Способи обґрунтування права: об’єктивізм, суб’єктивізм, інтерсуб’єктивність

Як відомо, позитивізм не порушує питання про те, на підставі чого встановлюється правопорядок, оскільки право для нього існує як фак­тична даність. Способи ж обґрунтування права розрізняються залежно від того, яка реальність подається як джерело правових смислів.

У рамках класичної філософської традиції виділяються, як пра­вило, дві групи філософсько-правових теорій: об'єктивістські (мате­ріалістичні) і суб'єктивістські (ідеалістичні). Терміни «об'єктивізм» і «суб'єктивізм» у цьому разі є похідними від категорій об'єкта і суб'єкта, вони дають можливість розрізняти правові концепції за­лежно від уявлень про те, чи набуває правосвідомість правових смис­лів з об'єкта, об'єктивних відносин, чи із суб'єкта, самої свідомості.

Розглянемо докладніше ці основні способи осмислення і обґрунту­вання права.

Правовий об'єктивізм. Світоглядно-методологічною підставою правового об'єктивізму виступає матеріалістична установка виведен­ня всіх ідеальних смислів з «життя», об'єктивної реальності. Тому правовий об'єктивізм розглядає право як частину іншої, ніж вона са­ме, реальності. Тут право з'являється як «занурене» у глиб дійсності, життя. Правопорядок і правосвідомість пояснюються «знизу», з їх­нього життєвого значення. Правова реальність розглядається як ре­альність суспільних відносин, у глибині яких слід шукати підстави права, розгадку таємниці його сутності.

Залежно від того, які відносини вважаються основними, виділяють різні об'єктивістські теорії.

Прихильники юридичного біологізму глибинні основи права вба­чають у біологічній організації людини, фундаментальних біологічних потребах, що задовольняються за допомогою права (фрейдизм, біо­логічна антропологія, соціобіологія та ін.).

Юридичний економізм (марксизм) виходить з того, що існуючі економічні відносини відбиваються в людській свідомості і станов­лять сенс правопорядку.

У рамках політичного об'єктивізму правовий порядок розгляда­ється як вираз існуючих владних відносин, як це було у Н. Макіавеллі і Т. Гоббса. «Влада, а не істина творить закон» - таким є кредо цього напрямку.

До культурно-історичному об'єктивізму можна віднести відому «історичну школу права» (Г. Гуго, Ф. Савін'ї, Г. Пухта). Відповідно до цієї школи право виникає спонтанно з надр народного духу, буду­чи невід'ємною частиною цілісної культури народу.

Об'єктивізм, що перебільшує роль соціальних відносин, діставв назву соціологічного об'єктивізму, або соціологізму. Представники цього напрямку джерелом правосвідомості вважають виключно ре­ально існуючі відносини, що вивчаються соціологією. Соціологізм, за яким право є винятково соціальним явищем, виступає найбільш типовою формою об'єктивістських теорій, їх узагальненою рисою. Тут йдеться вже не про вивчення умовних установлень у межах пев­ного історичного правопорядку, а про пізнання самих фактичних основ права. Останнє виводиться за межі держави і розчиняється в суспільстві. Похідний пункт і центр права бачаться не в законодав­стві, а в суспільних відносинах.

Особливість соціологічного об'єктивізму полягає в тому, що він підкреслює зв'язок права з життям, соціальним буттям. Розуміючи під «життям» суспільне життя, соціологічний підхід розглядає право як «занурене» у цю соціальну реальність.

Достоїнством правового об'єктивізму є те, що він звертає увагу на той безперечний факт, що правопорядок включений до актуально іс­нуючих відносин і немислимий без їхнього урахування. Завдяки цьому тут ставиться і вирішується питання про те, за яких умов правопорядок може бути справедливим. У той же час об'єктивізм абсолютизує роль існуючих умов (соціальних і культурно-історичних) як джерело право­свідомості, перетворюючи правосвідомість і правопорядок на дзер­кальні відображення цих умов. Таким чином, безперечна ідея про те, що суб'єкт не може бути самодостатнім у створенні правопорядку, ви­ходити лише із самого себе, обертається розчиненням суб'єкта в сус­пільних відносинах, недооцінкою його творчої активності.

Унаслідок зазначеної особливості об'єктивізм не може дати задо­вільно відповісти на головні питання філософії права: 1) про критерій справедливості, оскільки через ототожнення належного і фактичного неможливо зайняти ніякої ціннісної позиції стосовно існуючих умов, а відтак, не можна сказати, справедливі ці відносини чи несправед­ливі, бо вони просто дані як необхідні; 2) про нормативну силу права, оскільки з того, що закони зумовлені потребами, соціальними умова­ми, зовсім не випливає, що їм необхідно підкорятися; 3) про власну природу права, бо право зводиться до його соціальної основи і ото­тожнюється з нею.

У зв'язку з наведеними особливостями об'єктивізму філософсько-правову концепцію марксизму більш правильно оцінити не як пози­тивістську, а як об'єктивістську Адже марксизм не обмежується фор­мальними моментами права, а шукає його онтологічні основи в еко­номічних відносинах, фактичних відносинах власності. Сенс волі пануючого класу розуміється в ньому не довільно, а залежно від ха­рактеру виробничих відносин. Справедливим вважається все те, що відповідає інтересам прогресивного класу, а несправедливим - усе те, що їм не відповідає. Через політичний прагматизм марксизм, став­ши пануючою ідеологією, своє розуміння справедливості як прагнен­ня знищити даний правопорядок змінив на власне позитивістське - як прагнення його зберегти.

Правовий суб'єктивізм. Протилежним способом обґрунтування права є правовий суб'єктивізм, який являє собою найбільш розвине­ ну форму природно-правового мислення (у його класичному варіан­ті). До нього можна віднести ті концепції природного права, що звіль­нилися від «заземленого» натуралізму і в обґрунтуванні права зосе­редилися на суб'єкті як носії «належного». В основному це морально-філософські концепції, що підкреслюють деонтологічну природу права і пропонують більш адекватний цій природі метод обґрунту­вання права. У спробах обґрунтування права вони виходять із суб'єкта, його свідомості. Для них характерний погляд на правову реальність «зверху», з духовно-ідеальної сфери. Джерело правосвідомості, а від­так, і правопорядку виводиться з ідеї чи сенсу права, що відкрива­ються у свідомості (розумі) суб'єкта. Унаслідок такої установки суб'єктивізм дуже близько підходить до виявлення власної природи права, що не зводиться до сутності суспільних відносин. Він орієн­тується на свободу і творчу активність суб'єкта. Однак суб'єктивізм абсолютизує роль суб'єктивності, унаслідок чого втрачається зв'язок права з життям, ускладнюється врахування актуально існуючих умов у даному суспільстві.

Проте позиція суб'єктивізму, що орієнтується на суб'єкта як на категорію, з якою безпосередньо корелює поняття права, є кращою, ніж позиція об'єктивізму, для якої характерна зневага до суб'єкта. Норми мають передумовою суб'єкта, який щось «повинен» робити. Тому саме суб'єкт як носій ідеї права, сенсу справедливості є джере­лом правопорядку.

Основними формами прояву суб'єктивізму в правовій філософії виступають раціоналізм і філософія цінностей. Раціоналізм відстоює позицію, згідно з якою джерело правопорядку повинно бути знайдене в ідеї права. Ідея права відкривається в глибинах людської свідомості. Вона має надчасову цінність і розвивається завдяки внутрішнім імпуль­сам. Історично раціоналізм існував як догматичний раціоналізм (С. Пуфендорф, X. Вольф), що намагався вивести з ідеї права всю право­ву систему, і як критичний раціоналізм (І. Кант, Р. Штаммлер), що ви­водить з ідеї права тільки основні принципи правопорядку.

Фундаментальне положення філософії цінностей (М. ІІІелер, М. Гартман) полягає в тому, що цінності існують як незалежні сут­ності в автономній ідеальній сфері, вони даються людині в акті емо­ційної інтуїції і мають чіткий ієрархічний порядок. У філософії права провідна ідея цього напрямку (Г. Коїнг, Г. Хубман) припускає можли­вість встановлення ідеальних, але в той же час об'єктивних і фіксо­ваних норм для організації суспільства. Унаслідок ідеально існуючо­го сенсу права людина інтуїтивно і емоційно відчуває, що в цих умо­вах є справедливим чи несправедливим. Це почуття - джерело пра­вопорядку

Таким чином, завдяки звертанню до ідеї права суб'єктивізм не зазнає труднощів у вирішенні питань про підставу і критерій права, нормативність правопорядку. У той же час недостатня увага до іс­нуючих умов робить проблематичним його застосування до форму­вання законодавства.

Інтерсуб'ективність як спосіб обґрунтування права є парадиг­мою сучасних концепцій природного права.

Ці концепції намагаються подолати характерне для класичної фі­лософії права протиставлення об'єкта і суб'єкта, буття і свідомості, а отже, прагнуть до урахування об'єктивних умов та ідеї права у про­цесі створення і застосування законів. Принцип інтерсуб'єктивності означає, що сенс права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи зов­нішньому соціальному світі, а розкривається у взаємодії (комунікації) суб'єктів (принаймні двох, а в принципі - усіх). Основною конструк­цією праворозуміння тут є договір.

Характерний для некласичних концепцій природного права прин­цип інтерсуб'єктивності виражає такі особливості сучасного соціо-гуманітарного пізнання: а) перехід від концепції моносуб'єкта (інди­віда чи суспільства) до концепції полісуб'єкта, що виявляється у дис­курсі; б) визнання мови як справжньої реальності, завдяки якій право дано людині і виявляються можливими комунікація та дискурс як способи обґрунтування правових норм і принципів; в) постметафізичний підхід до обґрунтування ідеї права у формі різних теорій спра­ведливості.

У межах некласичного праворозуміння за точку відліку береться не позиція зовнішнього спостерігача, що співвідносить право з будь-яким зовнішнім критерієм, а внутрішній досвід учасника правового спілкування. Тут право розглядається не як чужа людині сила, що прагне її підкорити, а як спосіб буття людини.

Формування некласичної моделі правосвідомості пов'язано з ек­зистенціальною трансформацією у XX ст., яка виявилася у протесті проти влади формальних норм, що не дозволяють людині реалізувати її екзистенцію. Люди погоджувалися жити у відповідності тільки з тими нормами, що не нівелюють особистість. Тому потрібні були нові спо­соби обґрунтування права, що реалізують запит на гуманізацію право­порядку. Характерним виявився перехід від раціонально-теоретичного пізнання сутності правових явищ до відшукання конкретних критеріїв справедливості юридичних рішень, від пошуку раціонального узагаль­нюючого принципу до життєвої конкретності.

Серед сучасних теорій обґрунтування права, що «працюють» у па­радигмі інтерсуб'єктивності, виділяються онтологічні і комунікатив­ні концепції. Перші представлені правовим екзистенціалізмом, або екзистенціальною феноменологією (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майгофер) і правовою герменевтикою (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), другі - комунікативною філософією (К.-О. Апель і Ю. Габермас).

У рамках екзистенційно-феноменологічної онтології справедли­вість як підставу права вважають формою людського співіснування, способом буття з іншими. Вищий критерій справедливості вбачаєть­ся в екзистенції як вільній самореалізації людини.

Комунікативна парадигма в сучасній філософії права акцентує увагу на дискурсі, тобто обговоренні всіх проблем у рамках цивіль­ного суспільства. Морально-правовий дискурс дає можливість зіста­вити всі наявні ціннісні орієнтації і тим самим урахувати виражені в них соціальні умови, втілюючи цей процес в системі процедур як правил «мовної гри». Забезпечуючи «умиротворення», він сприяє актуалізації справедливості і як надпозитивна інстанція обмежує та контролює владу.

Цьому підходу також притаманні достоїнства і недоліки. Маючи корені в договірних концепціях права, інтерсуб'єктивний підхід як основний елемент правової реальності бере правовідносини. Однак сутність правового суб'єкта з правовідносин безпосередньо вивести неможливо. Якщо не постулюються права людини, то всі правовід­носини виявляються фрагментарними.

 

Висновки

1. Філософське осмислення права - завдання особливої теоре­тичної дисципліни - філософії права, предметом якої є з'ясування змісту права, а також обґрунтування розуміння цього змісту, а її основними категоріями - ідея, зміст, мета права, справедливість, воля, рівність, визнання, автономія осо­бистості, права людини та ін.

2. Філософія права має складну структуру, до якої входять: он­тологія права, гносеологія права, аксіологія права, феномено­логія права, правова антропологія, історія філософії права, прикладна філософія права тощо.

3. За своїм статусом філософія права є комплексною, суміжною дисципліною, що знаходиться на межі філософії і юриспру­денції. У межах правознавства філософія права тісно пов'язана з теорією права і соціологією права.

4. Функціями філософії права є: світоглядна, методологічна, відображально-інформаційна, аксіологічна, виховна та ін.

5. Методологія філософії права являє собою найбільш загальний, філософський рівень методології права. Вона включає критич­ний аналіз конкуруючих і взаимодоповнюючих способів осмислення права: 1) правового позитивізму; 2) правового об'єктивізму; 3) правового суб'єктивізму (класичних концеп­цій природного права); 4) правової інтерсуб'єктивності (некласичних концепцій природного права).

6. Розглянуті основні методологічні підходи до осмислення пра­ва є відображенням його різних сторін: техніко-юридичної, соціальної, духовно-моральної, антропологічно-комуні­кативної. У суперечностях між даними теоретичними позиці­ями виражається внутрішньо суперечлива природа самого права. У той же час у сучасних умовах пріоритетним є інтерсуб'єктивний підхід, який найбільш повно виражає тен­денції розвитку соціо-гуманітарного знання середини XX - початку XXI століть.

Контрольні запитання

1. Що вивчає філософія права?

2. Які існують погляди на предмет філософії права і який з них здається.

Вам найбільш обґрунтованим?

3. Чим відрізняються предмет філософії права від предмета за­гальної теорії права?

4. Що становить особливості методу філософії права?

5. Яке місце посідає філософія права в системі філософських наук?

6. Яке місце посідає філософія права в системі юридичних наук?

7. Сформулюйте основне питання філософії права.

8. Які функції виконує філософія права?

9. Чому майбутньому юристу необхідно вивчати філософію пра­ва?

10. Що являє собою методологія права? Які рівні вона включає і які методи характерні для кожного з них?

11. Яке місце посідає філософія права в системі методології права? Які методи застосовуються у філософсько-правових дослідженнях?

12. За якими критеріями розрізняються основні способи осмислення права?

13. У чому полягають світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового позитивізму?

14. Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового об'єктивізму?

15. У чому полягає гуманістичний сенс природно-правового мислення? Які основні типи концепцій природного права?

16. Які світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки правового суб'єктивізму?

17. У чому полягає позиція інтерсуб'єктивності в осмисленні права і які її світоглядно-методологічні джерела, основні форми, достоїнства і недоліки?