, матеріальні підвалини існування системи засобів масової інформації (ЗМІ1); другий - закон, законодавчі основи функціонування газет, журналів, інформаційних агентств, книговидавництв, документального кіно, телебачення, радіомовлення, реклами, їх стосунків із владою, суспільством, бізнесом; третій - професіоналізм журналістів, тобто рівень їх кваліфікації, загальна, політична, фахова культура. Перебуваючи у міцному зв'язку між собою, вони, до того ж, сотнями ниток з'єднані з багатьма іншими факторами, починаючи від історичного досвіду народу, його національної ментальності і закінчуючи рівнем духовної культури, інтелекту, способом мислення суспільства. Навіть теоретично не можна уявити сильної преси при хирлявій, неефективній економіці і високого класу професіоналів при правовій незахищеності журналістів.

Своєрідність стану ЗМІ в Україні зумовлена історично, політичне, економічно. Завоювавши політичну свободу, ЗМІ потрапили у жорстку економічну залежність від хлібодавця, що неважко було передбачити. Нормальному функціонуванню ЗМІ заважає вкрай низька ефективність економіки, унаслідок чого обмежені можливості підтримки мас-медіа з державного бюджету, у важкому стані перебуває журналістсько-інформаційний бізнес.

Конституція України цілком у дусі Загальної Декларації прав людини гарантує свободу думки і слова, вільне вираження переконань і поглядів людини.

Зміст:
1. Журналістика як вид творчої діяльності
2. Складові журналістської майстерності
3. Феномен цікавого в журналістиці
4. Об'єктивна реальність та шляхи її відображення в журналістиці
5. Задум, тема, концепція, ідея твору
6. Факт і його природа у журналістиці
7. Методи збору інформації в журналістиці
8. Композиція, конфлікт, сюжет твору
9. Процес написання журналістського твору
10. Аргументація в журналістиці
11. Полеміка в журналістиці
12. Загальна характеристика жанрів
13. Інформаційні методи відтворення
13.1. Природа інформаційного відображення
13.2. Жанрова палітра
13.3. Методика роботи
14. Аналітичні методи в журналістиці
14.1. Природа і специфіка журналістського аналізу
14.2. Жанрова палітра
14.3. Методика роботи
15. Художньо-публіцистичне відображення
15.1. Публіцистика та її природа
15.2. Образність журналістики і природа публіцистичного образу
15.3. Жанрові модифікації і методика роботи
Список літератури

1. ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ВИД ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Якими б важливими не були організаторські здібності журналіста, яким би вагомим не був вклад працівника редакції у створенні відповідної атмосфери у редакційному колективі, яким би контактабельним і пробивним не був співробітник газети, головне, що робить його професіоналом у сфері масової комунікації, - це вміння правдиво, оперативно, аргументовано, яскраво і переконливо писати, говорити і показувати.

Людей можна ділити за різними критеріями: ростом, кольором шкіри, соціальним статусом, темпераментом, вдачею, належністю до тієї чи іншої віри, партії тощо.

Журналісти у вузькому професійному колі ділять людей ще й на тих. хто вміє добре писати, і тих, хто не вміє добре писати, навіть якщо у його кишені два дипломи. Здатність ця може бути більшою або меншою. Вона може усвідомлюватись чи ні самою особою. Ця здатність може бути виявленою змолоду, а нерідко так і залишається нерозкритою чи нероз-виненою.

Але й серед тих, у кого явні літературні задатки, хто, як кажуть, володіє пером, трапляються особистості із особливими нахилами. Одні тяжіють до"ґрунтовного наукового аналізу і спокійного вдумливого опису природних і соціальних явищ. Такі переважно обирають науку. Інші схильні до образного, художнього осмислення життя і тому пробують свої сили у поезії чи прозі. А є й такі, які не можуть мовчати, які прагнуть негайно поділитися своїми думками із сучасниками і які шукають для цього трибуну. Не всі з них стають журналістами-професіоналами. Більше того, практика свідчить, що одна і та ж людина може бути і вправним журналістом, і вдумливим дослідником - соціологом чи істориком, - і непоганим белетристом. Але є й крайнощі, коли талановитий художник не може впоратись з елементарним репортажем, а майстер журналістського слова терпить фіаско, коли береться за роман чи драму. Багато залежить від обставин та від значної кількості інших факторів, врахувати які практично неможливо. У всякому разі, багато письменників, учених-суспільствознавців розпочинали свій творчий шлях як репортери, журналісти і все життя із вдячністю згадують про газету чи журнал. Правда, при цьому зазначають, що з газети треба вміти вчасно піти. Не говоримо вже про ті щасливі випадки, коли видатні мислителі, філософи, політологи довго не по-

ривали із газетою, журналом чи навіть телебаченням, а політики здобували особливу славу саме завдяки мас-медіа.

І все ж, кожен із видів літературної праці має свою специфіку, вимагає своєрідних задатків. Літературна робота в журналістиці не належить до найскладніших. Нерідко вона видається надивовижу простою. У всякому разі, кожна освічена, грамотна людина може написати замітку для газети чи сказати кілька слів у мікрофон. Але дописувати епізодично до газети і бути журналістом-професіона-лом не одне й те саме. Не будучи найскладнішим видом літературної творчості, журналістика, за загальним визнанням, є водночас найважчим її видом.

І це пояснюється характером творчої праці саме у ЗМІ. Вона вимагає насамперед оперативності, максимальної зібраності, зосередженості, вміння шукати інформацію та її найрізноманітніші джерела, здатності наводити контакти з людьми. Журналіст має бути всебічно обізнаною людиною, бути якоюсь мірою універсалом, бачити зв'язки між різними явищами. Він повинен вміти швидко схоплювати сутність подій і явищ. Учений, кажуть, бачить глибше, журналіст - ширше.

Оскільки журналістика є строго документальною, адресною, вона потребує виняткової акуратності і точності, відповідальності за кожен факт, кожне слово, про що детальніше мова йтиме згодом. Це накладає на журналіста ніби тягар, примушує жити у постійній напрузі.

Нарешті, журналістика вимагає від професіонала постійного фізичного та психологічного напруження, зв'язаного з поїздками, чергуваннями, надзвичайними ситуаціями, непередбачуваними подіями. Складність журналістської праці полягає також у необхідності поєднання літературно-творчої та організаторсько-редакційної, а іноді й комерційної роботи.

У ЗУ "Про держ. підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" для обгрунтування необхідності застосування окремих і особливих норм соціального захисту сформульовані такі риси та умови журналістської діяльності:

"творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакц. і технологіч. циклу підготовки та випуску видань і програм;

суспільне впливове (за наслідками) значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати;

постійно значне морально-психологічне навантаження і напруженість виконання службових обов'язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях;

систематичне перебування у відрядженнях та роз'їздах, включаючи відрядження до місць надзвичайних подій, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров'я і життя;

необхідність здійснювати власний творчий пошук нової, потрібної інформації та її джерел, наявність об'єктивних та суб'єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації;

прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків".

Із сказаного випливає, що журналістський твір, на відміну від наукового чи художнього, характеризується рядом специфічних ознак: актуальність, оперативність, політичну гостроту, практичну спрямованість, постійну циклічну повторюваність тем, строгий документалізм та ін.

Актуальність (від лат. слова акіуаііз - означає важливий у певний час, злободенний, назрілий) є важливою прикметою саме журналістики. Вона насамперед присвячена злобі дня, тому, що хвилює публіку в певний момент. Цю злобу дня ЗМІ підслуховують, вловлюють і виносять на суд громади. Актуальність є однією з підвалин такого важливого феномену журналістики, як цікавість, про що мова нижче. У журналіста повинен бути вироблений постійний інтерес до того, що насамперед болить людям. Джерелами суспільного настрою є редакційна пошта, дзвінки в редакцію, офіційні звернення громадян,,збори і мітинги. Сьогодні важливим джерелом соціальних настроїв є соціологічні дослідження, відповідні документи тощо. І все ж журналіст повинен мати відповідне чуття, здатність, перефразовуючи І. Франка, боліти чужим і власним горем. Його душа - чутливий інструмент, який негайно резонує на настрої сучасників. Це одна з притаманних рис майстерності журналіста.

Українська журналістика разом із ЗМІ колишньої радянської імперії пережила досить тривалий час, коли теми виступів преси, їх так звана актуальність, диктувались зверху. Зверху визначалось те, що мало цікавити читача та слухача і, навпаки, те, що справді цікавило людей, відсувалось на задній план або заборонялось зовсім. Реципієнт відповідав взаємністю. Він починав читати газету з останньої сторінки, бо там була спортивна інформація, розваги, гумор. Журналісти старшого покоління ще добре пам'ятають так звану проблему першої сторінки, де була передовиця, казенна інформація про успіхи соціалістичного будівництва, які майже не цікавили широку громадськість.

Актуальність сьогодні перемістилась у площину конкурентоздатності, творчої змагальності редакційних колективів. Не зняті певні об'єктивні перепони у постановці гострих питань, не всі журналісти здатні професійно досягати належної актуальності виступів.

З актуальністю тісно пов'язана оперативність журналістики, хоч актуальність оперативністю не вичерпується. Адже актуальними є не тільки оперативно написані інформаційні виступи, але й історико-публіцистичні, теоретичні, економічні, філософські роздуми і навіть практично-господарські поради. Оперативність - це здатність журналіста і редакції вчасно донести відповідну інформацію до аудиторії. Оперативність інформації залежить від її характеру. В одному випадку, коли йдеться про стисле повідомлення про факт, подію, явище, тобто про новини, оперативність вимірюється годинами, навіть хвилинами. Такими ж оперативними повинні бути стислі коментарі до новин.

Коли ж йдеться не просто про новини, а про ширші узагальнення подій, явищ, цілої системи фактів, тобто про аналітичні, розслідувальні жанри журналістики, виступи оглядачів, їх оперативність вимірюється більшими відрізками часу, тобто днями, тижнями. Здібний і досвідчений журналіст, щоденно друкуючи чи передаючи в ефір оперативну інформацію, може паралельно працювати над аналітичними матеріалами, навіть книгами чи фільмами.

І все ж сучасна журналістика - це насамперед новини. І її наріжний камінь - оперативність. Цьому сприяє сучасна техніка і технологія. Цивілізований світ практично став "великим селом", давно передбачуваним канадським професором Маршалом Мак-люеном: подія, що трапилась в одному його кінці, швидко стає відомою для всіх. Це має не тільки суто професійне, а глобальне політичне, стратегічне значення.

Тоталітарна система не могла конкурувати із західним світом в оперативному і докладному інформуванні населення про події і факти. У часи існування найдикішого виду цензури - заборони на факт, коли повідомлення про важливі події у світі жорстко контролювалися, а тому подавалися із великим запізненням або замовчувались зовсім, - говорити про оперативність журналістики не доводиться. Проте у процесі ідеологічного впливу діє психологічний принцип: "Перший прийшов - перший зайняв". Той, хто першим повідомляє про подію, факт, явище, першим формує думку про нього.

Незважаючи на заклики, докази вчених про необхідність підвищення оперативності інформації, саме її трактування як різновиду пропаганди, як спосіб агітації фактами, тобто тенденційного їх підбору, не могло сприяти формуванню інформаційної культури журналістів, яка, крім оперативності, включає всебічність, точність, об'єктивність. Враховуючи традиції української журналістики (переважання журнальних і тижневих видань), виховання інформаційної культури, зокрема, й оперативності, залишається актуальним.

Політична гострота журналістики випливає із самої її природи як частини політичної системи суспільства, як своєрідної форми влади над суспільством. Відмовившись від вульгарного і примітивного тлумачення ЗМІ як служанки політичної системи, ми не повинні забувати, що журналістська праця є різновидом суспільно-політичної діяльності, а журналістські виступи, з огляду на всю багатоманітність тематики, мають більше чи менше політичне спрямування, оскільки забезпечують інформаційно практично всі політичні процеси у державі. По-перше, у більшості ЗМІ політична тема є якщо не домінуючою, то дуже важливою. По-друге, для журналістських творів, особливо для публіцистики, характерний розгляд багатьох явищ життя під суспільно-політичним кутом зору. По-третє, ЗМІ здійснюють своєрідний контроль за діяльністю різних гілок і рівнів влади, ставлячи з допомогою громади актуальні питання державного будівництва, слідкуючи за їх виконанням, тобто беруть активну участь в управлінні соціальними процесами.

Працівник газети, журналу, телебачення, радіо, інформаційного агентства, як і інших видів інформаційних служб, повинен вміти передбачити можливий політичний резонанс будь-якого виступу. Своєрідне надзавдання журналістського матеріалу, позитивного чи критичного, - впливати на політичну свідомість аудиторії, активізувати людину-громадянина молодої держави, спонукати її до дії.

Але це ще одна характерна ознака журналістики як виду творчості. Мається на увазі її практична спрямованість, націленість на досягнення певних конкретних результатів як у сфері свідомості, так і практичних вчинків конкретної людини, групи людей, органів влади, громадських організацій тощо. Іншими словами, йдеться про результативність преси., Однак, відкинувши як недієздатний спрощений більшовицький принцип трактування преси як засобу комуністичного будівництва, ми принизили пропагандистську, виховну функцію ЗМІ.

Сьогодні на виступи преси, навіть найправдивіші, найгострі-ші, найпереконливіші, ніхто не реагує. У багатьох журналістів просто опускаються руки. Кращі з них стурбовані втратою більшістю працівників мас-медіа чіткої відповіді на питання до самого себе: заради чого? Заради чого критикувати, заради чого пропагувати досвід кращих?

Процес впливу журналістського твору на практику складний і диференційований. Певні ідеї, судження, концепції, тобто пропагандистська інформація знаходить своє втілення у відповідних журналістських формах. Вона засвоюється аудиторією, внаслідок чого ми досягаємо певного духовного ефекту у вигляді зміни чи посилення відповідних поглядів, думок, настроїв і психологічних установок, тобто готовності діяти відповідно до проповідуваних ідей. І як результат - відповідний поведінський ефект, тобто зміна поведінки конкретної людини чи групи людей. Отож журналіст впливає на стан конкретних справ шляхом впливу на свідомість, на переконання аудиторії. Своєрідність регулятивно-управлінської діяльності ЗМІ, їх відмінності від інших форм управління, які безпосередньо спонукають людей до дії (закон, наказ, розпорядження, постанова), і є обов'язковими для них, інформація, яку несуть засоби масового впливу, за певним винятком, не мають директивного характеру і навіть не є обов'язковими для засвоєння. Тому найперше завдання журналіста - зацікавити своїм матеріалом, своєю газетою, журналом, передачею читачів, слухачів і глядачів.

Але існує й інша система прямого організаційного впливу ЗМІ на стан справ у суспільстві, чим широко користувалася тоталітарна журналістика. Переставши здебільшого бути органами відповідних партійних і урядових інстанцій, ЗМІ втратили їх організаційну підтримку у формі обов'язкового реагування на виступи преси. Відсутність правових норм стосунків "журналістика - соціальні інститути" призвели до очевидного для всіх зниження результативності, особливо дієвості, практичної віддачі слова. Бюрократи, казнокради, бездарні господарники стосовно критичних чи конструктивних виступів ЗМІ діють за принципом героя відомої байки Кри-лова: слухають публічну критику і продовжують робити свою справу.

Відмінність журналістики від інших форм творчості полягає також у постійній повторюваності тем і проблем. Журналістика. яка постійно слідує за людським життям, як саме воно, живе за певними циклами: річними, сезонними, тижневими і т.д. Щороку

людство проводжає і зустрічає календарний рік, святкує Різдво Христове і Великдень. Щороку селяни сіють і збирають, а комунальники готуються до зими і т.д. Зрозуміло, журналістові щороку доводиться порушувати одні і ті самі теми. Коли це триває багато разів підряд, неминучі повторення, певний вироблений трафарет. Особливо в складній ситуації опиняються регіональні редакції, які змушені повторювати не тільки теми, але й ті самі об'єкти і суб'єкти відображення. Об'єктивно виникає так небажана у мас-медіа несвіжість, банальність. Журналіст'змушений кожного разу шукати нові повороти теми, помічати незвичайні подробиці, тобто збільшувати інформаційний потенціал виступу завдяки оригінальності підходу, небанальності мислення.

Дуже важливою особливістю журналістського твору є його документалізм. Журналістський виступ, від замітки у три рядки і до великого за розміром нарису чи памфлету, як правило, будується на дійсних, достовірних фактах. У цьому велика привабливість ЗМІ і журналістики як виду творчої діяльності, що за неї події і факти "придумує" саме життя. Водночас, це накладає на журналіста особливу відповідальність. Журналіст має право писати лише про те, про що добре знає. Він нічого не повинен сприймати на віру, з чужих слів без перевірки, мусить дотримуватися золотого правила: по змозі, побачити подію власними очима. А оскільки це не завжди можливо, потрібно знаходити людей, які були учасниками відповідних подій, ґрунтовно вивчати документи, радитись із фахівцями. Інакше не уникнути помилок, неточностей і плутанини, чим дуже грішать сучасні ЗМІ. При цьому слід враховувати, що сучасна журналістика зорієнтована на пошук незвичайних фактів, вона функціонує в умовах сильної конкурентної боротьби. Але і в цих умовах журналіст не має права порушувати достовірності у викладі фактів, перекручувати їх.

Зрештою, багато залежить від розуміння характеру журналістської творчості1. Що таке журналістика з точки зору психології творчості? Дещо спрощуючи цю складну проблему, можна сказати, що творчість - це така діяльність, у результаті якої народжується щось нове, досі невідоме, цінне, суспільне корисне. В науці мислення прийнято ділити на репродуктивне і творче. Одні дослідники вважають, що між першим і другим видом мислення існує неперехідна межа, інші небезпідставно твердять, що, незважаючи на величезні

1 Вживаючи слово "творчість" стосовно журналістики, хочеться слідом за Оксаною Забужко сказати: "...от не люблю цього слова - а чим заступити розважне й геть-то неромантичне англійське слово «тіІіп§5: "писанням", "текстами", - що вже є далеко серйозніше" (Забужко О. Хроніка від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х. К... 1999. С.273).

відмінності, між ними є щось спільне, й у звичайному репродуктивному мисленні, навіть у мисленні учня, є елементи творчості, тобто малесенького відкриття.

Не заглиблюючись у це складне питання, зазначимо, що є різні рівні творчості. Є творчість геніїв, у результаті яких народжуються такі епохальні відкриття, як закони Архімеда, гравітаційна теорія Ньютона, теорія відносності А. Енштейна. Не менш важливими є прикладні винаходи, зроблені на основі фундаментальних законів, як, наприклад, паровий двигун чи електрика в побуті, польоти в космос тощо.

Твори журналістики не можуть претендувати на високі епохальні відкриття. Вони здебільшого мають прикладний характер. Масштаб узагальнення незрівнянно нижчий, ступінь узагальнення незначний. Це дає підстави спеціалістам у сфері психології творчості заперечувати трактування журналістики як виду творчості.

Тут потрібен диференційований індивідуальний підхід. Журналістика, коли мати на увазі літературну частину цієї справи, - це водночас ремесло і творчість. Як і всяке ремесло, вона включає елементи творчого підходу. Літературна праця журналіста грунтується здебільшого на використанні уже відомих теорій, прийомів, підходів. В усі епохи журналістика давала і дає для науки необхідний емпіричний матеріал.

Не формулюючи нових законів, вона все ж наштовхує вчених на нові відкриття своїми свіжими здогадками, припущеннями, оригінальними гіпотезами. Як уже зазначалось, особливе творче значення журналістика і публіцистика відіграють у переломні епохи історії. Така ситуація склалась на наших очах у 80-х - на початку 90-х років, коли нові ідеї, конструктивні рішення проголошувались не в науці, а саме в публіцистиці. Публіцистичні дослідження Миколи Руденка, Івана Дзюби, Олеся Гончара, Сергія Плачинди, В'ячеслава Чорновола, Юрія Щербака, Юрія Бадзя, Івана Драча, Бориса Олійника, Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича, Степана Колесника та багатьох інших авторів були новим етапом у розвитку науково-політичної думки періоду українського відродження.

Якщо головна ознака творчості - новизна, руйнування стереотипу, то творчість у журналістиці - це нові оригінальні думки, нові погляди на явища, нові образи, втілені у відповідну досконалу форму. Журналіст повинен володіти здатністю помічати суперечності, альтернативи, піддавати сумніву істини, хай тривалий час очевидні, вміти ставити запитання і уникати поверхових відповідей. Він не може обійтись без творчої уяви, інтуїції. Йому повинні бути властиві велика схвильованість, активний інтерес до пробле-

ми, поєднання сміливості, захоплення і творча розважливість. Зрозуміло, це характерно лише для певного виду журналістських творів, певного потоку журналістської інформації, а тому на питанні про різновиди інформації слід зупинитись детальніше.

Схематично всю інформацію, яку несуть засоби масового впливу, можна поділити на кілька груп (див схему):

Офіційна інформація - державні постаневи, партійні документи, резолюції та звернення, заяви офіційних осіб тощо. Це дуже важлива інформація, яка йде від владних структур до населення. Мас-медіа служать у цьому випадку каналом зв*язку. Такі документи, як звичайно, передаються державними інформаційними агентствами чи прес-службами. У часи так званого демократичного соціалізму тексти офіційних документів друкувались у всіх виданнях, а довжелезні промови вождів годинами передавались по радіо і навіть читались дикторами телебачення. Сьогодні офіційні документи друкуються лише державними виданнями, насамперед у газетах "Урядовий кур'єр" та "Голос України", партійні документи - у відповідних партійних органах. Загальнополітичні газети, а також телебачення та радіо, у більшості випадків, обмежуються їх стислим викладом. При цьому журналіст мусить бути абсолютно точним і відповідальним за об'єктивний виклад документа.

Подієва інформація - оперативні повідомлення про все, що відбувається у світі. Подієва інформація зі стислим оперативним коментарем є хлібом насущним журналістики, без якого не може обійтись щоденна газета і навіть тижневик. Без цього інформаційного хліба неможливе успішне функціонування радіо і телебачення, причому останнє має величезну перевагу над іншими, оскільки має змогу не тільки сказати, але й показати.

Домінуючу роль у передачі оперативної подієвої інформації відіграють сьогодні потужні інформаційні агентства світу - технічно добре оснащені комунікаційні гіганти з цілою системою кваліфікованих репортерів у найважливіших, найгарячіших точках Землі. В Україні, крім державного інформаційного агентства "Укрінформ", діє низка незалежних інформаційних агентств, зокрема "Іпіег-Рах Україна", Українська пресова агенція. Найпоширенішим і найавторитетнішим універсальним за характером інформації та її достовірністю є УНІАН (Українське незалежне інформаційне агентство новин). Все більше значення у розповсюдженні найрізноманітнішої інформації, зокрема опублікованої і переданої в ефір, має неоднозначно оцінюваний із правової та етичної точки зору Інтернет.

Газета, яка довгі роки була монополістом у повідомленні новин, в умовах широкого розповсюдження електронних засобів інформування опинилась у досить скрутному становищі, з якого ліпші періодичні видання знаходять свої шляхи виходу. По-перше, газети переорієнтовуються на аналітичну інформацію, грунтовніше коментують найвагоміші новини. Програючи в оперативності, якісні газети виграють у достовірності і компетентності, документальній точності (можливість звірити, повернутись ще раз до інформації, запам'ятати цифру, прізвище тощо). По-друге, ліпші газети, тижневики прагнуть знайти і повідомити такі новини, яких немає в офіційних повідомленнях інформаційних агентств, на екранах телевізорів і комп'ютерів. У гіршому випадку намагаються знайти непомічені нюанси, ширший погляд на уже відомі події. Найбільш достовірну і точну, найширшу і найдетальнішу інформацію про трагічне вбивство в Донецькому аеропорту в 1996 році родини Щербанів можна було одержати із газети "День"1. Так само з різних поглядів подала ця ж газета повідомлення "Авіакатастрофа в Підмосков'ї. Нещасний випадок чи трагедія?"2.

Кожна газета по-своєму подає оперативну інформацію. "Молодь України", наприклад, найважливіші з точки зору редакції події стисло друкує під традиційною рубрикою "Факт". Дещо ширші повідомлення переважно офіційного характеру газета об'єднує під загальною шапкою "Коли верстався номер". Львівська регіональна газета "Високий Замок" має постійну рубрику "Дуже коротко", популярна в Україні "Комсомольская правда" - "Коротше не можна". У газеті "День" у кожному номері є інформаційні рубрики "Цей день в історії", "Соціологічна служба "Дня".

Власне публіцистика - тобто аналітичні авторські матеріали різних жанрів - від стислого коментаря, полемічної замітки до значних за обсягом статей, оглядів, есе, політичних портретів, нарисів, памфлетів, у яких трактуються гострі суспільно-політичні питання з метою прямого впливу на громадську думку. Це най-кваліфікованіший вид журналістських виступів, який потребує від автора відповідного обдарування та досвіду. Публіцистика, яка, з огляду на історичні умови, має в українській журналістиці та літературі багаті традиції, є своєрідним згустком громадської мужності і політичної енергії. Про неї мова в окремому розділі.

Науково-просвітницька інформація - різноманітні, дуже популярні сьогодні виступи фахівців, позаштатних авторів на теми історії, культури, мистецтва, науки, економіки, політики, філософії і т.д. Важко знайти чітку межу між власне публіцистикою і науково-

1 Див.: Політика з летальним фіналом // День. 1996. 5 листоп.

2 День. 2000. Юберез.

просвітницькою інформацією у сучасних ЗМІ. Остання відрізняється насамперед меншою, порівнюючи з публіцистикою, політичною заангажованістю, більшою об'єктивністю, освітницькою, пізнавально-науковою, ніж прямо політично-спонукальною, характерною для власне публіцистики, функцією.

Типовим прикладом такої інформації може бути рубрика "XX століття: українські акценти", яку в газеті "Голос України" протягом років ведуть талановиті журналісти Віталій Абліцов, Віталій Жежера, Володимир Краснодемський.

Ділова інформація - різноманітні поради, консультації, виступи спеціалістів, скажімо, лікарів, агрономів, екологів, педагогів, юристів, присвячені найширшому колу практичних питань від побутових, наприклад, як ліпше вирощувати помідори на балконі, до глобальних, таких як запобігання зараження СНІДом. Відповідно до профілю, специфіки видання чи мовлення ця інформація може вирізнятися за характером і подаватись по-різному. У певної категорії читачів чи глядачів ця інформація викликає більший інтерес, аніж подієва чи публіцистика.

Найбільша за тиражем газета "Сільські вісті" цікава не тільки кваліфікованими виступами на теми сільськогосподарської технології, але й порадами чисельній армії дачників. Традиційна рубрика "Ваше здоров'я" у газеті "За вільну Україну" теж приваблює увагу читачів. Більше того, сьогодні популярними є спеціалізовані видання, зокрема "Порадниця", "Ваш сад і город", "Народний лікар" тощо, які мають незрівнянно великі тиражі.

Естетично-розважальна інформація. Сьогодні це колосальний масив специфічної і дуже різноманітної інформації. Якщо у XIX і на початку XX ст. століття естетична інформація у вигляді прозових та поетичних творів, репродукції картин зосереджувались переважно у журналах, частково потрапляла на шпальти газет, то з виникненням радіо і особливо телебачення естетична інформація -пісня, музика, художній фільм, а також суто розважальні програми у формі найрізноманітніших шоу, ігор, музичних змагань - забирає велику частину ефірного часу. Аналіз виявив, що, по-перше, естетично-розважальна інформація значно переважає всі інші потоки інформації на радіо і телебаченні, а в окремих програмах є домінуючою, а по-друге, саме розважальна'інформація має найбільшу аудиторію. Як би ми критично, скептично не ставились до так званої масової культури, її реальність очевидна. А з реальною аудиторією "мильних опер" ненашого виробництва і ненайвищої якості не може конкурувати навіть аудиторія міжнародних футбольних матчів. Припинити цей об'єктивний процес, який має глибокі економічні, психологічні причини, не можна. Але можна і треба стави-

ти заслін низькопробній, шкідливій для морального і навіть фізичного здоров'я нації, народу, людства інформації, індустрії космополітичних розваг. Екологія інформаційного середовища - серйозна проблема нашого часу. Для її розв'язання потрібні добре і різнобічне підготовлені кадри працівників ЗМІ.

Довідкова інформація, здавалось би, не належить до найважливішої у журналістському середовищі. Реципієнт же нерідко ставить її чи не найперше місце. Прогноз погоди, повідомлення про курси валют, програми телебачення, інформація про театральні вистави і концерти, гастролі естрадних знаменитостей та інша довідкова інформація є серйозними, іноді навіть вирішальними стимулами звертання до мас-медіа. Не випадково, мабуть, усі інформаційні програми радіо і телебачення починаються і закінчуються зведеннями про погоду, а читач газети неминуче звертає увагу на карту погоди.

Реклама давно уже стала одним із самостійних різновидів публічної інформації. При цьому реклама у ЗМІ є лише одним, правда, дуже важливим, різновидом потужної рекламної індустрії у сучасному світі. У ст.1 Закону України "Про рекламу" вона визначаться як "спеціальна інформація про,осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі і в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку". Виробництво реклами, звичайно, здійснюється на замовлення спеціальними рекламними агентствами чи підрозділами редакції. У згаданому законі виробником реклами називається особа, яка повністю чи частково здійснює виробництво реклами.

Як, на нашу думку, у наведеному вище визначенні пропущений дуже важливий момент: реклама поширюється не тільки з метою одержання прибутку, але й з метою розповсюдження, популяризації відповідного виду товару чи послуг, а у політичній чи соціальній рекламі ще й певних осіб, груп осіб, партій тощо, що не завжди вимірюється одержанням навіть опосередкованого прибутку.

Звичайно, реклама - дуже специфічний різновид інформації, який потребує своєрідного літературного обдарування й особливої підготовки. Однак, потрапляючи у контекст інших потоків інформації, яка передається мас-медіа, вона відіграє свою роль у змісті газети, телебачення, радіо. Оприлюднення реклами - важливий засіб прибутку редакції. Та насамперед журналісти повинні дбати про те, щоб реклама не шкодила тому чи іншому виду ЗМІ, не відштовхувала, як це нерідко буває, аудиторію, споживача журналістської інформації.

Схематично подаючи потоки багатоманітної інформації, ми мали на увазі не тільки вербальну (словесну) інформацію, а й візуальну. Як слушно наголошують дослідники, ці види інформації по-різному діють на людину, оскільки обробляються різними півкулями головного мозку, що сприяє гармонізації сприйняття1.

Слово і відображення відіграють різну роль і перебувають у різному співвідношенні у газетно-журнальному тексті та на екрані телевізора, де зображувальний ряд, якщо не домінує, то є рівноправним із словесним. Але це вже питання типів дискурсів2.

Отже, літературна праця у ЗМІ характеризується рядом ознак, що вирізняють її з-посеред інших видів творчої роботи. Необхідний диференційований підхід до масиву інформації, що його несуть засоби масового зв'язку. Відсутність такого підходу, по-перше, спричиняє творчі невдачі, оскільки різні закономірності виявляються під час написання, скажімо, подієвої інформації й аналітичного художньо-публіцистичного твору. По-друге, не можна за одними і тими ж критеріями оцінювати публіцистику і ділову інформацію. Оцінка буде неадекватною, що нерідко виявляється на практиці.

1 Див.: Почепцок Г. Теорія комунікацій. 2-ге вид., доп. К.. 1999. С.80.

2 Там само. С.75-99.

2. ПУБЛІЦИСТИКА ТА її ПРИРОДА

Необхідність виділення й окремого тлумачення публіцистики пояснюється декількома причинами. По-перше, великим значенням, яке вона має у житті суспільства. Будучи сьогодні одним з потоків журналістської інформації, публіцистика функціонувала і продовжує функціонувати і поза ЗМІ. По-друге, публіцистика у пресі, на телебаченні відіграє не тільки особливу роль, але й своєрідно впливає на інші потоки журналістської інформації. По-третє, як і будь-яке важливе явище духовного життя, публіцистика зазнає постійних змін, трансформується, набуваючи певних нових якостей.

Слово "публіцистика" (від лат. риЬНсиз, що означає суспільний, народний) прийшло до нас з німецької, звідки було запозичене також польською, російською, болгарською, чеською та іншими слов'янськими мовах. Зокрема в українській, мабуть, одним з перших його широко почав вживати І. Франко. Натомість воно майже не вживається в англо-сакських мовах, хоч і зафіксоване в енциклопедіях та наукових словниках. (У побутово-практичному житті англійці та американці публіцистом називають агента торгової реклами. Потік журналістської інформації, який ми називаємо публіцистикою, там іменують словом "журналізм").

Спочатку публіцистом називали того, хто займався цивільним правом, а згодом усіх, хто виступав з правових і загалом суспільних питань. У більшості словників, енциклопедій слово "публіцист" пов'язується із виступами на актуальні суспільно-політичні теми, із роботою у ЗМГ.

В. Даль пов'язував це слово з поняттям "публіка", "публічне право". На його думку, "публіцист, письменник, більш газетний, журнальний, із сучасних, загальних питань, з народного права".

Публіцистика не як термін, а як певне суспільно-творче, духовне явище значно давніше від журналістики і навіть друку. Першими публіцистами древності були оратори, проповідники, священики. Один з відомих католицьких церковних діячів сказав: "Якби апостол Павло жив сьогодні, він був би публіцистом".

Із поширенням письма публіцистика фіксується з допомогою знаків, із винайденням друкарського верстата набуває масового поширення, не припиняючи, однак, усного функціонування. Усна

 

публіцистика наново відроджується і набуває масових масштабів у зв'язку із виникненням радіо й особливо телебачення. Нові можливості розповсюдження публіцистичного тексту дає всюдисущий Ін-тернет.

Історія журналістики, літератури, політичної думки, аналіз праць чи принагідних висловлювань, присвячених публіцистиці, переконує нас у тому, що цим словом, принаймні у нас. прийнято називати, хоч і близькі, та все ж не тотожні явища. Тому, на нашу думку, доцільно розрізняти публіцистику у широкому і вузькому, професійно-журналістському значенні слова. Публіцистика в широкому значенні слова включає всі публічні виступи на актуальні суспільно-політичні теми, а отже, практично всі журналістські виступи1. Без сумніву, публіцистика - своєрідна ділянка духовної культури, вид творчої діяльності, вираженої у живому і писаному слові, звуці, зображенні. Вона споріднена, нерозривно зв'язана з наукою, мистецтвом, філософією, релігією, але не є, як каже Микола Шлемкевич, жодною з них.

Трактуючи публіцистику у найширшому значенні слова, М.Шлемкевич зрікається її точної логічної дефініції. Він вважає, що публіцистика не має специфічного предмета, що предмет її є водночас предметом, яким займаються і наука, і мистецтво, і релігія. Немає, на його думку, якоїсь "спеціальної публіцистичної методи". Тому М.Шлемкевич відносить до публіцистики найдавніші промови і послання, що ними користувався найбільший публіцист християнства апортол Павло, промови Демосфена і Ціцерона, газетну і журнальну статтю, есе, ескізи, розвідки. Поряд живуть і навіть процвітають старі форми ораторства, створюючи наймодер-ніші типи публіцистики в радіопередачі й телевізії. До публіцистики автор відносить і "особливо актуальні, пекучо-теперішні, праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світогля-дового змісту, які не вміщуються в поняття релігії, мистецтва, науки"2.

Така точка зору на публіцистику досить поширена в науці. І все ж, як нам здається, цілком можливий і логічно, а головне практично виправданий погляд на публіцистику у більш вузькому значенні цього слова. Що ж стосується багатьох наукових, художніх, філософських та інших творів, то у цьому випадку доцільніше говорити про їх публіцистичність (див. нижче).

Публіцистика у вузькому значенні слова, власне публіцистика - своєрідний вид літературної творчості з певними, властивими їй особливостями і внутрішніми закономірностями. Якщо публіцистика у широкому трактуванні слова справді не становить цілісного внутрішнього утворення, то власне публіцистика дає підстави для розгляду її з точки зору функцій, предмета й особливо змісту, форми, методу пізнання і відображення дійсності. Зрозуміло, у чомусь вони збігаються з іншими потоками соціальної інформації, з тією ж наукою, філософією, іншими видами журналістської інформації, а у чомусь є специфічними, особливими. Публіцистика як один із потоків мас-медійної інформації не може не виконувати чи не сприяти виконанню головних функцій ЗМІ - оперативного інформування, тлумачення подій і фактів, вираження і формування громадської думки, масової свідомості, управління соціальними процесами і т.д. Але ці свої завдання у загальному контексті газети, програмах телебачення і радіо вона реалізує шляхом прямого впливу на свідомість людей, шляхом формування відповідних поглядів, соціальних установок, домагаючись при цьому відповідних практичних результатів. Публіцистика у цьому плані відрізняється від подієвої, науково-просвітницької, естетичної інформації, як і від навіть найактуальніших філософських, соціологічних трактатів. Від подієвої інформації тим, що не просто повідомляє, а осмислює події, від науково-просвітницької інформації, від тих же наукових трактатів - своєю практичною цілеспрямованістю, спонукальністю до відповідних вчинків, своєрідністю підходу до буденних явищ різних сфер діяльності людини. Зрештою, публіцистиці властива специфічна мова і спосіб впливу на аудиторію, спорідненість з ораторським мистецтвом.

Об'єктом публіцистики, як і науки та мистецтва, є реальна суспільна дійсність у всій її складності і взаємозв'язках (включаючи економіку, виробництво, право, побут, мораль і т.д.). Предмет же публіцистики (тобто вичленувана з метою пізнання частина, "сектор" об'єктивної дійсності) - насамперед соціальні стосунки між людьми, соціально-політичний, людинознавчий аспект виробничих, економічних, морально-етичних, мистецьких та всіляких інших явищ. Мова, таким чином, йде про відносну самостійність підходу до життя, який відрізняється від наукового і зближується з художнім.

Це, як свідчить досвід і як видно з опитування, є однією з причин популярності, читабельності публіцистики. Талант публіциста органічно включає здатність автора бачити у повсякденному житті суспільне значиме, морально-етичний смисл як незвичних, так і буденних явищ. Йому мало зафіксувати те чи інше виробниче, технічне, наукове питання. Він пропускає їх через свою чутливу душу. Щоб стати добрим публіцистом, необхідно, крім всього іншого.

здолати ніби два бар'єри: якомога глибше знати об'єкт дослідження, а також вміти перебороти вузькопрофесійний підхід до реалій життя, побачити і розкрити для інших взаємозв'язок явищ, їх внутрішній соціальний зміст. Інакше, як це нерідко буває, його писання чи оповідь може у ліпшому разі зацікавити окремого фахівця. Сучасні ЗМІ дуже мало говорять (і у цьому їх слабкість) про те, що зробити в реальному житті, щоб знайти шлях його дальшого розвитку, виходу із кризового стану. І одна з причин у тому, що відсутня талановита, мисляча публіцистика. Публіцисти, якщо вони є. продовжують викривати, сварити і сваритися. Наші ЗМІ дуже важко відходять від потрібної у певний історичний момент мітин-говості.

Отже, своєрідність і структура змісту - те, що суттєво виділяє публіцистику з-поміж інших потоків журналістської інформації і зближує її з наукою, політологією, соціологією, філософією. Іноді настільки, що вони зливаються. Не випадково найліпші публіцисти сьогодні - це політологи, соціологи, філософи, люди, які вміють професійно аналізувати дійсність, володіють відповідною методикою дослідження соціальних явищ.

"Публіцистика починається там, де є мисль". - любив повторювати відомий публіцист А. Аграновський, один з тих, хто своїми публікаціями значною мірою стимулював перебудовчі процеси у колишньому союзі. "Публіцистика, - писав він, - повинна будити думку. Коли літератор, сідаючи за стіл, шукає новий поворот теми, новий сюжет, но^і слова, все це робиться для того, щоб повести читача дорогою думки... Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре мислить"1.

У подієвій інформації зміст зводиться, як правило, до повідомлення про подію, тобто тема інформації, кажучи умовно, майже збігається з відображеним об'єктом. Тема ж публіцистичного твору - не тільки об'єкт відображення, але й певне питання, проблема. Тут важлива не тільки новизна фактів, а насамперед новизна думки. Якщо вдатись до аналогії і скористатись термінологією кібернетики, то у змісті публіцистичного твору домінує програма суб'єкта над програмою об'єкта. Вміння оригінальне мислити -одна із першорядних ознак публіцистичного таланту, але цим талант публіциста не вичерпується.

Не менш важливим є вміння автора висловити думку дохідли-во, популярно, образно. Віковий досвід ораторського мистецтва, а відтак і писаної публіцистики виробив своєрідну форму цього виду духовного спілкування між людьми. В ній своєрідно поєднуються.

1 Аграповский А. Суть дела. Заметки писателя. М.. 1968. С.4.

переплітаються елементи логічно-абстрактного і конкретно-образного мислення, симбіоз поняття та образу. Публіцист вдається до використання різних видів образу, починаючи від словесного або образного виразу, художньої деталі, образної картини і закінчуючи образом-персонажем. Публіцист може використовувати образи, створені художником, а може сам творити образи, які умовно можна назвати публіцистичними. В чому їх своєрідність? Насамперед у тому, що цей вид образу органічно зрощений з поняттям, що публіцист ніби перетворює думку у живу особистість. Як підкреслив один з дослідників, "від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю (словесними образами), яка використовується в руслі логічного мислення публіциста, виникає нова якість - власне публіцистичний образ"1.

Крім того, художні засоби, до яких вдається публіцист, дуже економні, лаконічні. Автор наносить лише окремі штрихи, виділяє суттєве, характерне, властиве багатьом людям певного типу. У публіцистиці він не просто збірний, а й часто безіменний тип.

Треба мати також на увазі, що, на відміну від епічного, драматургічного твору, в яких типовий характер самохарактеризується у дії, вчинках, публіцист більше описує, розповідає, в чому легко переконатись на прикладі будь-якого твору.

Говорячи про різновидність образів у публіцистиці, необхідно зазначити, що у цьому випадку ми маємо справу не тільки з використанням художнього і власне публіцистичного образу, а й з елементарним описом. Ці описи завжди конкретні, фактологічні, зри-мі, здатні викликати відповідне уявлення, але не піднімаються до художньої чи публіцистичної образності. Та й сам поділ образу в публіцистиці на види досить умовний. Багато залежить від жанру, манери письма, індивідуального стилю. Звичайно, у структурі статті образний елемент буде значно меншим, ніж у структурі нарису чи есе. У статті домінуватиме словесний образ, іноді деталь, рідше-лаконічна образна картина, у фейлетоні, нарисі, памфлеті -образ-персонаж. Та у публіцистиці вони підпорядковані єдиній меті - найбільш повному і яскравому розкриттю авторської думки. Крім того, у публіцистиці образ не має самостійного значення, він поєднується з логічними доказами, діловими описами явищ і фак-

тів.

Система публіцистичної образності чимось нагадує систему образності ліричного твору. Публіцистика близька до лірики ком-позиційно. Для неї характерний принцип асоціативного мислення, незначна роль сюжету, поєднання мислі й образу, зображення і са-

1 Вести. Моск. ун-та. Сер.журн. 1974. № 5. С.46.

мовираження, особлива роль не лише авторської думки, але особистості автора.

Образ автора в публіцистиці - тема окремої розмови1. Зазначимо лише, що в більшості публіцистичних творів, де, як правило, відсутні характери персонажів, саме ліричний герой-оповідач є чи не головним образом. Він формується у читацькій свідомості поступово, від твору до твору. Він може далеко не у всьому збігається з фізично існуючим автором. Оповідач мусить бути цікавим співрозмовником, знайомим-незнайомцем, якому вірить читач, глядач. Таким цікавим співрозмовником завжди були і залишаться видатні українські публіцисти від І.Вишенського і О.Довженка. Образ автора завжди самобутній у публіцистиці Миколи Хвильового, Олеся Гончара, Миколи Руденка, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби. Особлива роль автора у телепубліцистиці, радіопублі-цистиці. Досить згадати Емму Бабенко, а з молодших Олександра Ткаченка, Миколу Княжицького, Миколу Вересня, В'ячеслава Пі-ховшека та інших.

Нарешті, кілька слів про публіцистичний метод. Метод у перекладі з грецької означає спосіб дослідження, шлях досягнення цілі. Розрізняють філософський і спеціальний методи. До останніх, на нашу думку, і належить публіцистичний метод, під яким слід розуміти спосіб досягнення мети у цьому виді творчості. На думку дослідників, публіцистичний метод слід членувати на метод вивчення, тобто систему прийомів пізнання дійсності, і метод викладу, спосіб реалізації завдання.

Найчастіше метод викладу пов'язують із документалізмом. Але ж документалізм характерний для таких наук, як історія, соціологія. Якщо особливістю публіцистичного методу вважати документалізм відтворення дійсності, то тоді не можна не погодитися із цитованим вище Миколою Шлемкевичем, який вважає, що "немає якоїсь спеціальної публіцистичної методи". Дослідження цього складного і тонкого феномена привели нас до висновку, що творчий метод публіцистики поєднує в собі прийоми теоретичного і конкретно-образного мислення з більшими чи меншими елементами художнього мислення. Як уже зазначалось, публіцист дивиться на всі явища через політичну призму. Цілі, які-вона вирішує, породили своєрідний тип мислення, документально точне, політичне гостре, практично цілеспрямоване, доступне для широкої аудито-Р'І- У цьому плані публіцистика споріднена із своєю праматір'ю - ораторським мистецтвом. Як і оратор, публіцист роздумує вголос. І своїм роздумуванням він спонукає до самостійного мис-

1 Детальніше див.: Лариси В. Авторський фактор в публіцистиці. Львів, 1990.

лення своїх реципієнтів. Це не просто побажання, добрі наміри автора. Такий метод мислення породжений цілями, які постійно виконує публіцистика.

Дехто називає цей метод мислення "лабораторністю". Оскільки головне його завдання - переконати читача, зробити його своїм однодумцем, він виносить на суд співрозмовника не тільки кінцевий результат, висновок із своїх роздумів, як це робить учений, а й у першому наближенні сам процес знаходження істини з його труднощами, сумнівами, навіть помилками. "Лабораторія" публіциста, на відміну від лабораторії вченого, відкрита для всіх. Зрозуміло, він не може подати увесь фактаж, усю опрацьовану інформацію. Але сам хід, логіка думки завжди наявна тоді, коли йдеться про складні проблеми. Саме такий метод дає змогу переконувати, а не наказувати, вчити мислити самостійно, а не нав'язувати догми. У цьому велика педагогічна роль публіцистики. Цим вона відрізняється від "чистої" науки, для якої важливо насамперед з'ясувати істину, і зближується з педагогікою, популяризацією науки, тлумаченням тих чи інших знань.

Ще однією особливістю публіцистичного методу є уже згадуване своєрідне поєднання раціонального й емоційного, сплав по-: няття та образу. З точки зору фізіології вищої нервової діяльності^ психології людини публіцист належить до того типу мислителя, який мислить розумно, за логікою, але має постійну тенденцію за словами бачити реальні враження, тобто те, що І. Павлов називав першими сигналами. Цим публіцистика зближується з художньою літературою, є її органічною, хоч і своєрідною, частиною.

Вивчення різних сторін цього виду творчості дає підстав зробити загальний висновок про те, що публіцистика - це твори, яких оперативно досліджуються й узагальнюються з особистих, групових, державних, загальнолюдських позицій актуальні факті та явища з метою впливу на громадську думку, суспільну свідо мість, а відтак на соціальну практику. При цьому публіцист вдаєт ся до своєрідного поєднання логічно-абстрактного і конкретн образного мислення, впливаючи на розум і почуття людини, стиму люючи її певні вчинки, соціальну активність.

Публіцистика, яка виникла задовго до зародження періодичної преси, функціонує сьогодні переважно в системі масової комунікації як один з дуже важливих потоків журналістської інформації. Вона займає у системі пізнання і відображення людиною дійсності певною мірою "проміжне" місце між наукою і мистецтвом, тісна стикуючись з філософією, політикою, соціологією, релігією, педагогікою, наближаючись до тієї чи іншої форми суспільної свідомо

г

сті залежно від конкретних завдань, жанрів і видів творчості, індивідуального авторського стилю та ін.

Дуже точно й образно про це сказав згадуваний уже М.Шлемкевич: "її (публіцистики у найширшому значенні слова -В.З.) місце в духовній культурі образово виглядало б так: вона - це розтоплена і незрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових тверджень, мистецьких оформлень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стіпьки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого { скерованого в будуччи-ну. Публіцистика - це зачатки нових кристалізацій духа і дійснос-ти, їх передбачення, вкладені в слово. Це ембріональні зав'язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими їх інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях, аж до більших творів сві-тоглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії... Коли мати на увазі таку тяглість духовного процесу, то можна сказати: публіцистика - це дрімуча філософія, а філософія - це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика"1.

Публіцистика, таким чином, невіддільна від науки, філософії, мистецтва та інших потоків соціальної інформації, постійно збагачується ними, зазнає їх впливу, в свою чергу зворотньо впливаючи на них. Тому маємо підстави говорити не тільки про публіцистику як певний вид творчості, а й про публіцистичність. Під останньою слід розуміти певні тенденції, елементи, ознаки публіцистики, стильові особливості, властиві насамперед іншим потокам журналістської інформації, деяким видам наукових праць, творам художньої літератури, іншим видам мистецтва, включаючи образотворче мистецтво (плакат, карикатура), музику (гімн, ода). Публіцистичність - проникнення характерного для публіцистики методу у твори непубліцистичні за своєю основою. Публіцистичність виникає тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, викликати відповідну реакцію. Змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, викликати її відповідні вчинки. Поняття публіцистичності органічно включає в себе широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публіцистики образність. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторії, тією чи іншою мірою виконує публіцистичні функції, стає публіцистичним.

Можна погодитись з тими, хто вважає журналістику професією, творчим епіцентром якої є публіцистичне осягнення дійсності з

1 Шлемкевич М. Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики // Верхи життя і творчості. Промови-доповіді. Нью-Йорк: Торонто. 1958. Т.5. С.115

ЗО

ЗІ

притаманною їй громадянською пристрасністю, зацікавленістю в результатах. Слід лише застерегти, що публіцистика і публіцистичність легко підмінюються риторикою. Замість глибокої схвильованості, глибинності мислення, щирої пристрасті, кровного зацікавлення в результатах слова маємо зовнішні аксесуари останніх, які виявляються в імітації глибокодумності, лжепатетиці. Це було невиліковною хворобою тоталітарної журналістики. Не здолана ця хвороба і в наші дні.

Тому виникає настійна потреба хоч найлаконічніше торкнутися публіцистики в аспекті її національного розвитку та сучасного стану.

Публіцистика займала особливе місце в духовному житті України. Це пояснюється щонайменше двома причинами: історичною долею і своєрідною ментальністю. Позбавлена протягом століть власної державності нація своє духовне утвердження і свій самозахист шукала у народній творчості та у публічному слові, спочатку усному, а згодом, при найпершій і мінімальній можливості, і друкованому. Про це говорило і писало багато дослідників. Академік О. Білецький ще у перші місяці після другої світової війни зазначає, що "українській літературі не доводилося бути тільки "мистецтвом слова". Вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси"1. Ю. Барабаш теж виділяє "полемічні, публіцистичні традиції української літератури, яка протягом багатьох десятиліть змушена була відстоювати не тільки потоптані права свого народу на соціальну та національну незалежність, на власну мову, культуру, а й своє право на існування"2.

М. Шлемкевич пояснює вирішальне значення публіцистики в житті українського та деяких інших слов'янських народів ще й тим, що, на відміну від Німеччини чи Франції, у яких національний світогляд формувався на університетських кафедрах, у нас він формувався переважно публіцистами, які були творцями світогляду і вчителями життя. Він наголошує також на тому, що така висока роль публіцистики у духовному бутті України пояснює "особливо наше, українське, прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і... новочасні публіцисти"3. Автор припускає, що і надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духов-

1 Бічецький О. Міжнародне значення української літератури // Літературна газета. 1946. 28берез.

2 Барабаш Ю. Традиції та пошуки // Дніпро. 1960. № 5. С. 150.

3 Шлемкевич М. Цитована праця. С. 130.

Ріої творчості: "Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але в цінностях здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень"1.

Історія української публіцистики - предмет окремої розмови. Зазначимо лише, що розвиток національної публіцистики від перших зафіксованих ораторських виступів на зразок відомого "Слова" митрополита Іларіона, "Літопису Руського", публічних трактатів і правових документів київських князів, до днів нинішніх публіцистичних творів - це справді ще не викристалізована "жива лава" думок, суджень, образів, спрямованих на захист прав на життя, на землю батьків і дідів, їх віри і традицій. І так було завжди. Відомо, що українська література ХІУ-ХУІ ст. майже поспіль просякнута полемічно-публіцистичними тенденціями. Історичні обставини складалися так, що на сторожі коло рідного люду кращі його мислителі могли поставити не власну державу, не силу закону, а лише слово у формі сотень тисяч пісень і дум, переказів, легенд і міфів, художніх, а також публіцистичних творів. У нових історичних умовах це переконливо зробив своєю вогненною поезією Тарас Шевченко, політичною прозою і науковою діяльністю інші члени Кирило-Мефодіївського Братства.

XIX століття, особливо друга його половина, породило таких гігантів публіцистичної думки, як М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, М.Павлик. На зламі двох століть, коли ще продовжував активно працювати І.Франко, саме у публіцистиці обґрунтовується ідея державної незалежності України, досить яскраво продемонстрована у творчості С.Бачинського і М.Міхновсь-кого. У процесі визвольних змагань 1918-1921 рр. і після їх поразки з'явилась ціла когорта українських публіцистів різних політичних відтінків. Назвемо хоча б найвидатніших серед них. Окрім згаданого вже М.Грушевського, це такі політики і літератори, як С.Петлюра, В.Винниченко, С.Єфремов, Д.Донцов, Є.Ма-ланюк.

Жорстокий тоталітарний режим, встановлений в Україні, зробив усе для того, щоб поступово придушити вільне слово. Арешти українських письменників, учених, журналістів, самогубство М.Хвильового, а головне організація страшного голодомору, призвели до того, що публіцистичне слово могло існувати лише на еміграції або у підпіллі.

1 Шлемкевич М. Цитована праця. С. 131.

До 1944 року в Західній Україні, а після другої світової війни у Західній Німеччині, США, Канаді, інших країнах Заходу працювали талановиті політики і публіцисти: С.Бандера, Д.Донцов, Я.Стецько, І.Багряний, О.Ольжич, Р.Рахманний, І.Кедрин-Руд-ницький, М.Шлемкевич і багато інших1.

Певне ослаблення більшовицького режиму після смерті Й.Сталіна якоюсь мірою активізувало суспільну думку. Почали з'являтись дещо сміливіші публікації, особливо у московських журналах, зокрема "Новий мир", "Дружба народов", жвавішими і цікавішими стали центральні газети. Цей процес торкнувся й України, хоч тут усілякі заборони й обмеження були жорстокішими. В українській пресі аж до так званої перебудови відчувався певний застій і провінціалізм. Останнього українська журналістика важко позбувається й до нині. Звичайно, на сторінки газет і журналів, долаючи перепони, потрапляли й окремі гострі виступи на теми захисту довкілля, української мови і культури. Вкажемо на щоденники О.Довженка, які не могли бути оприлюднені повністю, промови і статті О.Гончара, С.Плачинди, В.Симоненка, С.Колес-ника та деяких інших авторів. Самобутнішою і сміливішою, з огляду на специфіку, була художня література.

Вільна політична, філософська і соціологічна думка реалізовувалась головно у самвидаві або обнародувалась за кордоном, де активно працювала українська діаспора. Особливі заслуги у цьому плані належать радіостанції "Свобода", журналу "Сучасність", видавництву "Смолоскип". На Заході з'являються друком твори І. Дзюби, В. Чорновола, В. Мороза, Є. Сверстюка, М. Осадчого, М. Руденка та ін. Всі названі та багато інших літераторів зазнали за це жорстоких покарань.

Небачений злет публіцистичного слова відбувається наприкінці 80-х - на початку 90-х років, у час духовного і національного відродження. Понад 70 років придушувана інтелектуальна енергія вибухнула з такою силою, що протистояти їй нездатні були ні партійні комітети, ні вишукані методи роботи тодішніх спецслужб. Явочним порядком була відкинута цензура. Журналістика, публіцистика стали найповажнішою політичною силою, на задвірки відкинувши вкрай задогматизовану, відірвану від життя науку, затьмаривши навіть найсміливіші і найяскравіші романи та кінофільми. Публіцистика стала справді царівною у суспільній думці. Кумирами публіки поряд з А. Сахаровим були публіцисти С.Афанасьєв, А. Адамович, В. Селюнін, М. Шмельов, Ю. Черні-

1 Детальніше див.: Преса боротьби й ідей... Збірник текстів / Уклав С.Косінь. Львів, 1994: Шиповая Ю. Діло 1880-1939. Поступ української суспільної думки. Львів, 1999.

ченко, очолюваний В. Коротичем "Огонек", новостворені й оновлені газети.. Найзахоплювальнішими спектаклями тих днів стали прямі телевізійні трансляції. Враховуючи потужність технічних можливостей, рівень освіченості публіки, це був небачений в історії бум публічного слова.

В єдину потужну силу злились голоси різних за партійно-політичними поглядами, життєвим та літературним досвідом, рівнем обдарування політиків, які повернулися із заслання чи з-за кордону письменників і журналістів: Л. Лук'яненка, М. Маринови-ча, а також І. Драча, Б. Олійника, Ю".- Щербака, Д. Павличка, Р.Братуня, В. Яворівського, П. Мовчана, В. Маняка, В. Карпенка, Я. Дашкевича, М. Жулинського. М. Поповича. Могутнім поштовхом для сміливих, справді революційних висновків і закликів стали чорнобильська трагедія, голодомори і репресії. Пальма першості у демократизації преси належала західноукраїнській журналістиці. Створена у Львові на революційній хвилі суспільного піднесення газета "За вільну Україну" набула загальноукраїнського поширення і за тиражем залишила на той час позаду багато київських часописів.

Насамперед завдяки усній і друкованій публіцистиці були зруйновані застарілі і безперспективні комуністичні догмати, почалось відновлення історичної правди, даний поштовх національному, духовному, зокрема і релігійному відродженню. Роль журналістики і публіцистики тут вирішальна. Водночас не можна знімати з них відповідальності за той безлад, ті грубі економічні й соціальні помилки, які були допущені у процесі революційної перебудови, творення української національної держави.

У жодної аналітичне, тверезомислячої людини немає сумнівів у тому, що розпад колоніальної тоталітарної системи був історично зумовленим і неминучим. Але поза всяким сумнівом і те, що в цьому складному процесі, до якого, як це нерідко буває в історії, суспільство було неготовим, ми допустили низку грубих помилок, за які суспільство важко розплачується нині і буде розплачуватись ще довго. Частина цієї вини лежить на пуб