Естетика Відродження - реферат українською

Загальний період Відродження датується від останньої третини ХІП до кіния XVI ст. В окремих країнах Відродження тривало до початку XVII ст.

Важливим періодом у розвитку європейської естетики була доба Відродження (від франц. Кепаікзапсе – відродження). Залежно від історичних умов конкретної країни ренесансні процеси виявлялися з певними відмінностями. Найпослідовніше еволюція Відродження відбувалася в Італії, де чітко вирізняються конкретні етапи:

З епохи Відродження починається становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання. Своєрідними джерелами наукового процесу епохи Відродження були, по-перше, антична культура, філософія, ідеї античних матеріалістів – натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія, наука, яка у XII–XVIII ст. збагатила Західну Європу знаннями у природничій сфері.

Естетика Відродження, як і філософія цього періоду, зумовлена розвитком товарного виробництва, торгівлі, розквітом міської культури на межі XIV–XV ст. Як уже зазначалося, епоха Відродження починається в Італії, а пізніше охоплює більшість країн Європи. У цей період виникає професійне мистецтво, відбувається остаточний розрив мистецтва і ремесла, повністю визначається поняття «ремесло» – досконале знання справи, якою людина займається, ремесло – це шлях до професіоналізму. В умовах Відродження формується зв'язок «ремесло – професіоналізм – творчість», вияв якого досить чітко простежується у науковій діяльності та в художній творчості. Особливий інтерес у цьому аспекті викликають роботи ЛЕОНА БАТПСТА АЛЬБЕРТІ (1404–1472) – науковця, теоретика мистецтва італійського Відродження, теоретичні розробки ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ (1452–1519) – італійського митця, інженера, архітектора, філософа й теоретика мистецтва, природодослідника, який утілив у собі універсальний геній епохи Відродження, МІКЕЛАНДЖЕЛО БУОНАРРОТІ (1475–1564) – видатного італійського скульптора, живописця, поета, представника Високого і Пізнього Відродження, АЛЬБРЕХТА ДЮРЕРА (1471–1528) – німецького живописця, теоретика мистецтва, наивідомішого представника німецького Відродження.

Досить згадати про наукові розробки в царині механіки, оптики, хімії, що пов'язані з ім'ям Леонардо да Вінчі; про винахід друкарського верстата, компаса, про геліоцентричну концепцію Міколая Коперника, про географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Гами та Фернана Магеллана; про досвідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона; про морально-етичну безкомпромісність Джордано Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його особливе місце в історії людської цивілізації.

В естетиці Відродження наголошується на ролі людини як у реальному житті, так і в мистецтві. Значно поширюється проблематика науки, відбувається активна взаємодія естетичного і мистецтвознавчого підходів до дійсності, мистецтва, звертає увагу зацікавлене ставлення, наприклад, Леонардо да Вінчі до проблеми кольору, перспективи, законів просторового зображення: «Предмет, що віддаляється від ока, втрачає у величині та барвах стільки, скільки він набуває на відстані».

Специфіка естетики Відродження полягає і в тому, що саме у цей час відбувається поступовий розподіл естетики й теорії мистецтва. Лише необхідність глибокого зв'язку між науковими знаннями і мистецькою практикою сприймалася представниками Відродження як шлях до істинного, об'єктивного відбиття дійсності мистецтвом. Таке розуміння зв'язку наукового знання та мистецтва найбільш чітко висловлене Леонардо да Вінчі: «Вивчай спочатку науку, а потім звернись до практики, народженої цією наукою».

Слід зазначити, що теоретики доби Відродження не обминали найскладніших проблем естетики, зокрема проблеми прекрасного, специфіки художньої творчості, естетичного ідеалу тощо. На їхню думку, краса, прекрасне, ідеал є свідченням естетичної наповненості реального світу, природи, людини. Естетичне, за одним з теоретиків цієї доби Лоренцо Валла, стимулюється людськими чуттями, передусім зором, слухом. Орієнтація на чуттєві можливості людини, на красу її реального земного життя дала змогу добі Відродження поступово сформувати свій ідеал – яскрава, сильна, непересічна особистість, яка прагне досконалості, щастя через саморозвиток, самовдосконалення, реалізацію творчих можливостей. Людина нової доби – натура активна, навіть титанічна за своїм інтелектуальним та емоційним потенціалом.

Важливе місце в історії ренесансної естетики посідають проблеми теорії мистецтва. Слід зауважити, що і Леонардо да Вінчі, і Альбрехт Дюрер, і нідерландський мистецтвознавець Варель ван Мандер

продовжують розвивати запропоновану Арістотелем тезу про мистецтво як наслідування природи («мімесис»). Так, Дюрер стверджує, що, чим точніше твір мистецтва відповідає природі, тим і [він] здається прекраснішим: «Не фантазуй ніколи, що ти можеш зробити що-небудь краще, ніж та творча сила, яку бог надав створеній ним природі».

5. Щоб сприймати естетичнi явища дiйсностi i реалiзовувати їх в творчостi, студенти повиннi мати розвиненi естетичнi iнтереси, якi спирались би на значнi свiтогляднi орiєнтири. Iнтереси проявляються в особистостi через iндивiдуальнi якостi в специфiчних психiчних процесах: iнтелектуальних, емоцiйних, вольових, вони стимулюють творчу дiяльнiсть.
Естетичнi iнтереси впливають на всi компоненти психiки людини: сенсорнi, моторнi, емоцiйнi, тому цiлеспрямоване естетичне виховання в єдностi з iндивiдуальними психiчними властивостями особистостi, її готовнiстю до естетичного сприймання переходять у процесi виховання в потребу i стають важливим фактором формування особистостi.
Естетичнi потреби більш або менш глибоко i органiчно включаються в свiдоме життя, в цiлий свiт найтонших почуттiв i переживань. Потребова естетична активнiсть переходить в цiльову, мотивацiйну потребу, стає механiзмом появи сенсу життя, його перспектив.
Розвиток особистостi знаменується усвiдомленням для неї найбiльш значущих мотивiв i призводить до перебудови системи установок у формуваннi її як суспiльної особистостi, погляду на себе як на «я» iдеальне.
Образ свого «я» впливає на особливостi мотивацiї i поведiнки.
Студенти бажають зрозумiти якi вони є насправдi, прагнуть оцiнити себе.
Незадовiльна оцiнка самих себе змушує iх будувати iєрархiю мотивiв по самовдосконаленню.
Для них дуже важливо стати врiвень з побудованим у самосвiдомостi «я» iдеальним. На шляху досягнення цiєї мети приєднується воля i творчiсть, силу яких живлять емоцii, впертiсть волi - мотивацiя.
Таким чином естетичнi потреби переходять в почуття, включаються в свiдоме життя i переходять в свiтогледнi цілі i установки.
В дiалектицi руху вiд потреби й протирiччя, вирішення цих протирiч на новiй ступенi потреб, вiдбувається орiєнтацiя спрямованості студентів на нову суспiльно-корисну естетичну дiяльнiсть.
Породжуючi вiдповiднi потреби, естетична культура стає потребою iх особистостi. Естетичнi потреби переходять в психiчнi установки. Завдяки їх впливу предмети i явища сприймаються не тiльки в фiзичних якостях (колiр, форма и т.д.) але i як об’єкти з точки зору естетичної оцiнки, якi мають вiдповiдне.життєве значення.Естетичне виховання передбачає наявнiсть у студентів художнього смаку, естетичних iдеалiв, широких iнтересiв до мистецтва, до навколишньої дiйсностi.
В мистецтвi художнiй образ є доцiльним органiзовуючим стимулом, який дає напрямок реакцiям чуттєво-емоцiйних вiдношень у бік визначного суспiльно-корисного духовного освоєння навколишньої дiйсностi. Естетичне спраймання мов би стає призмою, через яку людина дивиться на об’єкт, як на естетичну цiннiсть. Це допомогає їй завдяки емоцiйному переживанню визначати своє ставлення до суспiльних об’єктiв, до людей.
Отже, художньо-естетичнi мотиви i потреби є потреби особистостi студента в подоланнi автоматизма, шаблонностi сприймання, бажання проникнути в бiльш глибокi пласти суспiльного буття i тому є важливою метою виховання ставлення особистості до суспiльно-корисної творчої діяльності.

6. Модернізм — це не просто будь-яке "нове мистецтво", як може видатися з назви, а поняття конкретно-історичне, що позначає мистецтво, яке виникло на початку XX ст.
Однак слід зазначити, що поняття "модерн", "модернізм" вживаються в історії культурологічної думки з V ст., копу, християнська культура, що тоді формувалась, протистояла язичницькій культурі античності. З того часу будь-яка нова епоха, усвідомлюючи свою самобутність у "вічному" співвідношенні з античністю як ідеалом (Відродження, Просвітництво) або середньовіччям (культура бароко), виокремлювала свій модернізм. Епоха романтизму дещо змінила зміст цього поняття: модерним, ультрасучасним вважається те, що висловлює дух часу і протистоїть традиції, історії, минулому в цілому, без вказівки на конкретно-історичну епоху. До того ж, треба розрізняти модне, яке в майбутньому стає старомодним, і модерністське, яке зберігає прихований зв'язок, співвідношення з класичним, традиційним, непідвладним часові.
Незважаючи на те, що модерністське мистецтво початку XX ст. відкрито і різко проголосило про розрив з класичними традиціями, насправді воно безпосередньо звернулось до примітивного, архаїчного мистецтва. Становлення самосвідомості авангарду пов'язане певною мірою з поверненням до першоджерел світу, слова, оновленням доісторичного, дотрадиційного. У малярстві — до виявлення глибини, інтенсивності, енергетики кольору і до візуально-просторових символів: кола, квадрата, хреста ("Чорний квадрат" К. Малевича). У літературі, насамперед поезії, — до першоджерел слова в мовній та автентичній культурі (звідси "заум" В. Хлебникова чи звуконаслідувальність М. Семенка). Авангард — це передусім тривала високо-відповідальна праця з виявлення вихідних передумов сучасності, розкриття таємного змісту життя, переосмислення минулого. Авангард прагне створити не просто тривале, а завжди існуюче.
Зараз у культурології існують два поняття — "модерн" і "модернізм". Модерном вважається культура, мистецтво кінця XIX — початку XX ст. (рубіж століть), а модернізмом — культура першої половини XX ст. (з початку століття до 70-х років). Культура другої половини XX ст. (із 70-х років до сьогодення) — це культура постмодернізму. До того ж, модернізм — це не якийсь єдиний напрям, а безліч несхожих одна на одну різнорідних художніх течій авангарду.
Модернізм протиставив себе класичному мистецтву передусім тим, що відмовився від відтворення чуттєво-конкретної дійсності, предметності світу. Модерністські течії цілком поривають з правдоподібністю, з формами реального життя, з реальністю образів. У них переважного значення набувають різного ґатунку умовні форми, у яких несхожість із життям стає самодостатньою.
Таким чином, принцип деформації приходить на зміну вірності натурі, принцип самовираження і створення у мистецтві нової реальності — на зміну предметному відображенню. Однак це аж ніяк не означає, що підривається сам принцип відображення дійсності. Просто для вираження хаосу, дисгармонії світу, краху'ідеалів, трагічності буття потрібні були нові засоби відображення — і вони з'явились.
Усім авангардним творам властива така риса, як сполучення "поза-художнього" матеріалу, який не має з погляду традиції естетичної цінності ("Чорний квадрат" К. Малевича, "Сушарка для пляшок" М. Дюшана, хмарочос, знятий на кіноплівку Енді Уорхолом тощо), і авторської установки, яка всупереч усьому проголошує: "Дивіться, ось мистецтво!" Причому ця авторська установка винесена за межі художнього тексту і виражена за допомогою підпису, факту публікації, введенням у виставковий контекст. Зустрічаючись у побуті із сушаркою для посуду або хмарочосом, ми не ставимося до них як до творів мистецтва. В авангарді ж вони наділяються самоцінною естетичною функцією.
У межах авангарду мистецтво набуває статусу відкритої системи. Тільки в ситуації сприйняття, занурюючись у глибини свідомості глядача, авангардний твір набуває відносної завершеності.
Сутність авангарду неможливо висловити засобами старої естетики А. Баумгартена (1735 р.) з її категоріями "прекрасного, піднесеного, героїчного". Мистецтво авангарду прагне розкрити сутність світу, самопізнання людини, претендує на діяння, що закладає підвалини цілих історичних світів, пропонуючи для цього новий змістовий апарат. Завдяки зусиллям П. Пікассо, В. Кандинського, К. Малевича, теоретика-конструктивіста В. Татліна мистецтво змінило свою мову та створюваний у новому мистецтві сенс художнього творення. Авангард усупереч художньо-образній живописності класичного мистецтва започаткував знакове мистецтво, де знак виражає значення і зміст відображуваного. Інша образна система авангардизму передбачає цілу низку не лише художніх, а й позахудожніх критеріїв: соціальних, історичних, психологічних, природничо-наукових тощо. Для авангардизму не має значення критерій прекрасного. Краса в цьому мистецтві може бути наявною, а може бути відсутньою взагалі. До того ж, від цього нічого не додається, не змінюється на гірше.
Мистецтво авангардизму в жодному разі не зводиться до власне художніх видів творчості: живопису, скульптури, графіки тощо. Творами авангардизму можуть бути картина, статуя, але ними можуть бути й зовсім інші явища — артефакт, перформанс, хепенінг, інсталяція тощо. І те, й інше має в авангардному мистецтві однакове значення.
Авангардизм XX ст. виник і ствердився як символ вільнодумства, створив власну систему образного мислення, переживання і творчості, яка часто не має художніх і естетичних цілей.
Формою образної презентації, властивої авангардизмові, є метафора будь-яких інших, художніх і позахудожніх, різновидів людської діяльності. У другій половині XX ст. авангардне мистецтво перетворилося на метасистему, що інтегрує такі види діяльності, як естетика, історія, філософія мистецтва, але, інтегруючи, вона не відтворює їх у чистому вигляді. Наприклад, авангардне мистецтво з безперечною зацікавленістю звертається до проблем світогляду, сходячи до узагальнено-абстрагованих мотивів. Але воно як таке не створює світогляду, а "зображує", моделює його. Це мистецтво діє не як мислення та пізнання у їхньому прямому значенні, а створює чуттєвий образ мислення та пізнання. Саме так у творах авангардного мистецтва з'являються всесвітні, космогонічні та автентичні мотиви. їхня хронологія —- від раннього абстракціонізму до сучасного постмодернізму, які живуть переважно філософською проблематикою. Однак це мистецтво народжує не чисту ідею, а художній витвір який має бути зрозумілим як вже складена форма, як неповторна структура. Наприклад, образи творчості А. Кіфера зберігають міфи, культурну пам'ять, історію його батьківщини. У творі "Духовні герої Німеччини" дерев'яна будівля, схожа на амбар, стала пристановищем духів відомих людей Німеччини. Серед них — живописець-романтик Каспар Давид Фрідріх, композитор Ріхард Вагнер, сучасний художник Йозеф Бойс. їхні прізвища, що написані на підлозі будівлі, відпливають у перспективу, викликаючи в пам'яті картини національного минулого.
Міфологічні факели слави палають, ушановуючи померлих, і підкреслюють грубу фактуру дерев'яних балок та стін. Фактурна поверхня доробок А. Кіфера виявляє багатошаровість свідомості, ті незгладні рубці, що залишає історія в душі кожної людини.
В авангардизмі можуть бути виражені політичні мотиви, однак це не політична діяльність, а "зображення", метафора цієї діяльності. Всі створені ним образні моделі, заклики, протести тощо здійснюються та діють у світі мистецтва. Так, наприклад, сучасна художниця Соня Бойс (нар. 1912 р.) у своїх колажах, творах, зроблених часто на основі фотографії, піднімає проблеми негритянського населення від Південної Африки до Великобританії. її твір "Поцілунок", на якому зображені красива чорна дівчина та привабливий білий юнак, є глибоко символічним образом сучасності. Вона запитує: чому чорна дівчина сприймається як окрема особистість, у той час як білий чоловік автоматично є втіленням людини взагалі? "Бути чорною жінкою означає постійно боротися за право бути почутою й оціненою як людина", — зауважила якось С. Бойс. Своїм мистецтвом художниця виступає проти сприймання білих і чорних людей як представників світів, що співіснують лише як сусіди.
Рене Грін також використовує мистецтво як засіб політичного висловлення. У його асамбляжі "Пік" на дерев'яному щиті виставлені фотографії гірських піків. Бінокль, телескоп, драбина, мотузки та прапорець є елементами розповіді про підйом на вершину. На другому боці щита вивішені замкнені в рамки та іронічно прикрашені кольоровими розетками, як призи, висловлювання реальних і вигаданих підкорювачів вершин. Із текстів випливає, що природа сприймається ними як жінка, котру чоловік, щоб оволодіти нею, повинен покорити. Ці висловлювання свідчать також, що багато так званих невідомих земель давно знайомі тубільцям. Географічні відкриття та освоєння нових земель стали для художника засобом дослідження природи імперіалізму та експлуатації. Грін показує, наскільки наші уявлення стосовно географії та історії обумовлені західними передсудами. Прикладом цього може бути застосування слів "розвинений" та "третій світ", які декларують вищість західної культури.

7. Естетичне виховання як соціально-культурний педагогічний процес має трансформуватись у відповідності із базовими змінами в суспільстві, а тому в умовах вибору українського нового вектору її розвитку, перехідного періоду, відбуваються й радикальні зміни в сутності, змісті, формах і методах естетичного виховання.

В осмисленні цих змін, очевидно, треба виходити із природи тієї соціально-культурної реальності, яка формується в Україні. Вона характеризується: формуванням нової системи цінностей; складанням на відміну від моностилістичної; полістилістичної культури; особливими відносинами між учасниками культурного процесу; зміною ієрархічного “вертикалього” принципу управління культурою на “горизонтальний”, партнерський; акцентуванням на ролі особистісного, а не колективістського начала; зростаючою культурною роллю регіонів; формуванням приватного, недержавного сектора культури; комерціалізацією культури й зростанням ролі в ній менеджменту; руйнуванням усталеної культурно-просвітницької мережі й мережі закладів естетичного виховання; зростаючою недостатністю закладів культури для значного числа громадян. Ці утворення радикально змінюють, далеко не завжди на краще, соціально-культурну ситуацію естетичного виховання як особливої соціально-виховної підсистеми. Виникає необхідність суттєвої переструктуризації, а фактично, формування нової системи естетичного виховання в Україні.

Пропонований нами спільно з академіком І.Зязюном десять років тому проект національної державної комплексної програми естетичного виховання [1] сьогодні має бути суттєво доопрацьований, якщо не радикально змінений.

Необхідність такого переосмислення ситуації та змісту естетичного виховання в сучасній Україні пробуджуються значними змінами, а по суті, формуванням у межах соціально-культурної реальності нової соціально-художньої реальності, яка створює соціально-художній контекст естетичного виховання.

Важливими змінами в новій соціально-художній реальності в Україні, які необхідно врахувати, є: 1) перехід від моностилістичної художньої культури (соціалістичного реалізму) до плюралістичної, полістилістичної художньої культури; 2) зміна системи критеріїв оцінки художньої творчості; 3) трансформація вимог суспільства до митців, художньої творчості в цілому; 4) модернізація тематики творчості, а з нею трансформація предмета мистецтва; 5) розширення структури жанрів художньої творчості; 6) вплив мистецтва української діаспори на розвиток мистецтва в Україні; 7) суперечливий і значною мірою негативний уплив вестернізованої масової культури на смаки й потреби молоді; 8) зростання національної спрямованості української художньої культури; 9) руйнування цілих галузей художньої культури (кінематограф та ін.) та незабезпеченість функціонування окремих ланок інфраструктури (книжкова мережа); 10) складання нової інфраструктури художнього життя й зародження мистецького менеджменту; 11) суттєве зниження контактів публіки з окремими видами мистецтва (кіно, театр, класична музика та ін.); 12) зняття державного патерналізму над сферою мистецтва й забезпечення свободи творчості; 13) радикальна зміна системи управління художнім життям, мистецтвом як системою соціальної організації взаємовідносин між його суб’єктами (митцем, публікою, критикою, державою, громадськістю); 14) регіоналізація розвитку художнього життя, формування в регіонах різного типу художнього життя, своєрідності художнього середовища; 15) зростання розриву між масовою та елітарною художньою культурою, поширення художньої продукції низької якості, що знижує виховний уплив мистецтва; 16) посилення диференціації художніх потреб і смаків під упливом урізноманітнення поля художнього життя, художньої пропозиції; 17) формування нових творчих шкіл, розвиток різних художніх напрямків; 18) визначення художньої своєрідності зростаючих субкультур; 19) зниження соціального статусу, престижу й соціальної захищеності митців, їх становища та професії; 20) трансформація функціонування мистецтва, зміна ієрархії його функцій, посилення його розважально-релаксаційної та дегуманізаційної функцій [2, с. 33-36].

Таким чином, педагог естетичного виховання повинен ураховувати у своїй роботі особливості контексту художнього життя, які концентруються в рисах нової соціально-художньої реальності. Нова соціально-художня реальність формує стан суспільної художньої свідомості в особі всіх її суб’єктів та соціально-інституційне забезпечення її функціонування, становлення нових художніх напрямків, норм, цінностей, потреб, смаків, творчих методів, художніх поглядів та ідеалів [2, с. 34].

Вихователь має враховувати у своїй роботі особливості нових естетичних і художніх потреб різних груп молоді, які в нових умовах набувають нового змісту й форми, породжуючи нові типи естетичних і художніх відносин як основи її естетичної та художньої культури.

У наш час складаються певні різновиди естетичних відносин на основі певних типів соціальних відносин, які й “наповнюють” її певною функціональністю. Це ті ж відносини, що існували раніше, але їх об’єкт і акцентування різні, бо різними стали ідеали, потреби та прагнення людей, особливо молоді, змінився характер їх естетичної соціалізації. Тому сьогодні актуалізується як ніколи соціологічний аспект дослідження з визначення рівня естетично-художньої культури молоді, її потреб, інтересів, естетичних поглядів, ідеалів, смаків, системи їх естетично-художньої діяльності, а отже, і такої мало розробленої галузі знань, як соціологія естетично-художнього виховання [3], яка активно формується.

Певні здобутки в цьому напрямі вже є. Результати, отримані в 2005 році у всеукраїнському дослідженні “Духовні потреби дітей України”, яке охоплювало близько 3 тис. школярів з 4 по 9 клас включно, дають певні уявлення про стан їх художньо-естетичних потреб, фіксують ті зміни, які відбулись у художньо-естетичній свідомості й діяльності дітей і підлітків. Отримані за нашою програмою дані можуть бути використані для організації естетичного виховання школярів.

Започаткування розвитку художньо-естетичних інтересів дитини відбувається в ранньому дитинстві, коли слухання колискових пісень пробуджує в малюка здатність до музично-звукового сприйняття, що в подальшому втілюється в любові до народної пісні, якою славляться українці в усьому світі. Проте в умовах становлення інформаційного суспільства в Україні й руйнації системи художнього виховання втрачається значення народної пісні як базового елементу національної культури. У результаті в сучасних дітей та підлітків знижується здатність до її емоційно-образного сприйняття, що в свою чергу призводить до зниження рівня культури дітей. Так, на запитання “Чи є в тебе улюблена українська народна пісня?” лише 49% опитуваних дітей дали позитивну відповідь. Зауважимо, що під час вступу до японських вищих навчальних закладів абітурієнт має знати декілька сотень пісень, бо інакше не буде прийнятий.

Сільські діти мають трохи вищий показник інтересу до народної пісні – 53%. Дівчата (56%) цікавляться нею більше, ніж хлопці (43%). Але особливе занепокоєння має викликати те, що з віком інтерес до народної пісні значно зменшується. Подані в таблиці №1 результати опитування свідчать, що серед дітей 14-15 років відсоток тих, хто має улюблену українську народну пісню, є найнижчим.

Важливим показником рівня сформованості художньо-естетичних інтересів є ставлення дитини до краси свого оточення (оселі, школи, вулиці, міста чи села). Відповідно до ментальних прагнень українців до затишку, художнього облаштування своєї оселі ставляться до цього й діти: 69% дає їм високу оцінку (4 і 5 балів). “Привабливість, краса свого міста (села)” оцінюється в цілому доволі високо (69% високих і 19% посередніх оцінок) за відсутності суттєвих відмінностей у розподілі відповідей респондентів у залежності від статі та місця проживання.

Показники привабливості й краси класу, школи помітно нижчі (53% високих та 29% посередніх оцінок). Діти молодшого шкільного віку значно нижче порівняно з іншими віковими групами оцінюють привабливість своєї школи.

Важливим чинником естетичного розвитку дитини є природа – мати всіх талантів (М.Пришвін). Дітям пропонувалося оцінити міру їх згоди з висловлюванням: “Природа – джерело натхнення, гарного настрою, поштовх писати вірші, малювати”. Переважна більшість дітей (77%) погодилися з ним, а 17% – наполовину. Немає суттєвої різниці в оцінках за місцем проживання, типом поселення, але діти 14-15 років все ж дають значно нижчі оцінки ролі природи в їх житті. Очевидна значущість для дітей природи як важливого емоційно-естетичного складника їх життя.

Художньо-естетична активність дітей значною мірою залежить від оцінки значення мистецтва суспільством, оточенням, яка трансформується за допомогою зусиль школи і сім’ї в норму, спонукання до обізнаності у сфері мистецтва як шляху до його глибокого освоєння. Однак, за результатами опитування дітей 9-15 років, лише 50% сучасних дітей шкільного віку згодні з тим, що “кожна людина повинна бути обізнана з мистецтвом”, 35% погоджуються з цією нормою “наполовину”.

Авторитет мистецтва у школярів України в цілому невисокий і навіть низький. І як це не несподівано, у міських школярів він нижчий (48%), ніж у сільських (52%), і є однаковим у хлопців та дівчат. Остання тенденція симптоматично небезпечна, бо, за всіма даними вітчизняних і зарубіжних досліджень, жіноцтво відзначається значно вищим інтересом і особливим виділенням значущості мистецтва у своєму житті.

Ще більше вражає тенденція зниження поважного ставлення до мистецтва у період з 9 до 15 років, коли закладаються його основи на все життя. Особливо яскраво це видно на практиці порівняння крайніх груп. Якщо більшість дітей 9-11 років (61%) вважає, що “кожна людина має бути обізнана з мистецтвом”, то в групі дітей 14-15 років таких на 20% менше (41%).

Авторитет і соціальний престиж мистецтва в умовах “розважального ажіотажу” знижується, що радикально негативно позначається на привабливості пізнавальної діяльності дітей у сфері художньої культури, на ставленні до справжнього, високого мистецтва. Все ж певна надія є, бо 35% опитаних дітей таки згодні з необхідністю бути обізнаними з мистецтвом, надавати цьому більшої ваги.

У необхідності бути обізнаним з мистецтвом більше переконані сільські школярі (65%). Це певним чином обнадіює ще й тому, що більшість опитаних (61%) “цілком” і в “основному” вважає, що “ті, хто відвідують музеї, театри, виставки, багато знають і з ними цікаво спілкуватися” (27% з цим судженням погоджуються наполовину).

Дегуманізований контекст епохи, тяжкі часи виживання знизили в цілому інтерес людей до мистецтва. Однак привабливість спілкування з мистецтвом серед дітей у діапазоні від 9 до 15 років, як і у попередньому випадку, не зростає, а різко знижується (діти 9-11 років – 76%, 14-15 років – 48%) з розривом у 28%. Здавалося б, результати повинні бути зворотними, бо діти молодшого шкільного віку ще не можуть вповні оцінити принадність і важливість для них мистецтва, однак факти – вперта річ, а вони засвідчують різке падіння значущості мистецтва в житті дітей, що значною мірою породжено загальною комерціалізацією суспільних відносин в умовах сьогодення.

Люди, які не цікавляться мистецтвом, не можуть виховати інтерес до нього. Падіння інтересу до мистецтва знижує й можливості художнього виховання в сім’ї, яке багато дослідників уважають визначальним. Згідно з даними опитування, тільки 31% дітей зазначили, що їх батьки й родичі, напевне, цікавляться мистецтвом; 30% дітей у цьому не впевнені. У місті частка дорослих, які цікавляться мистецтвом, дещо більша, ніж у селі (відповідно 32 і 26%).

Якщо діти молодшого шкільного віку мають певні ілюзії щодо інтересу батьків, родичів до мистецтва (39%), то з віком їх кількість істотно зменшується – серед підлітків 14-15 років цей показник становить тільки 24%. 47% респондентів упевнено відзначають відсутність такого інтересу в батьків і родичів.

Для задоволення естетичних, художніх потреб і занять мистецтвом потрібні певні умови, можливості. На думку майже половини дітей, вони в цілому мають певні можливості у школі й трохи кращі – вдома (51%). Природно, що в місті можливості для занять мистецтвом удома кращі (53%), ніж у селі (47%).

Проте ці судження дітей коригуються з віком, бо якщо 60% дітей 9-11 років оцінюють можливості займатися мистецтвом у школі як достатні, то діти 14-15 років у цьому впевнені майже вдвічі меншою мірою (36%). Стосовно можливостей займатися мистецтвом удома маємо схожу ситуацію (9-11 років – 62%, 14-15 років – 30%).

Таким чином, судячи з відповідей, як у школі, так і вдома умови й можливості займатися мистецтвом оцінюються багатьма дітьми як недостатні, а отже, такі, що мало сприяють їх художньому розвитку.

У загальному впливі мистецтва на дітей і молодь особливе місце належить музиці. У цьому контексті важливо вивчити думку дітей про сприйняття музики, її функції в житті підростаючого покоління. Переважна більшість дітей (62%) вважає, що “музика перш за все повинна допомагати думати, мріяти”, кожна четверта дитина згодна із цим твердженням наполовину. З такою позицією більше погоджуються дівчата (67%). Показники по місту й селу практично не різняться. Майже повністю збігаються оцінки функцій музики в дітей різних вікових груп.

Водночас у оцінці дітей музика має не лише допомагати думати та мріяти, а й “перш за все повинна піднімати настрій, сприяти кращій роботі” (73%). Із цим майже однаковою мірою згодні діти міста й села, хлопці й дівчата усіх вікових груп. Особливо акцентує свою оцінку на розважальній функції музики група підлітків 14-15 років (79%).

За умови цілковитого панування в молодіжному середовищі легкої (сучасної) музики ставлення дітей до класичної музики є неоднозначним. Обнадійливо, що із судженням “класичну музику слухають лише музиканти та ті, що навчаються в музичній школі”, “наполовину згодні” 27%, “не згодні” 43% дітей. При цьому серед хлопців із зазначеною позицією не згодні лише 29% респондентів. Отже, у ставленні дітей до класичної музики спостерігається певне позитивне зрушення.

Виховна ефективність мистецтва в житті дітей знаходить свій яскравий прояв у бажанні дітей наслідувати приклад улюблених героїв. У ході опитування дітям пропонувалося дати не більше трьох варіантів відповіді щодо улюблених представників мистецтва, естради та спорту.

Слід зазначити, що моральний приклад героїв творів літератури й мистецтва як зразків для наслідування в реальному житті стає, як свідчать дослідження, за останні роки все менш привабливим, бо самі герої як позитивні й гідні наслідування рідко постають у сучасному, в тому числі й в українському, мистецтві.

Так, серед улюблених письменників було названо триста прізвищ, серед яких виділимо тих, хто отримав не менше одного відсотка голосів: Т.Шевченко (22%), О.Пушкін (5%), М.Гоголь (2%), М.Лєрмонтов (2%), Дж.Роулінг (2%). Серед авторів, що отримали один відсоток голосів, такі українські письменники, як В.Сосюра, В.Нестайко, П.Тичина, В.Сухомлинський, М.Коцюбинський. Як бачимо, у списку відсутні прізвища сучасних українських письменників.

Серед російських авторів називалися Л.Толстой, І.Крилов, Є.Носов, А.Чехов, Д.Донцова. Серед авторів далекого зарубіжжя один відсоток вибору дітей мають Ж.Верн, Г.-Х.Андерсен, В.Шекспір, О.Дюма, Дж.Лондон, А.К.Дойль, М.Твен, Дж.Р.Р.Толкієн, П.Коельо. Серед сучасних українських поетів лідером постає Л.Костенко, із російських – С.Єсенін, із зарубіжних – В.Шекспір.

Серед композиторів було названо 143 прізвища. Це Й.Бах (7%), Л.Бетховен (7%), В.Моцарт (6%), П.Чайковський (5%), І.Крутой (5%), М.Лисенко (2%), І.Ніколаєв (1%), М.Глінка (1%). Майже половина респондентів (49%) зазначили, що їм важко відповісти на це запитання, що є свідченням їх необізнаності.

Серед художників названо 88 осіб. Це Л. да Вінчі (9%), Т.Шевченко (4%), П.Пікассо (4%), І.Рєпін (3%), Мікеланджело (2%), І.Айвазовський (2%). Серед українських митців названа народна художниця К.Білокур (1%). Серед російських – А.Васнєцов, К.Малевич, І.Шишкін, І.Левітан (по 1%). У колі митців далекого зарубіжжя – П.Рубенс, С.Далі, Рафаель, Рембрандт, Ван Гог (по 1%).