Активізація розвитку регіональної інноваційної інфраструктури

Напрям розвитку переважно інноваційної діяльності регіонів включає широкий спектр інфраструктури, основні з яких: технопарки, регіональні інноваційні центри, центри трансферу технологій, індустріальні парки, бізнес-інкубатори тощо (див. рис. 4.3)

 

 

 

Рис. 4.3 Інфраструктура підтримки інноваційної діяльності регіонів

Відповідно до прийнятої у світі (зокрема у Німеччині) практики критеріями розподілу суб’єктів інноваційної інфраструктури є: тип підприємства, сфера діяльності, час перебування в рамках інфраструктурних об’єктів, пропозиції інфраструктури, орієнтація на технології. В табл.4.2 представлено критерії для розподілу типів об’єктів інноваційної інфраструктури.

Таблиця 4.2 Критерії розподілу типів об’єктів інноваційної інфраструктури

№ пп	Критерії	Типи об’єктів інноваційної інфраструктури
Технопарк	Інноваційний центр, бізнес-інкубатор	Центри трансферу технологій	Індустріальний (галузевий) парк
1.	Тип підприємства	Малі та середні підприємства	Нові підприємства	Молоді техно-логічні під-приємства	Малі та середні підприємства
2.	Сфера діяльності	НДДКР - послуги	НДДКР / виробництво	Виробництво High-tech прослуг	Виробництво
3.	Час перебування	Необмежено	Обмежено	Рідко обмежено	Необмежено
4.	Пропозиції інфраструктури	Незначне	Широке	Присутнє	Незначне
5.	Орієнтація на технології	Дуже сильна	Сильна	Сильна	Слабка

 

1. Технологічні парки.

Концепція створення технопарку – наукового, дослідницького, технологічного – вперше була реалізована в Каліфорнії (США) у 50-х роках [12]. Відповідно до концепції, технопарк представлено не структурою, яку необхідно будувати з цегли та цементу, на відміну від японських або французьких, а середовищем, що створюється протягом тривалого часу і є містом, де «критична маса» утворення культури, науки і техніки, наукомісткого бізнесу і венчурного капіталу породжує «ланцюгову реакцію» наукової і ділової активності міжнародного, глобального масштабу. Однією з особливостей американських технопарків є їхній тісний зв'язок з університетами і державними дослідницькими центрами.

Сьогодні можна визначити різні моделі технопарків, які відрізняються особливостями створення та функціонування.

Так, європейська модель технопарківбазується, перш за все, на державних інвестиціях і дотаціях та націлена, головним чином, на створення робочих місць [1, С. 19].

Європейські технопарки, як правило, спираються на великі дослідницькі центри і являють собою свого роду місток для трансферу технологій між науковою сферою і промисловістю. Клієнтами технопарків у Європі є велика кількість підприємств як державної, так і приватної форми власності.

Модель технопарків США у меншій мірі базується на державному фінансуванні і більше використовує інвестиції різних зацікавлених фірм, переважно ТНК. Технопарки США орієнтовані не стільки на створення робочих місць, скільки на розробку та виведення на ринок нових продуктів і технологій [1, С. 19].

УКитаїстворення технопарків, як інструменту випереджаючого розвитку технологічного підприємництва, було здійснено державою. Сьогодні в Китаї більше 50 національних технопарків і приблизно стільки ж створено на регіональному рівні. Вони не просто діють у рамках державної програми, а успішно діють, надаючи мільярди доларів прибутку.

У 90-х роках минулого століття перші технопарки з’явилися в Росії, потім в Україні. Проте на відміну від західних аналогів, ці технопарки не мали розвиненої інфраструктури, нерухомості, підготовлених команд менеджерів. Вони часто створювалися і розглядалися як один з підрозділів вузу. У своїй більшості вони не являли собою реально діючі структури, які б мали ініціювати, створювати та підтримувати малі інноваційні підприємства. Це, по суті, була поки що лише заявка на створення технопарку.

Таким чином, технологічний парк – це науково-виробничий (як правило, територіальний) комплекс, що включає дослідницький центр (університет) і компактну прилеглу до нього виробничу зону, де на орендних або інших умовах розміщені малі наукоємні фірми.

Реальні умови української економіки на момент створення технопарків (та і зараз) виключали можливість використання державою методів прямої фінансової підтримки. Тому було прийнято рішення використовувати непрямі методи, тобто різні форми податкових та митних пільг і преференцій. При відсутності таких пільг неможливо залучити інвестиції в проекти і розробки, що дадуть економічний ефект, наприклад, через десять років. Тобто реалізація «важких» наукоємних проектів без пільг просто неможлива.

В Україні першим офіційним документом, що регулював створення технопарків, стало розпорядження Президента України від 23.01.96р. №17/96-рп «Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів», в якому Кабміну доручалося затвердити положення про порядок створення і функціонування технопарків, хоча й не пояснювалось, що це, власно кажучи, таке.

На виконання цього розпорядження постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.96 р. №471 було створено Міжвідомчу раду з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів, а постановою Кабінету Міністрів України від 22.05.96р. №549 було затверджено Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів. Після цього тільки у жовтні 1998 р. був виданий наказ Міністерства України у справах науки і технологій № 281 від 30.10.98 «Щодо затвердження Порядку ведення Державного реєстру технопарків та інноваційних структур інших типів».

З метою стимулювання інновацій і впровадження наукових результатів у виробництво, апробації механізмів підтримки реалізації результатів досліджень 1997 року було ухвалено Закон України «Про спеціальну економічну зону «Яворів» і створено технологічний парк «Яворів». У 1999 році було ухвалено Закон України ”Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типа ”Курортополіс ”Трускавець” і створено перший і поки що єдиний в Україні технополіс [3, С.2].

Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» від 17.07.99 р. №991-XIV,що вступив у дію з 01.01.2000 р.,затвердив модель технопарку, яка забезпечувала економічну зацікавленість підприємств та організацій в результатах інноваційної діяльності і яка була розроблена за ініціативою трьох інститутів Національної академії наук України (ІЕЗ ім.Є.О.Патона, Інститут монокристалів, Інститут фізики напівпровідників). Головою ідею цього закону було те, що технопарки звільнялися від сплати ПДВ і податку на прибуток. Умовою одержання пільг було спрямування «зекономлених» на податках коштів на наукову та (або) науково-технічну діяльність.

Постановою Кабміну від 17.12.1999 р. № 2311 «Про нормативно-правові акти щодо реалізації забезпечення реалізації Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» було затверджено: положення про порядок розгляду та затвердження пріоритетних напрямів діяльності технологічного парку; порядок розгляду, експертизи та державної реєстрації проектів технологічних парків; положення про порядок здійснення контролю за цільовим використанням сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів, що ввозяться в Україну для виконання інвестиційних та інноваційних проектів за пріоритетними напрями діяльності технологічного парку. Крім того, Постановою Кабміну від 09.08.2001 р. № 961 було створено Комісію з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів та ліквідовано Міжвідомчу раду з координації діяльності щодо організації та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів.

Незважаючи на усі недоліки системи технопарків, що створювалась, початкове рішення українського уряду організовувати їх на базі різних науково-дослідних інститутів Національної Академії наук було, у принципі, правильним: подібним чином створювались аналогічні структури ї в європейських країнах.

Та все ж національний менталітет узяв своє. Важко сказати, яку мету з початку ставили перед собою ідеологи, але:

- надання стопроцентних пільг по ПДВ і податку на прибуток не тільки технопаркам, але й їхнім дочірнім підприємствам, створеним разом з ними спільним підприємствам, а також просто “стороннім” учасникам реалізації проектів говорить само за себе;

- ці пільги розповсюджувалися на будь-який затверджений проект і діяли на протязі п’яти років;

- нараховані таким підприємствам суми ПДВ і податку на прибуток не перераховувалися в бюджет, а йшли на їхні спецрахунки, і потім повинні були витрачатися на науково-технічні потреби проекту.

Такі привілеї обіцяли величезну економічну вигоду учасникам технопарків, оскільки фактично дозволяли їм не сплачувати податки. І це не враховуючи звільнення від ПДВ і ввізного митана деякі товари, що імпортувались.

Закон про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків:

- не мав визначення критеріїв інноваційності продукції;

- реальний контроль за реалізацією проектів в технопарках і санкції за їх нереалізацію встановлено не було.

Від технопарків вимагався лише формальний щоквартальний звіт до Міносвіти. Безперечно, все це дискредитувало благу ідею. “Технопаркізація” все більше нагадувала чергову форму ухилення від сплати податків, яка опинилась під контролем авторитетних людей з наукових і навколо наукових кіл [13, С.34 - 39].

У подальшому Закон України “Про інноваційну діяльність” від 01.07.2002 р. № 40-IV, надав визначення інноваційного продукту. В той же час, під це визначення при бажанні можна було підвести практично будь-який товар.

У прийнятому в січні 2003 р. Законі України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”у перелік інноваційних пріоритетів було включено майже усі види господарської діяльності: від розвитку лазерних і нанотехнологій до виробництва добрив, побутової техніки, електровозів і реконструкції портів.

Треба відмітити, що в законі 1999 року мова йшла не про «парки взагалі», а про конкретні суб’єкти господарської діяльності. Спочатку їх було чотири. Потім, після внесення в 2001 та 2002 рр. поправок в закон, кількість технопарків зросла до восьми, а з 1 січня 2005 року до них додалось ще 7 парків. Досвід роботи технологічних парків показав, що вони - чи не єдиний механізм інноваційної діяльності, що ефективно діє, в Україні.

На сьогодні в Законі "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків" налічується 16 технопарків, із яких дійсно працюють 8.

За діючим законодавством стати учасником технопарку мало змогу будь-яке підприємство. Схема була проста: підприємство повинно було звернутись в один з технопарків з ідеєю інноваційного проекту. Потім, якщо керівництво технопарку вважало цю пропозицію достойною уваги, інноваційний проект повинен був пройти довгий шлях узгоджень в НАНУ, Міносвіти та інших зацікавлених міністерствах та комісіях. У кінці цього шляху підприємство укладало угоду про спільну діяльність з технопарком і одержувало в Міносвіти свідоцтво про реєстрацію проекту. Саме цей документ надавав право на одержання податкових пільг.

Незважаючи на те, що саме Міністерство освіти і науки України було основним закладом, що контролював проходження інноваційних проектів, вирішальне слово при їх реєстрації залишалося за Міжвідомчою комісією з організації діяльності технопарків. До обов’язків комісії, крім оцінки інноваційних проектів, входила розробка критеріїв, за якими проект оцінювався. Таким чином, діяла замкнена система, у якій один орган вирішував, які саме інновації потрібні Україні і яким критеріям вони повинні відповідати [3, С.34 - 39].

Основним елементом діяльності в рамках технологічних парків є інноваційні проекти. Проведений аналіз роботи закордонних та українських технопарків дозволяє констатувати: технопарки нашого зразку не типові для країн з розвинутою економікою, бо там під проекти не надаються пільги. Але ж вони і не потрібні, оскільки високотехнологічний бізнес є найбільш рентабельним у світі і його організація – вже достатньо прибуткова справа [9].

У розвинутих країнах технопарки розташовані при крупних наукових центрах. Їхніми користувачами є невеликі приватні фірми, засновані, як правило, молодими вченими у віці 25 – 35 років, що захистили PhD і прагнуть почати конкурентоспроможний бізнес. Без відповідної допомоги на початковому етапі поява високотехнологічного бізнесу просто неможлива. Чим складніша наукова концепція, закладена в основу бізнес-проекту, тим більша підтримка повинна бути надана. Звичайно послуги технопарку після відповідного обговорення бізнес-проекту незалежними експертами надаються на термін до 5 – 7 років. За цей час необхідно відпрацювати технологію, знайти партнерів і, саме головне, споживачів продукції. Фінансова діяльність компанії у цей період знаходиться під безпосереднім контролем якогось банку (як правило, приватного), який має змогу надати необхідну допомогу, але в той же час контролює кожну операцію і слідкує за тим, щоб усі зусилля справи, що починається, до останньої копійки були спрямовані на розвиток бізнесу. Банк має свій інтерес, тому що в разі успіху всього проекту його підтримку буде винагороджено. А у разі невдачі, що періодично трапляється, витрати можуть бути іноді (після ретельної перевірки) компенсовані державою за рахунок платників податків.

Як правило, на території іноземних технопарків знаходяться і освітні, і науково-дослідні організації, інвестиційні компанії, промислові підприємства, ділові центри. Завдяки цьому студенти або вчені можуть не тільки винайти щось нове і перевірити свою ідею в лабораторії, але й залучити інвесторів до створення підприємства для реалізації свого винаходу. Таким чином, в іноземних технопарках масово створюються малі наукоємні підприємства (так звані «стартапи») [14, С.18 - 21].

В українських реаліях технопарками оголошуються підприємства, в яких працює десятки і більше людей, і які використовують вже достатньо розроблені та налагоджені технології [15, С.15].

Таким чином, у склад більшості вітчизняних технопарків освітні інститути не входять. І саме головне – в них не передбачена участь інвесторів.

Для того, щоб в Україні з’являлися проривні інновації, необхідно створювати технопарки нового виду, націлені на генерацію великої кількості невеликих інноваційних компаній, як це апробовано в Силіконовій долині та у більшості інших технопарках – від Європи до Китаю. Але для цього потрібно докорінно змінювати підходи до державної підтримки інноваційної діяльності: від податкових пільг перейти до державних інвестицій в малі інноваційні підприємства.

В той же час, за діючим на 2001 р. законодавством: не було чітко визначених критеріїв інноваційності продукції; пільги надавались не тільки технопаркам, але й їхнім дочірнім підприємствам, створеним разом з ними спільним підприємствам, а також просто “стороннім” учасникам реалізації проектів; не було реального контролю за реалізацією проектів в технопарках і санкцій за їх нереалізацією.

Як наслідок, станом на початок 2005 року серед 53 проектів технопарків, що були прийняті і виконувались, існували як дійсно інноваційні, так і ті, що викликали подив з точки зору їх інноваційності [3, 26 - 28].

В Україні технопарки старої моделі можуть існувати, але тільки для окремих проектів. Ці проекти повинен вибирати уряд для вирішення важливих державних завдань. Саме тому їм повинні надавати податкові й митні пільги. Природно, що з держбюджету можна фінансувати тільки надзвичайно важливі проекти національного масштабу. В той же час, сумарні обсяги інноваційної діяльності за рахунок виконання таких проектів будуть не більше 10 відсотків. Так, коли створюється літак, держава може надати його розробникам пільгу, бо це може бути одним з пріоритетів розвитку країни [9].

На початку 2006 року Президент затвердив нову редакцію Закону України від 12.01.2006 № 3333 “Про внесення змін до Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” та інших законів України”, в якому було частково відновлено податкові та митні пільги для виконавців їх проектів, проте із значно урізаними заходами державної підтримки.

На теперішній час в Україні формально діють наступні пільги для технопарків [15, С.20]:

– пріоритетне кредитування Українською державною інноваційною компанією;

– повна або часткова компенсація процентів за кредитами комерційних банків при реалізації проектів;

– звільнення від ввізного мита та ПДВ об’єктів інтелектуальної власності, нового обладнання, комплектуючих і матеріалів, що не виробляються в Україні;

– видача податкового векселю на суму ПДВ при імпорті нового обладнання і комплектуючих з терміном погашення 720 днів, при імпорті матеріалів – з терміном погашення 180 днів;

– на протязі п’яти років суми ПДВ і податку на прибуток зараховуються на спеціальні рахунки і використовуються для розвитку технопарку. Зокрема, 80% від суми податку на прибуток іде на науково-дослідницьку діяльність, 20% - на сплату процентів за кредитами;

– звільнення від земельного податку;

– можливі державні цільові субсидії.

В рамках дії спеціального режиму інноваційної діяльності державою повинні надаватись цільові субсидії у вигляді [16]:

– звільнення від ввізного мита при ввезенні в Україну для реалізації проектів технологічних парків нових устаткування, обладнання та комплектуючих, а також матеріалів, які не виробляються в Україні. Норма закону виконується;

– у вигляді суми податку на прибуток, одержаного при реалізації проектів технологічних парків, нарахованого в порядку, встановленому Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств". Прибутки підприємств у 2008 році через фінансову кризу виявились досить незначними, тому сума коштів зарахована на спеціальні рахунки теж мізерна;

– податкового векселя на суми податкового зобов'язання, що нараховуються згідно із Законом України "Про податок на додану вартість" при імпорті нових устаткування, обладнання та комплектуючих, зі строком погашення на 720 календарний день, а при імпорті матеріалів, які не виробляються в Україні, зі строком погашення на 180 календарний день з дня надання векселя органу митного контролю. Ці положення не діють.

Зазначені суми податків технологічні парки, їх учасники та спільні підприємства не перераховують до бюджету, а зараховують на спеціальні рахунки технологічних парків, їх учасників та спільних підприємств, звідки в подальшому ці кошти мають йти на розвиток самих же технопарків (патентування розробок, придбання прав на об'єкти права інтелектуальної власності, придбання обладнання, устаткування та інших засобів виробництва, пов'язаних з впровадженням інновацій і т.д.).

Обсяг отриманих цільових субсидій технологічними парками та виконавцями проектів у 2008 році скоротився до 3 млн. грн. та може навіть не досягнути 1 млн. грн. у 2009 році. Ці обставини є однією з причин гальмування розвитку діяльності технопарків на сьогодні. Адже, така ситуація негативно впливає на відношення і технопарків і виконавців проектів технопарків на прийняття ними рішень щодо започаткування нових інноваційних проектів.

На жаль, і цей закон виконується далеко не повністю, що поставило технопарки на грань існування.

Аналізуючи економічні показники діяльності українських технопарків у 2000 – 2008 рр. необхідно відзначити, що за даними [3, С.7] українські технопарки за період 2000 – 2008 рр. – це: 116 інноваційних проектів; 3246 нових робочих місць; 12,3 млрд. грн. інноваційної продукції (у т.ч. 1,7 млрд. грн. або 14% – експорт); 0,9 млрд. грн. – перераховано до бюджету; 0,48 млрд. грн. – державна підтримка інноваційних проектів.

Сьогодні три провідних технопарки, створені на базі провідних наукових організацій Національної академії наук України – Інституту електрозварювання ім.Є.О.Патона, Інституту монокристалів і Інституту фізики напівпровідників ім. В.Є.Лошкарьова,забезпечують 99 % випуску інноваційної продукції всіх українських технопарків,

У рамках виконання інвестиційних та інноваційних проектів технологічних парків з 2000 по 2008 рік обсяг реалізованої інноваційної продукції склав 11,8 млрд. грн. За 2008 рік загальний обсяг реалізованої інноваційної продукції дорівнював 851,5 млн. грн., що на 1 705,7 млрд. гр. менше, ніж у 2007 році. Динаміка зменшення обсягів реалізованої інноваційної продукції відображає припинення державної підтримки технологічних парків. За перше півріччя 2009 року цей показник складе лише 300 млн. грн., а в загальному за рік він дорівнюватиме близько 500 млн. грн. [16]:

Платежі до державного бюджету України та державних цільових фондів від реалізації проектів технопарків у 2008 році становлять 66,2 млн. грн. (приблизно на 32% менше за аналогічний показник 2007 року, який становив 209,2 млн. грн.). А всього за час діяльності технопарків було перераховано до бюджетів та цільових фондів майже 1 млрд. грн. Проте слід зазначити, що з 2006 року в даному процесі спостерігається динаміка падіння, на основі чого можна спрогнозувати, що у 2009 році надходження дорівнюватимуть близько 40 млн. грн. що відповідатиме показнику 2002 року.

Витрати на НДДКР у 2008 році склали 23, 6 млн. грн., що на 0,9 млн. грн. менше, ніж 2007 року. В рамках дії спеціального режиму діяльності технологічних парків протягом 2008 року на спе2іальні рахунки було перераховано майже 1,5 млн. грн. податків, тоді як у 2007 році 30,0 млн. грн., при цьому створено додатково 222 робочих місця.

У табл. 4.3 приведені показники діяльності українських технологічних парків за 2000 – 2008 рр. [16]. Результати роботи технопарків за минулий період переконливо спростовують думку про технопарки, яка нав’язувалася раніше громадській свідомості, як про ”діру в бюджеті”, де ”ніхто нічого не робить, не сплачує податків, а пільги гребуть лопатою” [3, С.19].

Таблиця 4.3. Техніко-економічні показники технопарків України (2000 - 2008 рр.)

Показники	2000-								2000-2008
Проекти Технопарку
- прийняті
- у т.ч. виконувались
Реалізація продукції за проектами ТП, млн. грн., усього
у т.ч. експорт
Обсяги імпорту, млн. грн.
Нараховано податків і мит, млн. грн., усього
у т.ч. перераховано до бюджету
- податкові пільги
Бюджетний баланс, млн. грн., +	-18,5	-23	-37	-57	+115	+195	+187	+63	+425
Створено нових робочих місць, од.
Обсяги інвестицій, млн. грн.	0.5								505,5
Обсяги кредитів, млн. грн.
Бюджетне фінансування, млн. грн.

 

Виконання інноваційних проектів дозволило технопаркам за минулий період створити стабільні виробництва конкурентоспроможної інноваційної продукції, що постійно нарощували обсяги випуску й перерахування до бюджету і позабюджетних фондів.

Аналіз наведених вище даних дозволяє стверджувати, що в короткій ще історії вітчизняних технопарків чітко досліджуються два етапи (табл. 4.4): етап інтенсивного зростання всіх без винятку показників (2000-2004 рр.) та етап стрімкого їх падіння (2005-2008 рр.). Єдиний виняток в другому періоді становив факт незначного, але все ж зростання загального показника обсягів реалізації продукції, створеної за проектами технопарків, що свідчить про надійність створюваних виробництв та стабільний попит на цю продукцію.

З 2005 року обсяги випуску інноваційної продукції в рамках спецрежиму почали і продовжують дотепер загрозливо знижуватися. Для цього існує три основні причини:

Таблиця 4.4 Динаміка техніко-економічних показників діяльності технопарків

Показник	2001-2004 рр.	2005-2008 рр.
Реалізація продукції за проектами технопарків, млн. грн.	Зростання в 10,2 разу	Зростання в 1,3 рази
Реалізація ІП в рамках спецрежиму, млн. грн.	Зростання в 10,2 разу	Падіння в 1,9 рази
Постачання на експорт, млн. грн.	Зростання в 4 рази	Падіння в 3,7 рази
Доля ТП в ІП, %	Зростання в 19 разів	Падіння в 1,8 рази
Створено нових робочих місць	Зростання в 2,6 разу	Падіння в 1,8 рази
Перераховано до бюджету, млн. грн.	Зростання в 16,6 разу	Падіння в 2,2 рази
Обсяг держпідтримки ТП, млн. грн.	Зростання в 7,1 разу	Падіння в 10,6 рази

 

– перша – недотримання чинного законодавства і постійна його зміна, що веде до погіршення умов роботи технопарків. І це незважаючи на наявність в Законі статті, що забороняє такі зміни;

– друга – протягом 2005, 2006 та практично всього 2007 року не було прийнято жодного нового проекту технопарків. Лише наприкінці 2007 р. було прийнято два проекти. Трохи активізувалася ця робота 2008 року (6 проектів) тільки завдяки наполегливості нових співробітників Департаменту інновацій МОН;

– третя – починаючи з 2005 року різко скорочувалася і дотепер практично зведена до нуля державна підтримка проектів технопарків (рис. 4.4).

До кінця 2008 року було вироблено інноваційний потенціал більшості раніше затверджених проектів.

В результаті сумісної дії цих трьох основних і низки додаткових чинників було перервано природний перебіг нарощування інноваційного потенціалу країни за рахунок реалізації нових інноваційних проектів (так званий інноваційний ланцюжок), як це робиться в нормальній економіці.

 

 

Рис.4.4 Річні обсяги реалізованої продукції, млн грн

Таким чином, про наявність негативних тенденцій, системних недоліків і потенційних загроз, які склалися в сфері інноваційної діяльності, свідчить не лише практика останніх років діяльності українських технопарків, але й висновки парламентських слухань «Національна інноваційна система України: проблеми формування і реалізації» (20.06.07 і 16.04.08) Комітету з питань національної безпеки й оборони Верховної Ради, висновки міжвідомчої комісії з питань науково-технологічної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України про те, що «негативні явища в інноваційній сфері здобувають необоротний характер і є загрозою технологічній та економічній безпеці України, що вимагає вживання невідкладних заходів як з боку вищого політичного керівництва країни, так і органів виконавчої влади на всіх рівнях» [17, С. 13].

На такому загальному фоні інноваційних негараздів особливо катастрофічно виглядає ситуація в технопарках. Якщо найближчим часом не звернутися до кардинальних заходів щодо нормалізації їхньої роботи, нормативно-законодавчого регулювання їхньої діяльності і наведення порядку в практиці роботи відповідних державних органів, єдині реально працюючі в країні інноваційні структури припинять своє існування, незважаючи на декларацію різних урядів про їхню прихильність до інноваційного шляху розвитку економіки. Про це свідчить і дискусія українських фахівців з питань інноваційного розвитку, що точилася на протязі 2005 – 2009 рр. [18 – 27].

Особливого значення відновлення нормальної роботи технопарків набуває в умовах нинішньої економічної і фінансової кризи, коли потрібно не чекати, а оперативно перебудовувати методи роботи, оновлювати продукцію, шукати нові ринки – саме те, що входить в поняття «інноваційний шлях розвитку». Тому з особливою гостротою зараз постає необхідність не гальмувати технопарки, а забезпечити відновлення і подальший розвиток їхньої діяльності. Головна ідея – «криза указує шляхи для зростання»

Показово, що в країнах з розвиненою економікою найбільші обсяги прибутку дають інноваційні проекти, що відносяться до так званої масової інноваційної діяльності. Це може бути зовсім невелике вдосконалення мобільного телефону або фотоапарату, покращення будь-якого побутового приладу тощо. А це вже потребує впровадження інших механізмів розвитку інноваційної активності, ніж технопарк (наприклад – наукові парки, науково-технічні центри, бізнес-інкубатори тощо).

До оперативних заходів порятунку українських технопарків, які необхідно забезпечити в найкоротший термін, ставиться вимога безумовного виконання положень чинного Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків», у тому числі: відновити вексельну форму оплати митного ПДВ.

Для кардинальної зміни ситуації необхідно відновити нормативно-законодавчу базу створення й функціонування технопарків, що успішно діяла в 2000 – 2004 роках. Зіставлення цієї бази, бази нині діючої й бази, пропонованої на перспективу, наведено в табл. 4.5 [13, С. 33 - 34].

Таблиця 4.5 Державна підтримка технопарків

№	2000 – 2004 рр.	2005 – 2009 рр.	Потрібно
Включено до закону	Фак-тично
1.	Звільнення від подат-ку на прибуток	Звільнення від податку на прибуток	діє	Звільнення від податку на прибуток
2.	Звільнення від подат-ку на додану вартість	-	-	Звільнення від податку на додану вартість
3.	Звільнення від сплати ввізного мита	Звільнення від сплати ввізного мита	діє	Звільнення від сплати ввізного мита
4.	Звільнення від ПДВ при імпорті товарів	-	-	Звільнення від сплати ПДВ при імпорті товарів
5.	Кошти, отримані в іноземній валюті від реалізації продукції, не підлягають обов’яз-ковому продажу	Кошти, отримані в інозем-ній валюті від реалізації продукції, не підлягають обов’язковому продажу	діє	Кошти, отримані в інозем-ній валюті від реалізації продукції, не підлягають обов’язковому продажу
6.	Продовження терміну експортно-імпортних платежів з 90 до 150 днів	Розрахунки за експортно-імпортними операціями проводяться у строк до 150 календарних днів	діє	Розрахунки за експортно-імпортними операціями проводяться у строк до 180 календарних днів
7.	-	Сплата ПДВ податковим векселем при імпорті нових: устаткування, обладнання та комплектуючих – 720 кален-дарних днів, матеріалів – 180 днів.	не діє	-
8.	-	Фінансова підтримка: - повне або часткове (до 50%) безвідсоткове кредиту-вання; - повна або часткова ком-пенсація відсотків;	не діє	-
9.	-	- прискорена амортизація основних фондів	не діє	Прискорена амортизація основних фондів

 

Таким чином, необхідно передбачити такі заходи державної підтримки [27 - 28]:

– звільнення від податку на прибуток;

– звільнення від податку на додану вартість;

– звільнення від сплати ввізного мита;

– звільнення від сплати ПДВ при імпорті товарів;

– кошти, отримані в іноземній валюті від реалізації продукції, не підлягають обов’язковому продажу;

– розрахунки за експортно-імпортними операціями проводяться у строк до 180 календарних днів;

– прискорена амортизація основних фондів.

Прикладом розуміння нового керівництва України важливості підтримки інноваційної інфраструктури стало рішення Президентів України і Росії під час зустрічі в Геленджиці в листопаді 2010 року щодо створення українсько-російського технопарку як елементу інноваційної інфраструктури в прикордонній зоні за участю зацікавлених російських та українських підприємств.

В середині жовтня 2011 року були підписані установчі документи проекту створення Українсько-російського технопарку «Слобожанщина» на базі Харківської і Білгородської областей з урахуванням роботи на протязі 8 років єврорегіону «Слобожанщина». Метою створення цього технопарку є формування середовища активної взаємодії вчених та підприємців України та Російської Федерації задля комерціалізації наукових розробок, формування умов для прискореного розвитку високотехнологічних напрямів виробництва і перетворення їх у провідну рушійну силу економічного зростання Слобожанщини [29].

Спеціалізацією Українсько - російського технопарку «Слобожанщина» є: ядерні технології в енергетиці і охороні здоров’я; енергозбереження і нові технології виробництва енергії; авіація, верстатобудування, інноваційна мехатроніка; нові технології в агропромисловому комплексі; біотехнології, біомедицина і фармація; нові матеріали і нанотехнології; інформаційно-комунікаційні технології; приладобудування.

Структура Українсько-російського технопарку:

– Міжнародний центр трансферу технологій «Інтегро» – офісно-лабораторна будівля для розміщення інноваційних компаній і представництв міжнародних корпорацій;

– Бізнес-інкубатор «Колиба геніїв» для розміщення Start-Up компаній;

– Центр патентних досліджень і бенчмаркингу;

– Постійно-діюча виставка інноваційних розробок «Енергія зростання»;

– Дата-центр «Інтерком» для аутсорсингу інформаційно-комунікаційних послуг;

– Рекрутингове агентство;

– Фонд посівних інвестицій «Бізнес-старт»;

– Венчурний фонд «Слобожанські інновації»;

– Центр прототипування і колективного доступу до високотехнологічного обладнання «Впровадження»;

– Центр маркетингових послуг і субконтрактації;

– Лабораторні будівлі і дослідні виробництва, що будуються інноваційними компаніями на земельній ділянці технопарку.

Бізнес-модель українсько-російського технопарку поєднує три типи бізнес-процесів:

– управління нерухомістю;

– інвестиційну діяльність з фінансового забезпечення реалізації інноваційних проектів;

– надання повного комплексу бізнес-послуг з метою мінімізації непрофільних видів діяльності інноваційних компаній.

Організаційна форма Українсько-російського технопарку – публічне акціонерне товариство, засновниками якого виступають:

1) з українського боку: ПАТ «ФЕД» (лідер комерціалізації інноваційних розробок в галузі літакобудування); Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна; Харківський національний університет радіоелектроніки; Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут»; Міждержавна громадська організація «Академія наук прикладної радіоелектроніки»; Комунальне підприємство «індустріальний парк «Рогань» (що виконує функції Агентства економічного розвитку Харківської області); українські фінансові структури і комерційні компанії, що бажають разом з венчурними фондами прийняти участь в реалізації проектів технопарку;

2) з російського боку: Бєлгородський державний університет (національний дослідницький університет РФ); російські інвестиційні компанії і промислово – фінансові групи, що поширюють свою міжнародну діяльність, в тому числі у сфері венчурного фінансування.

2. Регіональні науково-технологічні центри (РНТЦ).

РНТЦ є засобами формування та здійснення регіональної інноваційної політики, спрямованої на забезпечення економічного розвитку регіону [2, С.201 – 202].

Для ефективної інноваційної політики необхідно сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу регіону, створити регіональну систему підтримки і розвитку інноваційної діяльності, координувати діяльність організацій, що здійснюють інноваційну діяльність, сприяти розвитку інтелектуального та кваліфікаційного потенціалу населення регіону. Всі ці питання в компетенції РНТЦ.

РНТЦ можуть вибудовувати свою діяльність, спираючись на ті особливості регіону, які для нього є визначальними, забезпечують його випереджальний розвиток. Цим зумовлена різноманітність регіональних центрів. Так, у Німеччині існують переважно засновницькі центри, центри інновацій і центри промислових технологій.

Засновницькі центри – це територіальні об’єднання новостворених підприємств (здебільшого обробної промисловості й виробничих послуг). Їх засновники – комуни, а також промислово-торговельні палати, банки, економічні союзи, університети. Центри координують діяльність комерційних фірм, підтримуючі їх на етапі становлення і сприяючи розвитку тих, які забезпечують краще використання ресурсного потенціалу регіону.

Центр інновацій – здійснює спільні дослідження з фірмами, навчає слухачів основам винахідництва та управління інноваціями, організовує нові комерційні фірми на основі інновацій. У центрі реалізуються прикладні дослідження з високою вірогідністю успіху, для яких витрати на технічні і комерційні консультації не перевищують 5 тис дол. Якщо ж проект доведено до стадії впровадження і визначено його високу комерційну вигідність, його фінансують за програмою, яка передбачає створення нової компанії.

Центр промислової технології – має на меті сприяння впровадженню новацій у серійне виробництво. Для цього такі центри проводять експертизи, маркетингові дослідження ринку, надають консультації промисловим фірмам та індивідуальним винахідникам щодо окремих питань, пов’язаних із розробленням і впровадженням новинки.

У СШАрегіональні центри є найпоширенішою формою інтеграції науки і бізнесу. Це університетсько-промислові центри та інженерні центри при університетах.

Університетсько-промислові центри створюють на кошти Національного наукового фонду США при університетах з метою об’єднання ресурсів промислових фірм і наукового потенціалу (кадрового і технічного) університетів. Вони здійснюють переважно фундаментальні дослідження у тих сферах, якими цікавляться фірми-учасниці.

Інженерні центри створюють на базі великих університетів за фінансової підтримки уряду для стимулювання розробки нових технологій, а також досліджують фундаментальні закономірності, що лежать в основі інженерного проектування принципово нових, не існуючих у природі штучних систем. Такі дослідження дають промисловості не готову до впровадження розробку, а лише теорію в межах певної сфери інженерної діяльності, яка може знайти застосування на практиці. Вони також здійснюють підготовку нового покоління інженерів з необхідним рівнем кваліфікації та широким науково-технічним світоглядом.

Досвід свідчить, що одним із найдієвіших способів зміцнення РНТЦ є встановлення тривалих ділових контактів між співробітниками центрів і промисловцями. Тому організаційна структура центрів передбачає в управлінні ними участь представників бізнесу.

Рівень конкурентоздатності будь-якої країни та її регіонів, в тому числі пріоритетних технологічних сферах, безпосередньо пов'язаний з міжнародним обміном технологічними послугами та прямими інвестиціями, що відбуваються у цих сферах. Успішна реалізація пріоритетів особливо гостро потребує наявності такої регіональної політики, коли місцеві влади, ділові кола та дослідницькі структури разом опрацьовують і здійснюють заходи щодо створення найбільш сприятливих умов для високотехнологічних компаній, які активно займаються трансфером технологій. І як наслідок, вкрай актуальною стає проблема розробки на національному та регіональному рівнях такої інноваційної інфраструктури, яка забезпечить ефективну комерціалізацію наукових знань, розповсюдження вітчизняних та придбання іноземних технологій, створення кластерів високотехнологічної промисловості.

Формування інститутів національної та регіональних інноваційних систем може реалізовуватися за рахунок кооперації ресурсів і повноважень як центральних, так і регіональних органів влади та місцевого самоврядування. Враховуючи досвід США, де за останні 25 років створено ефективну систему наукових досліджень та їхнього впровадження в реальну економіку, яка забезпечила Сполученим Штатам позиції політичного і економічного лідера сучасного світу, доцільно розглядати створення національної та регіональних інноваційних систем як найважливішу умову і невід’ємну складову становлення і розвитку інноваційної економіки держави.

Харківська область протягом багатьох десятиріч область виконує роль інноваційного центру держави завдяки розвиненій високотехнологічній індустрії та зосередженому в регіоні потужному інтелектуальному потенціалу. Тому розробка регіональної політики створення ефективної системи підтримки розвитку високотехнологічних підприємств є для економіки області надзвичайно актуальним [30 – 37].

В Харківській області розроблена та прийнята у 2010 р. сесією Харківської обласної ради «Стратегія соціально-економічного розвитку Харківської області на період до 2020 року» [38], в який було зроблено особливий акцент на підтримку і розвиток високотехнологічних кластерів промисловості, розвиток наукового потенціалу області і створенні регіональної інноваційної системи.

Крім того, розроблена і діє з 2006 року «Програма науково-технічного та інноваційного розвитку регіону на період до 2015 року», в рамках якої передбачено створення регіональних інноваційних центрів, технологічних бізнес-інкубаторів та центрів трансферу технологій.

Згідно з проведеними дослідженнями, які виконувалися під час розробки Стратегії та Програм, пріоритетними напрямками розвитку економіки Харківської області є такі інноваційні високотехнологічні та наукоємні кластери: авіаційної промисловості; космічної галузі; енергомашинобудування; фармацевтичної промисловості; нано- та біотехнологій. Також підлягають пріоритетному розвитку такі кластери економіки регіону, як: кластер газовидобувний та енергетичний; кластер житлово-комунального господарства; кластер галузі охорони здоров’я. У свою чергу підлягають реструктуризації та реорганізації такі проблемні кластери економіки регіону: сільськогосподарського машинобудування; виробництва бронетехніки та дизелебудування.

Відповідно до доручення Кабінету Міністрів України від 06.10.06 р. №8802/7/1-06 щодо затвердження і реалізації Пілотного проекту розбудови регіональної інноваційної системи в Харківський області було розроблено і підготовлено до розгляду Харківською обласною радою «Програму розбудови регіональної інноваційної системи Харківської області на 2008 – 2009 роки». Метою цієї Програми є перехід економіки регіону на інноваційну модель розвитку шляхом створення регіональної інноваційної системи (РІС) – організаційно-технічної, експертно-консультаційної, фінансово-економічної та інформаційної системи з виділенням у її рамках виробничих, науково-освітянських, фінансових і організаційно-управлінських підсистем, що в сукупності забезпечують підтримку тенденцій інноваційного розвитку пріоритетних секторів економіки регіону, оперативне реагування на зміну господарської кон'юнктури, сприяють міжнародній інтеграції регіональних товаровиробників і, головне, забезпечують зростаючий приплив приватного капіталу в інноваційну сферу. Для організації процесів формування і розвитку РІС необхідно створити в тому числі такі базові елементи, як Регіональну громадську Раду з проблем інноваційного розвитку та Регіональний Інноваційний центр.

Регіональна громадська Рада з інноваційного розвитку(далі – Рада) - дорадчий, експертно-консультаційний орган при голові облдержадміністрації, що створюється для аналізу проблематики і вироблення стратегії інноваційного розвитку регіону. Головними завданнями Ради є:

– організація громадських слухань із проблем інноваційного розвитку регіону;

– підготовка рекомендацій стосовно довгострокових пріоритетів соціально-економічного розвитку регіону;

– підготовка періодичних оглядів (звітів) про інноваційні процеси в найважливіших секторах регіональної економіки;

– аналіз проблем нормативно-правового забезпечення інноваційної сфери на регіональному рівні;

– залучення в інноваційну сферу регіону ресурсів її розвитку.

Персональний склад Ради формується за пропозицією Головного управління освіти і науки Харківської облдержадміністрації, інших структурних підрозділів облдержадміністрації із числа авторитетних представників наукових, освітніх, виробничих і підприємницьких структур регіону, що активно працюють в інноваційній сфері. Склад Ради формується на добровільних засадах і затверджується головою облдержадміністрації на 5 років.

Регіональний Інноваційний Центр (РІЦ) створюється з метою організації процесів формування та розвитку РІС як її базовий елемент. У 2007 році було створено Північно-східний регіональний центр інноваційного розвитку при Державному агентстві України з інвестицій та інновацій і виконує такі основні функції:

– організація робіт зі створення і розвитку РІС та їх експертно-аналітичне забезпечення (виконання договорів з облдержадміністрацією, залучення суб'єктів бізнесу, координація діяльності інститутів інноваційної інфраструктури, проведення аналітичних і прогнозних досліджень);

– сприяння просуванню на ринок перспективних інноваційних розробок (проектів);

– нарощування експертно-консалтингового потенціалу (власного і стороннього), надання професійних консалтингових послуг в інноваційній сфері (правове, управлінське, науково-технічне);

– організація виставок, ярмарків, конкурсів, презентацій інноваційних проектів;

– інформатизація в рамках РІС (розробка і ведення сайту «Харків інноваційний», баз даних інноваційного потенціалу);

– розвиток інноваційної ідеології, реклама, паблік – рілейшнз (робота в засобах масової інформації).

Інноваційні центри часто виступають як інкубатори бізнесу.

Інкубатори бізнесу (БІ) – це конгломерація знов створених підприємницьких фірм. Провідний принцип діяльності цих структур – підтримка підприємців-початківців. Засновниками виступають головним чином місцеві органи влади і управління або промисловість. У більшості інкубаторів строки оренди площ жорстко обмежені.

До функцій БІ, перш за все, відносять:

– експертну діяльність – ті, хто працюють в БІ повинні орієнтуватись в тому, що може бути потрібно на ринку, і одночасно добре розбиратись у можливостях науки та комерціалізації до готової продукції;

– проведення конкурсу ноу-хау, що можуть бути комерціалізовані;

– патентування, щоб автор не був пограбований при реалізації проекту;

– створення компанії, де засновниками стають вчений і університет, і яка може через деякий час почати самостійний розвиток.

У табл.4.6 представлені основні функції інноваційного центру, який діє як бізнес-інкубатор.

Таблиця 4.6 Основні функції інноваційного центру як бізнес-інкубатору.

Інфраструктура	Консультація	Капітал	Кузня ідей
1. Надання приміщень новим фірмам, що орієнтовані на тех-нології; 2. Обслуговування / адміністрація; 3. Можливості зро-стання	1. Бізнес – концепція; 2. Консультування з кадрових питань; 3. Кураторство / узгодження	1. Сприяння / розмі-щення венчурного капіталу; 2. Поетапне фінансу-вання; 3. Супроводження випуску акцій на біржі	1. Розробка нових ідей; 2. Трансферт нау-хау; 3. Ідеї завдяки синергії

 

До переліку можливих послуг підприємствам-початківцям, як правило, відносять такі:

– консультація і кураторство підприємств-початківців;

– пропозиція щодо виробничих площ;

– інфраструктура і обладнання;

– синергія як результат пропозиції щодо кооперації всередині центрів;

– трансфер технологій;

– супроводження фази виділення з великого підприємства здорового підрозділу та його зростання.

3. Центри трансферу технологій.

В США поняття «передача (трансфер) технології» має три базових визначення [39 – 40]:

– процес утилізації технології, знань, ноу-хау або устаткування з метою, яка не була передбачена його розробниками. Трансфер технології може привести до її комерціалізації або модифікації продукту чи процесу (визначення Національного центру трансферу технологій);

– процес, який дозволяє використовувати існуючі, розроблені в рамках бюджетного фінансування знання, устаткування чи потужності з тим, щоб задовольнити певні суспільні або приватні потреби (визначення Федерального консорціуму лабораторій);

– формальна передача нових знань чи інновацій, отриманих внаслідок науково-дослідних робіт в університетах та неприбуткових дослідницьких організаціях, до комерційного сектору для суспільної вигоди (визначення Асоціації університетських менеджерів технологій).

Хоча всі три визначення мають певні розбіжності, а законодавство США не визначає поняття «трансфер технології», та все ж існує певний консенсус стосовно бачення цього процесу, який у спрощеному вигляді включає такі послідовні кроки: бюджетні інвестиції,дослідження і розвиток, створення і захист інтелектуальної власності, побудова прототипу, випуск корисних продуктів, комерціалізація. Трансфер технології відбувається, коли виробниче підприємство отримує технологію із зовнішнього джерела (університету, федеральної дослідницької лабораторії, від приватної особи). Міністерство торгівлі США визначає наступні механізми трансферу технологій: ліцензування, угоди про спільні дослідження і розвиток, технічна допомога, компенсаційна робота позабюджетних партнерів, використання обладнання, програми обміну, обмін інформацією між колегами (публікації, конференції).

Американські фахівці відокремлюють також чотири типи процесів трансферу технологій [41, C.44]:

– спільні дослідження і розвиток – співпраця бізнес-структур з однією або декількома дослідницькими організаціями: стратегічний дослідницький альянс декількох компаній або партнерство бізнесу з університетами, безприбутковими організаціями, федеральними лабораторіями;

– ліцензування або продаж інтелектуальної власності – традиційне ліцензування або продаж, коли власник технології передає певну частину прав інтелектуальної власності зовнішній бізнес-структурі в обмін на певні вигоди, часто – фінансові; або внутрішнє ліцензування, коли організація, в якій була розроблена технологія, передає ліцензію структурі всередині установи з тим, щоб започаткувати новий бізнес;

– технічна допомога – коли бізнес-структура звертається за допомогою до іншої дослідницької організації з тим, щоб вирішити дуже вузьке конкретне питання шляхом залучення зовнішніх експертів або обладнання;

– інформаційний обмін – бізнес отримує доступ до необхідної інформації через участь у конференціях, виставках, семінарах, спеціальних навчальних програмах або шляхом запрошення на роботу співробітників – носіїв необхідної інформації.

Комерціалізація є процесом трансформації новітніх технологій у комерційно привабливі продукти. Процеси комерціалізації включають в себе такі фази, як оцінка ринків, дизайн продукту, налагодження виробництва, управління правами інтелектуальної власності, розроблення стратегії маркетингу, пошук фінансових ресурсів і навчання персоналу. Це, як правило, досить дорогий (його вартість оцінюється в межах 10- і 100-кратних інвестицій від вартості розробки) і тривалий (від 6 до 10 років) процес. Як правило, виділяють три складових процесу комерціалізації технологій:

– технічні аспекти – суто технічні питання, які необхідно вирішити для трансформації технології в корисні продукти, що можуть вироблятися в достатній кількості і адекватної якості (сюди входять дві складові: дизайн продукту та підготовка виробництва);

– бізнес-менеджмент і аналіз ринку – комплекс питань щодо планування бізнесу, вивчення ринку, маркетингу, комерційних аспектів виробництва, доставки, дистрибуції, управління інтелектуальною власністю;

– фактори виробництва – наявність фінансових ресурсів, визначення механізму фінансування виробництва, доступ до виробничої бази, приміщень та обладнання, наявність кваліфікованої робочої сили.

У ході трансферу і комерціалізації технології постає питання про захист інтелектуальної власності, який в США здійснюється в трьох основних формах: патентування, торговельна таємниця та копірайт.

В США успішний розвиток і комерціалізація технологій здійснюються за допомогою програм трансферу і комерціалізації технологій, які класифікують у відповідності до того, які організації виступають спонсорами програми [41, C.58]. У табл. 4.7 приведена типологія програм трансферу і комерціалізації технологій в США.

Таблиця 4.7 Типологія програм трансферу і комерціалізації технологій в США

1.	Програми, що спонсоруються дослідницькою установою з метою сприяння трансферу знань, які були створені всередині цієї установи А) Спільні центри досліджень і розвитку Б) Програми технічної допомоги В) Офіси трансферу технологій
2.	Послуги в рамках центрів розвитку підприємництва і бізнесу А) Центри розвитку малого бізнесу Б) Центри розвитку підприємництва в університетах В) Незалежні центри розвитку підприємництва і бізнесу Г) Галузеві центри підтримки бізнесу
3.	Зовнішні посередники трансферу і комерціалізації технологій А) Посередники, які працюють з будь-якими технологіями Б) Посередники трансферу технологій при федеральних дослідницьких центрах В) Федеральні посередники в укладанні контрактів трансферу технологій, які надають сприяння бізнес-структурам в отриманні контрактів у рамках федеральних програм розвитку малого бізнесу високих технологій
4.	Організації, що об’єднують бізнес-структури в галузі високих технологій А) Регіональні ради з питань розвитку або агентства економічного розвитку, в яких технологічна складова відіграє помітну роль Б) Асоціації, ради та інші громадські організації, що виступають на підтримку малого технологічно-орієнтованого бізнесу В) Клуби підприємців у галузі технологій Г) Професійні організації

 

У Сполучених Штатах існує чотири основні форми партнерства науково-дослідних установ (університетів, безприбуткових організацій, федеральних лабораторій) та приватного бізнесу [40]:

– акціонерне спільне підприємство за участю декількох дослідницьких корпорацій;

– дослідницькі консорціуми, які створюються декількома підприємствами галузі для проведення досліджень на початковій стадії;

– дослідницькі альянси, які створюються на основі угод щодо проведення досліджень без утворення нової юридичної особи (як правило, формуються на етапі комерціалізації технології і розформовуються після досягнення мети);

– контрактні дослідження і розробки як форма «покупки» сервісу однієї компанії іншою.

Крім того, мають широке поширення типові центри «університет-промисловість», де кожний корпоративний член Центру вносить до спільного фонду річний фіксований членський внесок. За ці кошти, а також внески від самого університету, місцевої влади, інших спонсорів фінансуються «базові» фундаментальні дослідження, тематика яких визначається Радою Центру. Результати цих досліджень є доступними для всіх членів консорціуму, які тим не менш, мають можливості вносити додаткові ресурси на підсилення специфічних напрямків, отримуючи у такому випадку переважне право власності на результати.

Безприбуткові центри досліджень і розвитку створюються декількома компаніями з метою об’єднання роботи у специфічній галузі науки. Ринкові механізми, а також розвинута правова база сприяють тому, що, з одного боку, компаніям вигідно престижно вкладати кошти в дослідження, а з іншого боку, існує реальна пропозиція надання науково-дослідних «послуг» практично в будь-якій галузі науки і технологій.

В Російській Федерації також все більше посилюється тенденція розвитку мережевої взаємодії фірм, компаній та закладів, які виробляють, поширюють і використовують знання. У 1993 році в Росії була створена система державних наукових центрів (ДНЦ), яка дозволила зберегти становий хребет російського науково-технічного потенціалу (у тому числі – провідних наукових шкіл) в умовах перехідного періоду. Сьогодні система ДНЦ нараховує 58 організацій, з яких 33 організації знаходяться в Москві, 12 – в Санкт-Петербурзі, 6 – в Московській області [42, C.256]. Але ця система гостро потребує реформування та модернізації. Серед них є такі ДНЦ, в яких частка дослідницьких робіт і розробок (ДіР) складає не більше 5% від вартості виконаних робіт (у будівництві), для 7 ДНЦ – частка ДіР складає 50%, а для більшості центрів (34 ДНЦ) частка ДіР у вартості виконаних робіт складає більше 80%. З цієї більшості багато центрів відносяться до сфери високих технологій і займають у ній таке місце, що фундаментальні дослідження, які виконуються у них, можуть ефективно використовуватись для створення родових технологій. Причому деякі з ДНЦ цього типу навіть мають спроби займатися маркетингом своєї науково-технічної продукції. Все це говорить про те, що при формування сучасної інноваційної системи Росії ДНЦ можуть зайняти зовсім різні позиції. Вони, наприклад, можуть виступити у якості науково-інженерних центрів, центрів компетенції, індустріально-наукових центрів або партнерів цих вузлів у мережах та кластерах.

На цей час в Росії діють 63 інноваційно-технологічних центра (ІТЦ), головною функцією яких є підтримка вже сформованих і усталених малих підприємств. На базі найбільш потужних ІТЦ створюються інноваційно-промислові комплекси (ІПК). В той же час, малі підприємства, що входять до ІТЦ, достатньо різноманітні і при формуванні мереж та кластерів багато з них могли б стати асоційованими членами відповідних центрів [40].

Незважаючи на деякі успіхи діючої інноваційної інфраструктури Росії, форми і зміст науково-інноваційних структур, що були створені „зверху”, багато в чому застаріли. Традиційно російські галузеві інститути, що проводять прикладні дослідження, були якоюсь мірою „над” промисловими підприємствами, для потреб яких вони за своїм призначенням повинні були виконувати свої дослідження та розробки. Акціонування підприємств не знищило таке дистанціювання. Сьогодні це, з одного боку, не сприяє формуванню технологічного поштовху підприємствам від розробників технологій, а з другого боку, розробники технологій не володіють інформацією щодо технологічних потреб підприємств, їх інноваційного попиту. Вони ніяк не впливають на формування цього попиту і не сприяють підвищенню рівня інноваційної та технологічної грамотності інженерного складу підприємств, який багато в чому визначає цей попит. Для того, щоб змінити цю усталену картину, російський уряд декларує, що необхідно:

– безпосереднє посилення дослідницького та інноваційного потенціалів недержавних підприємств шляхом передачі їм частки державних прикладних науково-дослідних інститутів (НДІ), діяльність яких ближче до розробок, аніж до досліджень;

– створення мереж технологічних центрів дифузії нових технологій, функції деяких з них могли б виконувати існуючі галузеві НДІ;

– створення мереж стабільних „місць зустрічі” виробників прикладних знань (технологій) і потенціальних їх користувачів – виробників для кооперативної діяльності.

На урядовому рівні в Росії обговорюються концептуальні риси програм організації мережевої взаємодії, які базуються на реальному досвіді розвинутих країн. До цих програм відносяться [40]:

1) Програма зародження і розвитку мережевої структури центрів кооперації для створення родових (передконкурентних) технологій (прототипом є австрійсь