I. Культурологія у системі гуманітарних наук.

Конспект лекцій

 

з курсу «культурологія»

 

для бакалаврів усіх напрямів та

форм навчання

 

Затверджено радою з гуманітарної освіти та виховання протокол № __ від ____________

 

 

Одеса ОНАХТ 2012

 

Конспект лекцій з курсу «Культурологія» для бакалаврів усіх напрямів та форм навчання / Укл.: Г.А. Шевченко. – Одеса: ОНАХТ, 2012. – 51 с.

 

Укладач: Шевченко Г.А., канд. філос. наук, професор кафедри соціології,

філософії та права

 

Відповідальний за випуск зав. кафедри соціології, філософії та права

Г.В. Ангелов, канд. іст. наук, професор

 

 

При укладанні конспекта лекцій по культурології використано матеріал конспекту лекцій по культурології Т.В. Цимбал та С.В. Волинець (Internet).

 

 

 

Тема І

КУЛЬТУРОЛОГІЯ у системі гуманітарних наук.
співвідношення понять «культури» та «цивілізації»

 

План

1. Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного знання.

2. Предмет, мета та завдання курсу «Культурології».

3. Структура культурологічного знання та методи культурологічних досліджень.

4. Суть та функції культури.

5. Співвідношення культури та цивілізації в культурологічних концепціях М. Данілевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі.

1. Становлення культурології як самостійної галузі гуманітарного знання

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому.

Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології та мистецтвознавства.

Основою культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія порівняно молода наука. Становлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов’язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Гегеля. Як окрема галузь знання культурологія виникає наприкінці ХІХ ст. Поняття «культурологія» першим використав американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975).

2. Предмет, мета та завдання курсу «Культурології»

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури, виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Культурологія належить до соціогуманітарних наук. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Специфіка культурології полягає у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Об’єктом культурології є історичний, соціальний досвід людей з селекції, акумуляції та використання таких форм діяльності, які затверджуються в системах культурних цінностей, норм, зразків поведінки, традицій та забезпечують колективний характер людської життєдіяльності.

Предмет культурології складає вивчення змісту, структури, особливостей функціонування соціокультурного досвіду та всіх видів і форм цілеорієнтованої практики людини.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

– вивчення генези (появи), функціонування та розвитку культури, виявлення духу культури (ментальності), а також виявлення способів культурного успадкування;

– на ґрунті пояснення та аналізу історико-культурного процесу прогнозування його та керування ним у національному та світовому масштабах;

– розкриття генетичного коду культури, тобто базових структур, що відповідають за збереження та трансляцію соціокультурного досвіду;

– вивчення факторів, що здійснюють негативний вплив на генотип культури.

3. Структура культурологічного знання та методи культурологічних досліджень

Особливий характер об’єкту і предмету культурології, її інтегративний характер зумовлюють також складність процесу визначення її структури. Розглянемо структуру культурологічного знання, яку запропонував А. Флієр. В залежності від об’єкту дослідження виокремлюють два профілі пізнання: власне культурологію (у вузькому розумінні слова) і культурознавство. Власне культурологія – це інтегративне знання про цілісний феномен культури в реальному історичному часі і соціальному просторі існування.

Культурознавство – це сукупність окремих наукових дисциплін, які вивчають певні підсистеми культури (економічна, політична, правова, релігійна, художня та інші культури). До наук про культуру відносять: етнологію, етно-
графію, соціологію культури, філософію культури, психологію культури, мистецтвознавство та інші. Поняття «науки про культуру» було введено в наукове застосування М. Вебером з метою позначення дисциплін, які «намагаються пізнати життєві явища в культурному значенні».

Філософія культури – філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатоманітності структурних модифікацій. Вона постає як методологія культурології, оскільки забезпечує її пізна-
вальні орієнтири та засоби вивчення явищ культури.

Соціологія культури – інтегральна комплексна дисципліна, яка вивчає структури і функціонування культури у зв’язку із соціальними структурами і інститутами. Соціологія культури вивчає суспільні явища як певні, локалізовані у просторі і часі утворення, доступні для спостереження, опису, вимірювання та інших методів емпіричного аналізу.

В залежності від методології досліджень можна виокремити соціальну і гуманітарну культурології. Соціальна культурологія досліджує переважно механізми, процеси і форми соціокультурної організації і регуляції колективного життя людей (цінності, норми, звичаї, технології діяльності, мови, комунікації тощо) і спирається на раціонально-пояснювальну методологію. Гуманітарна культурологія зосереджує увагу на вивченні процесів і форм самосвідомості культури, інтерпретації буття з точки зору смислів та спирається на описово-інтерпретаційну методологію.

За цілями та предметними галузями розрізняють фундаментальну і прикладну культурології. Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності розвитку та функціонування культури, розробляє понятійний каркас науки та методи дослідження. Прикладна культурологія займається розробкою технологій прогнозування та практичної регуляції культурних процесів у суспільстві.

Культурологія, як і всі інші науки, використовує певні методи досліджень. Методи – це шляхи, підходи, сукупність операцій, процедур пізнавальної діяльності, що забезпечують її відповідність природі об’єкта, що вивчається.

Оскільки культурологія формується на перетині багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об'єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів.

До загальнонаукових методів відносять:

– діахронний метод (потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності);

– синхронний метод (передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи);

– порівняльний метод (застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур);

– сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури. Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту. Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб’єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур. Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. У науковому літературознавстві – це один з важливих принципів дослідження. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Особливе місце належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ. В другій половині ХХ ст. формується особливий метод аналізу, який дістав назву системного.

Отже, сьогодні культурологія глибше пізнала реальність та складність
культурних процесів, до яких раніше існував спрощений підхід. З урахуванням зміни уявлень про сутність людини в кінці XX – на початку XXI ст. системний метод аналізу культурології дозволяє і виділивши «загальне», що діє за єдиними законами, розкрити його зміст за допомогою існуючих методів, що використовуються при аналізі культур.

4. Суть та функції культури

У сучасній науці не існує одностайного визначення поняття «культура».

Термін «культура» у початковому його тлумаченні був пов’язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на щось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючим завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного). У Давній Греції слово «культура» (від лат. cultura – обробка, вирощування, догляд) стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура – це догляд, поліпшення, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини. Відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi – культуру душі).

Отже, культура – є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу в ході історичного розвитку суспільства. Або, культура – це спосіб діяльності людини, засобами якого по історичній вертикалі створюються матеріальні та духовні цінності. Таким чином, культура є умовою суспільного буття людини, а суспільство – поле культурної діяльності людини.

Специфіка культури як характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця – це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, то культура є єдиною соціальною мірою, демонструючи, в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісна характеристика розвитку суспільства.

Основні функції культури: адаптаційна; пізнавальна; аксіологічна (ціннісна); інформаційна; комунікативна; нормативна; гуманістична; людинотворча; виховна; світоглядна.

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивіду, який включається в процес функціонування і розвитку, прилаштовуватися до існуючих в суспільстві умов, оцінок і форм поведінки. Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для володіння силами природи і пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу. Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні. Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам’ятовує цю інформацію. Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і т.ін., які входять в скарбницю культурних цінностей. В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хайдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію вищих цінностей шляхом культивування людської гідності. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення. Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

В культурології також виділяють три основні сфери культури: предмети матеріальної та духовної діяльності; суб’єкти, ті, хто створюють культуру та носії культури; національний характер, ментальність.

5. Співвідношення культури та цивілізації в культурологічних концепціях М. Данілевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі

Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення понять «культура» і «цивілізація».

Сучасна наука дає такі означення поняття «цивілізація» (лат. сivilis – громадянський, державний): 1) форма існування істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної і духовної культури; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

В теорії культури поняття «цивілізація» дуже зблизилося з поняттям культури. Поняття «цивілізація» було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день.

Цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У 30-50-ті роки ХХ століття А. Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття «цивілізація» до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина.

Таким чином, поняття «культура» підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж «цивілізація» означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів.

На побутовому рівні під терміном «цивілізація» розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У науковому дослідженні «Занепад Європи» О. Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура – це є певний «живий організм» з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає «смерть» і залишається форма – цивілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий. Однак, О. Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться «фаустівський вік культури» і залишиться лише європейська цивілізація.

Інший дослідник – М. Данілевський (1822-1885) – теж принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку.

Данілевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур – або культурно-історичних типів.

Означене теоретичне протиріччя між поняттями «культура» та «цивілізація» було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У роботі «Дослідження історії» автор структурує історію людства на локальні цивілізації. У своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх структуризації визначальним чинником виступає релігійна приналежність, якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка.

Погляди О. Шпенгера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М. Вебер, П. Сорокін, М. Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю «цивілізація».

Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням – це сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси. Це викликає негативну соціальну реакцію у великих мас населення (антиглобалістський рух).

Контрольні запитання

1. Якими є предмет та завдання культурології?

2. Як Ви розумієте структуру культурологічного знання?

3. Що розуміється під методологією культурологічних досліджень?

4. Що таке культура і які її функції Ви знаєте?

5. Як співвідносяться культура і цивілізація у культурологічних концепціях М. Данілевського, А. Тойнбі та О. Шпенгера?

6. Проаналізуйте та наведіть приклади основних ознак сучасної західної цивілізації.

7. Яким є, на Ваш погляд, сучасний стан культури та цивілізації в Україні?

 

Тема ІІ

концепції культурогенезу

 

План

1. Суть культурогенезу.

2. Природа та «друга» природа.

3. Провідні концепції культурогенезу: трудова (К. Маркс, Ф. Енгельс), ігрова (Й. Хейзінга), психоаналітична (З. Фрейд).

4. Еволюціоністська парадигма культурного розвитку (Г. Спенсер, Й.Г. Гердер, Л. Уайт). Циклічні теорії історичного коловороту.

1. Суть культурогенезу

Питання про виникнення людини та культури хвилює людство здавна. У XIX ст. склалося два погляди на дану проблему: релігійний і близькі до нього (наприклад, життя занесене на Землю інопланетянами), суть яких в тому, що життя і людина є неземного походження; та еволюційний, який, виходячи із сучасних наукових знань, пояснює виникнення людини поступовим розвитком і ускладненням форм матерії. Перший погляд не вимагає доказів, а приймається, як правило, на віру. Ми будемо виходити з другого погляду.

В еволюційній теорії на сьогоднішній день аксіомою є твердження, що людина – це підсумок космічної, біологічної та культурної еволюції. Всесвіт виник приблизно 20 млрд. років тому в результаті Великого вибуху, згідно з уявленнями сучасної космології, і життя людства залежить від організації космосу, від процесів, які протікають у ньому.

Близько 3-4 млрд. років тому в результаті космічної еволюції створились сприятливі умови для виникнення життя. Дальший розвиток життя хоч і залежав, безперечно, від космічної еволюції, та більшою мірою визначався еволюцією біологічною: 3,5-4 млрд. років тому починається процес антропосоціогенезу.

Культурна еволюція – це еволюція поведінки і здібностей людини. Щоб зрозуміти специфіку розвитку людства, оцінити його можливості, необхідно збагнути особливості як біологічної, так і культурної еволюції.

Біологічна еволюція, будучи саморозвитком органічних форм (що визнається нині більшістю вчених), ґрунтується на мутаційній мінливості, на боротьбі за існування і на природному доборі. Біологічна наступність при цьому забезпечується майже повною незмінністю спадкових ознак (генетичною пам’ятю) біологічних видів. Тільки мутація приносить зміни в генетичну інформацію, оскільки є єдиним джерелом нових організмів у біосфері. Природний добір закріплює лише ті зміни, які збільшують здатність живої істоти до здобування їжі, самозахисту, розмноження, тобто спрямовані на підвищення її шансів на виживання, пристосування до життя. Біологічна еволюція людини – також результат мутацій, що виявилися у зміні діяльності центральної нервової системи, розвитку мозку. В основі біологічної еволюції лежить зміна інформації, а не організмів як таких.

Культурна еволюція багато в чому схожа на біологічну: інформація передається наступним поколінням, але не через розмноження з допомогою ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками. Така еволюція пов’язана із здатністю зберігати всю нагромаджену інформацію і передавати її наступному поколінню.

Особливості культурної еволюції та її відмінність від біологічної полягають, по-перше, у способах передавання інформації – у наслідуванні (показі, прикладі), навчанні, оволодінні знаннями і навичками у процесі спілкування за допомогою мови та інших знакових систем. По-друге, в характері, змісті і оформленні, закріпленні інформації – нагромадженні знань, оформленні їх у науку: мистецтво, моральні норми, матеріальні об'єкти тощо. Знання стало найпершим і невичерпним джерелом засобів виживання людства. По-третє, в результатах її – особливостях організації людської життєдіяльності, становленні соціальних взаємин, суспільства. Коли виникла людина, всі екологічні ніші на Землі були зайняті іншими видами. І тільки завдяки виникненню нової форми життєдіяльності – суспільства, людство змогло вижити, розселитися по всій планеті і стати домінуючим біологічним видом.

Загальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи культурної еволюції: дикість, варварство, цивілізацію запропоновані ще в кінці XVIII ст. філософом А. Фергюссоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов’язували виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають господарства, що «привласнюють» (збирання, полювання і рибальство), епосі варварства – ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство), епосі цивілізації – розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.

Отже, основним критерієм етапів культурної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією – еволюцією людського духу – ідеальні чинники в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.

2. Природа та «друга» природа

Взаємодія культури і природи має декілька аспектів. Перший – господарсько-практичний, який полягає у залежності від природних умов, природних багатств життя людини, долі країн та народів. Сьогодні значення природного фактора для економічної могутності країни дещо зменшується. Велику роль відіграють не природні умови і багатства, а власне людський фактор. С першим аспектом тісно пов’язаний другий – екологічний. Екологічна рівновага, охорона природи, екологічно чисті технології – це найважливіші аспекти сучасного стану проблеми «культура – природа». Усвідомлення цієї проблеми набуло особливої ваги сьогодні, коли все гучніше звучать попередження про загрозу глобальної екологічної катастрофи. Знаходження гармонії між природою та культурою буде, напевне, основним завданням третього тисячоліття. Третій аспект – медико-генетичний, що полягає у впливі на життя людини клімату, екології, погодних та природних умов. Наступний – етичний аспект проблеми. Любов до природи часто асоціюється з любов’ю до Батьківщини, що є найважливішою культурною цінністю. Можна виділити і естетичний аспект – милування красою рідної природи.

Отже, людина і культура несуть у собі природну, біологічну передісторію. Культура є природним, яке продовжується та перетворюється людською діяльністю. І тільки в цьому смислі про культуру можна говорити як про надприродне, позабіологічне явище. Разом з тим необхідно підкреслити, що культура не може бути над природою, адже тоді вона може її знищити. Людина зі своєю
культурою є частиною екосистеми, тому культура покликана бути частиною загальної з природою системи. І наостанок, необхідно пам’ятати слова М. Прішвіна: «Природа може існувати без культури… Але культура без природи швидко знесилиться».

3. Провідні концепції культурогенезу: трудова (К. Маркс, Ф. Енгельс), ігрова (Й. Хейзінга), психоаналітична (З. Фрейд)

Провідні концепції культурогенезу. Серед найважливіших проблем, які завжди бентежили людський розум, питання походження людства та людської культури. В різноманітних міфологічних та релігійних системах питанням цього кола належало дуже значне місце. В процесі становлення наукової культурологічної думки, проблема походження людства та стимулів і принципів формування людської культури стала стрижневою для культурологічного вчення.

Концепція культурогенезу К. Маркса та Ф. Енгельса. Її класичні положення викладено у працях засновників марксизму Карла Маркса (1818-1883) та Фрідріха Енгельса (1820-1895). Але, звісно, у марксизму в цьому плані були й попередники. Насамперед слід згадати американського просвітителя, філософа, суспільного діяча Б. Франкліна, який (вважається, що вперше) визначив людину як «а toolmaking animal», тобто як тварину, що робить знаряддя праці.

У праці Маркса йдеться скоріше про роль праці в розвитку людського суспільства (але вже наявного як саме людського), а також про вивчення історії на основі матеріальних решток культури – звісно, первісні культури залишили по собі насамперед знаряддя праці; але ніде прямо не говориться про те, що людина як така з’явилася саме завдяки праці.

Наведемо абзац з тексту Ф. Енгельса «Діалектика природи»: «Праця – джерело всякого багатства, говорять політико-економи. Вона справді є такою поряд з природою, що доставляє їй матеріал, який вона перетворює в багатство. Але вона ще й дещо безмежно більше, ніж це. Вона – перша основна умова всього людського життя, і до того ж у такій мірі, що ми в певному розумінні повинні сказати: праця створила саму людину».

Енгельс звертає увагу і на другий чинник – розвиток у людини мовлення.

Третій значний чинник у процесі появи людини – початок вживання м’ясної їжі.

Саме вживання м’ясної їжі, на думку Енгельса, привело до двох нових досягнень, що мають вирішальне значення, а саме користування вогнем та приручення тварин. Розселення ж людини по територіях з холоднішим кліматом створило нові потреби, тобто потреби в житлі й одязі, та, внаслідок цих потреб, «нові галузі праці і разом з тим нові види діяльності, які все більше віддаляли людину від тварини».

Трудова концепція культурогенезу тільки умовно, за традицією може називатися «трудовою», оскільки насправді в ній ідеться про низку рівнозначних і взаємозумовлених чинників перетворення тварини в людину і по своїй суті вона може бути віднесена скоріше до концепцій «діяльнісного» типу.

Психоаналітична концепція культурогенезу З. Фрейда. Психоаналітична концепція австрійського психіатра 3. Фрейда (1856-1939) засновується на уявленні, згідно з яким люди є складними енергетичними системами і життєдіяльність людини від біологічного до найвищого культурного рівня активізується єдиною психічною енергією, яка може переходити з одного стану в інший, але її кількість постійно зберігається. Джерелом психічної енергії Фрейд вважав нейрофізіологічне збудження, а метою будь-якої форми поведінки індивіда – зменшення напруження від надмірної концентрації цієї енергії (оскільки нагромадження енергії викликає неприємне відчуття). Таким чином, мотивація будь-якої поведінки людини пояснюється дією енергії збудження, що викликається тілесними потребами.

Для розуміння суті і процесу становлення культури велике значення має поняття зміщеної активності, згідно з яким звільнення енергії й ослаблення напруження може відбуватися завдяки зміні об’єкта поведінкової активності. Зміщена активність (сублімація) спостерігається в тих випадках, коли з якихось причин вибір потрібного об’єкта для задоволення інстинкту є неможливим.

Не маючи можливості отримувати задоволення потреби безпосередньо й миттєво, люди навчились зміщати свою інстинктивну енергію на інші об’єкти (інших людей, інші предмети та іншу діяльність) замість тих, які передбачались для прямої розрядки енергетичного напруження. За Фрейдом, і були сформовані складні соціальні інститути – релігійні, політичні, економічні і т.д. Продуктом сублімації сексуальної та агресивної енергії Фрейд вважав і мистецтво.

Ігрова концепція культурогенезу Й. Хейзінги. Однією з найвідоміших культурологічних праць, присвячених значенню гри у виникненні й розвитку культури, стала книга нідерландського мислителя Й. Хейзінги (1872-1945) «Homo Iudes» («Людина граюча»). Його погляд полягає в тому, що «культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку». Хейзінга звертається насамперед до вищих форм гри, тобто ігор соціальних, у яких можна побачити такі форми суто ігрової діяльності, як змагання й перегони, вистави та видовища, турніри, процесії, маскаради тощо. Хейзінга переконаний, що саме через гру людська спільнота підноситься до надбіологічних форм життя. У грі «розігрується» щось таке, що перевищує безпосередні життєві потреби й надає дії смислу. Гра сприяє утворенню суспільних угруповань, оскільки спільне перебування в певному винятковому відносно «звичайного» життя просторі, спільна причетність до чогось важливого зближує людей, формує почуття єдності й відокремленості від решти світу.

Хейзінга пише, що вже мова, найперший і найвищий інструмент культури, що його творить сама людина, твориться духом і є своєрідною грою.

Ігрову концепцію культури розвивав у своїх працях і представник німецької герменевтики Г.-Г. Гадамер. Він також вважає, що людська культура без елементу гри немислима, оскільки гра є елементарною функцією людського життя. Значне місце відведено грі в трактуванні культури Е. Фінком, Л. Вітгенштейном, Х. Ортега-і-Гассетом, Г. Гессе та ін.

4. Еволюціоністська парадигма культурного розвитку (Г. Спенсер, Й.Г. Гердер, Л. Уайт). Циклічні теорії історичного коловороту

Більшість створених у різні часи культурологічних концепцій культурного розвитку можна умовно поділити на два типи: еволюціоністські та циклічні. Концепції еволюціоністської парадигми наголошують на культурній спільності всього людства і вбачають у всій історії єдиний вектор розвитку, який утворюється послідовністю культурно-історичних епох.

Еволюціоністська культурологічна парадигма вважається хронологічно першою (принаймні стосовно європейської науки сучасного типу). Її джерела найчастіше вбачаються в просвітницькій ідеї про те, що тенденція до змін одвіку закладена в культурі, є її суттєвою рисою, а кінцева мета розвитку внутрішньо зумовлена. Не можна обійти увагою і той момент, що подібні філософсько-культурологічні ідеї розвитку виникли на тлі блискучих успіхів природничих наук того часу, зокрема еволюціоністичного пояснення історії Землі та розвитку біологічних видів. Показово в цьому плані, що один із найпомітніших представників еволюціонізму Г. Спенсер у своїй праці «Основи соціології» уподібнював людську культуру біологічному організму, порівнюючи виробництво з системою харчування, торгівлю – з розподільчою системою, а державу – з системою регулятивною. Німецький філософ та просвітник Й.Г. Гердер обґрунтовував ідею, згідно з якою прогрес та історія творяться людським розумом, а всі окремі культури становлять єдність, що веде до створення загальнолюдської цивілізації. Тоді ж, у XVIII ст., Монтеск’є запропонував триступеневу еволюційну схему (мисливство – скотарство – цивілізація).

Однак оскільки як наукова школа еволюціонізм сформувався тільки в XIX ст., то засновниками еволюціонізму прийнято вважати Е. Тейлора (1832-1917), Л. Моргана (1818-1881) та Г. Спенсера (1820-1903).

Науковий культурологічний еволюціонізм має ряд варіантів. Так, для XIX ст. характерним був так званий однолінійний еволюціонізм, який звертав увагу на певні паралелі між біологічною і культурною еволюціями, оскільки кожна з них, по-перше, виявляє тенденцію до ускладнення і, по-друге, спрямована до розвитку вищих форм, тобто вдосконалення і прогресу.

Саме предметом дослідження ця перша версія еволюціонізму відрізнялася від другого, пізнішого варіанта еволюціонізму, який називається універсальним. Для цього різновиду еволюціонізму характерний інтерес передусім до культури в цілому, а не до різноманітних конкретних культур. Універсальний еволюціонізм, представлений такими дослідниками, як Л. Уайт, В.Г. Чайлд та ін., майже не цікавився дослідженнями специфічних, варіативних прикладів пристосування різних культур до свого середовища (що було характерно для класичного однолінійного еволюціонізму), а намагався сформулювати загальну суть і універсальні принципи пристосування людського роду до виживання (поза конкретними варіантами).

Третій напрям дістав назву багатолінійного еволюціонізму, або ж неоеволюціонізму. Він, як і однолінійний еволюціонізм, має справу з конкретними культурами, але шукає в них не універсальні закономірності та підтвердження однотипності розвитку, а скоріше аналогії в процесах, що паралельно відбуваються в різних культурах, тобто все ж таки припускає наявність певної специфіки розвитку кожної культури. Багатолінійний еволюціонізм (або неоеволюціонізм), ідею якого висунув американський антрополог та культуролог Ю. Стюард, намагається пояснити причини схожості між культурами їх паралельною тотожністю. Він спирається на положення про наявність важливих повторюваностей і періодичностей у культурних змінах і має на меті виявити специфічні культурні закони. Основним завданням багатолінійного еволюціонізму є дослідження повторюваних причинно-наслідкових відношень в окремих культурних традиціях.

Циклічні теорії історичного коловороту. Концепції другого типу – циклічні, не заперечуючи сутнісної, феноменальної єдності людської культури, не визначають при цьому наявності якогось загального, єдиного вектора змін, який би об’єднував усю різноманітність культур у певну послідовність. Іншими словами, якщо зміни в культурі з погляду еволюціонізму майже завжди трактуються як зміни розвитку, то з точки зору циклізму – скоріше як зміни функціонування. Відповідно до циклічних концепцій різні культури не пов’язані відносинами послідовності і не можуть піддаватися ціннісним порівнянням. Між різними культурами не можна проводити порівняння з метою встановлення більш прогресивних, розвинутих, цінних культур і навпаки, оскільки вони є просто принципово різними і самодостатніми феноменами. Наукову парадигму, в межах якої розробляються циклічні теорії культури, нерідко називають також плюралістичною, оскільки вона заснована на ідеях плюралізму, визнання рівноцінності всього розмаїття культур.

З циклічною парадигмою дослідження до певної міри може бути співвіднесений і прийнятий у сучасній культурології поділ усього масиву світової культури на «культурні регіони». Як правило, виділяють такі культурні регіони: індійський, європейський, латиноамериканський, далекосхідний, арабо-мусуль-
манський, тропічно-африканський.

Контрольні запитання

1. Як Ви розумієте суть культурної та біологічної еволюції?

2. Як співвідносяться природа і «друга природа»?

3. Викладіть основні положення провідних концепцій культурогенезу.

4. У чому полягають еволюціоністська парадигма культурного розвитку та циклічні теорії історичного коловороту?

5. Які культурні регіони виділяються у сучасній культурології?

6. Виділіть специфічні риси та парадигми розвитку сучасних культурних регіонів.

7. Якими, на Ваш погляд, є перспективи культурного та цивілізаційного розвитку України у контексті європейського культурного регіону?

Тема ІІІ

морфологія та типологія культури

 

План

1. Морфологія культури (матеріальна, духовна, соціальна, фізична культура).

2. Поняття типу та типології культури.

3. Історична та регіональна типології культури.

4. Концепції ідеальних типів М. Вебера та Дж. Фейблмана.

5. Концепція локальних культур М. Данілевського.

6. Циклічні концепції Дж. Віко, Лео Фробеніуса та П. Сорокіна.

7. Еволюціоністські та формаційні концепції (О. Конт, К. Маркс, А. Тойнбі, К. Ясперс).

1. Морфологія культури (матеріальна, духовна, соціальна, фізична культура)

Морфологія культури (від гр. «morphe» – форма, вчення) – розділ культурології, що досліджує внутрішню структуру та організаційно-функціональну будову культури. Найчастіше культуру поділяють на матеріальну та духовну. Проте з огляду на розкриття смислового аспекту такий поділ не є достатнім. З одного боку, культура в цілому духовна, адже вона є світом смислів, тобто духовних сутностей. З іншого боку – вона матеріальна, тому що подана в кодах, знаках, текстах, які ми сприймаємо чуттєво. Культура може бути представлена як єдність духовної та матеріальної складової. Сучасні культурологи виділяють чотири основних сфери культури: матеріальну, духовну, соціальну та фізичну.

Матеріальна культура включає знаряддя праці, засоби виробництва, будинки, одяг, транспорт та інше, все те, що є результатом матеріальної діяльності людини. Матеріальна культура має свою структуру, включаючи, перш за все, господарську діяльність, об’єктами якої можуть виступати природа чи інші люди. Виходячи з цього виділяють дві галузі, створені результатами практично-перетворюючої діяльності та практично-комунікаційної.

До практично-перетворюючої належать: 1) результати матеріального виробництва (різноманітні речі для споживання), засоби праці, будівлі, одяг тощо; 2) технології та культура виробництва, які постійно оновлюються, спираючись на розвиток науки; 3) економічна культура – характер економічної діяльності людини в суспільстві, що втілюється конкретними особливостями виробництва, розповсюдження і оновлення існуючої в суспільстві системи цінностей економічної діяльності.

Отже, матеріальну культуру неможна обмежити або звести лише до матеріального виробництва, адже вона втілюється не лише у виробництві, техніці, а і в реалізації творчого начала матеріальної діяльності людини.

Духовна культура – діяльність, спрямована на духовний розвиток людини і суспільства, на продукування ідей, знань, духовних цінностей і, як правило, включає релігію, мистецтво, мораль, ідеологію, духовне спілкування. По суті духовна культура є ідеальною стороною матеріальної діяльності. Виходячи з того, що діяльність має складну структуру та включає в себе такі види як перетворююча, пізнавальна, ціннісно-орієнтована та комунікативна, в духовній
культурі виділяють також чотири сфери:

– проективна, що передує матеріальній діяльності (проекти, креслення, ідеальні моделі соціальних, політичних перетворень);

– пізнавальна (сукупність знань про природу, суспільство, людину; особливості отримання цих знань, їх зберігання та передачі);

– ціннісно-орієнтаційна (знання-оцінка): моральна культура як рівень гуманності суспільства та окремої людини; мистецтво; релігія;

– духовне спілкування (на міжособистісному рівні та як опосередковане спілкування з митцями через художні твори).

Соціальна культура включає виробництво, розвиток та вдосконалення суспільних умов життя людини. Соціальна культура характеризує діяльність держави, різноманітних соціальних інститутів, громадянського суспільства. Головними складовими соціальної культури є політична та правова культура.

Фізична культура включає чотири основні сфери:

– культура відтворення людського роду (стихійне або планомірне, усвідомлене);

– фізична культура та спорт (розвиток фізичних здібностей людини);

– здоровий спосіб життя (культура харчування, розпорядок дня, організація праці та дозвілля, відсутність шкідливих звичок);

– діяльність у сфері медицини (збереження та відновлення тілесно-духовних потенцій організму людини). Одночасно є елементом матеріальної культури, адже від останньої залежить матеріальна база системи охорони здоров’я.

Отже, не дивлячись на різноманітність конкретних форм, культура виступає як цілісність, як система.

2. Поняття типу та типології культури

Типологія культур (від гр. typos – відбиток, форма, зразок) – науковий метод, основу якого становлять систематизація періодів розвитку культури за найзагальнішими ознаками, властивостями, а також розрізнення культур за найсуттєвішими підставами. Використовується з метою порівняльного вивчення суттєвих зв’язків, функцій, відносин, рівней організації культури.

Тип культури – це ствердження подібності, загальних рис, які знаходимо в деяких культурах, що відрізняються від інших.

Головна умова типологізації культури – наявність одного критерія, за яким і визначають тип культури.

Сучасне культурологічне знання включає:

– історичну типологію (класифікація культур, що існували в історії людства, за їх типом та визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі);

– структурну (морфологічну) типологію (вивчення культур з точки зору подібності або відмінності їх структури, незалежно від генетичної або територіальної близькості, тобто, визначаються певні культурні риси, що характеризують конкретну культуру як унікальну модель або комплекс елементів);

– системну типологію (виділення типів культури та побудова логічно обґрунтованого їх взаємного розташування на ґрунті певних класифікаційних принципів, визначених дослідником, або тієї чи іншої узагальненої моделі куль-
тури).

3. Історична та регіональна типології культури

Як зазначалось вище, культура – це друга природа, все, що створила і створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Але настає момент і розвиток культури переходить на тривалий період в інший стан. І знову все повторюється. Такі стани і визначають історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо.

Культурологи виділяють наступні критерії визначення певного історичного типу культури: 1) спосіб створення матеріальних цінностей; 2) ставлення до природи; 3) існуючі в спільноті правила поведінки; 4) самоусвідомлення і самоідентифікація; 5) світогляд; 6) сприйняття інших народів; 7) суспільна форма організації індивідів.

Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як: 1) спосіб освоєння світу, 2) світобачення, 3) форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і сучасного суспільства.

З поступальним розвитком людства формувався певний культурно-істо-
ричний тип людини, якому був притаманний свій тип культури. Слід звернути увагу на те, що питання первинності чи вторинності в системі людина-культура є некоректним. Первинними є одночасно і культура, і людина. Культура існує постільки, оскільки існує людина, а людина самореалізується в полі культури. Самореалізація людини протягом тривалого історичного періоду веде до формування певного стилю як форми цієї самореалізації. Тому історична типологія культури через її основні стилі (романський, готичний, бароко, класицизм) дозволяє прослідкувати і зафіксувати культурно-історичні періоди на рівні їх прогресивного значення в історії людства.

Сьогодні найбільш плідною в науковому відношенні стала регіональна типологізація культури. Регіональна типологізація культури найбільш корелює із фундаментально розробленими проблемами локальних культур А. Тойнбі. Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв’язки і взаємовпливи культур різних народів.

Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв’язки етико-естетичні норми, світоглядні принципи.

Сьогодні виділяють 7 культурних регіонів: арабо-мусульманський, африканський, далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський, північноамериканський.

4. Концепції ідеальних типів культур М. Вебера та Дж. Фейблмана

На початку ХХ століття М. Вебером були розглянуті ідеально абстрактні способи соціокультурної інтеграції, що стало основою вчення про ідеальні типи культур.

Ідеальний тип, за Вебером, – це теоретична конструкція, образ-схема, отримана в результаті спрощення, посилення та логічного поєднання рис феноменів, що трапляються в різні епохи, в різних культурах.

Ідеальні типи культур були виділені на ґрунті аналізу соціуму за видом існуючого панування. У чистому вигляді М. Вебер виділяє три таких типа:

1) раціональний тип панування, що обумовлений раціональними інтересами тих, хто підкорюється, і тих, хто панує. Відповідним йому є правовий тип держави, покора перед законом, а не перед авторитетом;

2) традиційний тип панування, що ґрунтується на святості традицій та звичаїв. Відповідною йому є патріархальна спільнота на чолі з господарем, якому безумовно підкоряються всі члени спільноти;

3) харизматичний тип панування, що пов’язаний з емоційним сприйняттям влади (харизма – це певні якості особистості, які дозволяють надихати людей та вести їх за собою).

Ідеальний тип не має прямого аналога в реальній історії культури, він є умовністю, науковою абстракцією, яка дає можливість досліджувати численні феномени реальних культур, вивчати причини й характер відхилення реальних культурних типів від ідеальних.

Інша класифікація ідеальних типів культур була запропонована Дж. Фейблманом. Він, як і Вебер, підкреслював, що виділені ідеальні типи не співпадають з реально існуючими культурами. Ідеальний тип – це абстрактна модель, що може бути присутньою в реальній культурі автономно або з кількома подібними моделями.

Фейблман виділяє сім таких типів: чотири ранніх та три розвинених.

Ранні типи культур:

1) допервісний тип культури: люди кочують, не перетворюють природу, шукаючи в ній підтримку. Становище людини повністю визначається її фізичною силою. Соціальна організація не розвинена. По суті ця культура – перманентна, нескінчена боротьба за виживання.

2) первісна культура: звичаї та інститути соціальної групи формують людину настільки, що вона не уявляє власного існування поза групою. Первісна культура більше залежить від природи, максимально пристосовується до неї. Розвивається скотарство, землеробство. Ця культура створює божества, які допомагають людині вижити.

3) воєнний тип культури: ідея виживання поступається ідеї володіння речами. Ця культура виявляється у таких видах діяльності, як торгівля та військова діяльність (алчність та хижацтво). Людина повинна відмовитися від власних інтересів заради досягнення загальної мети. Ця культура скоріше регламентована, ніж організована. Господарська діяльність ґрунтується на ефективному використанні природних ресурсів та розвитку работоргівлі. Поклоніння не природним божествам, що допомагають вижити, а богам війни.

4) релігійний тип культури: відкидає активну діяльність, її ідеал – пасивність та невизначеність. Все визначається Богом і йому підкоряється. Загальна мета – відмова від значущості земного життя в ім’я досягнення вічного потойбічного життя. Ступінь конформізму надзвичайно високий. Спосіб виробництва – феодальний. Головний соціальний інститут – церква. Релігійна культура відкрита для контактів з іншими культурами, переймає релігійні елементи інших культур, проте зачиняє двері перед науковими дослідженнями. По відношенню до культурного прогресу відіграє роль заборони або обмеження.

Розвинені культурні типи:

1) цивілізаційний або урбаністичний тип культури: людина повинна задовільнятися лише дійсністю, яку може пізнавати за допомогою відчуттів та інтелекту. Наука та мистецтво розвиваються як засоби самоствердження та саморозвитку. Єдність суспільства досягається надзвичайними зусиллями, спрямованими на об’єднання індивідів. У соціальному житті відсутня спільна мета. Спосіб виробництва – капіталістичний. Людина цивілізованого типу отримує задоволення від життя, перебуває у пошуках різноманітності. Ця культура – атеїстична.

2) науковий тип культури: домінує теорія, у відповідності до якої відомі наукові закони діють на будь-якому рівні буття. Провідний мотив діяльності – дослідження, а мета досліджень – відкриття законів природи. Мета культури – безперевне вдосконалення можливого майбутнього реального світу. Науковий тип культури надає індивіду йти власним життєвим шляхом, неповторним, відмінним від інших, проте таким, що забезпечує особистості задоволення від реального служіння цілям суспільства. Єдиний бог, якого визнає людина наукового типу – природа.

3) постнауковий тип культури: провідна роль як і раніше належатиме дослідницькій діяльності, головна мета – знання. Мета цієї культури – створення раю на землі (або хоча б максимальне наближення до цієї мети). Постнаукова культура віднайде способи застосування наукових методів до вирішення психологічних та соціальних проблем. Цікаво, що людині цієї культури будуть притаманними релігійні почуття, адже все створене Богом в однаковій мірі богоподібне.

Крім запропонованої класифікації культур, Фейблман визначив чинники, від яких залежить рівень розвитку культури. Останній прямо пропорційний високому ступеню соціальної організації, що дозволяє вирішувати проблеми, які турбували попередні покоління, автоматично.

5. Концепція локальних культур М. Данілевського

Думку про те, що не існує єдиної культурної історії людства, а лише окремі замкнені локальні культури зі специфічними характеристиками, висловив ще у другій половині ХІХ століття М. Данілевський («Росія та Європа»). Класифікацію локальних культур він здійснює за декількома підставами.

Наприклад, за роллю в історії та ступенем самоореалізації Данілевський виділяв три групи: 1 – самобутні та самодостатні культурно-історичні типи – цивілізації (позитивна роль в історії); 2 – феномени, що з’являються на деякий час, допомагаючи завершити свій шлях цивілізаціям, які помирають (гуни, монголи). Це негативні діячі людства; 3 – «етнографічний матеріал» або племена, які входять в культурно-історичні типи, проте не досягають індивідуальності, не відіграють ні позитивну, ні негативну роль.

За характером походження та існування: усамітнені (китайська, індійська) та спадкоємні (грецька, римська).

За напрямками культурної діяльності: релігійна, культурна (теоретично-наукова, мистецька, технічно-промислова), політична, суспільно-економічна (створення економічних відносин та систем).

За ступенем реалізації цих напрямків культурної діяльності: 1 – первинні або підготовчі культури, які не виявили себе у повній мірі в жодному виді діяльності; 2 – одноосновні – яскраво виразили себе в одному напрямку (грецька – культурна діяльність, філософія, мистецтво, римська – політико-правова); 3 – двуосновна – романо-германська політико-правова європейська культура; 4 – чотирьохосновна культура як гіпотетичний тип, що буде охоплювати всі напрямки культурної діяльності (за Данілевським, таким типом може бути слов’янський культурно-історичний тип. Дана позиція має назву «панславізм»: Європа не тільки дещо чуже для нас, але й вороже, наші інтереси протилежні).

6. Циклічні концепції Дж. Віко, Лео Фробеніуса та П. Сорокіна

Концепції названих авторів найчастіше визначають як циклічні, проте скоріше в них поєднуються ідеї циклізму та еволюціонізму (особливо стосовно концепції П.Сорокіна).

Так, ще у ХVІІІ ст. Дж. Віко висуває теорію, відповідно до якої всі нації розвиваються циклічно та проходять три епохи: божественну (бездержавний стан, підкорення жрецям), героїчну (аристократична держава) та людську (демократична республіка або представницька монархія).

До циклічних належать і гендерні типології. У середині ХІХ ст. Бахофен за гендерним принципом виділив два типа культури – матріархальний та патріархальний.

Матріархальний існував у прадавні часи, коли кровне родство можна було відстежити лише по материнській лінії. Сім’я була полігамна, жінка-матір виступала правителькою як у сім’ї, так і в суспільстві. Релігія – віра у богинь, які є втіленням материнства. Головні цінності – зв’язок із землею, кровні зв’язки, материнська любов, що не виділяє серед дітей нікого за певні досягнення або поразки. Важлива характеристика – пасивне сприйняття дійсності, найголовніше для матріархальної культури – життя людини та її щастя.

Патріархальний тип виникає у результаті зміни ціннісної парадигми. Для нього характерні: моногамна сім’я (в основному для жінок), безумовна влада батька, заміна богині-матері богами, що втілюють чоловіче начало; діяльнісна активність, перетворення природного середовища. Ревність поступається принципу улюбленого або старшого сина в ієрархії. Найважливіша цінність – підкорення владі.

Подібну класифікацію пропонує Лео Фробеніус. Для світогляду матріархальної культури, на його думку, характерні: єдність з природою, пасивність, емоційність, відкритість (росіяни, африканці). Для патріархальної культури: замкненість (світогляд «з печери»), активне оволодіння природою, раціональність і магія (англосакси, романські народи). Проте Фробеніус впевнений, що в різних культурах одночасно присутні і чоловіче і жіноче начала, які пов’язані між собою, сперечаються та взаємно доповнюють одне одне. Їх чергування виступає джерелом розвитку людства. Домінування чоловічого – пріоритет влади, цінність речей, суверенності, незалежності, амбітності. Жіноче начало забезпечує культурі цінності іншого порядку: якість життя, піклування, взаємозв’язок і людяність.

Таким чином, в культурній практиці виявляються дві властивості культури в цілому: прагнення до змін, інновацій та прагнення до стабільності.

Популярною серед культурологів є і концепція культурного розвитку П.Сорокіна, який вважав, що на кожній стадії розвитку культури суспільство створює різноманітні культурні системи (релігійні, правові, етичні та ін.), які мають тенденцію до об’єднання в єдину культурну суперсистему. В основі суперсистем – фундаментальні світоглядні настанови та різні способи осягнення світу. У відповідності до концепції Сорокіна, існує два основних типа культури, що почергово змінюються (тобто, світовий культурний процес має маятниковий характер): ідеаціональний та чуттєвий.

Ідеаціональний тип ґрунтується на принципі визнання Бога як єдиної реальності та цінності. Пізнання світу відбувається за допомогою інтуїції, одкровення, через містичний порив. Людина не прагне до наукового пізнання, не довіряє розуму. Мистецтво тяжіє до умовності, символічності, твори мистецтва створюються у відповідності до певних канонів. Яскравим прикладом такого світосприйняття є європейське Середньовіччя (І-ХV ст.). Подібні ціннісні орієнтації притаманні культурі даосизму, буддизму, ранній грецькій культурі.

Чуттєвий тип має місце тоді, коли світоглядні настанови спираються на осягнення світу у чуттєвому досвіді. Останній є єдиним критерієм істини. Відбувається абсолютизація раціонального пізнання. Розвивається технічне та природниче знання. Для культури чуттєвого типу характерними є світськість, відповідність реальному світу, натуралістичність стилів мистецтва (Європа Нового часу).

Між двома основними типами культури можуть існувати два проміжних типа: ідеалістичний та еклектичний.

Ідеалістичний – це гармонійне поєднання двох типів світогляду в одне ціле. Ідеї та чуттєвий досвід стають рівноправними. Образи мистецтва – частково символічні, частково реалістичні (висока античність, Відродження).

Еклектичний – конфліктне сполучення в культурі двох основних типів світосприйняття, фрагментарне нагромадження та протистояння чуттєвих та ідеаціональних елементів (пізня античність).

Таким чином, в концепції Сорокіна поєднуються циклічний та еволюціоністський підхід, оскільки типи культур чергуються, проте не відбувається безпосереднього повернення (повертається лише панівний світоглядний принцип). Тому цю концепцію можна назвати спіралеподібною.

7. Еволюціоністські та формаційні концепції (О. Конт, К. Маркс,
А. Тойнбі, К. Ясперс)

Теорії еволюціоністсько-прогресивного характеру та формаційні концепції є іншим полюсом типології культур порівняно з циклічними. До них належать концепції руху від механічної до органічної солідарності (Е. Дюркгейм), руху від общини до суспільства (А. Тьонніс), «культурно-енергетична» концепція Л. Уайта, руху від локальних культур до єдиної загальнолюдської культури (А. Тойнбі), теорія трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (О. Конт), суспільно-економічних формацій (К.Маркс), концепція К. Ясперса, та інші.

Так, А. Тойнбі вибудовує свою концепцію на ідеях, що є характерними як для еволюціоністських концепцій так і для концепцій «локальних культур». В основі єдності історії, з точки зору Тойнбі, такі риси людської родової природи, як релігійність, свідомість, воля, здатність розрізняти добро і зло. Історія людства – це рух від локальних культурних спільнот до єдиної загальнолюдської
культури. Ця тенденція виявляється в співіснуванні культур, культурних обмінах, народженні споріднених цивілізацій, а також у формі ренесансів, відродження традицій, забутих цінностей. Такі тенденції найчастіше пов’язані з провідними релігіями (християнство, буддизм, іслам, іудаїзм). Саме релігія надає можливість згуртування людей в історії в процесі пошуку фінального смислу буття.

Розгорнута класифікація Тойнбі включає 36 цивілізацій, які виділяються за характером їх утворення та завершеності розвитку. У відповідності до цього критерія виділяються такі цивілізації:

1) ті, що отримали повний розвиток:

– незалежні, не пов’язані з іншими (андська) та непохідні від інших (єгипетська, шумерська);

– породжені іншими цивілізаціями (православно-християнська, західна);

2) сателліти (від лат. супутник, спільник) – держава формально незалежна, проте фактично підпорядкована іншій;

3) нереалізовані цивілізації (не відбулися в історії – монофізитська християнська, V ст.).

Аналізуючи динаміку буття локальної цивілізації у часі, Тойнбі розглядає три моделі цього процесу:

– Антична (п’ять стадій – поставання (виникнення), генеза, зростання, злам, дезінтеграція);

– Китайська (спроби реалізації ідеала універсальної держави перериваються періодами безладу);

– Діаспорична модель, пов’язана з існуванням в історії народів, які живуть серед інших, проте не втрачають риси власної самобутності (євреї).

Найбільш яскраво еволюційний підхід типологізації культур демонструють формаційні концепції, які з’являються ще в першій половині ХІХ ст. Прикладом може бути концепція О. Конта. Філософ висуває та обґрунтовує ідею про існування трьох стадій інтелектуальної еволюції людства: теологічної, метафізичної та позитивної або наукової. Саме вони визначають характер розвитку суспільства та культури.

Перша цілісна концепція формаційного типу була розроблена К. Марксом. Він виділив п’ять суспільно-економічних формацій, що принципово відрізняються за характером продуктивних сил та виробничих відносин, які існують у суспільстві: первісна; рабовласницька; феодальна; капіталістична; соціалістична (з поступовим переходом у комуністичну).

Протиріччя між продуктивними силами та економічними відносинами є рушійною силою розвитку та приводять до зміни однієї СЕФ іншою. Культура в концепції Маркса має характер надбудови і залежить від економіки.

Полемізуючи з Марксом та стверджуючи пріоритет духовної складової в історії культури, створює свій варіант формаційної концепції К. Ясперс. Історія, на його думку, – це проце