Скликання Трудового Конгресу. Проголошення Акта Злуки

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра теорії та історії держави і права

Навчальна дисципліна:

Історія держави і права України

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему:

«Українська державність і право періоду Директорії

(листопад 1918 – 1920 рр.)»

Виконав:

М’ясніков

Денис Віталійович

студент 2 курсу

заочної форми навчання

юридичного факультету

 

Перевірив:

________________

___________________

Хмельницький 2016

ПЛАН

Стор.

Вступ………………………………………………………….. 3.

1. Формування опозиції до гетьманату П. Скоропадського, її діяльність та прихід до влади. ………………………………………………... 5.

2. Скликання Трудового Конгресу. Проголошення Акта Злуки. 9.

3. Основні риси державного устрою та права України періоду

Директорії………………………………………………………… 12.

4. Причини поразок Директорії. Варшавський договір 1920 р. та

Ризький договір 1921 р., їх значення для України. …………… 15.

Висновки…………………………………………………………. 19.

Список використаних джерел………………………………….. 20.

 

 

Вступ

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало (іноді - занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і піднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії. Розглянемо події що відбувалися в Україні напередодні квітневого перевороту 1918 року. Українська Центральна Рада, що керувала країною з березня 1917 року, була переконана, що Україні зі своїми відкритими кордонами утримає свою самостійність без армії. У Бресті Україною був укладений мир із Центральними державами. Нові союзники, в першу чергу Австрія, опинилася перед голодом, і їм потрібен був український хліб, тому мир у Бресті ще називали “хлібним миром”. В обмін на харчі, щоб урятувати своє населення від голоду, союзники дали свої військові сили та військове спорядження і тим самим допомогли очистити Україну від більшовиків. Ця справа була обумовлена взаємним торговельним україно-німецьким договором.

Таким чином союзники вимагали від свого нового партнера виконання своїх зобов’язань. На основі окремої військової конвенції між ними з 29 березня австрійські війська перебували на Волині, Поділлі, Катеринославщині, Херсонщині, включно з містом Одесою, а німецька в той же час мала двадцять дивізій. Присутність такої великої військової сили мусила вплинути на внутрішні відносини в Україні. Помилкою уряду Центральної Ради на було й те, що на рівні провінції не було кваліфікованої цивільної адміністрації, а тому уряд не в силі опанувати провінції. У селах діяли „революційні комітети" і "селянські спілки". Згідно з 3-м і 4-м Універсалами Центральної Ради своїм найвищим завданням вони вважали поділ поміщицьких десятин, а при тому відбирали землю навіть від заможніших селян. У той час, як свідчив Винниченко, ніхто не платив державі податків, так що міністерські урядовці ЦР в Києві довгими місяцями працювали без платні і жили на голодних пайках. Від поміщиків було відібрано маєтки, та попри те вбогі селяни не мали змоги засівати землю повністю, деякі з них не хотіли цього робити тільки тому, що в даний військовий час вони нічого не могли купити з надлишку своїх продуктів. Відбирання церковних і монастирських земель охолоджувало настрої духовенства і віруючого населення, в свідомості якого ці землі були недоторканими.

 

1. Формування опозиції до гетьманату П. Скоропадського, її діяльність та прихід до влади

 

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху. На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло - боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніальної Земської Управи був С. Петлюра.

З літа 1918 р., за дорученням Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: "Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі сформування національно-демократичного кабінету", тобто хотів якомога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерських портфелів, щоб приспати пильність уряду.25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили - 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів - А. В'язлов О. Лотоцький, П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так - сформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо. Наступним кроком мав бути закон про Український Сейм, скликання якого намічено на січень 1919 року. Але коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В. Винниченка із заявою, що гетьманський уряд є незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і члени його - С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський - висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу. У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася.29-го вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею Туреччина.17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на "Союз Держав". У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з радянською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибільшовицькі організації і ставилася негативно до "сепаратизму" народів, які були в складі Російської імперії. Україна вимушена була шукати інші шляхи та зв'язки перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північно-східню частину Чернігівщини. Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Рад, що завдання Червоної армії - скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями.

На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські більшовики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська”. У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже”, - констатував В. Андріївський, колишній комісар освіти Полтавщини. В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. В ніч на 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада - Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про переобрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а Гетьман є "поза законом". Основу повстанцям дали Січові Стрільці.16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нейтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. Гетьманський уряд не мав жодної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не більшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй "Історії України" пояснював цей акт так: „в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати".

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду - і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла "праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності". Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону.

14 грудня гетьман Павло опублікував таку заяву: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". Після цієї заяви гетьмана перестала існувати Гетьманська держава, що була відновлена з такими великими надіями Винниченко розповідає, що штаб повстанців радився, чи Симон Петлюра має в'їхати до столиці на сивому коні. І це нагадувало б в'їзд Хмельницького до Києва. На наступний день після зречення гетьмана був заарештований голова Ради Міністрів Гербель.

 

 

Скликання Трудового Конгресу. Проголошення Акта Злуки

Потреба відновити законодавчу гілку влади визріла з відновленням Української Народної Республіки в часи Директорії. Через втрату популярності широких верств населення ідея відновлення Центральної Ради підтримки в українських політичних колах не знайшла. Натомість вирішено скликати Трудовий Конгрес з робітників, селян, інтелігенції, усунувши від участі в його роботі поміщиків та фінансово- промислові кола. Трудовому Конгресу відводилась роль найвищої законодавчої влади в Українській Народній Республіці. 200 Ще у своєму першому Універсалі Директорія 26 грудня 1918 р. проголосила, що влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише працюючим класам, робітництву і селянству. Нетрудові класи позбавлялись права голосу в управлінні державою. Директорія розглядала можливість деле- гувати свої права і повноваження трудовому народу самостійної Української Народної Республіки. Водночас відбувалось оформлення структури державної влади, визначалось питання державного устрою в Українській Народній Республіці. Повною мірою розгорталось національне державне будівництво. 1 грудня 1918 р. між Директорією та Радою державних секретарів Західноукраїнської Народної Республіки у Фастові укладено договір про злуку в одну державну одиницю Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки. 3 січня 1919 р. договір затверджено Українською Національною Радою в Станіславові. Українська Національна Рада до виборів та скликання Конгресу виконувала роль найвищої законодавчої влади в західноукраїнських землях. Державний Секретаріат як виконавчий орган Української Національної Ради до скликання Установчих Зборів здійснював цивільну і військову владу. Український Національний Союз розробив нормативно-правові документи, що регламентували вибори до Трудового Конгресу України, підставою до скликання якого стала декларація Української Народної Республіки.

Прагнучи отримати допомогу в боротьбі з поляками, які наступали на ЗУНР, Українська Національна Рада в кінці листопада 1918 року направила до Києва до гетьмана Скоропадського своїх представників Л. Цегельського та Д. Левицького. Проте до цього часу Київ вже був оточений військами Директорії. Посланці вирушили до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, А. Андрієвським, Ф. Швецем і А. Макаренком. У результаті переговорів 1 грудня 1918 було підписано попередній договір про майбутнє об'єднання держав.

3 січня 1919 в Станіславові фастівський договір був ратифікований Українською Національною Радою. При цьому до скликання установчих зборів об'єднаної держави на території ЗУНР законодавча влада залишалася в руках Української Національної Ради, а цивільна і військова влада - в руках Державного Секретаріату ЗУНР. 16 січня до Києва виїхали делегація на чолі з Л. Бачинським для вручення Директорії постанови Ради.

18 січня відбулася спільна нарада Директорії і Ради Народних Міністрів з представниками ЗУНР, на якій договір був схвалений.

22 січня 1919 відбулося урочисте проголошення "Акту Злуки". На Софійській площі зібралися тисячі місцевих жителів, військові, духовенство Української Православної церкви, очолюване архієпископом Агапітом і єпископами, члени Директорії, уряду УНР і делегація ЗУНР. Після богослужіння, о дванадцятій годині Л. Цегельський зачитав ухвалу Української Національної Ради про об'єднання і передав її главі Директорії В. Винниченку. У свою чергу, член Директорії Ф. Швець оголосив Універсал УНР. Після цього Універсал був підписаний усіма членами Директорії.

У той же день відкрився Трудовий Конгрес України (законодавчий орган Директорії), в який були введені 48 делегатів ЗУНР, а до складу президії увійшов представник ЗУНР С. Вітик. 23 січня 1919 "Акт Злуки" було одноголосно (за іншими відомостями, проти проголосувало 2 комуністи) ратифіковано.

З цього моменту і до скликання Установчих Зборів Директорії УНР надавалося право верховної влади, а до її складу мали увійти представники ЗУНР. Назву ЗУНР було замінено на "Західна область Української Народної республіки" (ЗОУНР), якій надавалася територіальна автономія. Державний секретар закордонних справ ЗОУНР Л. Цегельський став першим віце-міністром закордонних справ українського уряду, з ним повинні були узгоджуватися всі рішення щодо взаємовідносин з Польщею, Чехословаччиною і Румунією. 12 березня 1919 президент ЗУНР Петрушевич увійшов до складу Директорії.

Основні положення

Відповідно до "Акту Злуки":

· ЗУНР користувалася повною автономією і отримувала назву Західної Області Української Народної Республіки (ЗО УНР);

· збройні сили двох держав об'єднувалися;

· всім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи.

У перші місяці після проголошення об'єднання були зроблені певні кроки у бік інтеграції двох держав, особливо у військовій сфері. Петлюра неодноразово виїжджав до Галичини і брав участь у засіданні уряду В. Голубовича. У ЗОУНР зі сходу стало поставлятися продовольство, а з ЗОУНР - нафтопродукти. Однак у зв'язку з низкою факторів, реального об'єднання не відбулося. Координація в діях мала місце лише у військовій сфері, та й то в обмеженому обсязі, оскільки обидві армії мали своє власне командування (об'єднання армій не відбулося навіть тоді, коли територію Західної України було повністю втрачено). За оцінками Яневського, УНР стала конфедеративним об'єднанням. Часто об'єднання характеризується як декларативне. Під дією безлічі негативних факторів, а також у зв'язку з переговорами Петлюри з Польщею, які галичани розцінювали як зраду, в кінці 1919 року Петрушевич денонсував "Акт Злуки".

3. Основні риси державного устрою та права України періоду

Директорії

Основні тенденції у розвитку національної української державності впродовж майже дворічного існування "Другої УНР" найвиразніше виявляли себе крізь призму двох хронологічних етапів. Часовий відтинок від листопада 1918р. до серпня 1919р. в пошуках стратегії державотворення характеризувався великим компромісом, сформульованим як трудовий принцип державотворення. Лідери Директорії УНР в цей період коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гаслами, але в межах соціалістичної орієнтації на трудовий народ та радянські форми влади. У результаті компромісу було обрано третій шлях: на місцях передбачалося створити Ради, а в центрі - скликати Конгрес трудового народу.

Найвиразніше така позиція була відображена у першому програмному документі Директорії - її Декларації (26 грудня 1918 p.). Від серпня 1919 р. до листопада 1920 р. спостерігаються певні сталі тенденції розвитку української державності, які, хоч і не мали чітко окреслених форм, вже не змінювалися до останніх днів УНР. Серпневою Декларацією Директорії було задекларовано, що подальший суспільно-політичний розвиток України мав здійснюватися на основі демократичних принципів державотворення. Іншими словами, було взято курс на реалізацію "європейської моделі" побудови держави, яка ґрунтувалася на залученні до процесу державного будівництва усіх верств суспільства. В цілому протягом свого існування Директорія поступово еволюціонувала до авторитарного правління С. Петлюри і окремих військових отаманів.

Слід також додати, що процес розбудови національної державності в добу Директорії УНР відбувався у надзвичайно складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах. Зокрема, в період існування "Другої УНР" військово-політична ситуація в Україні ускладнювалася частковим загарбанням сусідніми державами українських етнічних земель. Зокрема, Буковина була захоплена Румунією (листопад 1918 p.), Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею (травень-липень 1919 p.), а Закарпаття окупували румунські й чеські війська (липень 1919 p.). Окрім того, з листопада 1918 р. до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії, які, не визнаючи Україну суверенною державою після анулювання Брестської угоди, захопили впродовж січня-квітня 1919 р. більшу частину території УНР. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А. Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною "білою" владою. За Директорією залишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. російські радянські (більшовицькі) війська при підтримці "червоних" партизан і селянської армії Н. Махна витіснили денікінців з більшої частини України У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ і ввійшла до Києва. Проте за місяць (12 червня) російські більшовицькі війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом Крим і вся Таврія перебували під контролем "білого" генерала П. Врангеля.

Необхідність упорядкування законодавства в ситуації, коли територія України час від часу переходила з рук однієї влади до іншої, зумовила видання Директорією двох постанов: "Про анулювати на території України чинності всіх законів та декретів так званого Світського Українського, так і Світського Російського Уряду, і про відновлення чинності законів УНР" (17 травня 1920 р.) та "Про анулювання на території України чинності всіх законів та декретів так званого Російського "Правительства Юга России" (Двнікінського), і про відновлення чинності законів УНР" (21 травня 1920 p.), які передбачали, що з дня звільнення від ворога території України на ній відновлюється чинність всіх законів та декретів Української Народної Республіки. Подібне спрямування мав також Закон "Про відновлення чинності судової влади УНР та надам напряму справам, що виникли у відповідних органах окупаційної влади" (4 жовтня 1920 p.), який передбачав, що в міру звільненні теренів України від окупаційної влади мають відновлювати чинність органи судової влади У HP, а всі кримінальні вироки, винесені за окупації, вважати недійсними і надсилати їх на перегляд судовим органам У HP.

 

4. Причини поразок Директорії. Варшавський договір 1920 р. та

Ризький договір 1921 р., їх значення для України

Після перемоги антигетьманського повстання Директорія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають "Тимчасовою Конституцією України", — Декларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації.

2. Оголосила себе "верховною владою революційного часу", за­значивши свою тимчасовість.

3. Оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу України, який розглядався, як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд соціально-економічних гасел, зокрема: робітничий контроль; боротьба зі спекуляцією; "національна злагода всіх націй, що заселяють українську землю" тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, право коаліції і страйків, колективні договори.

6. Відновлювалась національно-персональна автономія та інші.

26 грудня 1918 року було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В.Чехівський. 5 січня 1919 року відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ) - Тимчасового передпарламенту. Варто наголосити, що 22 січня 1919 року на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив "Закон про форму влади в Україні". Він став державним органом молодого українського парламентаризму. Перші тижні перебування Директорії при владі були пері­одом найвищого тріумфу, а далі її сила невпинно занепадала. Розпочався наступ радянських військ на Україну; 3 січня 1919 року був зайнятий Харків, де частина української території отримала офіційну назву - Українська Соціалістична Радянська Рес­публіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 року став болгарин Х.Раковський.

16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська зайняли Київ. Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньо­політичної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про перегово­ри з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В.Винниченка, С.Петлюри, як головних "провідників більшовицького курсу", 9 лютого В.Винниченко виходить із Директорії, С.Петлюра - із соціал-демократичної партії, а уряд В.Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих "похідних кабінетів", а місцем осідку уряду були Вінниця, Про­скурів, Кам'янець-Подільський, Рівне. 15 листопада 1919 р. Директорія передала свої повноваження С.Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С.Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав у Польщу. Бажано коротко зупинитись на українсько-польській угоді (21 квітня 1920 р.), яку слушно називають договором Петлюри -Пілсудського, бо ні в польському, ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою.

За умовами Варшавського договору:

- польський уряд визнавав незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою;

Кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордоні, а східна Галичина і Волинь відходили до Польщі.

 

- гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі й польського - в Україні;

- Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

- у спеціальній таємній військовій конвенції передбачалось: по­чаток спільних польсько-українських воєнних дій проти ра­дянських військ на території України; воєнні дії мали відбува­тись під польським командуванням; український уряд дав згоду на підпорядкування польському управлінню залізниць, постачати продукти харчування для польської армії.

Спільний польсько-український похід на Київ закінчився йо­го взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. червоні війська оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і РСФСР та УСРР було підписано Ризький мирний договір. За ним кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, яку в 1919-1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Варшавський договір був анульований. Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників ра­дянської делегації, А.Йоффе, який заявив голові польської деле­гації Я.Домбовському: "Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя.

Отже, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі пла­ни Директорії і "узаконив" контроль радянської Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

Основні причини поразки Директорії:

1. Директорія не мала дієздатної армії, особливою рисою якої стала отаманщина (отамани не виконували наказів, діяли свавільно тощо).

2. У керівництві Директорії не було єдності у поглядах на перс­пективу національно-державного будівництва. Пошук компромісів часто приводив до загострень особистих відносин між політичними діячами та партіями.

3. По-справжньому не було створено інститутської влади. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію.

4. Проведення аграрної реформи затягувалося, й вона мала популістський характер. Закон про ліквідацію приватної власності не втілювався в життя; земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканою тощо.

5. Психологічним аспектом поразки Директорії можна назвати відсутність у селян загальнонаціональних інтересів; виявлялася інертність у справі захисту власної держави.

6. У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти, які не визнавали Директорію та почали воєнну інтервенцію на півдні України.

 

 

Висновок

Отже, поразку української революції 1917-1921 рр. спричи­нила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Проте незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

- прискорився процес перетворення українського етносу, який за словами І.Франка, являв собою "купу піску", на сучасну політичну націю;

- з назвою "Україна" відроджена (хоч і тимчасово), держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу;

- була реанімована традиція державності, на засадах якої розви­валася українська політична думка до кінця XX ст.;

- накопичувався визвольний потенціал, зростала самосвідомість, формувалися національні кадри.

Варто також зазначити, що то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено величезну еволюцію - від підданства через проголошення національно-територіальної автономії федеративної Росії до усвідомлення по­вної незалежності й самостійності; поновлена в Україні держав­ницька свідомість, яка була приглушена двома віками російської окупації. Головне, що зробила революція - це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність.

Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття - економічній, політичній, духовній, державотворчій. Свідченням цього є Універсали Центральної Ра­ди, законодавчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя.

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Бойко О.Д. Історія України. - К., 1999, с. 288-325. Винниченко В.

2. Відродження нації. Ч. 1-3. - К., 1990. Гетьман Павло Скоропадський. Спомини. - К., 1992.

3. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. - К., 1993, с. 141-181.

4. Історія України (За ред. Б.Д.Лановика). - К., 1999, с. 271-327.

5. Історія України: нове бачення. Т. 2. К., 1996, с. 53-144.

6. Історія України. (Кер. авт. кол. Ю. Зайцев). - Львів, 1998, с. 235-252.

7. Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В.Ю.Короля). - К., 2001, с. 277-284.

8. Кісь Я.І., Педич В.П., Шокалюк О.І. Історія України: Курс лекцій. (За ред. О.І. Шокалюка). - Івано-Франківськ, 2002, с. 170-188.

9. Король В.Ю. Історія України. -К., 1999, с. 141-151.

10.Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. - К., 2002, с. 453-474.

11. Литвин М. двадцятого сто­ліття. -К., 1993. с. 68-119. Симон Петлюра. Статті. -К., 1993.,

12. Науменко К. Історія ЗУНР. - Львів, 1995. Нагаєвський І. Історія Української держави.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. - К., 1993, с. 488-543.