Психологія особистості злочинця і формування девіантної поведінки

>Отклоняющимся (чи девіантною) поведінкою називають певну норму дезорганізації поведінки індивіда групи чи цілого категорії у суспільстві, яка виявляє невідповідність сформованим очікуванням, моральним правовою вимогам суспільства. Отже, визначаєотклоняющееся поведінка "Короткий словник по соціології у своїй різняться слабкі й сильні формиотклоняющегося поведінки.

Слабкі форми пов'язані з порушенням порядку взаємодії для людей, фіксуються громадським увагою і коригуються безпосередньо учасниками взаємодії. Зазвичай, слабкі форми відхилень носять відкритий, мимовільний характері і приписують й не так суб'єктам поведінки, скільки ситуації, який зумовив дезорганізацію поведінки. До таких формам поведінки зазвичай ставляться брехня, обман, грубість, замовчування, бездіяльність, халатність, ситуаційні поведінкові помилки, стислі емоційні зриви тощо.

Сильні (чи стійкі) формиотклоняющегося поведінки й залежність від їх соціальних наслідків викликають той чи інший міру осуду, покарання й мобілізації суспільних груп на відновлення порядку й усунення передумов дезорганізації у майбутньому. До таких формам відносять аморальне і протиправне поведінка, взагалі будь-яку форму антигромадського поведінки, алкоголізм, наркоманію,токсикоманию. Наслідком дезорганізації групового поведінки може бути психічні розлади, захворювання і аномалії, соціальна небезпека яких велика, оскільки психічні розлади, своєю чергою, стають чинником, що породжує відхилення поведінці поза стимулюючих його ситуацій.

Можливість виникнення соціальнихдевиаций (>отклоняющегося поведінки) різко зростає у умовах стресу, назрівання і розгортання внутрішньогрупових і міжгрупових конфліктів, при раптових або досить швидких змінах ситуації. Причини такі формиотклоняющегося поведінки, як аморальність, правопорушення, злочинність, у значній формі варіюють у різних соціально-економічних і розширення політичних умовах, що є предметом вивчення у соціальної психології, соціології злочинності й у кримінології.

У виконанні вітчизняної літературі проблемиотклоняющегося поведінки рассматривались остаточно 1980-х років у контексті антигромадських явище соціального життя, які брали в протиріччя з загальноприйнятими і соціалістичному суспільстві нормами моральності й гуманізму. Соціальною основою цих явищ вважалися невирішені проблеми соціалістичного господарювання і розподілу, вади на господарському механізмі і правовому регулюванні, примиренське ставлення щодо порушень законом і моральних норм соціалістичного суспільства. До антигромадських - явищам (і, певним формам девіантної поведінки.) відносили крім алкоголізму, наркоманії, хуліганства, злочинності та інших форм соціального паразитизму також формалізм, бюрократизм, безвідповідальність, протекціонізм, нескромність і славослів'я.

Завданням соціальної з психології та соціології цих умовах був вивчення соціальні причини та соціальній природи всіх перерахування вище явищ, ступінь їх поширеності у різних громадських шарах і групах і основі вироблення наукових рекомендацій щодо посилення боротьби з цими антигромадськими явищами. У цьому соціології злочинності як галузі соціологічного знання, що займається дослідженням соціальних проблем злочинності і визначенням місця цього явища у суспільстві, причин, що породжують злочинність і навіть заходів її попередження, відводилося особливу увагу. Особливість ця зводилася до того, що, по-перше, вже була наука,осмисливающая проблеми злочинності з погляду юриспруденції, наука про злочинності, її причинах, особистості злочинця, шляхах і засобах попередження злочинності і перспективи її ліквідації — кримінологія. По-друге, коло можливих соціальні причини антигромадських явищ та його місце у соціалістичному суспільстві були досить чітко визначені уфилософско-методологическом і плані.Прикладние дослідження, у цій галузі соціологічного знання найчастіше обмежувалися аналізом доступних матеріалів офіційною статистикою про кількість зафіксованих правопорушень (чи злочинів) в окремо взятому районі країни. Однак за умов достатньої стабільності соціальної системи та щодо невисокого зросту кількості зареєстрованих правопорушень на рік (порядку 1-2%) такий аналіз був досить Корисний і геть достатній.

Отже, зробимо деякі проміжні висновки: за умов стабільного стану економічної, політична і соціальна сфери суспільства рівень реєстрованих соціальних відхилень був щодо низьким (щоправда, з допомогою придушення державою приватної ініціативи громадян, і тотальним контролем в усіх галузях соціального життя) і, найголовніше, надавав, та й міг надавати істотно на сформовані та суспільство норми і правил поведінки. У умовах реєстровані відхилення отримували у суспільній думці статус антигромадських явищ, і проблему попередження девіантної поведінки полягала в заходам профілактики антигромадських явищ у ній, школі, і в трудовий колектив. Слід зазначити, що й самі ці негативні явища займали у загальному обсягу громадських зв'язків і явищ невеличке місце, хоч і заважали нам жити. Злочинність як окрема специфічна сфера соціальної активності була предметом вивчення кримінології та інших юридичних дисциплін, і коли деякі факти злочинного поведінки й вносилися на суд громадськості, те з метою демонстраціїотрицательно-показательного приклади з відповідним морально-етичним і ідеологічним (якщо це були необхідно) коментарем.

Негативний вплив групи на особистість.

Якщо про позитивний вплив групи на індивіда (колективу на особистість) багато і добре написаний педагогічної, соціологічною та психологічної літературі, про фактах негативного впливу відомо трохи. Принаймні, донедавна через певної ідеологізації психологи і педагоги ці факти воліли помовчати. У цьому ми приділимо розгляду та аналізу цих фактів трохи більше уваги, ніж відведено подання впливу групи на індивіда в позитивному світлі. Як багато даних можливий негативний вплив групи на індивіда накопичено у соціальній психології малих груп, започаткована ще було покладено дослідженнями вітчизняних і закордонних вчених, проведеними ще на початку XX в.

Спочатку психологи, зацікавлені у вирішенні цього питання, як об'єкт дослідження використовували чималі соціальні спільності типу юрби юнаків і неорганізованою маси покупців, безліч лише для того увагу перемістилося на дослідження малої групи на індивіда.

Французький дослідник Р. Лебон у книзі під коротким назвою "Натовп" що у 1895 р., спробував вивести загальні закони поведінки червоним кольором, і поруч із ньому було написано слово "шок", що засвідчила, що таку напругу становило смертельну небезпеку в людини і в нього стан шоку.

Насправді "учень" під час експерименту ніяких ударів електричним струмом не отримував. З допомогою прихованого маневру експериментатор переключав струм на іншу, замасковану мережу, у якій також було включено лампочка і електричний дзвінок. А для "учня" експериментально використовувався спеціально підготовлений людина - актор, який вміло імітував поведінку і переживання особи,подвергаемого ударами електричного струму різною сили (напруги). Принаймні того як "зростало" напруга більш 300 У припиняти подавати які би там не було ознаки життя: не відповідати стосовно питань, не виробляти ніяких звуків. Доти він повинен висловлювати свій протест рухами, бурчанням, криками, ударами ногами в перегородку.

Як слід було очікувати, багато добровольці від початку відмовлялися брати участь у даному експерименті,включавшем болісну процедуру покарання струмом іншу людину. Проте, експериментатор умовляв їх, використовуючи різноманітні аргументи. Це ж він повинен робити й під час експерименту, щоб спонукати "вчителів" якомога довше вдарити електричним струмом "учням".Экспериментатор міг використовувати будь-які аргументи, крім прямого примусу, але з може відкривати "учневі"' справжню мета дослідження. Для переконання "вчителя" експериментатор мав права користуватися такими, наприклад, словами: "будь ласка, продовжуйте", "експеримент виходить і вимагає здобуття права ви продовжували", "дуже важливо, щоб не зупинялися, це ніяк необхідно", "ви повинні продовжувати, ви маєте нічого іншого", "я вимагаю", «я наказую, щоб не зупинялися". Якщо й останнє не допомагало, то експеримент припинявся і зазначалося ту напругу, куди робив "учень".

Результати експерименту, проведеного із багатьма американцями, виявилисяобескураживающими. Виявилося, тобто майже 65% всіх піддослідних - "вчителів" довели напруга струму до максимальної величини 450 У. Жоден їх не припинив експеримент доти, як напруга на приладі досягло 300 У, тобто. тій критичній точки, яку в учня" мала бути шок.

Отримані результати З.Милгрем пояснив так; люди, що у суспільстві, звикають вважати, що той, які перебувають з них, кому вони мають підпорядковуватися, відповідальний і від знає ситуацію, що вони самі. Факт надзвичайного слухняності піддослідних у цьому експерименті пояснюється такими причинами (узагальнення відповідей самих піддослідних, котрі виступили ролі "вчителя"):

1. Потрапляння у боргову пастку. Експеримент задуманий й починалося досить безневинно, як пересічне дослідження пам'яті, та

був непомітно самих випробуваного напруження у ньому поступово наростало. Піддослідні, почали підвищувати напруга, або не мали природною точки, бар'єра, підійшовши якого слід було зупинитися. Під час експерименту експериментатор не вводив ніяких нових вимог, і випробовувані просто продовжували робити те, що вони почали. На той час, коли в них вперше

виникало бажання з експерименту, вони у свої дії вже заходили задалеко, були ніби вже й в пастці, з якої було виходу тому. Тому, збентежені, вони вже далі продовжували діяти механічно ("втрачати було нічого").

>2.Этикет ситуації. У своєрідною психологічної пастці випробовувані виявилися ще й тому, що від початку погодилися, до чого добровільно, брати участь у експерименті та підпорядковуватися вимогам експериментатора. Для людини, дав добровільне згоду щось робити іншій юридичній особі, важко зберегти й ніяково відмовитися від обіцяного. Такої відмови був би означати вираз сумніви щодо порядності та компетентності експериментатора, пряме обвинувачення їх у знущанні з людини ("учнем").

У одному із наступних експериментів такого роду, проведеному кілька змінених умовах, замість одного "вчителя" було три (насправді справжнім піддослідним них був лише одне). Два додаткових "кандидати вчителя" робили таке: лише зачитував пари слів, другий лише називав допущені помилки. А третій, справжній випробовуваний, мав натискати електричну кнопку, що включає напруга. Коли її досягало 150 У, "вчитель",зачитивающий пари слів "учневі", вголос заявляв, що відмовляється далі працювати, залишав своє робоче місце і пересідав у вільне крісло, стояло віддалік. Він поводився так, як і раніше, що експериментатор наполягав на продовженні роботи. Далі, на той час, коли напруга на приладі досягало 210 У, аналогічно надходив і друге підставною "вчитель". Після цього експериментатор звертався до третьої що залишився (наївному випробуваному) і лише його продовжувати експеримент, більше - наказував йому це робити. Виявилося, що у умовах наказу експериментатора підкорилися лише десять% людей, котрі виступили експеримент у істинної ролі "вчителів".

У другій модифікації тієї самої експерименту замість двох додаткових "вчителів" досвід вели два експериментатора. Невдовзі по того, як "учень" отримував перші кілька ударів електричним струмом, експериментатори починали сперечатися між собою. Одне з них вимагав негайно припинити експеримент, інший наполягав з його продовженні. У цих умовах ні одне із справжніх піддослідних не виявив бажання продовжити експеримент, як і раніше, що з експериментаторів наполягав у тому.

>3.Смягчающие обставини. Піддослідні експериментально знали, що здійснюють акт насильства, але їхнього дій були певні пом'якшувальні обставини. Наприклад, на виправдання своєї поведінки "вчитель" міг сказати, що ні бачив "учня", оскільки той перебував за перегородкою у сусідній частини кімнати і, отже, було знайдено, у разі, якщо "вчитель" і "учень" перебувають у одному будинку і змогли побачити одне одного, число слухняних наказу експериментатора знижувалося до 30%.

Чим менший для випробуваного було пом'якшувальних його провину обставин, Юм менше слухняності він демонстрував. Проте, у випадках, коли "вчитель" не самий мусив натискати кнопки, лише давав розпорядження робити це іншому, кількістьпослушаний знову різко зростала, до 93%, причому цього разу "вчитель" безсоромно використовував всю шкалу напруг, до 450 У включно. Разюче, помічає з цього приводу З.Милгрем, наскільки знижується ефект слухняності, якщо людині доводиться здійснювати акт насильства власної рукою, й він зростає, якщо на нього це робить хтось інший.

4. Нагляд. Очевидним фактом, які надали впливом геть поведінка піддослідних в обговорюваному експерименті, була особиста присутність експериментатора. Там, що він залишав лабораторію і віддавав розпорядження телефоном, відсоток слухняних наказу падав з 65 до 21%. Чимало з подібних піддослідних цих умовах починали хитрувати, використовуючи для покарання "учня" струм значно меншого напруги, ніж наказувалося інструкцією.

5. Авторитет і ідеологія, котре прикриває згори. Найбільш важливий чинник із тих, що породжують добровільне і бездушне слухняність, пов'язані з так званої "ідеологією, яка прикриває згори". Це вкоренилася у суспільстві чи соціального групі система поглядів, яка заздалегідь яка й морально виправдовує тих, хто вони мають. Під час експерименту З.Милгрема у ролі такий ідеологічно високої інстанції, заздалегідь знімаючої відповідальність з піддослідних, виступав авторитет науки ("наука вимагає жертв"). Коли одному з експериментів посилання свої інтереси на виправдання знущання з людини було знято, число слухняних впала з 65 до 48%.

Зазначимо одне обставина, що з даним експериментом. Воно показує, що нерідко люди себе і масі собі подібних думають краще, чим є насправді. У одному із цих досліджень, здійснені Р.Бьербауером за методикою З.Милгрема, піддослідних на початок експерименту просили передбачити, як інші люди (не які самі) поведуться у цьому експерименті. Потім тих, проти яких вони робили пророцтво, включили експерименту і перевірили, як вони поводилися насправді.Предсказанние і реальні результати потім порівняли

між собою. Ці дані також викликають подив. Замість очікуваних за передбаченням приблизно 30% людей, які були довести напруга до 315 У, таких насправді виявилося 100%. Замість приблизно 10% очікуваного числа людей, здатних завдати іншій людині удар електричним струмом напругою 450 У, насправді виявився більш 60%. Усе, про що йшлося експериментально ЗМилгрема, діє людини у реальних групах, де на кількох нього часто тиснуть окремими особами самими собі й від імені цих груп. Отже, вважати вплив групи на індивіда лише позитивним чинником не можна.

Іншим можливим негативним наслідком групового впливу може те вплив, яке виявляється зазвичай на обдарованих участь, істотно які відрізняються своєї психології більшості членів цієї групи. А ще обставина свого часу звернув увагу В.М. Бехтерєв.

Провівши ряд індивідуальних і групових експериментів, в наслідки яких порівнювалися показники творчої праці групи і індивіда В.М. Бехтерєв показав, що у творчості група може поступатися особливо обдарованим особистостям. З'ясувалося, зокрема, що колективне творче рішення, коли вона приймається по "більшості", методом простого голосування, нерідко виступає нижчої якості, ніж приватне творчість особливо обдарованих особистостей, включених у цю групу. Їх оригінальні ідеї відкидаються більшістю оскільки незрозумілі йому, і ті особистості, з під сильним психологічно тиском "кваліфікованого" (насправді компетентного) більшості, стримуються, придушуються у своїй творчому розвитку. У сумній історії нашої країни протягом останніх сім десятиліть ми зустрічалися із немалою мірою прикладів, підтверджують висновок Бехтерєва. Маю на увазі багато обдаровані письменники, художники, вчені, інженери, хто був усунуто від своїх творчих колективів і більше, за велінням долі опинилися поза кордоном, що й визнано гідно.

Останній факт, що тут слід укотре нагадати - ми його вже розглядали, - стосуєтьсяконформного поведінки.Конфоризм - найпоширеніший феномен, виражає собою безумовно негативний вплив групи на особистість, він спонукує її поводитися нечесно. І чим більше згуртованої є група у своїй психологічному тиску індивіда, тим паче конформно він мусить надходити.

>Сотруднику органів внутрішніх справ незалежно від характеру своєї діяльності постійно вдається спілкуватись і зправопослушними громадянами, і з представниками тих верств населення, які у різного рівня піддаються негативному впливу злочинної банди. Саме у професійну підготовку співробітників пильна увага приділяється виробленню в них навичок з виявлення рівня злочинної особистості.

Крім вищевикладеного, очевидно те, що під час розслідування справ істина встановлюється як з допомогою безпосереднього сприйняття фактів співробітниками,расследующими обставини злочину. Значна кількість фактів стає відомими через свідоцтва осіб, є очевидцями протиправних дій, їх жертвами, і навіть самих правопорушників. Що ми можемо встановити об'єктивну істину з допомогою таких свідчень, насамперед слід знати, які психічні процеси відбуваються в цих на осіб із тим, щоб у результаті правильного застосування заходів інтелектуального і психологічного впливу них свідоцтва, реально відбивають події,воспринимавшиеся ними. Тому знання психологічних особливостей формування асоціальному особистості, дії антигромадських груп, і навіть можливостей на них, має найважливіше значення для професійної діяльності працівників правоохоронних органів.

Для повного висвітлення змісту проблеми, винесеної на заголовок параграфа, пропонуємо зупинити більше уваги на поняттях "нормативи" і "відхилення від соціальних норм поведінки", що на деяких психологічних характеристиках особистості правопорушника, і навіть за умов формування та стійкого функціонування антигромадських груп.

>Отклоняющимся (чи девіантною) поведінкою називають певну норму дезорганізації поведінки індивіда групи чи цілого категорію осіб у суспільстві, яка виявляє невідповідність сформованим очікуванням, моральним правовою вимогам суспільства. Отже визначаєотклоняющееся поведінка "Короткий словник по соціології". у своїй різняться слабкі й сильні формиотклоняющегося поведінки.

Слабкі форми пов'язані з порушенням порядку взаємодії для людей, фіксуються громадським увагою і коригуються безпосередньо учасниками взаємодії. Зазвичай, слабкі форми відхилень носять відкритий, мимовільний характері і приписують й не так суб'єктам поведінки, скільки ситуації, який зумовив дезорганізацію поведінки. До таких формам поведінки зазвичай ставляться брехня, обман, грубість, замовчування, бездіяльність, халатність, ситуаційні поведінкові помилки, стислі емоційні зриви тощо.

Сильні (чи стійкі) формиотклоняющегося поведінки й залежність від їх соціальних наслідків викликають той чи інший міру осуду, покарання й мобілізації суспільних груп на відновлення порядку й усунення передумов дезорганізації у майбутньому. До таких формам відносять аморальне і протиправне поведінка, взагалі будь-яку форму антигромадського поведінки, алкоголізм, наркоманію,токсикоманию. Наслідком дезорганізації групового поведінки може бути психічні розлади, захворювання і аномалії, соціальна небезпека яких велика, оскільки психічні розлади, своєю чергою, стають чинником, що породжує відхилення поведінці поза стимулюючих його ситуацій.

Можливість виникнення соціальнихдевиаций (>отклоняющегося поведінки) різко зростає у умовах стресу, назрівання і розгортання внутрішньогрупових і міжгрупових конфліктів, при раптових або досить швидких змінах ситуації. Причини такі формиотклоняющегося поведінки, як аморальність, правопорушення, злочинність, у значній формі варіюють у різних соціально-економічних і розширення політичних умовах, що є предметом вивчення у соціальної психології, соціології злочинності й у кримінології.

У виконанні вітчизняної літературі проблемиотклоняющегося поведінки рассматривались остаточно 1980-х років у контексті антигромадських явище соціального життя, які брали в протиріччя з загальноприйнятими і соціалістичному суспільстві нормами моральності й гуманізму. Соціальною основою цих явищ вважалися невирішені проблеми соціалістичного господарювання і розподілу, вади на господарському механізмі і правовому регулюванні, примиренське ставлення щодо порушень законом і моральних норм соціалістичного суспільства. До антигромадських - явищам (і, певним формам девіантної поведінки.) відносили крім алкоголізму, наркоманії, хуліганства, злочинності та інших форм соціального паразитизму також формалізм, бюрократизм, безвідповідальність, протекціонізм, нескромність і славослів'я. Завданням соціальної з психології та соціології цих умовах був вивчення соціальні причини та соціальній природи всіх перерахування вище явищ, ступінь їх поширеності у різних громадських шарах і групах і основі вироблення наукових рекомендацій щодо посилення боротьби з цими антигромадськими явищами. У цьому соціології злочинності як галузі соціологічного знання, що займається дослідженням соціальних проблем злочинності і визначенням місця цього явища у суспільстві, причин, що породжують злочинність і навіть заходів її попередження, відводилося особливу увагу. Особливість ця зводилася до того, що, по-перше, вже була наука,осмисливающая проблеми злочинності з погляду юриспруденції, наука про злочинності, її причинах, особистості злочинця, шляхах і засобах попередження злочинності і перспективи її ліквідації — кримінологія. По-друге, коло можливих соціальні причини антигромадських явищ та його місце у соціалістичному суспільстві були досить чітко визначені уфилософско-методологическом і плані.Прикладние дослідження, у цій галузі соціологічного знання найчастіше обмежувалися аналізом доступних матеріалів офіційною статистикою про кількість зафіксованих правопорушень (чи злочинів) в окремо взятому районі країни. Однак за умов достатньої стабільності соціальної системи та щодо невисокого зросту кількості зареєстрованих правопорушень на рік (порядку 1-2%) такий аналіз був досить Корисний і геть достатній.

Отже, зробимо деякі проміжні висновки: за умов стабільного стану економічної, політична і соціальна сфери суспільства рівень реєстрованих соціальних відхилень був щодо низьким (щоправда, з допомогою придушення державою приватної ініціативи громадян, і тотальним контролем в усіх галузях соціального життя) і, найголовніше, надавав, та й міг надавати істотно на сформовані та суспільство норми і правил поведінки. У умовах реєстровані відхилення отримували у суспільній думці статус антигромадських явищ, і проблему попередження девіантної поведінки полягала в заходам профілактики антигромадських явищ у ній, школі, і в трудовий колектив. Слід зазначити, що й самі ці негативні явища займали у загальному обсягу громадських зв'язків і явищ невеличке місце, хоч і заважали нам жити". Злочинність як окрема специфічна сфера соціальної активності була предметом вивчення кримінології та інших юридичних дисциплін, і коли деякі факти злочинного поведінки й вносилися на суд громадськості, те з метою демонстраціїотрицательно-показательного приклади з відповідним морально-етичним і ідеологічним (якщо це були необхідно) коментарем.

>Организованность і упорядкованість життєдіяльності людей суспільстві досягається за допомогою регулювання їхніх стосунків і навички поведінки з допомогою:

а) низки елементів суспільної свідомості, які мають нормативного чинника (ідеологія, наука, мистецтво);

б) різноманітних соціальних норм.

Під соціальними нормами розуміються зумовлені громадським буттям вимоги, запропоновані суспільством щодо поведінки особистості, у її взаєминах із тими чи інші спільностями, коїться з іншими людьми.

Соціальні норми носять історичний характер: у кожному двох суспільно-економічних формацій виробляються свої принципи, правил поведінки людей. У соціальних нормах відбивається система громадських відносин (виробничих, юридичних, управлінських, моральних, ідеологічних), надають визначальний влив формування особистості.

Соціальні норми виступають як певні цінності.

У такому суспільстві людини завжди цікавило і цікавить, як треба жити, що є щодо людей спілкуванні,

у діяльності, що відхиленням від норми, що - добром, злом, красою, правдою тощо.

Ставлення людини до соціальним умов життя завжди був зацікавленим, ціннісним нормативом.

Кожна соціальна норма дозволяє, забороняє, зобов'язує і передбачає бажаність тих чи інших діянь П.Лазаренка та вчинків особистості.

Серцевиною соціальних норм є норми моральності й правові норми. Особистість, яка будує спосіб життя відповідно до вимогами соціальних норм, вважаєтьсянормотипической (>нормотипом). Спосіб життянормотипичной особистості, відповідної соціальним вимогам, свідчить про сповнену її адаптації (пристосованості) до соціальним умовам функціонуючої системи.

На ранніх стадіях у суспільному розвиткові, наприклад, у первісному; суспільстві,нормотип формувався на традиціях, звичаї, нормах моральності, єдиних для даної соціальної системи.

На пізніших етапах розвитку людства з появою держав з'являються правові норми, які веліли правничий та обов'язки поведінці громадян, у залежність від їх соціального становища, захищаючи, насамперед, інтереси і привілеї панівних класів. На індустріальної (капіталістичної) і постіндустріальної стадіях розвитку суспільства правничий та статус громадян, у державах зазнали помітні зміни разом із змістом правових норм, але сам принцип функціонування як регулятора людські стосунки зберігся.

Моральні ж норми у кожному соціальної групи носять специфічний характер. Вони висвітлюються:

а) загальнолюдські норми,

б) норми, типові для даної соціальної групи.

У психологічному плані особистість відбувається на свого життя такі стадії розвитку:

Перша стадія - (дошкільний й молодший шкільний вік), на яку характерно безумовне прийняття психології старших. Дошкільник свідомо чи несвідомо думає і робить оскільки думають батьки, вчителя, авторитетні старші з їхньої оточення (звісно, відповідно до їх можливостями). Вони навіть себе оцінюють, за оцінкою їх іншими.

Друга стадія - (середній шкільний вік) чи, як, перехідний, підлітковий, — це вік критичного ставлення до спадщині старших. Підлітки починають брати під сумнів деякі установки, думки старших, батьків і навіть вчителів, але завжди вміють протиставити їм свої розумні аргументи, тому що в себе не мають для цього достатніх розумових зусиль і життєвого досвіду. Звідси, деяких випадках має місце негативізм - просте заперечення впливів поруч із наслідуванням, копіюванням поведінки, хто визнаний авторитетним.

Третя стадія - юність (старший школяр).

У юності хлопці та дівчата перебувають у порозі самостійного життя або вже входять у неї. Їх досвід старшихценней і вони прислухаються до голосу, хоч і вибірково ставляться до змісту цього досвіду. Юнак намагається осмислити соціально-психологічне спадщину. Він погоджується на тільки те, але це бачиться йому прогресивним.

Четверта стадія - зрілий вік. У віці люди вносять поправки й не так у те, що успадкували, як у те, що самі сформували у юності І що могло б не цілком відповідатиме реальному житті.

Вони знову, вже з досконалішим критеріям, переглядають спадщину батьків і додатково знаходять багато цікавого без чого неможливий подальший розвиток. Разом про те, відбувається і подальший процес збагачення психології у творчій діяльності особистості.

П'ята стадія - похилий вік, коли більше починають думати скоріш про збереженні успадкованого чи виробленого самими, ніж про розвиток спадщини. У цей час життя в людей зароджується консерватизм чи, по крайнього заходу, деяке недовіру й сумнів щодо цінності нового. Основною турботою людей зрілому віці є передача "свого досвіду" молодого покоління. Саме у цих ознаках - характерна риса психології людей похилого віку.

Шоста стадія - старший вік, коли найчастіше звучить фраза "молоде покоління чи, що раніше". Це відомої інертністю поглядів, звичкою про все судити зі старих позицій, вимагати беззаперечного підпорядкування старим нормам життя, способом мислення і первісність почуттів. Молодь з не згодна; відбувається розвиток. Спадщина — необхідна передумова для просування, водночас воно безупинно збагачується новими поколіннями й дуже - нескінченно.

У процесі соціалізації людина сприймає яка у суспільстві структуру відносин, вимог, очікувань,научений, правил, різних заборон соціального життя, які є засадами і мотивами поведінки. Аби розібратись у суті цих явищ, доведеться умовно розчленувати їх у два напрями єдиних насправді: комплексний процессоцио-психологического взаємодії особи і соціального середовища, які впливають вибір поведінки.

Насамперед, людина навчається діяти найдоцільніше, практично правильно. Засвоєння тут за методу спроб і помилок. Незадовільний результат тієї чи іншої вчинку, небажані її наслідки ведуть до відмові подібних неефективних дій у майбутньому. Навпаки, потрібні, задовільні наслідки переконують людини у доцільності дій, їх викликають. Так відбуваєтьсянаучение. Використовуючи метод спроб і помилок, людина швидко навчаються повторювати саме ті дії, що дають придатний нього, влаштовує його результат, і повторювати такі, які задовільних йому наслідків у себе не тягнуть.

Проте (і це принципово), у часто людина засвоює певних норм поведінки й не так оскільки він створив їх хоче, вибирає, воліє, як тому, що того вимагає суспільство, коли він живе. Причому, суспільство як ставить до людини певних вимог, а й підкріплює їх відповідними санкціями, неприємностями, стражданнями у разі відхилення її поведінки від результатів цих вимог.

Отже, людині доводиться стримувати свої бажання, надходити негаразд, як і воліє, бо як потрібно було, про що ми вже вели промову на попередньому параграфі.

Поведінка особистості та її розвиток, яка відповідає вимогам соціальних і психічних норм, є відхилення від норми. З відхиленнями землю треба лише боротися, а й вивчати їх. Усі відхилення можна класифікувати.

1. За змістом і малої форми прояви.

2. За рівнем стійкості.

3. За обсягом і широті ураженості особистості.

4. За рівнем виразності.

5. Розглянемо кожну їх окремо.

1. За змістом є підстави: відхиленнями від соціального норми і відхиленнями від психічної норми.

Відхилення від соціального норми (моральні і кримінальні) є патологічними у сенсі слова. Людина, має відхилення від соціального норми, ставимо, тобто. залишається свідомим істотою - особистістю, яка надає звіт у діях, тож несе них. В нього не порушено ні мислення, ні пам'ять, ні будь-які інші психічні функції. Сутність відхилень залежить від неправильному усвідомленні особистістю свого місця та призначення до суспільстві, вдефективности морального і основам правової свідомості, соціальних установок і сформованих звичок.

Отже, коли ми говоримо про відхилення від соціального норми, тут маємо через, передусім,морально-психологические властивості, виявляються як і поведінці особистості, і у її психічної діяльності.

Наприклад, грабіжник прагне, щоб знайти жертву, вистежити її, та був зробити злочинні дії. Тут певна позиція і злочинна установка позначається у спрямованості дій (пошук і освоєння вистежування жертви), а й у спрямованості психічних процесів (мислення, сприйняття, уяви тощо.).

Інший характер мають психічних відхилень. Їх причинами може бути соціальні чинники, але психологічний механізм їх залежить від порушенні мозковий функції. Звідси випливає, щоморально-психологические відхиленнявиправляются педагогічними засобами, а психічні - переважно, медичними заходами.

За підсумками моральних, котрий іноді психічних відхилень виникають кримінальні відхилення. Наприклад, невитриманість і свій слабкий самоконтроль можуть перетворитися на хуліганські дії. Неправильна оцінка свою особисту якостей, що виражається в самовпевненості, дає підстави злочинів необережно.Карьеризм нерідко спонукає таку людину до досягнення поставленої мети протизаконними коштами підприємців і т.п. А патологічні відхилення як нав'язливих ідей, перекручені емоції, маревні стану,аффективность можуть спричинити різних суспільно-небезпечних діянь (убивств, тяжких тілесних ушкоджень кісткової та ін.).

2. За рівнем стійкості все відхилення можна класифікувати на тимчасові (випадкові) і стійкі (характерні для даної особи). Причиною тимчасових відхилень від соціального норми у вчинках й поведінці дозволить бути несприятлива ситуація, котра внаслідок дійсверхсильних подразників призводить до помилці нервової системи, викликає важкі психічні гніву й порушує звичну картину поведінки. Так, внаслідок тривалого нервового напруги, виснаження нервової системи хворобою, пережитих психічних станів (пригніченості, пригніченості, розпачу й т.п.) завжди витриманий то вона може проявити запальність, грубість, тобто. усе те, що називається відхиленням моральної норми.

>Устойчивие, характерні в людини соціальні відхилення (моральні і кримінальні) засвідчують атиповість чорт особистості цілому і його поведінки для даної соціальної групи й суспільства, а стійкі патологічні відхилення - про розпад особистості.

>3.По обсягу і широті ураженості особистості відхилення може бути частковими (>парциальними) і глобальними.

Часткові соціальні відхилення - це відхилення, які заторкують лише один групу відносин чоловіки й що характеризують його непослідовність і дволикість, Є обізнані, які мають правильні політичні переконання мирно уживаються з аморальним поведінкою у побуті, чесне ставлення до праці - з недостойним поведінкою у ній, у ставленні до жінкам, дітям, батькам, що виявляється у найближчому поведінці людини у різноманітних життєвих ситуаціях (на роботі і вдома; очах колективу та наодинці з собою і злочини т.п.). Ця непослідовність поведінки, розкриває внутрішню суперечливість і відсутність цілісності особистості, в певному збігу обставин породити кримінальні риси особи і перетворитися на кримінальне поведінка.

До глобальним ставляться відхилення, захоплюючі свідомість і психіку особистості цілому. Комплекс стійких глобальних соціальних відхилень свідчить про завершення формування закінченого негативного типу чи атипової для даних громадських умов особистості.Атипичность особистості має відносний характер, залежить від низки чинників, що б місце серед яких займаєсоциалъно-политическая система, де вона функціонує. Тому типове поведінка людини у одних умовах (наприклад, в тоталітарному суспільстві) є неприйнятним й інших (у суспільстві класичної демократії).

При стійких глобальних патологічних відхиленнях йдеться про руйнуванні (розпаді) особистості. Таке може статися з людиною що потрапили у дискомфортні умови життя, наприклад, в концтаборі, і хто прагне вижити з допомогою нехтування елементарних моральних та інші норми поведінки.

>4.По рівня виразності відхилення класифікуються на чітко виражені і непевний виражені (які стоять за українсько-словацьким кордоном норми).

Чітко виражені відхилення від соціального норми закріплюються у тих чи інших стійких рисах особистості, викликають ідентичне аморальне й злочинна поведінку її в умовах. У результаті можна прогнозувати таку поведінку особи і проводити профілактику можливих злочинів.

>Неотчетливо виражені відхилення від психічної норми засвідчують початок психічної хвороби, а різко виражені - про її прогресі. Причини відхилень від соціальних норм поведінки можуть бути дуже типовими, та найчастіше у тому числі виділяють:

Відставання свідомості особи соціальної реальності, у результаті то вона може не адаптуватися до неї та - здійснювати мінімум протиправні дії. Негативний вплив мікросоціальної середовища (вплив бездоглядності дітей, погане вплив сімейних відносин, негативний вплив вуличного оточення тощо.).

Прояв негативних впливів із боку макросоціальної середовища (елементи неправильного економічного планування і стимулювання діяльності людей, порушення принципу оплати за працею, факти бюрократизму і формалізму регулярно працюють з людьми тощо.). Помилки вчених у ній, школі, в виробничому та інших колективах, незнання особистостівоспитуемого тощо. Причинами їх зазвичай бувають психолого-педагогічна непідготовленість людей, покликаних надавати виховне впливом геть підростаюче покоління. Суперечності виховних впливів у сім'ї і школі, з виробництва й у навколишньому соціальному середовищі тощо.

Знання природи рівня виразності відхилень від соціальних норм запровадження дозволяє дати повнішу психологічну характеристику особистості правопорушника.

Знання її треба за низкою причин, зокрема, і оскільки проблема особистості злочинця є одним із центральних знає "Психологія та педагогіка у діяльності співробітників органів внутрішніх справ". На думку психологів, ключі до її пізнання лежать у комплексномуПодходе, основу якої перебуває характеристика злочинця як тимчасового асоціального типу особистості, що становить суспільну небезпечність і здійснила чи здійснюючоїуголовно-наказуемие діяння.

 

Укладання

Отже, особистість злочинця — сукупність негативних соціально значущих якостей, що виявляється у конкретній злочинному діянні. Якості особистості винного має розглянути з погляду їх ієрархічної структурованості. І тут не чільне місце висуваються як загальнаценностно-ориентировочная схема особистості, і психологічні особливості окремих категорій злочинців.

Особистість злочинця представляє непросто віддзеркалює певні зовнішні умови, але фактично є активної стороною взаємодії. Для неї характерна свідома цілеспрямована діяльність. Зв'язок соціальних умов з злочинним поведінкою є складною, причому завжди соціальні умови виявляється у злочині, переломлюючи через особистість.

Психологічний вивчення особистості злочинця, включає у собі дослідження її внутрішнього світу, потреб, спонукань, що у основі вчинків, емоційно-вольовий сфери, здібностей, індивідуальних особливостей інтелектуальної діяльності (мислення, сприйняття, пам'яті та інших пізнавальних процесів). Вивчення цих психологічних особливостей злочинця має бути складовою розслідування злочину, в кожному даному випадку діапазон цих відомостей повинен конкретизуватися залежно від категорії й правничого характеру кримінальної справи і зажадав від особливостей особистості обвинувачуваного. Психологію особистості злочинця слід вивчати те щоб слідчий міг забезпечити рішення кримінально-правових, кримінально-процесуальних, кримінологічних і виправних проблем з конкретної справи. Широкий діапазон даних про особистості припускає використання значної частини джерел інформації про психології обвинувачуваного процесуального і непроцесуального характеру.

 

Список літератури

1. БарановП.П., В.І. Курбатов. Юридична психологія. Ростов – на - Дону, «Фенікс», 2007.

2. Бондаренко Т. А. Юридична психологія для слідчих. М., 2007.

3. Волков В.М.,Янаев С.І. Юридична психологія. М., 2005.

4. Васильєв В.Л. «Юридична психологія»: Підручник – СПб., 2006.

5.ЕникеевМ.И. Юридична психологія. М., 2006.

6. Психологічні прийомах у роботі юриста. Столяренка О.М. М., 2006.

7.ШиханцовГ.Г. Юридична психологія. М., 2006.