Чисельність проведення профілактичних рейдів і виявлення дітей, які бродяжать та

Жебракують

(за даними Міністерства України у справах сім "і, молоді та спорту)

 

Рік	Проведено профілактичних рейдів	Виявлено дітей	3 них: за бродяжництво та жебракування
			19 528
			13 762
			11 249

 

Серед основних детермінант дитячої безпритульності й бездоглядності можна виділити наступні:

- соціально-економічні: бідність сімей із дітьми, вимушена трудова міграція, економічна експлуатація дорослими дитячої праці;

- соціально-психологічні проблеми сімей із дітьми: послаблення відповідальності батьків щодо утримання й виховання дітей, асоціальна поведінка батьків, жорстокі форми виховання дітей у сім'ях, психологічна криза стосунків батьків та дітей;

- організаційні: недосконалість системи соціального забезпечення і соціальної підтримки сімей із дітьми, нездатність державної інтернатної системи забезпечити соціалізацію вихованців з урахуванням їх потреб та умов розвитку суспільства.

Існування дитячої бездоглядності й безпритульність має ряд негативних наслідків.

По-перше - бездоглядність і безпритульність значно ускладнюють процес соціалізації дитини, засвоєння життєвих правил, норм та цінностей. Перебування дитини в цьому стані негативно впливає на стан її здоров’я і розвиток, стає причиною девіантної поведінки неповнолітніх.

По-друге – безпосередній зв'язок зі злочинністю:

- раннє вживання та зловживання одурманюючими речовинами;

- втягнення в жебракування або заняття проституцією;

- підвищена віктимність;

- зростання дитячої злочинності;

- поширення таких злочинних діянь, як торгівля дітьми, їх сексуальна експлуатація, поширення дитячої порнографії.

- крадіжки та інші злочини, що вчиняються безпритульними;

- втягнення у злочинні групи.

Г) Проституція – надання платних сексуальних послуг з метою отримання доходу (від лат. prostiture – виставлення на продаж). Поділяється на жіночу, чоловічу і дитячу.

Зв'язок зі злочинністю:

- може спричинити масове зараження на СНІД;

- розповсюдження венеричних захворювання;

- зв'язок з наркобізнесом;

- є напрямком діяльності організованих груп;

- тісний зв'язок зі злочинним світом (співучасть при шахрайстві, вимаганні, грабежах);

- підвищена віктимність;

- вчинення корисливо-насильницьких злочинів щодо клієнтів, конкуренток;

- утримання домів розпусти, порнобізнес, торгівля людьми;

- втягування в промисел нових осіб з молодого середовища;

- руйнація сімейних установ.

Запобігання:

- здійснення програм допомоги сім’ї, материнству, дитинству;

- віктимологічна профілактика;

- підвищення загальної культури, посилення естетичного, статевого виховання;

- підвищення життєвого рівня населення, вирішення проблем житла, працевлаштування, освіти;

- покращення роботи спеціалізованих підрозділів «міліції моралі».

Класифікація осіб, які займаються проституцією:

1. Путани (праця у дорогих отелях, казино, саунах) – валютні проститутки. Клієнти – найчастіше, іноземці. Частина має вищу освіту, володіє іншими мовами, як правило, контролюються сутенерами;

2. Повії, які працюють за кордоном (виїжджають самостійно або вивозяться постачальниками). Навчаються сучасним танцям, уміння користуватися косметикою, робити масаж.

3. Організовані проститутки – знаходяться під контролем сутенером; «неорганізовані» - діють на власний ризик;

4. Проститутки «за викликом» діють у підпільних фірмах у складі хазяїна, диспетчерів, водіїв, охоронців. Мають «дах» у правоохоронних органах;

5. Нижчий сорт – вокзальні повії, «плечові» (на автошляхах); найнижчий рівень – вуличні проститутки (бродяжки, наркомани, алкоголіки).

Д) Расизм – дискримінація особистостей, суспільних груп або частини населення, або ж груп людей, політика переслідувань, принижень, завдання ганьби, насильства, нагнітання ворожнечі та неприязні, поширення відомостей, що паплюжать людину або частину людей; завдання шкоди за ознакою кольору шкіри, етнічною, релігійною або національною приналежністю. Ксенофобія від грецьких слів ξένος (ксенос), що означає "чужинець", "незнайомець", та φόβος (фобос), що означає "страх" — це хворобливий стан, що виявляється у нав’язливому страху перед стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного. Друге значення цього слова – страх перед чужоземцями та ненависть до них.

Расизм і злочини на ґрунті ксенофобії не були характерними для українського суспільства досить тривалий час. Один з перших резонансних проявів ксенофобії в Україні датується липнем 2001 р., коли біженця з Руанди було забито на смерть поблизу його помешкання у Вінниці, що викликало офіційну стурбованість Верховного Комісару ООН з питань біженців. Цей випадок за часом співпадає із загальним поширенням злочинів, вчинених на ґрунті расової та релігійної ворожнечі, що стали відчутною проблемою у країнах постіндустріальної Європи через невирішеність питань у сфері міграційної та національно-культурної політики.

Щодо України, то починаючи з середини 2002 року у нашому суспільстві спостерігалося підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії, які супроводжувалися зростанням кількості публікацій з ксенофобськими відтінками. Результати соціологічних досліджень також вказували на зниження за роки незалежності питомої ваги психологічно відкритих та схильних до національної толерантності людей більше, ніж у 3,5 рази. Хоча випадки ксенофобії відносно росіян, євреїв, кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Азії та Африки були достатньо частими, американські спостерігачі вважали ситуацію в Україні менш загрозливою на відміну від Росії, Румунії, Польщі, Угорщині, Словаччині. Можливо, це було обумовлено тим, що більшість випадків не носила насильницького характеру, обмежуючись словесними образами, малюванням антисемітських графіті та досить рідко – актами вандалізму на кладовищах.

Більш загрозливі результати ескалації ксенофобських настроїв стали помітними в Україні після 2005 року, коли групи так званих скінхедів («бритоголових») виокремилися із лав футбольних фанатів на окрему течію. З’явившись наприкінці 60-х років ХХ століття у Великобританії, рух перших бритоголових спочатку мав суто класовий характер, об’єднуючи робітничу молодь, в тому числі й темношкіру, під гаслом «Fight fог уоuг сlass, nоt foг уоuг rасе!» (Борися за свій клас, а не за расу!). Згодом скінхеди перейняли нацистську символіку й ідеологію та поширили свій рух на Європу, Америку, Австралію. У сусідній Росії «бритоголові» з’явилися наприкінці 1990-х років, швидко оформившись за фінансової підтримки ультраправих політичних сил на організований неонацистський рух.

На українському просторі найбільш активними та агресивними вважаються ультраправі групи з числа так званого руху «Біла Влада-Скінхед Спектрум» (White Power – Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і Честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова Церква Творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх об’єднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найбільш чисельні групи скінхедів були зафіксовані у містах Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. Якщо у Росії масштаб скінхедівського руху обчислюється десятками тисяч осіб, то в Україні, за попередніми даними МВС України, сьогодні їх налічується не менше 500 осіб віком від 14 до 27 років, об’єднаних у групи чисельністю від 20 до 50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови.

Саме з 2005 року у Львові та Харкові стають регулярними закриті фестивалі неонацистських музичних гуртів з України та Росії, організовані неофіційною Українською націонал-трудовою партією з піснями відверто расистського характеру. Організація «Патріот України», яка протягом 2007 року провела серію маршів зі смолоскипами у Києві та Харкові, використовуючи ксенофобські та расистські гасла, регулярно організує для активістів руху так звані воєнізовані «вишколи» на покинутих промислових об’єктах, у лісових таборах, туристичних базах. В Інтернет-мережі постійно діють не менше 30 веб-сайтів неонацистського та націоналістичного характеру (Радикальний Український Націоналізм, Сайт справжніх патріотів, Nachtigall, Blood&Honour Ukraine тощо).

Одночасно статистичні дані МВС України зафіксували чітку тенденцію до зростання злочинів, вчинених стосовно іноземців: упродовж п’яти останніх років кількість протиправних посягань, унаслідок яких постраждали громадяни іноземних держав, збільшилася вдвічі – з 604 у 2002 році до 1178 у 2007 році. Переважну більшість злочинів учинено відносно громадян держав-учасниць СНД (63,5%), стосовно ж іноземців з інших країн – відповідно 36,4%. Найбільш напружена обстановка в зазначеному напрямку спостерігається в АР Крим, місті Києві, Одеській, Донецькій, Львівській та Харківській областях.

Проте наведені цифри, на жаль, не відображають частки злочинів, вчинених виключно з мотивів расової та релігійної ворожнечі. Хоча рівень розкриття злочинів, що вчиняються стосовно іноземних громадян, становить 84% проти 59,1% у середньому по державі, проте протягом 2005-2007 років було порушено лише 7 кримінальних справ за ст. 161 КК України (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії). Вочевидь, що ця цифра не відображає реальної картини, оскільки за оцінками незалежних експертів, кількість злочинів, вчинених на ґрунті расизму та ксенофобії, є не меншою 190 на рік. Зазвичай це насильницькі злочини, вчинювані організованими групами молодих людей, які належать до груп скінхедів та неофашистів і спрямовані, перш за все, проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, дипломатів, а також проти членів сімей персоналу ООН, які є часто є вихідцями з країн Африки, Азії, Середнього Сходу, Кавказу або представниками помітних груп меншин країн Заходу. Саме тому досить актуальним є питання – скільки взагалі вчинюється злочинів саме за расовими мотивами? Які реальні масштаби нової кримінальної загрози?

Вирішення цих питань полягає передусім у площині зниження високої природної латентності цих злочинів, адже більшість іноземців у випадку нападів з боку «скінхедів» практично не звертаються до правоохоронних органів. Невідомою є також реальна кількість злочинів, вчинених стосовно нелегальних мігрантів. Підходи, існуючі у країнах західної демократії – імміграційна амністія, суспільно-орієнтована робота поліції (community policing), відновне правосуддя (restorative justice)) – надають можливості для вирішення означеної проблеми, однак поки що з різних причин є неприйнятними для вітчизняної системи роботи з іммігрантами.

Вкрай необхідним вважається також удосконалення національного законодавства з метою запровадження більш широкого кола підстав для притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочинів, спрямованих на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі.

Необхідність державної політики у розробці превентивних заходів протидії сучасним формам расизму було закріплено рішенням №4/03 Маастрихтської зустрічі міністрів іноземних справ 55 країн у грудні 2003 року, яке визнало за необхідне для країн ОБСЄ заохочувати толерантність та боротися із дискримінацією, у тому числі з усіма проявами агресивного націоналізму, расизму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму та екстремізму. Проте в Україні, як констатує більшість фахівців, у цьому напрямку робиться поки що замало.

Досить симптоматичний є той факт, що до 2007 року жоден правоохоронний орган держави, за винятком МВС України, не вважав за необхідне визнавати про існування екстремістських угрупувань ультраправого нахилу в Україні. МВС України не тільки першим заявило про загрозу поширення расизму і ксенофобії у суспільстві, але й розробило власний і поки що єдиний у державі план заходів протидії цьому явищу. Органи внутрішніх справ також звернулися за підтримкою та співпрацею до недержавних організацій та органів державної виконавчої влади, ініціювали перед Урядом України створення міжвідомчої робочої групи з протидії ксенофобії та расизму.

МВС України були запропоновані такі спільні заходи, як надання правової допомоги жертвам проявів ксенофобії та дискримінації; здійснення експертизи національного законодавства щодо боротьби з проявами дискримінації та ксенофобії; розробка пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правової бази з метою протидії правопорушенням, що мають расове підґрунтя; вдосконалення механізмів реагування на використання засобами масової інформації ксенофобських штампів та висловів; розробка відповідних навчальних програм.

Результати діяльності у цьому напрямку підтвердили, що расизм та ксенофобія, хоча й не набули в Україні масштабу соціального явища, проте мають значний криміногенний потенціал в силу таких чинників, як тривала політична нестабільність, низький рівень достатку населення, активність нелегальної міграції. Одночасно, враховуючи комплексний характер цієї нової для нашого суспільства кримінальної загрози, слід констатувати, що органи внутрішніх справ можуть виконувати функцію протидії расизму у досить обмеженій формі, як це й витікає зі статусу та можливостей воєнізованого, примусово-виконавчого органу державного управління. З оглядом на це постає нагальна потреба у скоординованій превентивній діяльності усіх органів державної влади та громадянського суспільства.

Е) Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» дає наступне визначення: насильство в сім'ї - це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю.

За даними досліджень неурядових організацій, у 19 % сімей присутні ворожість та образи, а в 20 % − фізичне насильство, і спрямоване воно у більшості випадків на жінок. Кримінологічні дані свідчать про те, що до 70 % правопорушень здійснюються підлітками, які втекли з сімей, де процвітає насильство. Підраховано, що в Україні домашнє насильство – причина 100 000 днів госпіталізації, 30 000 звернень до відділень травматології та 40 000 викликів лікарів.

Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за вчинення насильства в сім'ї або невиконання захисного припису (ст. 173-2). Показники діяльності ОВС свідчать, що гострота цієї проблеми не знижується. Так, протягом 2009 року міліцією громадської безпеки було виявлено 108116 цих правопорушень, підрозділами кримінальної міліції у справах дітей – ще 3425. Особливо брутальних форм воно набуває, коли насильство над батьками чинять їх власні діти. За даними МВС України, у 2007 році було виявлено 606 неповнолітніх віком від 16 до 18 років, які вчинили насильство в сім’ї; у 2008 році – 609, у 2009 році – 575.

Встановлено, що насильство та агресивність з боку дітей є наслідком емоційного нехтування або психологічної жорстокості поводження з боку батьків. За даними МВС України, лише у 2009 році в підрозділах кримінальної міліції у справах дітей органів внутрішніх справ на профілактичному обліку перебувало більше ніж 36 тис. неблагополучних сімей. Впродовж року виявлено понад 7 тис. сімей, в яких батьки негативно впливали на виховання дітей і вчиняли насильство в сім'ї. В таких сім’ях проживають більше як 13,1 тис. дітей. Працівниками міліції, відповідно до ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, складено більше 40,4 тис. адміністративних протоколів за невиконання батьками або особами що їх замінюють батьківських обов’язків, зібрано понад 3,4 тис. матеріалів щодо позбавлення батьківських прав.

Аналіз Кримінального кодексу України показав, що у сімейно-побутовій сфері можуть вчинюватися близько 30 передбачених ним видів злочинів. Однак, якщо раніше особливості статистичної звітності давали можливість отримувати інформацію хоча б про кількість умисних вбивств та умисних тяжких тілесних і середньої тяжкості ушкоджень, вчинених на побутовому ґрунті, то у 2008 та 2009 роках і цю інформацію до звітів не включили. Протягом 2007 року у цій сфері було вчинено 4773 злочини, у тому числі 643 умисних вбивства (або 22% від загальної кількості вбивств), та 1045 умисних тяжких тілесних ушкоджень (19%).

Насильство в сім‘ї практично завжди має гендерний характер. Напруженість в сімейних відносинах концентрується переважно навколо таких факторів, як зловживання спиртними напоями, фінансові проблеми, розподіл домашніх обов’язків, подружні зради, авторитарність одного з членів сім‘ї, насильницьке примушування до вступу в шлюб, ревнощі, незгідність у питаннях виховання дітей, відмова одного з подружжя від спільного проживання, проживання з батьками у сім‘ях трьох поколінного типу тощо.

Встановлено, що насильство в сім‘ї являє собою циклічне явище, тобто фізичні, психологічні, економічні утиски повторюється щоразу зі збільшенням частоти. За даними вчених, вчиненню насильницького злочину або зверненню жертви за допомогою до правоохоронних органів передують криміногенно-конфлікті ситуації, які циклічно повторюються і тривають від декількох місяців до декількох років.

При розробці запобіжних заходів слід ураховувати наступні найбільш значущі соціальні фактори:

- посилення міграційних процесів

- зміни у статево-віковому складі населення

- зменшення видатків на сферу культури

- негативний вплив „масової культури” через ЗМІ

- алкоголізація та наркотизація населення

- безробіття

- середньомісячна заробітна плата та інфляційні процеси

- зростання психологічного навантаження, конфліктних та стресовий ситуацій

- ослабленні сімейних зв‘язків, збільшення кількості розлучень

- зміни у кримінальному законодавстві та правозастосовчій практиці.

Насильство в сім’ї детермінується безліччю факторів, роль і вага яких неоднакові. В силу того, що найпершими причинами злочинності визнаються суб'єктивні фактори, то такими стосовно злочинів проти членів сім‘ї є: психічна неврівноваженість; наявність психічних аномалій, які не виключають осудність, але викликають особистісні зміни; агресивність; комунікативні порушення; емоційні переживання; занижена самооцінка й поганий самоконтроль; низька здатність боротися зі стресами; низький культурно-освітній рівень; пияцтво й уживання наркотиків; безробіття і бідність; умови роботи, що утрудняють участь у вихованні дітей, погані умови проживання родини.

Жорстоке поводження в сім’ї детермінується стресами батьків, конфліктами між подружжям, які відволікають від виховних обов'язків, велика кількість розлучень, а також фрагментарність сімейних відносин і безперервні нововведення й зміни в сім’ї. Необхідно сказати про неправильне й перекручене уявлення батьків про виховання й виховні методи і як наслідок цього – висока поширеність тілесних покарань у якості “ефективних” засобів виховання.

Не слід забувати й про роль держави: неефективна робота її органів, дефіцит коштів і можливостей для встановлення й підтримки безконфліктних ситуацій у сім’ї; соціального забезпечення сім’ї матеріальної допомоги пільговому контингенту; не приділяється належна увага становищу в сфері культури й освіти, недостатній контроль за засобами масової інформації, які ведуть пропаганду насильства й злочинності.

У правозастосовчій практиці України спеціально-кримінологічне попередження насильства щодо дітей базується, перш за все, згідно положень Закону України „Про попередження насильства в сім’ї”. Підстав для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї є декілька - заява про допомогу жертви насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї; висловлене жертвою насильства в сім'ї або членом сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, бажання на вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї у разі, якщо повідомлення або заява надійшли не від нього особисто; отримання повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї.

До органів та установ, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї, він відносить наступні:

· спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань попередження насильства в сім’ї (таким органом визнано Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, а також його структурні підрозділи на місцях);

· відповідні підрозділи органів внутрішніх справ, до яких віднесено службу дільничних інспекторів міліції та кримінальну міліцію у справах дітей;

· органи опіки і піклування;

· спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім’ї, та жертв такого насильства, до яких належать:

· кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення;

· центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї.

Підзаконні акти, які регламентують роботу з попередження насильства в сім’ї, до цього переліку додають службу у справах дітей, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, органи та заклади охорони здоров’я, органи та заклади освіти.

Спеціальні заходи з попередження насильства в сім'ї

- офіційне попередження про неприпустимість насильства в сім’ї (з 16 років);

- направлення на проходження корекційної програми;

- винесення захисного припису;

- взяття на профілактичний облік.

Практика та теорія попередження насильства в сім’ї свідчать, що психічний статус значної більшості агресорів відповідає критеріям умовної норми. В низці випадків можна стверджувати наявність у них акцентуйованих рис характеру (які є не патологію, а наслідком аномального, викривленого розвитку особистості) або розладів зрілої особистості (психопатій, коли необхідність соціального супроводу та корекційних заходів йде поряд з наданням відповідних медичних послуг). Дослідницькі дані свідчать, що лише в незначної групи кривдників діагностуються психічні розлади. Зазвичай, серед сімейних тиранів досить багато осіб з хімічними (алкоголь, наркотики та ін.) та нехімічними залежностями (патологічні гравці – гемблери, особи із комп’ютерною залежністю). Саме тому закон як один з напрямків запобіжної діяльності передбачив обов’язкове проходження корекційної програми особами, які вчинили насильство в сім’ї. Корекційна програма – програма, спрямована на формування гуманістичних цінностей та ненасильницької моделі поведінки в сім’ї особи, яка вчинила насильство в сім’ї. В загальному вигляді, корекційна програма – це сукупність заходів, спрямованих на формування соціально прийнятної моделі подружньої та батьківської поведінки особи, що вчинила насильство в сім’ї. Корекційні програми впроваджуються на базі кризових центрів.

[1] Про охорону дитинства. Закон України від 26.04.2001 р. № 2402-Ш - Відомості Верховної Ради. -2001.-№30.-ст.142.

[2]"Діти і молодь, які живуть або працюють на вулиці: приховане обличчя епідемії ВІЛ в Україні". -К.: ЮНІСЕФ/МБФ "СНІД Фонд Схід-Захід", 2006. - С.12