На думку переважної більшості дослідників, найстарішим підложжям, з якого виріс український народ, були трипільці (назва походить від села Трипілля на Черкащині). Перші початки трипільської культури відносяться до пол. IV тисячоліття до н.е. Вона бурхливо розвинулась протягом повних 2000 років, захоплюючи неоліт, бронзову і залізну доби. Трипільське населення займало простори від Подніпров’я до Західного Поділля й гористого Побужжя, розташовуючись здебільшого на підвищеннях серед урожайних земель. Від нього лишились тепер сотні селищ із останками житла, укріплених земляними валами й ровами.
Найважливішим джерелом прожитку в трипільців було примітивне хліборобство з вирощуванням пшениці, ячменю, проса і жита. Головне приладдя для цього — рогові й кам’яні мотики, кістяні й дерев’яні з крем’яними вкладками серпи та жорна. Менш важливим було скотарство з відгодівлею свиней і овець, ще меншим — полювання і рибальство.
Найхарактернішою знахідкою у трипільських селищах є кераміка, виготовлення якої і орнамент стояли на дуже високому рівні.
Що стосується південних степових просторів нашої Батьківщини, то тут пролягали шляхи багатьох кочових народів, з якими нашим пращурам доводилось постійно стикатись як в запеклих військових сутичках, так і в мирних торговельних стосунках.
Напередодні і після народження Христа, грецькі історики, які часто навідувались до наших причорноморських просторів і контактували з кочовими племенами, зокрема зі скіфами, називали наших пращурів антами. Ці згадки закінчуються VII століттям. Пізніше вже київські літописці згадують полян (русів), що жили на правому березі Дніпра біля Києва, на північ від них — деревлян, на захід — дулібів, на північний схід — сіверян, на південь — уличів і тиверців.
До Х ст. всі вони були язичниками. Як провідну верховну силу славили бога сонця, вірили в існування всіляких інших надприродних істот, що нібито живуть у болотах, лісах, на полях, у джерелах, житлах людей. Поміж цими надприродними істотами були добрі і злі, які могли вселятися в людину і викликати різні хвороби.
Медичною та ветеринарною допомогою на території стародавньої України займалися переважно волхви, ведуни і кметі. Кметями називали всебічно обдарованих людей, що вміли допомогти і навчити. Ці люди переважно не одружувались, бо в одружених відчуття й зв’язок із небесами дещо притуплювався, реакція у відповідальні моменти сповільнювалася, ставала поверховою, холоднокровною, нещирою, недалекоглядною, без відчуття завбачливості та відповідальності перед своїм обов’язком народного місіонера, провідника і рятівника.
Набутий досвід лікувальників нерідко передавався із покоління в покоління. Лікувальник за спадковістю називався в народі «вченим лікарем», його народ шанував і ретельно виконував його приписи.
Слово «ліки» походить від санскритського «лікі» — потаємний дух чогось. Лікар — від санскритського «лікіті, лікітар» — мудрець, митець, той, що вміло пише, протинає, різьбить.
Незнаних лікувальників народ боявся, називаючи їх «врачя», що дослівно означає «приблуда, волоцюга, дуросвіт, заброда».
Вибір учня на лікаря був особливий. Батьки учня повинні були бути чесні й порядні. Дитина мала бути старанна, кмітлива, здібна, білява та синьоока. Бо такі діти вважалися здібніші, легше і швидше навчалися, а найголовніше — були більш здатні відчувати на віддалі.
Різноманітними були лікувальні засоби. Вживалися мазі з живих рослин, насіння, кореня, цвіту й зародків. Чародійна сила приписувалася «дереву з небес» — яблуні. Крім овочів і фруктів, виготовлялися ліки з бруньок, із молодого листя, з пелюсток квіток, із шкірки яблука та робилася олія із зерняток. Все це мало окреме застосування і різну дію. Лікування рослинами вивчалося до тонкощів. Іван Огієнко (митрополит Ілларіон), вивчивши дохристиянські вірування українського народу, повідомляє, що за трипільських часів наші лікарі мали в достатній кількості олії троянди, лілеї, липи, горіха, бука, гірчиці, абрикоса і сливи, а також із насіння дикої груші та яблуні. Грушева олія давала дивний косметичний ефект. Робили порошки не лише з рослин та їх різних частин, але й із мінералів та кісток. Тодішнім лікарям були відомі стимуляційні, протизапальні, заспокійливі та знеболювальні трави. Комбінація останніх застосовувалась в різних пропорціях (валеріана, блекота, мак, дурман, красавка). Це дозволяло тодішнім лікарям робити оперативні втручання на кінцівках, черевній порожнині і черепі.
Із стародавніх народів, які населяли наші степові південні землі, найбільше пам’яток залишили по собі скіфи. Скіфи в VII ст. до н.е. населяли Крим і територію між Дніпром і Дунаєм. Вони створили велике об’єднання племен. У V–IV ст. до н.е. частина скіфів-кочівників починає переходити до осідлості, в них утворюється примітивна держава з пережитками первіснообщинних відносин. Скіфи мали торговельні й культурні зв’язки з грецькими містами-колоніями: Ольвією — в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Тірою — в гирлі Дністра, Херсонесом — біля сучасного Севастополя, Пантікапеєм — на місці нинішньої Керчі.
Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом, а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Меншою мірою, ніж скіфи, мали торговельні і культурні зв’язки з грецькими колоніями в ті часи і південні племена наших предків. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які надають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах (Анахарсіс, Томсаріс).
Зазначимо ще деякі особливості медичних знань скіфів та інших племен і народів Північного Причорномор’я. Скіфська медицина — народна медицина. Протягом довгих сторіч самобутня, а в ряді випадків цілком оригінальна, вона нагромадила великий і багатий досвід в лікуванні хвороб та їхньому запобіганні. Проте в її арсеналі поруч з дуже цінними значились також засоби, доцільність яких вельми сумнівна. Це свідчить про те, що скіфська медицина виросла на базі одвічного досвіду — емпірії і містила у собі раціональні основи. Представники скіфської народної медицини здобували свої знання з безпосереднього знайомства з предметами навколишньої природи. Розвиток умов повсякденного життя був основною причиною виникнення і розвитку лікування.
Найважливішу ланку скіфської медицини становлять лікувальні засоби рослинного походження. Це випливало не тільки зі способу життя як кочових, так і землеробських скіфів, але й з рослинного багатства земель, ними заселених. Україна, Кавказ і суміжні з ними землі славились споконвіку своїми рослинними багатствами. Скіфський люд знайшов багато лікарських рослин серед степів і лісів. Зокрема античні мандрівники відмітили, що скіфські пастухи, спостерігаючи дію рослин на тваринах, переносили свої знання на людину. Значна кількість відкритих скіфами цілющих рослин не втратила свого значення і до сьогодні. От хоч би горицвіт, солодкий корінь, ревінь, подорожник, не кажучи вже про цибулю, часник та багато інших.
Серед цілющих рослин в скіфській медицині було чимало сильнодіючих, а то навіть і отруйних. Вони також використовувались скіфами для лікування. Для зменшення токсичної дії сильнодіючих та отруйних рослин скіфська народна медицина додавала до них різні домішки та вивари, такі як мед, бобові рослини тощо.
Різнотрав’я, що буяло на скіфських просторах, давало багато меду, з якого скіфи варили медовуху, додаючи до неї відвар коноплі і тим самим підсилюючи її наркотичну дію. З коноплі тепер добувається наркотик, відомий під назвами гашиш або маріхуана.
Античні письменники назвали тільки невеличку частину лікувальних рослин, уживаних скіфською народною медициною. Зате вони відмітили той важливий факт, що найцінніші з них скіфи культивували на плантаціях і розвозили їх по всьому стародавньому світу як товар.
Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були відомі «панти» — цінний медичний товар з висушених рогів молодого плямистого оленя.
Щодо санітарно-гігієнічних заходів у скіфського населення, то тут необхідно підкреслити особливе значення парової «скіфської лазні».
Досить було у скіфів раціональних заходів і у догляді за дітьми та охороні їхнього здоров’я.
Скіфська народна медицина користувалася з давніх-давен також хірургічними методами лікування і тут досягла значних успіхів. Виникла вона з подання хірургічної допомоги свійським тваринам і скеровувалась, очевидно, тільки на лікування органів і тканин, доступних без розтину порожнин людського тіла. Такі операції, як вправляння вивихів, лікування переломів, розрізування абсцесів, трепанація черепа, ампутація кінцівок, не кажучи вже про виривання зубів, були звичними у скіфів. При хірургічному лікуванні скіфи застосовували такі знеболюючі засоби: сп’яніння, опій, мандрагора тощо. Для лікування застосовували зміїну отруту. Слід відмітити, що скіфські лікарі та їх лікувальні засоби і методи мали свій вплив на грецьких лікарів, можливо, що і на Гіппократа.
Муміфікація та бальзамування померлих проводились скіфами на короткий час і скоріш з запобіжною метою. Ішлося про обвіз тіла померлих царів по підвладних племенах протягом не менше сорока днів. Скіфський спосіб бальзамування був оригінальним і розроблено його без істотних чужих впливів.
Медицина скіфів виробила за весь час свого розвитку багато раціональних методів лікування, але було в ній також немало ірраціональних лікувальних засобів і заходів.
Отже, в своїй раціональній частині медицина трипільців, скіфів ішла тим самим шляхом, яким ішла медицина китайська, індійська, грецька та інших народів.
У II ст. до н.е. на наші південні землі вдерлися зі сходу кочові племена сарматів, які витіснили (почасти асимілювали) скіфів і зайняли степи Приазов’я та Нижнього Подніпров’я. Надалі сарматів потіснили германські племена готів із заходу, яких, у свою чергу, змели племена гунів зі сходу, що також довго не затримались в причорноморських степах, посунувши в степи сучасної Угорщини. На південних просторах із VI ст. почали розселятися українські племена з півночі.
Відокремлення ремесел від хліборобства, розвиток торгівлі сприяли розкладові первіснообщинного ладу, розшаруванню суспільства. Постійна небезпека нападу войовничих кочівників змушувала окремі племена об’єднуватися, створювати військові загони — дружини, здатні чинити опір сильним ворогам. На чолі дружин стають вожді, формується військова верхівка.
Розклад первіснообщинного ладу в наших предків супроводився зародженням і розвитком феодального ладу, минаючи рабовласницький. Основною формою державного утворення стали князівства, які, об’єднуючись, утворили в IX ст. могутню українську ранньофеодальну державу — Русь зі стольним градом Києвом. Київські князі поступово розширювали свої володіння, зокрема підкоривши численні угро-фінські племена, що проживали у верхів’ях Волги, Москви та Оки. В Х ст. Русь-Україна простягалась від Балтійського до Чорного морів і від Карпат до Волги. Прийнявши в 988 р. християнство, вона долучилася до однієї з наймогутніших тодішніх цивілізацій і найрозвинутіших культур — візантійської.
