Еволюція грошово-кредитної системи Франція

Із 1803 р. Франція переходить до системи біметалізму й офіційною грошовою одиницею стає франк. За законом 1803 р. золото і срібло підлягали вільному карбуванню, а монети з обох металів мали необмежену силу законного платіжного засобу.

У 1873 р. Франція скасовує вільне карбування срібла й офіційно переходить до золотомонетного стандарту, який проіснував до Першої світової війни. 1914 p., відповідно до прийнятого закону, обмін банкнот Банку Франції на золото було скасовано.

Про масштаби інфляції у Франції в період 1913—1918 pp. свідчать такі дані: кількість банкнот в обігу зросла майже у шість разів, сума внесків на поточні рахунки в головній комерційних банках — майже вдвічі, а індекс оптових цін підвищився майже в три з половиною рази. Інфляція у Франції тривала до 1926 року.

Таку тривалу інфляцію спричинили великі витрати щодо відновлення зруйнованих під час війни територій, бюджетний дефіцит, зростання внутрішньої і зовнішньої заборгованості, субсидії вітчизняним компаніям.

Процес стабілізації франка почався тільки з 1926 р. Унаслідок проведення дефляційної політики грошова маса в обігу впродовж 1926—1927 pp. скоротилася, а в 1928 р. була проведена грошова реформа. В результаті девальвації золотий вміст франка був зменшений майже в п'ять разів. Девальвація франка узаконила конфіскацію практично всіх грошових заощаджень. Підсумком грошової реформи 1928 р. у Франції стало введення золотозливкового стандарту, який проіснував до 1936 р.

Золотий запас Банку Франції в період 1928—1932 pp. збільшився майже втричі. Це дало змогу Франції у 1933 р. очолити валютну зону франка, до якої увійшов ряд західноєвропейських країн.

У 1936 р. припиняється обмін франків на золото і відбувається девальвація франка на 25%. Незважаючи на це, французький експорт не збільшився, що було обумовлено "валютними війнами" Великої Британії та США. Тому для підтримки курсу франка в жовтні 1936 р. створюється Стабілізаційний валютний фонд. Після цього Франція проводить цілий ряд девальвацій, унаслідок чого франк до початку Другої світової війни втрачає близько 90% свого довоєнного золотого вмісту.

З 1939 р. банкнотний обіг постійно збільшується. В період Другої світової війни інфляція у Франції посилилася через спад виробництва, товарообігу та окупацію.

Упродовж 1945—1958 pp. Франція проводить вісім прихованих девальвацій. Одна з них — 1958 р. — відіграла визначальну роль у посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок.

У 1963 р. французький уряд проголосив план стабілізації, який передбачав блокування роздрібних цін і заробітної плати, обмеження банківських кредитів, підвищення дисконтної ставки Банку Франції, а також заходи зі скорочення бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків.

Найбільших труднощів країна зазнала наприкінці 60-х — на початку 70-х pp., у період загострення світової валютно-фінансової кризи, яка спричинила зниження темпів зростання, дефіцит платіжного балансу, відплив капіталів, скорочення золотовалютних резервів, знецінення франка.

У 1971 — 1974 pp. створено подвійний валютний ринок (тобто Франція проводить політику подвійного курсу — занижений і ринковий):

щодо поточних операцій зовнішньої торгівліі курс франка підтримувався на заниженому рівні, що стимулювало експорт Франції;

щодо фінансових операцій курс вільно коливався залежно від попиту та пропозиції.

У 1973—1983 pp. країна переходить до вільного режиму курсу валют. Із 1983 р. вводяться валютні обмеження, які скасовуються 1992 р. при вступі до Європейського Союзу.

Франція тривалий час очолювала зону франка. Це валютне угруповання сформувалося ще до здобуття французькими колоніями незалежності. В зону цієї грошової одиниці, крім Франції, ввійшли її колоніальні території — Алжир, Марокко, Туніс, Того, Камерун та ін., а також департаменти Франції (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Реюньйон). Усередині цієї зони провідну роль відігравав французький франк, всі інші країни тримали свої резерви у цій валюті, а курси власних грошових одиниць стосовно французького франка фіксували на визначеному рівні, що не ми бути змінений без згоди Франції.

Управління валютними резервами країн зони надавало Франції значні переваги. Зі здобуттям незалежності й самостійності колишні французькі колонії стали створювати самостійні грошово-кредитні системи. Зона франка втратила своє значення на початку 70-х pp. у зв’язку зі змінами у світовій валютній системі і прийняттям у 1976 р. Ямайської угоди, що перевело міжнародні розрахункові відносини на національні кредитні гроші провідних західних країн.

 

2.Система регулювання грошово-кредитних відносин у Франції. Кредитна система Франції − це система кредитних інститутів на чолі з Банком Франції. До неї належать комерційні банки і спеціалізовані фінансові установи. Головний емісійний центр − Банк Франції − націоналізовано 2 грудня 1945 р. Його акціонерний капітал (250 млн франків) викуплено шляхом обміну на тривідсоткові облігації. Банк Франції став “класичним” центральним банком, що обслуговує комерційні банки й державу та декількох приватних осіб і компаній, розрахункове обслуговування яких Банк провадить віддавна. У 2004 р. прийнято новий Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким Банк розробляє і провадить кредитну політику, спрямовану на забезпечення стабільності цін та виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.

З 1 січня 1999 р. Банк Франції увійшов до ЄСЦБ згідно з умовами Маастрихтського договору про створення Європейського валютного союзу. Сьогодні Банк Франції передав частину своїх повноважень Європейському центральному банку і є провідником єдиної грошової політики Європейського валютного союзу.

Керівництво Банком Франції здійснюють Рада грошово-кредитної політики і Генеральна рада. Рада грошово-кредитної політики розглядає й аналізує основні тенденції на грошовому ринку і відповідно до інструкцій та директив ЄСЦБ конкретизує основні напрями ведення монетарної політики, зокрема політики рефінансування. Рада збирається принаймні один раз у місяць, до її складу входять керуючий, два заступники і шість членів, яких призначає Рада міністрів країни за поданням керівників палат парламенту і голови Економічної та соціальної ради. Термін повноважень визначають жеребкуванням (від трьох до дев’яти років).

Управляє Банком Франції Генеральна Рада, до якої входять Рада грошово-кредитної політики, представник Державного казначейства (призначає Рада міністрів Франції) і представник від службовців Банку Франції, яких обирають терміном на шість років.

Загалом для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація управлінської влади в руках керуючого. Керуючого Банком Франції та двох його заступників (один з них відповідає за питання грошової політики, інший – за адміністративні питання) призначає директор Ради міністрів країни терміном на шість років без права звільнення і обіймання цих посад більше двох термінів.

Організаційна структура Банку Франції представлена центральними підрозділами в Парижі та розгалуженою мережею філій по всій території країни.

Важливими в кредитній системі є комерційні банки. Їхня діяльність охоплює депозитно-позикові операції, а також участь у капіталі інших підприємств, довготермінове кредитування, емісію та розміщення цінних паперів, довірче управління майном клієнтів.

У французьких банках власний капітал складається з двох частин: базових та додаткових коштів. Поряд із власним капіталом до пасивів банку належать залучені кошти (депозитні та недепозитні). Кредитні операції є найбільшою зі статей банківських активів.

З 30-х років ХХ ст. за основу спеціалізації французьких банків було взято розподіл депозитно-позикових та емісійно-засновницьких операцій. Відповідно до цього комерційні банки поділяли на три головні категорії:

- депозитні банки;

- інвестиційні, або “ділові” банки;

- банки взаємного кредиту.

Депозитні банки, згідно з законом, приймали внески до запитання і проводили операції з поточними рахунками. Вони також мали право залучати строкові депозити на термін до двох років. Ці депозитні банки націоналізовано відповідно до закону від 29 грудня 1945 р. На чолі кожного з націоналізованих банків поставлено адміністративну раду в складі 12 осіб, з яких чотири призначав міністр економіки, чотири − міністр фінансів, а чотири − делеговані профспілками. Зазначимо, що з другої половини 80-х років розпочався процес денаціоналізації.

До депозитних банків належать також сім облікових домів, що спеціалізуються на короткотермінових депозитно-позикових і валютних операціях. Вони відіграють роль обов’язкового посередника між грошовим ринком і Банком Франції.

У 1966 р. проведено банківську реформу, що сприяла зближенню правового становища названих вище груп банків. Відповідно до змін:

- депозитні банки набули право приймати внески на термін понад два роки, а ділові банки − право отримувати внески до запитання;

- максимальний термін надання кредитів збільшено для депозитних банків з п’яти до семи років, а ділові банки отримали право надавати довго- і короткотермінові кредити;

- розширено право участі депозитних банків у торгово-промислових підприємствах до 20 % їхнього капіталу або до 100 % власного капіталу банку.

Сьогодні найчисленнішою є група депозитних банків − дрібних регіональних або місцевого значення банків, що провадять свою діяльність у межах одного міста. Серед них є індивідуальні банки. Дрібні банки, зазвичай, відділень не мають. Депозитні банки також практикують виконання довірчих операцій; операцій приймання ощадних вкладів, надання споживчих кредитів тощо.

Важливу роль в економіці відіграють інвестиційні, або “ ділові”, банки, які спеціалізуються на операціях з цінними паперами, управлінні підприємствами, довготерміновому кредитуванні й фінансуванні промислових підприємств. Основною для інвестиційних банків є засновницько-емісійна діяльність. Інвестиційні банки виконують також операції депозитних банків: приймають строкові вклади та вклади до запитання від підприємств, акціонерів цих підприємств та своїх службовців, надають короткотермінові позики.

До групи “ділових” банків увійшла більшість приватних банкірів, які з середини 60-х років ХХ ст. змінили статус родинних підприємств і перейшли до категорії акціонерних банків. Серед тих, що залишились, найпотужнішою є фінансова група “Брати Ротшильд”.

Кооперативні банки, або банки взаємного кредиту, спеціалізуються на кредитуванні дрібних і середніх підприємств, що мають труднощі в отриманні кредитів.

Регіональні банки розвитку − це провінційні кредитні установи, створені великими банками з метою об’єднання суспільних або приватних коштів для фінансування операцій, що не є рентабельними в короткотерміновому періоді. Вони користуються державними гарантіями, беруть участь у капіталах місцевих підприємств, надають їм кредити на термін від 5 до 15 років,проте їхня кількість неухильно зменшується.

Сьогодні універсальний тип банку з найрізноманітнішими операціями. Це становище узаконила банківська реформа 1984 р. Таких банків у Франції є біля 400, з них понад 160 іноземних з 40 країн світу. Більшість іноземних банків − американські та англійські.

Специфіка організації ощадної справи у Франції визначена її структурою, до якої входять:

- приватні ощадні каси і державна національна каса, які конкурують між собою, а також з банками;

- ощадні каси, що зобов’язані передавати залучені вклади не центральному банку для покриття дефіциту державного бюджету, а депозитно-ощадній касі − напівдержавній кредитній установі зі своїм статутом. З внесків ощадних кас формується до 80 % капіталу депозитно-ощадної каси, яка спрямовує їх на розвиток економіки та реалізацію соціальних програм, зокрема з житлового будівництва.

“Національний кредит” − акціонерний напівдержавний банк. Його акціонерами є промислові компанії, банки та приватні особи, однак діяльність перебуває під безпосереднім контролем держави. Крім власного капіталу, його пасиви складаються з запозичених коштів, залучених шляхом випуску облігацій, та позик державного казначейства.

Головні активні операції “Національного кредиту” такі: надання середньо- та довготермінових кредитів і гарантій державним та приватним підприємствам. З 1950 р. “Національний кредит” бере активну участь у кредитуванні експорту.

Банк зовнішньої торгівлі — державний акціонерний банк. Він виконує функції, пов’язані з кредитуванням експорту.

“Поземельний кредит Франції” спеціалізується на наданні іпотечних позик. Провідне місце в активних операціях посідають середньо- та довготермінові позики будівельним компаніям і землевласникам на промислове й житлове будівництво. “Поземельний кредит” надає позики місцевим органам влади.

На кредитному ринку функціонують також спеціалізовані фінансові установи, серед яких – страхові компанії, компанії споживчого кредиту, фінансові товариства, які управляють портфелями цінних паперів промислово-торгових груп, лізингові товариства.

Страхові компанії у Франції поділяють на три групи: акціонерні, взаємні та націоналізовані. Основні види страхування − автострахування й страхування життя; мобілізовані кошти інвестують переважно в державні цінні папери. Найбільшою страховою групою є Паризький страховий союз, який тривалий час страхував від пожеж та інших майнових ризиків. Останнім часом значну увагу Союз приділяє й страхуванню життя. Найбільший перестрахувальний інститут − Комерційне товариство перестрахування, створене 1969 р.; воно активно проводить міжнародні операції.

Важливу роль у регулюванні діяльності фінансових посередників у Франції відіграють міністерство економіки і фінансів (забезпечує політичне управління); Банк Франції (контроль за діяльністю кредитних установ); національна кредитна рада (виконує консультативні функції, реєструє розпорядження монетарної влади, проводить велику дослідницьку роботу, готує рекомендації з монетарної політики); комітет банківської регламентації (визначає правила функціонування кредитних інститутів, фінансові умови їхньої діяльності, порядок відкриття відділень і умови участі в капіталах інших установ); банківська комісія (наглядає за дотриманням законодавства, у тім числі в закордонних філіях, проводить ревізії на місцях).